Раді Вас бачити!

Максиміліан сів на переднє сидіння. Машина рушила — швидко, різко. Віктор лежав позаду — дихав важко, але рівно. Еміль час від часу кидав погляд у дзеркало. — Він тримається, — сказав він тихо. — Але потрібно в лікарню. У Сан-Клер. Максиміліан кивнув. Руки стиснули коліна так сильно, що нігті вп’ялися в шкіру. По дорозі вони побачили все. Спочатку — просто люди. Хтось ішов пішки — з дітьми на руках, з сумками, з клунками. Жінки плакали тихо, діти мовчали — великі очі, перелякані, розгублені. Чоловіки несли на плечах старших, слабших. Хтось тримав велосипеди, хтось — візки. Потім — автомобілі. Аристократи — у великих чорних машинах, з багажниками, повними валіз. Прості міщани — на старих, іржавих, з дітьми на колінах, з собаками в ногах. Дорога була вузька, люди їхали в кілька рядів, гальмували, кричали, сигналили. Еміль їхав повільно — обережно, щоб не зачепити нікого. Вибухи чулися вже ближче — глухі, далекі, але вже не далекі. Десь за горизонтом небо блимало помаранчевим — коротко, різко. Максиміліан дивився у вікно і не міг відірватися. Він бачив військову техніку — наші, ще не розбиті, ще не зламані. Танки стояли на узбіччі, солдати курили, дивилися на дорогу. Дехто махав рукою — мовляв, їдьте, їдьте швидше. У Сан-Клер в’їхали, коли сонце вже хилилося до заходу. Крамниці зачинені. Ювелірні — з пустими вітринами. Люди хапали все, що залишилося: крупи, сіль, муку, цукор. Черги стояли довгі, мовчазні. Хтось плакав. Хтось кричав. Хтось просто стояв і дивився в нікуди. Максиміліан дивився на це з жахом. — Вони… вони вже знають, — прошепотів він. Еміль кивнув — мовчки. Лікарня стояла на околиці — стара, двоповерхова, з облупленою фарбою. Біля входу — натовп. Поранені лежали на носилках просто неба — з сусідніх містечок, від вибухів. Хтось стогнав. Хтось кричав. Медсестри бігали — бліді, зморені, але не зупинялися. Еміль припаркував машину. Витягнув Віктора — обережно, але швидко. Максиміліан допоміг — тримав батька за плечі, шепотів: — Тату… тримайся… ми вже тут… Вони занесли його всередину. Лікар — молодий, з темними колами під очима — оглянув Віктора швидко. — Інсульт. Треба в палату. Зараз. Еміль кивнув. — Я з ним. Макс, — він повернувся до Максиміліана, голос став різким, але не грубим. — Залишайся тут. Не виходь з лікарні. Чекай мене. Якщо почуєш сирени — ховайся в підвалі. Максиміліан кивнув — швидко, налякано. — Зрозумів. Еміль пішов за лікарем. Двері палати зачинилися. Хлопець залишився стояти посеред коридору — один. За вікном уже темніло. Вибухи чулися ближче. Постріли — теж. Він притулився спиною до стіни. Очі заплющив. І подумав — тихо, відчайдушно: " Це кінець". Він відкрив очі. За вікном горіло небо — помаранчеве, зловісне. І він зрозумів: війна вже не приходить. Вона вже тут.

Він сидів, обхопивши себе руками, коліна підтягнуті до грудей. Сонце вже висіло низько, крізь брудне вікно падало косе помаранчеве світло. У коридорі ходили люди — поранені на ношах, медсестри з тазами, хтось плакав тихо, хтось просто стояв і дивився в підлогу. І тоді він відчув це. Спочатку — тепло внизу живота. Легке, майже приємне. Потім — різкий спазм, ніби хтось стиснув і відпустив. Шкіра стала чутливою — сорочка раптом почала дратувати, ніби тканина була грубою. Серце закалатало швидше. Запах — його власний запах — почав змінюватися. Солодкуватий, теплий, той самий, що завжди приходив перед тічкою. Він завмер. «Ні… ні, тільки не зараз». Він порахував у голові. Тічка мала початися через п’ять днів. П’ять. Він точно пам’ятав. Але стрес… стрес міг прискорити все. Він читав про це. Коли нервова система в паніці — організм намагається «відновити рівновагу» якомога швидше. І ось — вона прийшла. Рано. Занадто рано. Він підвівся — ноги були ватні. Пішов до машини — швидко, але тихо, щоб ніхто не помітив. Відчинив двері. Заднє сидіння — порожнє. Сумка з ліками, яку Еміль привіз учора, залишилася вдома. Вони збиралися поспіхом — думали, що встигнуть повернутися, що в лікарні буде все необхідне. Але в лікарні вже нічого не було. Навіть зеленки. Аптеки в місті — порожні. Люди розібрали все за годину. Він сів за кермо. Руки тремтіли. Запустив двигун. Дорога на південь була вже не дорогою — це був живий потік. Автомобілі, вози, велосипеди, люди пішки. Дехто ніс дітей на плечах. Дехто тягнув сумки. Хтось просто біг — босоніж, з розпатланим волоссям. На виїздах із міста вже стояли блокпости — мішки з піском, кілька чоловіків у цивільному з рушницями. Тероборона. Вони дивилися на Максиміліана — побачили, що він омега, махнули рукою: проїжджай. Не стали затримувати. Не стали перевіряти. Він проїхав — швидко, не дивлячись назад. Вибухи чулися вже ближче — глухі, ритмічні, ніби хтось бив по землі великим молотом. Десь за горизонтом небо блимало помаранчевим. Повітря пахло димом. Люди кричали, сигналили, плакали. Хтось упав на коліна посеред дороги — просто стояв і плакав. Максиміліан об’їжджав його — повільно, обережно, ніби боявся розбудити. Він їхав і думав. Про батька — блідого, з закритими очима, з рукою, що лежала на грудях. Про те, що це через нього. Через те, що він не послухав. Через те, що пішов до Фернандо. Через те, що сказав: «ми перечекаємо». І тепер батько — там, у палаті, і, можливо, не прокинеться. Про Маргариту яка напевно вже на фронті. Про Фернандо який би міг його захистити. Про себе — про те, що тічка вже почалася. Про те, що без блокаторів він не витримає. Про те, що запах уже йде від нього — солодкий, небезпечний, той, що притягує альфів, як вогонь притягує метеликів. Про те, що якщо його зупинять — якщо хтось відчує — то все. Він їхав і шепотів — тихо, собі під ніс: — Тримайся, тату. Тримайся. Я заберу ліки. Я встигну. Дорога була важка. Машини гуділи. Люди кричали. Вибухи лунали ближче. Але Максиміліан їхав. Бо в нього не було вибору. Він мав повернутися додому. Він мав врятувати те, що залишилося. Він мав врятувати себе. Інакше — все було марно. Сонце сідало.