Раді Вас бачити!

Максиміліан увійшов у дім тихо — двері скрипнули, як завжди, але сьогодні цей звук здавався надто гучним. У передпокої стояв старий слуга — пан Жак. Обличчя в нього було сіре, очі червоні, ніби він не спав.

— Пане Максиміліане, — голос у нього тремтів. — Дзвонила панна Маргарита. Казала… що не приїде. Її відправляють на північний фронт. Сьогодні ж. Сказала: «Передайте татові і Максу — я люблю їх. І щоб береглися».

Максиміліан стояв, не рухаючись. Тільки кивнув — раз, повільно, ніби не до кінця зрозумів.

— А ще… — пан Степан ковтнув. — Був тут пан Фернандо. Чекав у вітальні. Але пішов. Сказав, що… що ви зрозумієте.

Максиміліан знову кивнув — розгублено, механічно. Ніби слова пролітали повз нього, не зачіпаючи.

Він пішов у вітальню. Сумка з ліками стояла на тому самому столі, де вони вчора пили чай. Він відкрив її — швидко, тремтячими руками. Перерив усе: антибіотики, бинти, жарознижувальні, знеболювальні… Блокаторів не було.

Він кинувся до домашньої аптечки — маленької шафки в коридорі. Відчинив дверцята. Порожньо. Тільки порожні коробки, старі бинти, пляшечка з йодом, що давно висохла.

Це неможливо.

Блокатори завжди були. Еміль перевіряв їх щомісяця. Батько слідкував. Вони ніколи не закінчувалися. Ніколи.

Але зараз — їх не було.

Він опустився на підлогу — прямо на килим, спиною до шафки. Руки притиснув до живота. Тепло вже розливалося сильніше — гостре, нестерпне. Шкіра горіла. Запах — його власний запах — став різким, солодким, майже болісним. Тіло вже не слухалося — воно вимагало. Воно кричало.

Він заплющив очі. Сльози текли тихо, без ридань.

Війна була вже близько. Вибухи лунали не десь там — вже за містом. Постріли чулися ближче. Десь кричали люди. Десь гули мотори.

А він сидів на підлозі — один, без блокаторів, без батька, без сестри, без Фернандо.

І розумів: якщо тічка піде повним ходом — він не витримає. Він не зможе сховатися. Його запах притягне будь-кого — солдата, мародера, кого завгодно. І тоді все.

Він стиснув кулаки так сильно, що нігті вп’ялися в долоні.

— Ні… — прошепотів він. — Ні… я не дам.

Він підвівся — повільно, хитко, і пішов — на вулицю, до машини.

Він поїде назад, до батька, до Еміля. Він сів за кермо. Завів двигун.

Машина рушила — повільно, але впевнено.

На південь.

На північ.

Куди завгодно.

Аби тільки не залишитися тут — одному, у тічці, у місті, яке вже горіло.

Він їхав, і шепотів, ніби молився:

— Тримайся, тату. Тримайся. Я встигну. Я встигну.

А за спиною — вибухи ставали ближчими.

І ближчими.

І ближчими.

Дорога назад була вже не дорогою. Це був живий, повільний, задишлий потік — люди, машини, вози, ноги, що тягнулися в пилюці. Сонце вже давно сіло, небо стало важким, синьо-чорним, а потім — просто чорним. Тільки фари — рідкі, тремтячі — розрізали темряву. Максиміліан їхав без світла. Боявся привертати увагу.

Аристократів уже не було. Ні великих чорних автомобілів, ні валіз на дахах, ні спокійних голосів. Залишилися тільки ті, хто не встиг або не зміг виїхати раніше: старі, бідні, ті, хто тримався за свої хати до останнього. І ті, хто вже нічого не тримав — тільки життя.

Він проїхав повз одну таку родину. Жінка стояла на колінах посеред дороги, діти — двоє маленьких — притулилися до неї, плакали тихо, без крику. Чоловік лежав обличчям у пилюці — нерухомо. Троє чоловіків — альфи, у цивільному, але з гвинтівками — тягли з їхньої тачки сумки, коробки, навіть дитячу іграшку — маленького ведмедика з відірваною лапою. Один із мародерів засміявся — коротко, грубо. Інший ударив жінку прикладом — не сильно, але вона впала, закрила дітей собою. Третій просто плюнув і пішов далі.

Максиміліан не зупинився. Не міг. Руки тремтіли на кермі, сльози котилися по щоках — гарячі, беззвучні. Він їхав повз, дивлячись прямо перед собою, і шепотів — ніби молитву: — Пробачте… пробачте… я не можу… я не можу…

Але він їхав.

І недовго.

Його машину помітили.

Троє. Альфи. Молоді, озброєні, з очима, що вже не належали людям. Вони вийшли з-за повороту — просто стали посеред дороги. Один підняв руку — наказ зупинитися. Інші двоє взяли гвинтівки наперевіс.

Максиміліан загальмував. Двері відчинилися. Його витягли — різко, грубо. Він не чинив опір. Просто впав на коліна в пилюку.

— Омега, — сказав один із них. Ніс розширився. Усмішка розтягнулася. — І вже в тічці.

Вони засміялися — коротко, хижо. Один схопив його за волосся. Смикнув. Максиміліан скрикнув — тихо, надломлено. Його голова відкинулася назад. Очі — великі, зелені, налякані — дивилися в небо, де вже не було зірок.

— Гарненький, — прошепотів другий. Пальці ковзнули по його шиї. — Папина квіточка, так? Ну, зараз ми тебе розквітнемо.

Він закрив очі. Чекав. Чекав болю. Чекав того, що мало статися. Тіло вже горіло — тічка йшла повним ходом, запах розносився навколо, притягував, кликав. Він знав: опір марний. Він знав: це кінець.

Але раптом — постріл.

Гучний. Різкий. Близький.

Один із ґвалтівників упав — просто впав, як мішок. Другий обернувся — і теж упав. Третій встиг підняти гвинтівку — але не встиг вистрілити.

Фернандо вийшов із темряви — високий, з гвинтівкою в руках. Поруч із ним — бета, кремезний чоловік років тридцяти п’яти, з коротко стриженим волоссям і спокійними очима. Його звали Лука.

Фернандо підійшов. Не поспішаючи. Приставив дуло до голови третього мародера.

— Ти зараз підеш геть, — сказав він тихо. — Або я прострелю тобі голову. Вибирай швидко.

Той вибрав. Побіг — хитаючись, спотикаючись, не обертаючись.

Фернандо опустив гвинтівку. Підійшов до Максиміліана. Опустився на коліна. Обійняв його — міцно, але обережно.

— Я тут, — прошепотів він. — Я тут. Все добре. Я тебе знайшов.

Максиміліан заплакав — тихо, беззвучно, тремтячи всім тілом. Притулився до нього — як дитина, як той, кого завжди оберігали.

Лука стояв осторонь. Дивився на дорогу. На темряву. На дим, що підіймався вдалині.

— Треба їхати, — сказав він спокійно. — Вони скоро повернуться. І їх буде більше.

Фернандо підняв Максиміліана на руки — легко, ніби той нічого не важив. Поніс до своєї машини.