Раді Вас бачити!

Максиміліан прокидався повільно, ніби виринав із густої теплої води. Спершу - відчуття мотузок на зап'ястях. Вони не затиснулися, не натерли шкіру до крові - Фернандо завжди знав міру, - але й не ослабилися за ніч. Він лежав на спині, руки все ще підняті над головою, прив'язані до спинки ліжка. Ноги вільні, але тіло важке, розм'якле, наче після довгого плавання проти течії.

Він поворухнувся, і відразу зрозумів: тічка не закінчилася. Вона лише трохи вщухла, відступила вглиб, щоб потім повернутися ще сильніше. Шкіра горіла, низ живота стискався солодким спазмом, запах — його власний запах — уже не просто витав у кімнаті, а заповнював її повністю.

Фернандо сидів на краю ліжка. Уже одягнений у просту чорну сорочку, але з розстебнутим коміром. У руках тримав тарілку з нарізаними фруктами і склянку води. Усміхнувся м'яко, але з тією самою владною теплотою, від якої в Максиміліана завжди підгиналися коліна.

— Доброго ранку, Вогнику, — сказав він тихо.

Максиміліан моргнув. Голос був хрипкий, сонний.

— Фернандо...

— Ти спав як немовля, — Фернандо нахилився, провів пальцем по його щоці. — Навіть не прокидався, коли я розв'язував ноги. Тільки зітхав.

Максиміліан відчув, як щоки спалахнули. Він спробував сісти та мотузки не дали. Руки залишилися над головою.

— Розв'яжи мене... — попросив він тихо, майже сором'язливо.

Фернандо похитав головою.

— Ні. Сьогодні ти не відповідаєш за себе.

Він узяв шматочок персика. Підніс до губ Максиміліана.

— Відкрий рот.

Максиміліан слухняно розтулив губи. Фернандо поклав фрукт йому на язик - повільно, ніби годував дитину або коханця, якого вирішив повністю опікувати. Сік потік по підборіддю. Фернандо витер його великим пальцем, і той же палець засунув йому в рот.

— Смакує?

— Так... — прошепотів Максиміліан, облизуючи палець язиком. Очі вже затуманилися.

Фернандо годував його далі, шматочок за шматочком, повільно, терпляче. Іноді клав йому в рот ягоду, іноді просто проводив пальцем по губах. Максиміліан приймав усе, слухняно, жадібно, з тихим стогоном. Кожне «так» звучало все слабше, все покірніше.

Коли тарілка спорожніла, Фернандо поставив її на тумбочку. Потім нахилився, і поцілував його в губи — повільно, глибоко, смакуючи залишки соку й власну владу.

— Ти мій Вогник, — прошепотів він прямо в рот. — Мій рудий полум'яний хлопчик. І сьогодні ти нікуди не підеш. Ні до батька, ні до сестри, ні на фронт. Ти залишишся тут. Зв'язаний. Мій.

Максиміліан не сперечався. Він тільки тихо застогнав — уже не від голоду, а від бажання.

Фернандо встав. Підійшов до комода. Відкривнижню нижню, ту, що завжди була замкнена. Дістав чорну шкіряну коробку.

Він не поспішав.

Спочатку дістав наручники з м'якою підкладкою, але з металевими кільцями. Потім — пов'язка на очі — чорна, шовкова. Потім — затискачі для сосків — маленькі, сріблясті, з ланцюжком. Потім — пробка — гладка, скляна, з рубіновим кінчиком, що ідеально пасував до кольору його волосся.

Максиміліан тремтів від передчуття.

Фернандо почав повільно.

Спочатку затиснув соски. Максиміліан вигнувся, застогнав голосніше. Ланцюжок між затискачами натягнувся, коли він дихав. Потім - пов'язка на очі. Світ зник. Залишився тільки звук - дихання Фернандо, скрип мотузок, шурхіт тканини.

Потім - пробка.

Фернандо готував його довго - пальцями, мастилом, повільними колами. Максиміліан стогнав, вигинався, благав - тихо, без слів, тільки звуками. Коли пробка увійшла повністю, він закричав - коротко, надломлено.

Фернандо ліг зверху. Витяг пробку. На мить Максиміліан відчув порожнечу. Але це було не довго. Альфа увійшов - повільно, але невблаганно. Максиміліан відчув, як вузол альфи розтягує його ще більше, як ланцюжок між затискачами натягується при кожному русі.

Він уже не думав.

Він просто відчував.

Він був річчю — гарною, рудою, зв'язаною, бажаною.

Він був Вогником.

Він був його.

Фернандо рухався — сильно, глибоко, ритмічно. Кожен поштовх, як удар, як обіцянка. Максиміліан кричав — без слів, без сорому, тільки від насолоди й здачі.

Коли оргазм накрив його вдруге - ще сильніше, ніж уночі - він просто розчинився. Тіло стискалося навколо альфи, мотузки тримали, затискачі боліли, пробка тиснула, а Фернандо шепотів йому на вухо:

— Ти мій. Мій Вогник. Моя річ. Мій хлопчик.

І Максиміліан, уже не думаючи, уже не борючись, прошепотів у відповідь:

— Так... твій...

Фернандо кінчив - глибоко, з хрипким стогоном. Потім просто ліг зверху, не виходячи, не розв'язуючи, не знімаючи пов'язки.

Максиміліан заснув — зв'язаний, затиснутий, заповнений.

І вперше за весь цей жахливий день він відчув, що не мусить нічого вирішувати.

Він просто належав.

І цього було достатньо.

Поки що.

За вікном уже світив ранок.

Але в цій кімнаті час зупинився.

І Максиміліан — нарешті — міг просто бути.

Без відповідальності.

Без страху.

Тільки річчю.

Його річчю.

Його Вогником.