Раді Вас бачити!

Полудень уже давно минув. Сонце стояло високо, але в спальні Фернандо панувала напівтемрява — важкі портьєри були задерті, тільки тонкі золоті смужки пробивалися крізь щілини. Максиміліан прокинувся першим — точніше, не прокинувся, а просто повернувся з того густого, солодкого сну, в якому не було ні думок, ні страху, ні часу. Він лежав на боці, руки все ще зв’язані за спиною — мотузка не розв’язалася, тільки трохи ослабла від його нічних рухів. Тіло було важким, м’яким, наче після довгого масажу. Тічка не відступила — вона лише трохи вщухла, стала глибшою, повільнішою, але все ще пульсувала внизу живота тихим, наполегливим теплом. Фернандо лежав позаду — великий, гарячий, дихав рівно в його потилицю. Максиміліан відчув, як рука альфи повільно ковзає по його стегну — не вимогливо, а просто так, ніби перевіряє, чи він на місці. — Прокинувся, Вогнику? — голос Фернандо був низький, сонний, але вже з тією самою владною ноткою. Максиміліан кивнув — ледь помітно. Голова була важка, думки пливли повільно, ніби в сиропі. — Хочу в душ, — прошепотів він. Голос вийшов хрипкий, дитячий. Фернандо усміхнувся — Максиміліан не бачив, але відчув, як губи торкнулися його потилиці. — Тоді ходімо. Він підвівся. Підтягнув Максиміліана за мотузку — не грубо, але впевнено. Омега встав — ноги тремтіли, коліна підгиналися. Фернандо знову зв’язав йому руки за спиною — тугіше, ніж уночі, але все ще м’яко. Потім надів пов’язку на очі — чорну, шовкову, ту саму. Світ зник. Залишився тільки звук — дихання Фернандо, скрип паркету, далекий гул, який міг бути вибухами, а міг бути просто серцебиттям у вухах. Фернандо повів його — за мотузку, як за повідок. Максиміліан ішов слухняно, босоніж, ступаючи по холодному підлозі. Кожен крок відгукувався в тілі — легким, солодким спазмом. Тічка не відпускала. Вона тільки чекала. У ванній пахло лавандою і деревом. Фернандо ввімкнув воду — спочатку холодну, потім теплішу. Максиміліан стояв посеред кімнати — голий, зв’язаний, з пов’язкою на очах. Він чув, як Фернандо роздягається — шурхіт тканини, звук ременя, що падає на підлогу. Потім — руки альфи. Теплі. Сильні. Вони повели його під струмінь. Вода полилася на шкіру — гаряча, майже обпікальна. Максиміліан застогнав — тихо, без слів. Фернандо стояв позаду — притискався до нього всім тілом, однією рукою тримав мотузку, другою намилював його — повільно, ретельно, ніби мив не тіло, а щось набагато цінніше. — Ти мій Вогник, — шепотів він, ковзаючи долонею по грудях, по животі, по стегнах. — Мій рудий полум’яний хлопчик. Моя маленька річ. Максиміліан тільки кивав — повільно, слухняно. Думки були мляві, нереальні. Батько… Маргарита… війна… усе це здавалося далеким сном. Ніби привиділося. Ніби сталося не з ним. Було тільки тепло води. Тільки руки Фернандо. Тільки його голос — низький, владний, єдиний реальний. — Ти не мусиш думати, — шепотів Фернандо, намилюючи його волосся — довге, руде, важке від води. — Ти не мусиш боятися. Ти не мусиш нічого. Ти просто стоїш. Просто відчуваєш. Просто належиш мені. Максиміліан тихо застогнав. Він уже не знав, чи це тічка говорить, чи він сам. Та й не хотів знати. Фернандо повернув його — спиною до себе. Притиснув до кахельної стіни. Увійшов — повільно, але глибоко. Максиміліан вигнувся, притулився щокою до холодної плитки. Зв’язані руки не давали йому опертися — він міг тільки приймати. І саме це — абсолютна неможливість чинити опір — принесло йому найсильніше полегшення. Фернандо рухався — ритмічно, сильно, але без поспіху. Кожен поштовх — як нагадування: ти мій. Ти в безпеці. Ти не мусиш нічого вирішувати. Максиміліан стогнав — тихо, протяжно. Вода текла по них обох. Вибухи десь далеко — майже не чулися. Світ зник. Залишився тільки Фернандо. Його запах. Його руки. Його голос. — Скажи це ще раз, — прошепотів альфа йому на вухо. — Я… твоя річ… — видихнув Максиміліан. — Твоя маленька руда іграшка… Фернандо поцілував його в шию — жорстко, з зубами. — Молодець. Він прискорився. Максиміліан закричав — коротко, надломлено. Оргазм накрив його — повільно, але невблаганно. Тіло стискалося навколо альфи, мотузки тримали, пов’язка не давала бачити, і саме ця повна здача — без боротьби, без думок — була найсильнішим, що він відчував за весь цей день. Фернандо кінчив — тихо, глибоко, притиснувшись до нього всім тілом. Потім просто стояв — тримаючи його, не виходячи, не розв’язуючи. Вода все ще лилася. Вони дихали в унісон. Максиміліан не думав про батька. Не думав про Маргариту. Не думав про війну. Він думав тільки про одне: «Я його. Я належу йому. І мені не треба нічого вирішувати. Не треба нічого боятися. Він усе зробить за мене.» Фернандо вимкнув воду. Підняв його на руки — мокрого, зв’язаного, з пов’язкою на очах. Поніс назад до спальні. — Спи, Вогнику, — прошепотів він, кладучи його на ліжко. — Я тут. Я тебе не відпущу. Максиміліан заснув — одразу, глибоко, без снів. Зв’язаний. Захищений. Його. І в цій кімнаті — поки що — не було війни. Було тільки тепло. Тільки володіння. Тільки гра, в якій він міг бути просто річчю. І йому це подобалося. Бо в реальному житті він був вільним. А тут — він міг бути ніким. І це було найкращим, що з ним траплялося за весь цей жахливий день.