Раді Вас бачити!

Максиміліан лежав на животі — розслаблений, важкий, ще не до кінця повернутий у реальність. Тіло пам'ятало кожне торкання, кожен поштовх, кожен тихий наказ Фернандо. Воно все ще пульсувало, повільно, солодко, ніби тічка вирішила не відпускати його повністю. Він повернув голову на подушку. Горло пересохло. — Води... — прошепотів він. Голос вийшов хрипкий, ледь чутний. Фернандо, що сидів на краю ліжка, одразу підвівся. Пройшов до маленького столика біля вікна, там стояла склянка і графин. Налив. Повернувся. Сів поруч. Підніс склянку до губ Максиміліана — обережно, але без права відмовитися. — Пий, Вогнику. Максиміліан зробив ковток. Потім ще один. Вода була прохолодна, але з якимось дивним присмаком. Не лимон. Не м'ята. Щось гіркувато-металеве, ледь помітне, але стійке. Він зробив ще ковток - і завмер. — Що це... за смак? — запитав тихо, піднімаючи погляд. Фернандо усміхнувся — м'яко, заспокійливо. Провів пальцем по його нижній губі, витираючи краплю. — Лимон. І трохи імбиру. Ти ж знаєш, як я люблю імбир. Додає тепла. І заспокоює. Максиміліан кивнув - повільно. Голова стала важкою. Думки пливли повільніше, ніби хтось налив у них мед. Він зробив ще ковток - слухняно, не сперечаючись. Вода пройшла по горлу - прохолодна, але вже не освіжаюча. Тепла. Занадто тепла. Фернандо поставив склянку на тумбочку. Потім нахилився - поцілував його в скроню, довго, ніжно. — Ти втомився, — прошепотів він. — Тобі потрібно відпочити. Не думай ні про що. Максиміліан ковтнув. У голові промайнуло: «Тато... лікарня... Маргарита...» Він спробував підняти руку, щоб взяти телефон, щоб набрати номер, щоб просто почути голос Еміля або хоч дізнатися, чи батько дихає. — Треба... зателефонувати... — прошепотів він. — Дізнатися... як тато... Фернандо перехопив його руку — м'яко, але твердо. Притиснув до простирадла. — Я зателефоную сам, — сказав він тихо, але з тією самою непохитною впевненістю. — Ти зараз не в стані. Ти ледве говориш. Я все дізнаюся. І розповім тобі. Обіцяю. Максиміліан хотів заперечити. Хотів сказати, що сам, що мусить почути голос, що мусить знати. Але слова... слова не йшли. Вони плавали десь далеко, ледачі, мляві. Він відчував дивний спокій. Ніби хтось вимкнув усю тривогу. Ніби хтось просто вимкнув його. Він подивився на Фернандо. Очі альфи були теплі, спокійні, повні турботи. — Добре... — прошепотів Максиміліан. Голос був майже дитячим. — Ти... зателефонуєш... Фернандо посміхнувся - ніжно, майже сумно. — Так, мій Вогнику. Я все зроблю. А ти... просто лежи. Просто віддайся. Просто довірся мені. Він нахилився. Поцілував його в губи — повільно, глибоко, ніби запечатуючи обіцянку. Максиміліан закрив очі. І віддався. Повністю. Без питань. Без сумнівів. Без думок

Фернандо спустився вниз . Двері спальні зачинилися за ним м'яко. Максиміліан залишився лежати — все ще зв'язаний, руки над головою, пов'язка на очах, тіло розслаблене, але все ще гаряче від тічки. Він чув кроки альфи по сходах — повільні, впевнені. Потім — тишу. Тільки далекий гул за вікном, який уже не розрізняв. Вибухи це чи просто вітер у кронах.

Він чекав.

Чекав довго.

Фернандо повернувся через годину чи півтори. Двері знову відчинилися. Запах альфи увійшов першим, знайомий, міцний, з ноткою тютюну й шкіри. Потім - кроки. Ліжко прогнулося під вагою.

Максиміліан повернув голову — пов'язка не давала бачити, але він відчував його присутність усім тілом.

— Ну що? — прошепотів він. Голос вийшов слабкий, хрипкий. — Ти... дзвонив?

Фернандо мовчав секунду , ніби збирав слова.

— Телефон не працює, — сказав він нарешті. Тихо. Спокійно. — Лінії обірвані. Мабуть, десь по дорозі. У місті зараз хаос. Зв'язок падає скрізь.

Максиміліан ковтнув. Серце стукнуло, сильно.

— А тато?..

Фернандо поклав руку йому на груди — важко, заспокійливо. Пальці повільно ковзнули по шкірі, ніби малювали невидимий малюнок.

— Завтра я поїду в місто, — сказав він. — Сам. Доїду. Дізнаюся все. Побачу на власні очі. Якщо тато ще в лікарні, я передам йому, що ти в безпеці. Якщо його перевезли то знайду.

Він нахилився ближче. Губи торкнулися скроні Максиміліана — довго, ніжно.

— А поки що тобі нема за що хвилюватися. Ти в безпеці. З батьком усе гаразд скоріше за все. З ним Еміль. Еміль не дасть йому померти. А ти... ти зараз просто відпочинь. Просто довірся мені. Просто будь тут. Зі мною.

Максиміліан хотів заперечити. Хотів сказати, що мусить сам. Що мусить почути голос. Що мусить знати. Але слова... слова не йшли. Вони тонули в тому дивному спокої, який уже заповнював його повністю. Голова стала важкою. Думки - млявими. Тіло - слухняним.

Він кивнув. Повільно, майже автоматично.

— Добре... — прошепотів він. — Ти... дізнаєшся...

Фернандо задрволено усміхнувся. Провів пальцями по його волоссю все ще вологому від поту.

— Молодець, мій Вогнику. Мій хороший хлопчик.

Він не розв'язав мотузки. Не зняв пов'язку. Просто ліг поруч. Обійняв його ззаду, притиснув до себе всім тілом. Одна рука лягла на живіт Максиміліана. Друга — на шию, трохи стиснула, не боляче, але достатньо, щоб нагадати: ти мій.

— Спи, — прошепотів він у волосся. — Я тут. Я все зроблю. Ти просто віддайся. Просто довірся.

Максиміліан заплющив очі під пов'язкою.

І віддався.

Повністю.

Без питань.

Без сумнівів.

Без думок.

Бо в цю мить йому здавалося, що саме цього він і хоче.

Щоб хтось вирішив за нього.

Щоб хтось узяв усе на себе.

Щоб хтось просто... був.

Але десь глибоко-глибоко, під шаром цього штучного спокою, щось маленьке, гостре, ледь помітне - все ж шепотіло:

«Це не лимон. Це не імбир. Це щось інше.»

Але голос був занадто тихий.

І Максиміліан його не почув.

Він просто заснув знову, глибоко, без снів.

У руках Фернандо.

І цього йому вистачало.