Раді Вас бачити!

По дорозі до квартири мої думки знову повернулися до ранкової події. Такі сни відвідували мене з періодичністю не менше кількох разів на місяць. І кожного разу я прокидалася від неконтрольованого задоволення. І всі ці сни, всі до одного, я хотіла повторити в реальності. Але реальність була сувора і сіра. Мабуть через це я часто втікала в світ мрій, фантазій, снів. Ще під час навчання я зрозуміла, що коли навколишній світ тисне чи просто тяжко з ним контактувати – завжди можна знайти найпростіше рішення – поспати. А вже під час спання я й винайшла цю неперевершену штуку – еротика у снах. Те, чого я не могла отримати в реальності можна було заввиграшки отримати у снах. Звісно, потім трішки соромно було дивитися викладачеві в очі не червоніючи при цьому. Словом, з тих пір ці сни не припинялися. Я гадала, що колись мені це набридне. Але ні. Навіть, коли в мене був період побачень і зустічань з моїм першим недохлопцем, я не переставала бачити ці сни. Тому що я не переставала думати про мого викладача. Про мого колишнього викладача. Щоправда задовгий сон мав такий самий ефект, як і недосип. Навіть гірше. Якось проспавши близько 12 годин я прийшла на модуль з філософії в дещо підгальмованому стані. Я розраховувала сісти десь ззаду, але всі розумні студенти, які прийшли раніше – зайняли найвигідніші місця. Мені ж залишилася перша парта. І прямісінько перед викладачем. Коли він ходив аудиторією і перевіряв чи ніхто не списує з телефонів, то було ще терпимо. Але, коли він повернувся на місце і став перевіряти якісь роботи за столом, то життя мені видалося пеклом. Поруч з ним мені бракувало повітря. Я старалася дихати безшумно. Але Левій Юрійович знову використав той свій парфум, від якого чомусь саме я втрачала розум! Та все одно я дописала роботу найпершою з усіх, як би складно вона мені не далася. Дописавши її я не стала здавати, а тихенько сиділа і намагалася непомітно стежити за викладачем. Як завжди бездоганний зовнішній вигляд: попрасований червоний костюм і рожева сорочка, гудзики якої він розстібнув кілька хвилин тому, даючи можливість поглянути на його яремну виямку і срібний ланцюжок, кінець якого ховався під сорочкою та підтрунюючи праву півкулю мозку уявляти, що може ховатися під цією рожевою тканиною. І ця уява думала не про підвіску на ланцюжку. Ось чоловік знімає піджак та вішає його на спинку стільця. Ось він сідає. Ось підкачує рукави сорочки, в аудиторії стає дійсно спекотно, коли оголяються його ледь засмаглі передпліччя зі збуджуючими малюнками вен. А ось він переводить свій питальний погляд на мене. Очі в очі. В мене немає ні сил, ні бажання відірватися, я ніби змія, а він мій гіпнотизер – сині чорні діри його погляду. Наче в одному з моїх снів, Левій Юрійович починає повільно нахилятися в мій бік через стіл і ось його обличчя так близько – всього якихось 15-20 сантиметнів… - Міс Андервуд, з вами все гаразд? – питає занепокоєно філософ. - Так… А що не так? – я чи то від невпевненості, чи то він напруження, яке відчувалося в повітрі, закушую нижню губу, викладач автоматично переводить погляд на цей мій жест і різко віддаляється та сідає назад, за стіл. - Якщо ви дописали роботу, то здавайте, будь ласка. Через кілька хвилин тут буде наступна пара, - не відриваючи очей від своїх паперів мовив чоловік. І справді, поки я була у своїх фантазіях, незчулася, як пара закінчилася і всі покинули аудиторію. Я остання поклала свою роботу на стіл. - Ліель, - я обернулася на голос, - ви давно дописали роботу, - це було не питання. - Мгг, - вичавила я. Почулося тихе зітхання і на чоловічому обличчі на мить промайнула печальна тінь, яка так само швидко зникла, ставлячи під сумнів побачене мною. - До побачення, міс Андервуд, - холодно та беземоційно закінчив цей дивний діалог викладач. Здається він якось по-своєму трактував мою поведінку, але як саме я так і не дізналася. - До побачення, Левію Юрійовичу. ***********

Вихідні я провела валяючись в ліжку з книгою. Я обрала книгу для читання і обговорення на наступній зустрічі – «Зі мною насправді ВСЕ ДОБРЕ» Моніки Гейзі. Чомусь я передчувала, що це буде не аби-що з перших сторінок!

Ліз звала приєднатися до них з Антоном, але звісно в мене не виникло бажання бути зайвою очевидицею їх амурних справ.

Добре. Я читала не лише книгу. Ще я безсоромно гортала соціальні мережі. І дивилася на фото Левія. Взагалі я так часто робила, навіть коли вже жила не тут. Але це була не його особиста сторінка, а скоріше його особистості як викладача. Тому що там були фото пов'язані лише з навчальною діяльністю. Але і цього мені було достатньо, щоб бачити як він змінюється. Достатньо, щоб милуватися його ямочками на обличчі, де всіх присутніх змусили усміхатися на камеру. Чи де він статечно і розслаблено сидить в кріслі та слухає доповідь студента. А он в тому кадрі дуже вдало виставлене світло змусило очі чоловіка світитися, наче сапфіри. В поєднанні з блідою шкірою і чорним волоссям – це робило його схожим на таємничого і прекрасно-небезпечного вампіра, який зараз мило усміхається і обіцяє вічне життя, а в наступну мить кровожерливо роздирає шию. Це було найкраще його фото. По правді, в мене майже всі фото з ним збережені в галереї з позначкою "Захищена папка" і я їх передивлювалася в особливо тяжкі дні, коли не було ні сил, ні прагнень, ні мотивації, ні взагалі бажання жити. Навіть мій колишній недохлопець не знав про існування цих фото.

І от за цим заняттям я провела півдня.

По канону жанрів поки я гортала світлини, їх власник з'явився в мережі та додав нове фото. Я так злякалася, що ледь телефон не випустила від несподіванки. Було б комічно, якби в процесі я ще й натиснула якісь кнопки, які видали б мене з головою, але удача була на моєму боці і цього не сталося! Пригледівшись, я помітила, що фото не нове і на відміну від інших має дуже короткий підпис. Тобто, якщо всі інші розповідали, що за подія відбувалася чи яка лекція проходила, то тут - лише одне речення. "Щастя у кожного своє". Більшу частину знімка займало вогнище. І хтось би подумав, що це про те, щоб знаходити щастя в простих речах. І я так спочатку й подумала. А потім придивилася до людей на ньому. Це був один з тих пікніків на природі для студентів(який збіг...) В кадр потрапила парочка розмитих викладачів і на останньому, далекому, плані - кілька студентів. І наскільки ж великим було моє здивування, коли серед них я помітила себе! Кліпнула кілька разів – ні, я не помилилася. Хтось з одногрупників стояв поруч обличчям до мене і спиною до камери, а я просто сміялася злегка запрокинувши голову догори. Це ж треба... який стоп-кадр...