Спочатку:
На сторінку книги
Дев’ять днів спокійної дороги розслабили нас.
Жодних диких звірів, жодних розбійників. Лише монотонний скрип коліс, рівний тупіт копит і нескінченна стрічка дороги, що тягнулася вперед.
Десятий день зустрів нас густим туманом.
Він лежав над землею щільною ковдрою, ковтаючи звуки й приховуючи обриси дороги.
- Поганий знак, - сплюнула Авілла.
Вона була велетенська - не поступалася Дані ні зростом, ні силою. Лише довга темно-руса коса та виразні жіночі риси видавали в ній жінку.
- Гадаєш? - запитала я, прив’язуючи свої речі до сідла.
За ці дні ми встигли знайти спільну мову.
- Не гадаю - знаю. Пам’ятаєш квіти?
Я кивнула.
Ще б не пам’ятати.
У цьому світі магія поділялася на дві: світлу й темну. Світла - божественна - була доступна лише жерцям. Темна ж - усім іншим. Нічого оригінального. І таких “інших” ловили й спалювали. Не мало значення, чи ти просто знахар, що лікує людей, чи відьма, яка насилає прокляття.
На другий день подорожі ми зупинилися біля придорожнього трактира. Поруч був перехрестя, “прикрашене” купою кісток і трьома черепами.
- Захист від темної магії, - тоді пояснила Авілла. - Кажуть, кістки відлякують темряву.
- І діє? - здивувалася я. Бо зазвичай усе навпаки.
- Мабуть… - відповіла вона з таким сумнівом, що вистачило б на цілу бочку.
А вранці всі застигли в подиві.
На місці кісток був невеликий пагорб, укритий білими квітами, що щойно розпустилися.
Даня кинув на мене докірливий погляд.
Я відвела очі.
Не могла залишити це так.
Просто не могла.
- Ви йдете в хвості. І не втрачайте пильності, - коротко кинула Авілла, обводячи поглядом караван, що розтягнувся вузькою дорогою поміж дерев.
- Ми чогось чекаємо? - поцікавився Даня, перевіряючи, як легко виходить меч із піхов.
Авілла здивовано глянула на нас через плече.
- Ви справді ніби проспали останні десять років. Уже два роки як з’являються такі тумани. І з них лізе всяка стадне, безмозке паскудство - лише щоб убити. Вдарять - і кидають тіла просто на дорозі.
- З будь-якого туману? - уточнила я, вже насторожившись.
- Ні. Тільки з того, що смердить тухлими яйцями.
Вона спритно вскочила в сідло й рушила далі, роздаючи накази.
Я втягнула повітря.
Так і є.
Різкий, задушливий запах сірководню різав ніс і осідав у горлі.
- Наша велетня нервує, - тихо промовив Данило, коли ми залишилися трохи позаду інших.
- Занадто балакуча?
- Саме так. І не дарма. У цьому лісі щось є… щось знайоме й водночас огидне.
Його слова зачепили.
До опівдня туман не лише не розвіявся - він став ще густішим, важчим, майже матеріальним. Караван рухався так повільно, що іноді простіше було злізти з коня й вести його за повід, ніж намагатися заспокоїти налякану тварину.
Зупинятися ніхто не наважувався.
Кожен волів рухатися вперед, сподіваючись, що зможе просто… вийти з цього.
Слова Даньки про “знайоме й огидне” не давали мені спокою. Я намагалася одночасно стежити за навколишнім простором і ритися в пам’яті, пригадуючи, де могла відчувати щось подібне. Але відповідь вислизала.
- Яра!
Різкий оклик повернув мене до реальності.
І вчасно.
Туман ущільнився настільки, що я ледве бачила власну витягнуту руку. Повітря стало важким, в’язким - дихати доводилося через силу.
Караван зупинився. Це стало зрозуміло по перекличці, що прокотилася вздовж рядів.
А потім… настала тиша.
І в цій тиші я почула шепіт.
Ледь вловимий, ніби хтось говорив одразу звідусіль.
Судячи з того, як Данило миттєво виставив магічний щит, почула не лише я. Я одразу повторила за ним – захисний контур напружився навколо тіла.
І тоді мене ніби вдарило.
Магія.
Темна магія.
Та сама, що пахне смертю й гниллю.
Так несло від Валіка… некроманта. І від мене - коли темна сутність брала гору.
Я хотіла це сказати, але Даня випередив:
- Схоже, місцеві чаклуни вирішили помститися своїм кривдникам. Якщо доведеться використовувати магію - не стримуйся.
- Не буду, - відповіла я, витягуючи з піхов свої парні довгі ножі.
На початку каравану вже гриміла зброя - хтось відбивався від нападу. Але кинути хвіст ми не могли.
І невдовзі стало зрозуміло чому.
Вони з’явилися з туману.
Підняті мерці.
Різного ступеня розкладу, у клаптях одягу, з порожніми очима й неприродно ривковими рухами. Тепер стало ясно, чому жертв просто вбивали й кидали - хтось збирав матеріал.
Армію.
Я працювала швидко - сталь і вогонь. Кожен удар - точний, кожне закляття - очищувальне. Після нього тіло вже не можна було підняти вдруге.
Данило ж пішов далі.
Час від часу він розривав туман складним закляттям - і тоді на кілька секунд дорога ставала видимою. І разом із нею - наші втрати.
Коли він зробив це ще раз, щоб прорватися вперед…
Ми побачили правду.
Живих більше не було.
Лише ми.
І тоді вона вийшла з туману.
Невисока, неприродно худа постать у чорному одязі. Шкіра - сіра, майже мертва. Очі - порожні, але водночас наповнені холодним розумом.
Вона більше не була людиною.
Ліч.
- А я думала, хто це тут магією без дозволу бавиться? - проскрипіла вона голосом, від якого мороз ішов по шкірі. - Спочатку кістки моїх “родичів” поховала… а тепер ще й “діток” моїх спалила.
- Якщо твої, темна, “родичі” робили те саме, що й ти, то я шкодую, що взагалі дала їм спокій, - холодно відповіла я.
- Темна, кажеш? - вона криво всміхнулася. - Хто б казав. Я такою стала не зі своєї волі. Я лікувала людей… поки мене не спалили.
Вона засміялася. Сухо, каркаюче.
- А ти… ти народжена з цим. Але відкидаєш. Даремно. Мені подобається ця сила. Навіть без душі.
Поки я відволікала її розмовою, краєм ока стежила за Данею. Він уже сплітав складне закляття - щось проти вищої нежиті.
- Хто тебе такою зробив? - запитала я, тягнучи час.
- Мій рятівник, звісно, - у її голосі прозвучало щось схоже на ніжність. - Я майже згоріла… а він повернув мені життя. І красу. І силу.
- І що ти дала взамін?
- Армію.
- І багато таких, як ти, у нього?
- Дурепо! - різко гаркнула вона. - Я йому не слуга. Я його кохана. Коли він завоює світ - він одружиться зі мною!
Я не стала сперечатися й нагадувати, що один вже обіцяв.
Саме в цей момент Даня завершив закляття.
Я навіть не встигла поставити останнє запитання - “Хто він?” - як ліч спалахнула білим, сліпучим полум’ям.
За мить від неї залишився лише попіл.
І туман… розсіявся.
Я видихнула. Закляття було потужне. У мене таке виходило не завжди - надто вже сильно впливала спадщина прабабки. Але Даня… він був точніший.
Хоча я не була впевнена, що це кінець.
Якщо душа ліча в іншому місці - вона може повернутися.
Стогін.
Ми обернулися й кинулися на звук.
Це була Авілла.
Вона лежала на землі, непритомна. Розбитий лоб, кров, рвані рани на ногах. Я швидко обробила їх знезаражувальним засобом, що Ліне готувала - і наклала пов’язки.
Даня тим часом обійшов караван.
І, як справжній інквізитор, спалив усіх загиблих.
Ми звільнили зайвих коней, взяли провізію - і, залишивши караван, рушили далі втрьох.
До Сідгура.
Дорога була короткою, але напруженою.
Авілла майже не розмовляла з нами. Але й не відштовхувала - брала їжу, дозволяла обробляти рани.
І саме ці рани мене непокоїли.
Вони гоїлися надто швидко.
За якихось три години від них залишилися лише тонкі рожеві шрами.
А я ж не використовувала загоювальних мазей.
І це… було дуже поганим знаком.
