Раді Вас бачити!

Дверний дзвіночок несміливо дзенькнув, сповіщаючи про прибулого. Мені навіть не потрібно було обертатися, щоб зрозуміти, хто прийшов - і так могла вгадати.

Ледь чутні кроки, запах ментолу й кориці видавали ще одного мого колегу - Синицю Валер’яна, або просто Валік. Ця ефірна істота багатьох вводила в оману своєю зовнішністю: трохи вищий за середній зріст, білявий, із блакитними очима, стрункий, навіть худорлявий. Тихий і ласий до солодкого, він, однак, мав свої скелети в шафі. Причому цю фразу можна було сприймати буквально - Валік був практикуючим некромантом. Його таланту вистачало, щоб проводити допити випадково вбитих нами злочинців або давно спочилих любителів приховати від чужих очей свої скарби.

І щойно він встиг привітатися з нами, як дверний дзвіночок знову дзенькнув, цього разу сповіщаючи про прихід Геннадія Степановича - гаряче любого в день зарплати й люто ненависного під час доган.

- Ярка, за мною! - одразу скомандував він, навіть не привітавшись. - І Валік теж.

Переглянувшись із некромантом, ми мовчки пішли за начальством.

- За тим клятим ключем тобі доведеться повернутися, - одразу випалив Степанович, важко плюхнувшись у крісло.

У мене аж дар мови відібрав. Варто мені там з’явитися - і я одразу ж загримлю на вогнище.

- Цього разу візьмеш із собою Валіка. Буде за тобою наглядати.

Ось тут до мене повернувся голос, але заперечити я не встигла.

- І до Оленки зайди. У неї якраз для тебе є дещо.

З Вальком кабінет ми покинули мовчки й уже в більярдній домовилися зустрітися через дві години. Після цього я поспішила спуститися в підвал, де здебільшого мешкала Костенко Олена Вікторівна - наш головний спеціаліст із зільварства, алхімії та накладання або зняття проклять.

Я познайомилася з майбутньою відьмою, а за сумісництвом і подругою, навчаючись на третьому курсі академії, коли випадково відкрила портал просто в її кімнату посеред ночі. Перемістилися ми тоді не самі, а ще й у компанії Мишка та Дані.

Дівчина на незаконне вторгнення не стала кричати про допомогу. Навпаки - вона довго сміялася, щиро дякуючи за такий приємний і абсолютно неочікуваний подарунок у вигляді двох гарних братів. Така от “веселушка” мені одразу сподобалася своїм запальним характером. Відтоді ми й здружилися, попри те, що навчалися на різних спеціальностях.

Щойно я відчинила скрипучу двері, як мене одразу обдало їдким паром, від якого перехопило подих і защеміло в горлі.

- Ліне, ти що тут вариш? - прокашлявшись, уточнила я.

- Зілля молодості, - спокійно відповіла вона.

- Навіщо? - щиро здивувалася я. Тридцять п’ять для магів - це навіть не середина шляху, а так, лише початок. - До старості тобі ще жити й жити.

- Як це навіщо? Молодість треба берегти змолоду, - і тільки тепер я змогла розгледіти її зелені очі, що блищали з-під неприродно яскраво-рудого чубчика. - Будеш? - запитала подруга, простягаючи дерев’яну чашу з в’язкою рідиною сірувато-рожевого кольору.

Я у відповідь лише похитала головою. Зілля, сто відсотків, неперевірене - а отже, з побічними ефектами. Я це вже проходила. І не раз.

Більшість Оленчиних зіль працювали саме так, як вона задумувала… але інколи результат був настільки несподіваний, що дивувалася навіть сама авторка.

Колись я, піддавшись на вмовляння, ризикнула випити її “нешкідливе” зілля від застуди - тоді мене замучив нежить.

І от що з того вийшло…

Хочете почути? Ну тоді сідайте зручніше.

Для одного надскладного замовного зілля Ліне знадобилися рідкісні трави з світу Мар-Ал-Соу. Збираючись у той світ, моя подруга помітила, що я занадто часто чхаю, і одразу ж запропонувала “чудодійний засіб від усіх застуд”. Я погодилася - температура тоді вперто повзла вгору.

Ефект справді був миттєвий: жар спав, нежить зник. Здавалося б - кінець історії. Але ні. Це був лише початок.

Трави цвіли всього кілька годин на рік, тож ми прибули заздалегідь і розбили невеликий табір. Я влаштувалася подрімати, а Ліне вчепилася в черговий любовний роман.

Прокинулася я від дикої спраги та нестерпного свербежу в спині. Спочатку списала все на місцевих комах і поспішила до джерела, яке помітила раніше. Вмившись, не квапилася повертатися, дістала сигарети й запалила, із задоволенням втягуючи дим.

“Гарно ж як… пташки співають, вітер теплий… ідилія.”

А свербіж тим часом не минав. Навпаки - тепер уже почали чухатися руки. Я глянула на них і зробила ще одну затяжку.

І тут мене накрило остаточно.

Різкий біль у хребті миттєво відібрав усі жарти. До мене дійшло, що саме стало причиною цього “швидкого одужання”. Олена Вікторівна.

Ну, тримайся.

Я спробувала підвестися, але змогла це зробити лише з другого разу. Випрямитися - взагалі ні. У напівзігнутому стані я поспішила до винуватиці свого нещастя.

- Дивись, що я зібрала! - радісно вигукнула Ліне, підсовуючи мені під ніс букет.

- Дивись, що ти зі мною зробила! - гаркнула я у відповідь.

І це був саме рик. Бо процес “вдосконалення” вже не зупинився.

Замість звичного голосу вирвався хрипкий, звірячий звук. Щелепа видовжилася, оголюючи ікла. Вуха… ну, будь-який пес позаздрив би. Позаду вже чітко відчувався хвіст, яким я машинально відганяла надокучливих комах. А нігті… точніше, вже пазурі - росли просто на очах, загострюючись до небезпечного блиску.

Ліне повільно опустила букет. Посмішка з її обличчя зникла так само швидко, як з’являється усвідомлення катастрофи.

- Ой… - тільки й видихнула вона.

І я дуже чітко зрозуміла: якщо виживу після цього зілля, то наступним моїм завданням точно буде виживання самої Оленки.

- Зате соплі не течуть, - з оптимізмом зауважила відьма.

- Р-р-р-р-р-р-р-р…

Мені дуже захотілося перегризти їй горло. І це бажання було настільки сильним і раптовим, що я, злякавшись власних інстинктів, відскочила від подруги якомога далі. Ліне кликала мене слідом, але я навіть жодного разу не озирнулася.

Зупинилася лише на березі невеликої річки, за якою виднілося село - звичайне, тихе, ніби з іншого життя.

На протилежному березі була група жінок, які полоскали білизну. Щойно вони мене помітили, одна з них зойкнула й знепритомніла, а решта, заверещавши, кинулися в село, немов за ними гнався сам кінець світу.

Здоровий глузд остаточно мене залишив.

Я ступила у воду й перейшла річку, добре що було не глибоко. Після чого обережно обнюхала жінку, що лежала без свідомості: по-перше - жива, по-друге - нічого їстівного при ній не було. Поки я досліджувала кошики з білизною, вона отямилася і так заверещала, що я на мить вирішила - оглухну назавжди.

Спробу якось її заспокоїти перервали кроки й шум натовпу.

“Підмога”, - з’явилося в голові надто чітко.

Чоловіки з вилами й сокирами поспішали до берега.

І ось тут інстинкт самозбереження нарешті повернувся.

Я заричала і рвонула геть, рятуючись від “народних героїв”. Добре, що на чотирьох лапах я бігала значно швидше, ніж на двох ногах.

У ліс селяни за мною не полізли - не наважилися. Перевівши подих, я трохи заспокоїлася… але голод - ні. Він тільки посилився.

І тоді я побачила здобич: повз проскочив заєць.

Не роздумуючи, кинулася навздогін. Наздогнати не вдалося - вухастик явно бігав на чотирьох усе життя, а ліс знав краще за мене. Зате ця невдача вивела мене на луг, де троє косарів розмірено працювали косами, а четвертий чухав потилицю… і саме тому першим мене помітив.

Я заричала так, як тільки могла, і знову рвонула тікати. Косарі, на щастя, не стали мене переслідувати. І, мабуть, ще довго матимуть про що розповідати за кухлем пива.

Я сховалася в густих кущах і, як могла, боролася з усіма інстинктами, що навалилися одразу: від “з’їсти хоч щось” до зовсім вже незручних, тваринних імпульсів, про які навіть думати було соромно. Єдине, що допомагало триматися - думка про те, як саме я помщуся Ліне.

Саме в цей момент мене застали зненацька мисливські собаки.

Я задрімала буквально на хвилину.

Підскочила - і вже була готова тікати далі. Але собаки не проявили жодної агресії. Навпаки - радісно завиляли хвостами.

І я… відповіла їм тим самим. Бо хвіст у мене тепер теж був.

Собаки - собаками. Але їхні господарі були зовсім іншої думки.

Я ледве встигла ухилитися від стріли, що свиснула поруч.

- Все! З мене досить!

І я рвонула з місця, прямуючи назад до тієї самої галявини… і до Ліне. Нехай сама пояснюється з місцевими.

Але доля вирішила, що цього замало.

Я провалилася в пастку.

Ловча яма була глибокою - надто глибокою, щоб вибратися самій. До того ж я ще й встигла боляче вивихнути ногу… точніше лапу.

Мисливці, зазирнувши вниз, не поспішали мене добивати. Навпаки - накрили яму решіткою і відправили когось по допомогу.

Їхню мову я розуміла погано, але одне почула чітко: у мене є кілька годин.

Чудово. Просто прекрасно.

Я спробувала ще раз поговорити з ними - вийшло лише гарчання. Тож я здалася й просто чекала.

І Ліне.

Бо була абсолютно впевнена: вона не зникла б просто так. Портали без артефактів і складних магічних схем могла відкривати тільки я.

Темніло.

Навколо запалили вогнища, у повітрі запахло смолою й маслом. І невдовзі з’явився посланець - разом із високим сухим старим із короткою сивою бородою. У руках він тримав посох із випаленими рунами та великим синім каменем, розміром із кулак.

У світлі смолоскипів я бачила все дуже чітко.

Старий уважно мене розглядав. Я не проявляла агресії… але бажання вчепитися в нього ставало дедалі сильнішим.

Він щось сказав хлопчині поруч. Той дістав із сумки важку книгу й розкрив її перед магом.

Ого.

До мене запросили мага. І він точно навчався не в тій школі, що й я, інакше б здогадався, хто перед ним.

Старий перегорнув сторінки, знайшов потрібний розділ і почав наспів читати заклинання, розмахуючи посохом із синім каменем.

Очікуваного результату - на моє глибоке розчарування і, здається, не меншого роздратування мага з його учнем - так і не було.

Ще б пак. Для таких слабких магів, як цей старий, ми й розшукували по всіх світах додаткові “цяцьки”, щоб хоч трохи підсилити їхню міць.

Старець зло глянув на мене, перегорнув сторінки книги й обрав друге заклинання. Я навіть позіхнула - не стрималася. Ефект усе ж був: яскраво-білий згусток енергії зірвався з посоха й влучив у мене, миттєво знімаючи ниючий біль у нозі.

Я від радості навіть почала підстрибувати в ямі, ще й хвостом замахала. Цей жест чомусь викликав щире обурення в мисливців.

Після п’ятого заклинання я нарешті почала розуміти, що вони взагалі говорять. А ще через два - мій рик уже перетворювався на окремі слова. Але насолодитися цим “прогресом” мені не дали. Маг, не розгубившись, знову втупився в книгу. Якщо так піде далі, ефект від Оленкіного зілля скінчиться раніше, ніж мене тут доб’ють.

Раптом мисливці, відштовхнувши горе-мага, почали стріляти в мене з луків.

І де носить відьму, га? Подруга називається…

Добре хоч частково відновлені магічні сили дозволяли мені ставити щити.

Щойно я про це подумала, як повітря розітнули блискавки й його наповнив різкий запах озону.

З таким пафосом міг з’являтися тільки один мій знайомий.

Коли світлові ефекти вщухли, до краю ями підійшов Мідяк, а за ним - неспішно, ніби нічого не сталося, з’явилася Ліне.

Наш заступник начальства, як завжди, виглядав так, ніби готувався заздалегідь: білосніжні шати із золотим шиттям і м’який ореол світла навколо створювали образ мало не святого.

Зробивши кілька рухів руками, він витягнув мене з ями. І не чекаючи, поки я почну щось коментувати, різко влив мені в рот якусь кислу, беззапахову рідину.

Перетворення почалося миттєво.

А оскільки з одягу на мені залишилися тільки амулети, Ліне поспіхом накинула мені на плечі плащ.

Щойно я прийшла до тями, як нагородила цю “горе-відьму” таким поглядом, що від її одягу ледь не пішов дим.

- Яра, я випадково… - почала виправдовуватися Ліне, поливаючи себе водою з пляшки.

Але не тут було.

Я створила кулю чорного полум’я і рвонула за нею. Догнати, щоправда, не встигла - мене перехопив Костянтин Борисович, міцно схопивши за руку і тим самим розвіявши закляття в землю.

- Досить на сьогодні пригод. Йдемо додому.

Його спокій діяв майже магічно. Адреналін у крові поступово вщух, і я змогла тверезо оцінити, що ми тут усі трохи… перестаралися.

- Лен, - покликала я подругу, - йдемо додому.

Рудоволоса обережно вийшла з-за дерева, глянула на Мідяка. Той коротко кивнув.

І вже за хвилину ми були на Землі.

Ліне я пробачила. Але з того дня - жодних неперевірених зіль.

І справа навіть не в ефекті. А в моєму “спадку”. Ніколи не знаєш, коли і як він знову вирветься назовні. А провокувати його зайвий раз мені зовсім не хотілося.

Втрачати друзів у мої плани більше не входило.