Спочатку:
На сторінку книги
Джихангір дивився на Кеті, яка завмерла від переляку, і в його очах промайнула лукава іскра.
Вона стояла нерухомо, мов спіймана пташка, притискаючи руки до грудей, ніби намагалася втримати серце, що калатало надто голосно. Її подих був уривчастим, очі — широко розплющені, сповнені страху й нерозуміння. Джихангір помітив усе: і тремтіння її плечей, і те, як вона намагалася не дивитися йому в очі.
— То ось воно як... — протягнув він, спостерігаючи за розгубленою венеційкою. — І що ж на неї чекає тепер, калфо?
Його голос звучав майже байдуже, але в цій удаваній легкості ховалася напруга. Він не зводив погляду з Кеті, ніби вже прийняв якесь рішення, але дозволяв подіям іти своїм шляхом.
— Хюррем Султан сама вирішить її долю, — відповіла Айтюрк, шанобливо схиливши голову. — А поки дозвольте відвести рабиню до гарему.
Калфа говорила рівно, як і личило жінці, що звикла ходити лезом ножа між наказом і милістю. Вона кинула на дівчину швидкий погляд — оцінювальний, холодний.
— Ведіть, — наказав Джихангір, але голос його став сталевим. — Та дивіться, щоб жодна волосина не впала з її голови. Я сам поговорю з матір'ю.
Останні слова прозвучали так, що сумнівів не лишалося: це не прохання. Айтюрк знову вклонилася, вже глибше.
Коли Кеті повели геть, калфа повідомила принцу радісну новину: Лале Султан знову вагітна.
На мить обличчя Джихангіра проясніло — він щиро зрадів за брата. У цій новині було життя, продовження, надія. Та радість виявилася гіркою.
У серці Джихангіра радість за брата переплелася з гірким відлунням власної самотності.
Він звик до цього відчуття — стояти осторонь чужого щастя, бути свідком, а не учасником. Тінь болю знову торкнулася його свідомості, нагадуючи про ті межі, які він сам собі поставив.
Побажавши Мехмету вдалого полювання, він поспішив до покоїв матері.
Кроки його були швидкими, майже різкими, ніби він боявся передумати.
Хюррем Султан зустріла сина з тривогою.
Вона відчула це ще до того, як побачила його: материнське серце вловлює зміну повітря.
Час не мав влади над її красою, але серце матері завжди відчувало біль дітей.
Її очі, уважні й проникливі, миттєво ковзнули по його обличчю, затримавшись на тіні втоми.
— Джихангіре, мій леве! Чому ти повернувся раніше? Тобі знову зле? — вона пригорнула його до себе.
Її руки були теплими, знайомими з дитинства, і в цю мить він дозволив собі на секунду розслабитися.
— Не хвилюйтеся, Валіде, — заспокоїв її син, цілуючи руку. — Мені справді було недобре, але зараз... зараз я почуваюся значно краще.
Він усміхнувся, але усмішка була тонкою, натягнутою.
Хюррем примружилася, помітивши дивний блиск у його очах.
Це був не біль. І не втома. Це було щось інше — давно забуте.
Джихангір ніяково перевів тему на вагітність Лале Султан, але розмова швидко повернулася до болючого — до гарему.
Він знав цей шлях напам’ять і все ж щоразу сподівався оминути його.
— Джихангіре, я мушу нагадати... — почала вона, але син м’яко зупинив її:
Він підвів руку, не дозволяючи словам упасти між ними, як камінь.
— Ви знаєте, чому я відмовляюся. Прошу, закриємо цю тему. Я прийшов просити про інше.
Він розповів про втікачку, яку знайшов у лісі.
Про те, як вона тікала, як дивилася на нього з недовірою, як трималася за свободу, мов за останній ковток повітря.
Джихангір просив не карати Кеті, пояснюючи її вчинок не непослухом, а лише жагою до волі.
Слова його були спокійні, але в них бриніла щирість.
Хюррем, яка сама колись пройшла цей шлях, хитро всміхнулася.
Вона впізнала цей вогонь.
Вона побачила в очах сина те, чого не бачила роками — справжній інтерес до життя.
— Добре, мій сину. Заради тебе я помилую її. Нехай навчається наших звичаїв, і якщо буде старанною — отримає службу.
Коли син пішов, Хюррем негайно покликала Фахріє-хатун.
— Я хочу побачити цю дівчину, — наказала вона.
Стоячи на терасі, що виходила в ташлик, Хасекі прискіпливо оглядала Кеті. Дівчина стояла рівно, хоч пальці її тремтіли.
— Вона втекла, отже, хитра, — зауважила Фахріє.
— Навчи її всього, — прошепотіла Хюррем. — Можливо, ця дівчина — та, на кого ми так довго чекали. Я бачила сьогодні свого сина і зрозуміла: не все втрачено. Треба допомогти йому, але дуже обережно.
Тим часом у гаремі Фахріє-хатун оголосила волю Султани: Кеті помилувана завдяки заступництву шехзаде Джихангіра.
Слова впали, мов грім.
Кеті заніміла від несподіванки.
Світ ніби перевернувся.
Той привітний юнак, якого вона називала шпигуном, виявився принцом крові!
Коли Хасекі Хюррем Султан проходила через ташлик, гарем завмер у поклоні.
Тиша була гнітючою.
Проте за спиною великої жінки вже повзли отруйні чутки.
Вони розросталися швидко, як пліснява.
Наложниці пошепки згадували прокляття Махідевран, шепотіли про загиблих синів Хюррем і пророкували швидку смерть Джихангіру.
— Замовкніть! — раптом викрикнула Кеті, вриваючись у коло пліткарок. — Що за маячню ви несете? Чому це він має помирати?
— Ти чого кричиш? — огризнулася Айше. — Закохалася? Дарма, він каліка. Тобі нічого не світить!
— Не смійте! Не смійте так говорити про нього! — закричала венеційка і, стиснувши кулаки, кинулася на дівчат.
Бійку ледь розтягнула Айтюрк-калфа.
Крики, рване дихання, подряпані обличчя.
Розхристані, з подряпинами на обличчях, дівчата стояли перед нею, схиливши голови.
Гнів калфи був тихим, але небезпечним.
Калфа покарала їх, залишивши без вечері, але після відізвала Кеті вбік.
— Ти захищаєш його? — тихо запитала Айтюрк. — Але робиш це нерозумно. Ти — наложниця Мехмета. Якщо хочеш бути поруч із Джихангіром, припини скандалити. Будь хитрою. Не дай шехзаде забути про тебе.
Кеті дивилася на калфу з болем у очах.
— Це правда? — прошепотіла вона. — Те, що кажуть про його хворобу?
— Так, — зітхнула Айтюрк. — Вроджена вада. Страшні болі, які не втамовують ні ліки, ні масажі. Він відмовляється від гарему, бо не хоче бачити жалість у жіночих очах.
Пізніше, сидячи на твердому ліжку, Кеті ігнорувала шлунок, що бурчав від голоду.
Їй було байдуже до покарання.
Подруги намагалися її втішити, але вона лише міцніше стискала кулаки.
— В гаремі подруг не буває, — прошепотіла дівчина собі під ніс.
Вона згадувала обличчя Джихангіра, його теплу руку, що підтримала її біля джерела, і ту ласкаву посмішку.
Тепер вона знала: він не просто врятував її від покарання.
Він став для неї тією самою зіркою, про яку колись розповідала мати.
І Кеті дала собі слово: вона знайде спосіб стати для нього не жалістю, а зціленням.
