Раді Вас бачити!

Обдумавши питання Джихангіра ще раз, Кеті спалахнула від обурення. Гнів вибухнув у ній миттєво, різко, як іскра в сухій траві. Усі страхи, стриманість і обережність, яких вона навчилася в гаремі, розсипалися на порох. Залишилася лише правда — оголена, гаряча, небезпечна.Вона нахмурилася, схрестила руки на грудях і палко вигукнула, не зважаючи на титули:

— А чому ти питаєш таке? То ти такої про мене думки? Невже я схожа на тих дівок, що готові на все заради влади?! Чхала я на титули й багатство! Вся влада твоєї Лале тримається лише на вмінні догоджати чоловікові. Набридне вона твоєму братові — і сама шукатиме підтримки. А я так не хочу! Чуєш?!

Її голос зривався, у ньому звучала не лише образа, а й страх бути неправильно зрозумілою. Вона не стримувалася — слова сипалися, мов каміння, і кожне з них могло розбитися об його мовчання.

Вона задихалася від гніву, виливаючи все, що накипіло.

Груди піднімалися важко, у скронях стукало. Кеті не знала, що буде далі — покарання, крик, холодна відстороненість. Але зупинитися вже не могла.

— Вона плете інтриги, Джихангіре! Лише сліпий цього не побачить. Вона хотіла зробити мене своєю пішкою. Чому я не погодилася? Бо зневажаю такий шлях. Краще все життя гнити на дні гарему, ніж так. Якби я хотіла використати тебе ради титулу, я б зробила це без жодної Лале! У Венеції до мене сваталися найкращі юнаки, у мене є гордість!

Ці слова були ризиком. Вони звучали зухвало, навіть зневажливо — і водночас відчайдушно щиро. Вона говорила не для того, щоб образити, а щоб врятувати себе від несправедливого ярлика.

Дівчина замовкла, важко дихаючи.

Тиша впала різко, майже боляче. Кеті стояла, не піднімаючи погляду, готова до будь-якого наслідку. Вона сказала забагато. І водночас — усе.

Будь-який інший шехзаде за таку зухвалість наказав би кинути її до темниці, але Джихангір лише лагідно посміхався, вслухаючись у кожне її слово.

У його погляді не було ані злості, ані образи. Лише уважність — та сама, яка з’являється, коли бачиш щось справжнє.

Коли вона нарешті затихла, обурена й ображена, він повільно підійшов ближче.

Кроки були тихими, але Кеті відчула їх усім тілом. Відстань між ними скорочувалася — і разом із нею танув її гнів.

— По-перше, Лале зовсім не «моя», вона мені ніколи не подобалася, — прошепотів він. — По-друге, я зовсім не такої про тебе думки, інакше не впустив би тебе так близько. Я знаю, яка ти, Кеті. Ти не схожа ні на кого... По-третє... — він на мить завагався і взяв її руку у свою, теплу й мужню.

Його дотик був обережний, ніби він боявся злякати її ще більше. Кеті здригнулася — не від страху, а від несподіваної ніжності.

— Що по-третє? — вже спокійніше запитала вона.

Її голос змінився — став тихішим, глибшим. Вона більше не оборонялася.

— Пробач мені, — він торкнувся вустами її руки так ніжно, ніби цілував саме серце.

Цей жест розбив останні залишки її злості. Вибачення з вуст шехзаде коштувало більше, ніж сотні обіцянок.

Кеті відчула, як її гнів тане, мов сніг під весняним сонцем.

Замість нього прийшло тепло — небезпечне, солодке, таке, що хотілося приховати від усього світу.

Вони трохи покепкували одне з одного, і напруга нарешті зникла, змінившись щирим сміхом.

Цей сміх був забороненим. Надто людяним для стін, що звикли до шепоту змов.

Проте за мить обличчя Джихангіра знову стало серйозним.

Світ повернувся на своє місце — разом із ним повернулися небезпека й обов’язок.

— Кеті, мені потрібна твоя допомога. Не знаю, чи маю право просити, але в мене більше нікого немає, кому б я міг так довіряти... — він гірко зітхнув, а потім рішуче продовжив: — Я хочу знати, що саме задумала Лале. Єдиний спосіб — це якщо ти повернешся до неї й скажеш, що згодна на її пропозицію.

Слова прозвучали важко. Він не наказував — він просив. І саме це було найнебезпечніше.

Кеті здригнулася. Стати подвійною шпигункою — це гра зі смертю.

Вона бачила перед собою дві дороги — обидві вели в темряву.

— Я зроблю це, — впевнено відповіла вона, дивлячись у його бездонні очі. — Я не зраджу тебе, Джихангіре.

Рішення прийшло без вагань. Не з хоробрості — з довіри.

— Пообіцяй мені лише одне: будь обережною. Лале небезпечна, — він майже наказав, і Кеті, поступившись його владному тону, кивнула.

У цій миті він знову був принцом. Але вона — все ще людиною, якій він довіряв.

Щоб розрядити атмосферу, Джихангір простягнув їй тацю з виноградом.

Проста дія, майже дитяча, але така необхідна.

Кеті розсміялася, згадуючи свій минулий «набіг» на його фрукти.

Спогад зігрів їх обох.

— Справжній виноградний рай... — смакуючи ягоди, почала вона розповідати про виноградники свого батька у Венеції.

Її голос знову став легким, живим.

— Знаєш, чому я не можу на тебе сердитися? — раптом щебетала вона. — Бо хто ж іще годуватиме мене виноградом задарма?

— Тільки й того? — в удаваній образі принц прибрав тацю за спину.

Кеті почала жартома намагатися її відібрати, вони штовхалися й сміялися, наче звичайні юнак і дівчина, а не принц і рабиня.

У ці хвилини стіни важкого палацу ніби розсунулися, впускаючи світло.

— Добре, що ти з’явилася в моєму житті, Кеті, — раптом тихо, але проникливо мовив він. — З тобою все інакше. Ти — це моя воля.

Ці слова залишилися між ними — як таємниця і як обіцянка.

Раптом Джихангір зблід і злегка скривився, ніби від раптового болю.

Кеті помітила це одразу — занадто добре вона вже знала його.

— Тобі час іти. Зайди спершу в гарем, щоб ніхто нічого не запідозрив.

— З тобою все добре? — тривожно запитала Кеті, помітивши зміни в його поставі.

— Так... іди, — він видавив посмішку. — Дякую тобі.

Вона не повірила, але послухалася.

Кеті вислизнула за двері, але серце її було не на місці.

Тривога чіплялася до думок, мов тінь.

Вона відчувала, що Джихангір щось приховує — чи то черговий напад болю, чи то щось значно гірше.

І це лякало більше, ніж інтриги Лале.

Озираючись, вона кинулася коридором до гарему, сподіваючись прослизнути непоміченою, але біля самих дверей її зупинив крижаний голос Фахріє Хатун:

— Кеті Хатун? Звідки це ти повертаєшся в такий час?