Спочатку:
На сторінку книги
Ліс зустрів Мехмета густим туманом і запахом вологої хвої. Повітря було насичене холодною свіжістю, що осідала на легенях важким, але живим подихом. Десь углибині тріщала гілка — чи то звір, чи вітер, — і цей звук відлунював у ньому дивною тривогою. Сонце вже хилилося до обрію, розливаючи між деревами багряні, наче розлите вино, промені. Вони ковзали по стовбурах, по моху, по кінських спинах, ніби намагалися затримати час.
Чим ближче загін під’їжджав до знайомої стежки, тим сильніше калатало серце Шехзаде. Кожен крок коня віддавався в грудях болючим поштовхом. Він знав цю дорогу надто добре — пам’ятав кожен вигин, кожен камінь, кожен корінь, об який колись перечепився, думаючи лише про її усмішку. Тут він був не спадкоємцем, не сином Хюррем Султан — тут він був просто чоловіком, який повертається туди, де залишив частину себе.
Він залишив вартових біля підніжжя пагорба, наказавши Бунджуку чекати з каретою, а сам рушив до хатини пішки. Хотів відчути землю під ногами, кожен крок — як спокута, як підтвердження рішучості. Плащ тихо шелестів за спиною, а в голові знов і знов звучало її ім’я.
Маленький будиночок здавався покинутим, якби не тонка цівка диму, що несміливо підіймалася з димаря. Вона була крихкою, майже непомітною, але саме вона змусила його видихнути з полегшенням. На ґанку стояли кошики з сушеними травами — Глінда продовжувала свою справу, навіть коли її власна душа була розбита на друзки. Він упізнав запахи: шавлія, чебрець, звіробій. Усе було так, як завжди… і водночас нестерпно інакше без її голосу поруч.
Мехмет зупинився біля порога. Серце билося так гучно, що здавалося — вона почує його ще до слів. Двері були прочинені. Він побачив її постать біля вікна: Глінда сиділа, схиливши голову над якоюсь книгою, але погляд її був спрямований у порожнечу. Світло сутінків обрисовувало її профіль — надто тонкий, надто втомлений. Вона стала тоншою, блідішою, а її розпущене волосся м’яко спадало на плечі, що здригалися від ледь помітного зітхання. У цей момент він зрозумів: біль, який він носив у собі, — лише тінь того, що пережила вона.
— Гліндо... — тихо промовив він.
Дівчина здригнулася так, наче її вдарив грім. Книга вислизнула з її рук і з глухим звуком упала на підлогу. Здавалося, цей звук розірвав тишу хатини навпіл. Вона повільно, боячись, що це лише чергова ілюзія, спричинена тугою, повернула голову. Її пальці тремтіли, губи ледь розтулилися, ніби вона забула, як дихати. Побачивши його на порозі — у дорогому кафтані, з обличчям, на якому відбився кожен день їхньої розлуки, — вона заціпеніла.
— Шехзаде?.. — її голос був ледь чутним шепотом. — Ви... Ви не повинні бути тут. Це небезпечно. Якщо Вас побачать...
Мехмет не дав їй договорити. Він зробив кілька швидких кроків, відчуваючи, як під ногами рипить стара підлога, і перш ніж вона встигла підвестися, сталося те, чого Глінда ніколи не могла собі уявити. Великий Шехзаде, первісток Хасекі Хюррем Султан і головний спадкоємець престолу, опустився перед нею на коліна. Не повільно — рішуче, так, ніби це був єдиний можливий рух.
— Мехмете! Що ти робиш? Встань, благаю! — скрикнула вона, намагаючись підняти його, але він міцно стиснув її холодні долоні у своїх руках. Її шкіра була крижаною, і це різонуло його сильніше за ніж.
— Ні, — твердо відповів він, дивлячись їй просто в очі, в яких уже збиралися сльози. — Я не встану, поки ти не почуєш мене. Я приїхав не як Шехзаде, Гліндо. Я приїхав як чоловік, який помирає без свого серця.
Він ковтнув, на мить відвівши погляд, ніби боявся власних слів.
— Ці дні в палаці були для мене гіршими за будь-яку темницю. Я бачив зраду, я бачив підступність, і серед цього бруду лише твоя правда була моїм світлом.
Він притиснув її долоні до своїх губ, заплющивши очі. Його подих був гарячим, нерівним. Його голос тремтів від напруги:
— Я був дурнем. Я думав, що зможу захистити тебе, відпустивши. Думав, що обов’язок вищий за кохання. Але я помилявся... Без тебе мій обов’язок — це лише важкий ланцюг, а моє майбутнє — порожнеча.
Глінда плакала, не ховаючи обличчя. Вона навіть не намагалася стриматися — сльози текли вільно, наче змивали всі дні самотності. Сльози падали на його руки, гарячі та щирі.
— Повелитель... Ваша сім'я... Вони ніколи не приймуть мене. Я лише знахарка, Мехмете. Наша історія закінчиться стратою, якщо Ви не зупинитеся!
Мехмет підвівся з колін, але не відпустив її рук. Він обійняв її обличчя долонями, змушуючи дивитися на себе. Його пальці тремтіли, та погляд був кришталево ясним. Його очі палали рішучістю, якої вона ніколи раніше не бачила.
— Хай буде так! — вигукнув він. — Якщо ціною мого кохання до тебе буде мій титул, мій трон чи навіть моє життя — я згоден платити! Я ризикну всім. Я піду проти всього світу, якщо знатиму, що ввечері ти зустрічатимеш мене в моїх покоях.
Він притулився чолом до її чола.
— Гліндо, ти — мій дім. Ти — моя єдина правда. Поїхали зі мною. Не як рабиня, не як гостя... Поїхали як жінка, яку я кохаю більше за життя.
Дівчина притулилася чолом до його грудей, вдихаючи такий рідний аромат сандалу та сили. Її пальці зім’яли тканину його кафтана, ніби боялися відпустити. Світ навколо перестав існувати. Зникли страхи, зникли правила, зникли кордони між принцом і простою дівчиною. Залишилися лише два серця, що билися в один такт.
— Я боялася, — прошепотіла вона в його кафтан. — Кожен день я прокидалася і хотіла бігти до тебе, але згадувала про твою безпеку... Але якщо ти кажеш, що я твоя душа... як я можу дозволити твоїй душі блукати на самоті?
Вона підняла на нього свої заплакані, але тепер сяючі очі. У них більше не було порожнечі — лише рішення.
— Я поїду з тобою, Мехмете. Куди завгодно. Навіть якщо цей шлях веде в пекло, я буду тримати твою руку.
Мехмет видав звук, схожий на полегшений стогін, і нарешті накрив її губи палким, відчайдушним поцілунком. У цьому поцілунку було все: гіркота розлуки, солодкість зустрічі та клятва, яку не розірве ні час, ні смерть.
За годину вони вже йшли до карети. Небо остаточно потемніло, а ліс ніби змикнувся за їхніми спинами. Глінда востаннє озирнулася на свою хатину, на маленьке життя, яке залишала, але Мехмет дбайливо накинув на її плечі свою дорогу шубу, підбиту хутром, ніби захищаючи від усього лихого світу.
— Більше жодних розлук, — прошепотів він їй на вухо, допомагаючи сісти в карету.
— До останнього подиху, — відповіла вона, стискаючи його руку.
Карета рушила крізь вечірній ліс, повертаючи в палац Маніси не просто знахарку, а майбутню володарку серця Шехзаде, яка змінила хід історії своєю вірністю.
