Спочатку:
На сторінку книги
Минуло десять років. Десять років, що пролетіли над Османською імперією, наче крила могутнього сокола, несучи зміни, про які колись лише мріяли. Стамбул розцвів під правлінням нового Володаря, а стіни Топкапи наповнилися сміхом, який більше не заглушували тіні інтриг.
Султан Мехмет Хан стояв на терасі своїх покоїв, споглядаючи на Босфор. Час додав його обличчю зрілості, а погляду — твердості, проте серце його залишалося таким же палким, як і в день його Нікяху. Він став тим правителем, якого пророкував йому батько: справедливим, могутнім і коханим своїм народом.
Поруч із ним, як і завжди, була вона — його Арзу. Його Хасекі, його дихання. За ці роки Глінда-Арзу стала справжньою опорою Династії. Вона народила Мехмету шістьох дітей: прекрасних шехзаде та юних султанш, що успадкували блакить материнських очей та левову вдачу батька. Арзу була єдиною жінкою в його житті та в його серці. Мехмет стримав свою обітницю: жодна інша наложниця не переступила поріг його спальні. Їхнє кохання стало легендою, яку шепотіли на вулицях столиці — історія про Султана, який обрав вірність.
У головних покоях Валіде панувала Хюррем Султан. Вона нарешті знайшла той спокій, до якого йшла крізь вогонь. Бачачи своїх синів щасливими та об'єднаними, вона знала: її боротьба була не марною. Вона більше не воювала, вона правила любов'ю, будучи мудрою наставницею для своїх невісток.
Тим часом у Манісі, де вічне сонце цілувало виноградники, життя текло у гармонії, що нагадувала казку. Шехзаде Джихангір, призначений санджак-беєм найважливішої провінції, правив мудро та лагідно. Хвороба, що колись мордувала його, остаточно відступила під турботливими руками його Деніз.
Деніз Султан стала душею Маніси. Вона заснувала лікарні та школи, а їхній з Джихангіром палац завжди був повний дитячого тупоту. У них було п'ятеро дітей, і кожен з них був плодом того самого дива, що сталося десять років тому. Джихангір, який колись вважав себе приреченим на самотність, тепер щовечора засинав у обіймах своєї єдиної дружини, дякуючи Аллаху за той день, коли він дозволив собі кохати.
Як і його брат, Джихангір не тримав гарему. Його Деніз була для нього всім: його лікарем, його другом, його Хасекі. Коли вони виходили в сад, тримаючись за руки, люди схилялися в пошані, бачачи не просто правителів, а дві душі, що злилися в одне ціле.
Раз на рік сім'ї зустрічалися в Едірне або Стамбулі. Це були дні великої радості. Мехмет і Джихангір, більше не конкуренти за трон, а вірні брати, обговорювали майбутнє імперії. Арзу та Деніз, подруги, що пройшли через пекло заради свого щастя, згадували свою юність, спостерігаючи, як їхні діти граються разом.
Доля, яка колись хотіла їх роз'єднати, схилилася перед їхньою силою. Вони довели: правила створюють люди, а кохання створює всесвіт. Імперія була в надійних руках, бо на її троні та в її провінціях правили ті, хто знав ціну самопожертви.
Історія Мехмета та Арзу, Джихангіра та Деніз залишилася в віках як нагадування: навіть у найпохмуріші часи серце, що кохає, знайде шлях до світла.
Кінець.
Кінець
