Раді Вас бачити!

  Ніч поглинала місто, коли ми сиділи на даху. Годинник добігав десятої, але час здавався застиглим. Розмова текла повільно й нерівно — про все і ні про що. Я майстерно уникав деталей свого життя, направляючи її питання назад, до неї самої.

  І ось вона розкрилася. Тихо, без пафосу, наче обережними кроками зійшла з крутого берега. Розповіла, що їх із матір'ю кинув батько, але для них це стало полегшенням. Він ніколи не цікавився сім'єю, не займався вихованням. Ходив на роботу, а вдома сидів за комп'ютером, грав в ігри, де програвав зароблені гроші.

  — Батьки через це сварилися. Мама казала, що піде, але він завжди обіцяв зав'язати й умовляв її залишитися. Так тривало десять років. Для мене це було пекло. Єдиний урок, який я засвоїла, — її голос лишався рівним і спокійним, — це те, що не можна сліпо вірити людям. Тому в мене мало друзів. І тому мені так важко довіряти. Навіть не знаю, чому розповідаю це тобі... — Вона замовкла, раптом зніяковівши. — Просто тут така атмосфера. І я... вдячна. За цей вечір. Тому вирішила розповісти про себе.

  Вітер дмухнув сильніше, і вона мимоволі притиснула плед до тіла.

  — Ель, ти ж знаєш, для мене це не проблема. Я хотів тебе здивувати, а ще мені самому тут дуже подобається. — Я на мить зупинився, дозволяючи словам знайти шлях до неї. — І, можливо, ми ще повернемося сюди — на ніч.

  Вона відвела погляд.

  — Нічого не обіцяю, — прошепотіла, нарешті глянувши на екран телефону. Її рух був раптовим, немов вона хапалася за порятунок. — Нам уже пора. Мені потрібно в гуртожиток і спати, завтра рано на роботу.

  Я не відпускав її погляду.

  — Ти завжди кудись поспішаєш. — Я нахилився трохи ближче, так, щоб наші плечі ледь торкнулися. — Чи просто намагаєшся втекти від мене?

  Світло нічних ліхтарів ковзало по її обличчю, і її очі, ті дивні очі, тепер були глибокими, як опівнічне море. У них можна було потонути. Саме тоді з пам’яті спливла дитяча казка від бабусі:

  "Дівчата з зеленими очима вдень і синіми вночі — це русалки. Вони заманюють хлопців поглядом, а потім тягнуть на дно…"

  Чорт. Чому саме зараз? Моя усмішка зникла, наче її здуло вітром.

  — Я не втікаю, мені справді пора. Ти відвезеш мене? — її голос пролунав нерішуче, порушуючи зачаровану тишу моїх думок.

  — Так, звичайно. Відвезу тебе у твої володіння… русалко. — Я знову посміхнувся. Як мені з нею спокійно, хоча всередині — ураган емоцій.

  — Ти що, будеш щоразу вигадувати мені нові прізвиська? — Вона підняла брови. — І чому "русалка'? Через очі?

  Ми увійшли в ліфт. Коли двері зачинилися, я обернувся до неї, здивований.

  — Ти… ти теж знаєш цю історію?

  — Можливо, я тебе здивую. — Вона лукаво звузила свої дивовижні очі. — Але в слов'янській міфології в русалок справді були зелено-блакитні очі. А от у середньовіччі дівчат із зеленими очима називали відьмами й спалювали на багатті. Ти не перший, хто це помітив. Мій вітчим постійно жартує, що я відьма… Хто знає? — Вона знову загадково посміхнулася.

  Ми сіли в машину. Простір наповнився її ароматом — свіжим, із легкими нотами кави й ванілі.

  — То скільки вже необачних чоловіків ти затягнула в свої тенета? — запитав я, вмикаючи двигун.

  Вона розсміялася.

  — А що, злякався? Буквально кілька годин тому пропонував залишитися зі мною наодинці, а тепер тікаєш? Не бійся, не з'їм я тебе. Я добра русалка і людей не їм.

  Ми разом засміялися.

  Вона для мене — як ковток свіжого повітря після довгого перебування в душній кімнаті. Вона говорила те, що думала. Не грала, не намагалася вразити чи влізти мені в душу… а тим більше — в штани. На відміну від інших.

  Так, мені не подобається, що вона вважає мене багатеньким синком. Але я впевнений — з часом вона побачить справжнього мене.

  Я зупинився біля гуртожитку. Мотор глухо затих, і в раптовій тиші почулося її дихання.

  — Пашо, я тобі дуже вдячна. Ти не уявляєш, скільки сьогодні подарував мені приємних емоцій. Такий день я запам'ятаю на все життя.

  Її слова пролунали тихо, але щиро.

  Я не чекав цього. Але її губи вже торкалися моєї щоки — легко, майже несміливо. І я відчув, як у грудях щось перевернулося.

  Вона відчинила дверцята й швидко вибігла з салону, навіть не давши мені отямитися.

  Салон наповнився тишею. Тільки десь з вулиці долинав далекий гул міста. Я не рухався. Боявся, що якщо поверну голову, то зруйную те крихке, що тільки-но сталося.

  А потім усміхнувся. Завів автомобіль і поїхав додому щасливий.

  Я просидів біля дому кілька хвилин, усе ще відчуваючи на щоці тепло її губ. Цей день став особливим. 

  У неділю вперше за довгі роки я прокинувся щасливим.

  У кабінеті, перш ніж сісти за роботу, я відкрив ноутбук. На моніторі — знайоме вікно з камерами біля гуртожитку. Я встановив їх минулого місяця для іншого проєкту, тепер шукав очима її. Елі не було видно.

  "Звісно, тільки шоста. Вона мабуть ще спить", — подумав я, відчуваючи дивну ніжність.

  Я занурився в роботу, але за дві години тихе дзижчання сповістило про рух. На екрані з'явилася вона. Пройшла повз камери, закутана в рушник. Вологе волосся темними пасмами прилипло до плечей. У голову одразу прийшли хтиві думки. Як тут можна працювати? Але я все-таки повернувся до справ.

  Однак кожні п'ять хвилин погляд сам повертався до монітора. Ось вона вже вдягнена вийшла з гуртожитку. Ось зайшла в кав'ярню. Бджілка-трудівниця, що скажеш. Хоча ні — русалка. Водяна німфа.

  Я не витримав і написав:

— Привіт, русалко. Виспалася?

— Привіт. Звичайно, ріп'ях— швидко відповіла вона.

  Я посміхнувся і вирішив більше не відволікати її.

  У кабінет постукали. Без очікування відповіді увійшла Ніна Степанівна.

  — Пашо, ти пам’ятаєш, що сьогодні вечеря у батьків? — її голос був м’яким, але в ньому відчувалася залізна воля.

  — Пам’ятаю, Ніно Степанівно.

  — Ти снідати будеш? Чи увесь день, будеш тут сидіти? 

  — Зараз, дороблю ось це — кивнув на монітор — і спущуся.

  Вона кивнула і вийшла, тихо зачинивши за собою двері. Ніна Степанівна для мене як мати. Вона залишилася з нами, коли батьки поїхали за кордон на початку війни. Я тоді відмовився їхати. Залишився з братом. А вона залишилася з нами.

  Моя мама так і не зрозуміла, навіщо я пішов воювати. Вона знала, що брат піде, але чому це зробив я — досі не розуміє. А я не пояснюю. Я не ображаюся. Після війни мені було дуже важко з ними спілкуватися, але зараз це не має значення. Я намагаюся забути минуле й жити далі. І тепер у голові замість привидів минулого живе образ зелено-блакитних очей, що змінюють колір. Моя русалка. Водяна німфа. Мій колючий їжачок. Бестія. Скільки всього в цій дівчині… Навіть сенс мого життя.

  Зробивши найважливішу частину роботи, я вирушив до батьків.

  Двері відчинила мама. Її обличчя осяяла щира усмішка, в очах блиснула звична суміш радості та тривоги.

  — Пашо, як добре, що ти приїхав! Заходь! — Вона обійняла мене, і я відчув знайомий запах домашнього затишку. Її обійми були міцними, трохи відчайдушними, ніби вона боялася, що я знову зникну.

  — Ми вчора розмовляли, я ж казав, що приїду, — відповів я, відповідаючи на обійми.

  — Знаю, сину, але все одно не була впевнена на всі сто, — пригнічено зітхнула вона. — Ходімо, вечерятимемо. Тато вже чекає.

  У вітальні біля столу сидів батько. Я підійшов і міцно стиснув йому руку.

  — Привіт, тату.

  — Привіт, Павле. Сідай, ми вже зачекалися. — Його погляд був діловитим, але в куточках очей ховалася ледь помітна теплина. — Розказуй, як справи? Як робота?

  Ми сіли за стіл, заставлений маминими стравами. Вона, як завжди, наварила й напекла на цілу роту — годувала мене "про запас".

  — Любий, що ти все про роботу? — не витримала мама, звертаючись до батька. — Пашо, розкажи краще, чи є в тебе дівчина? Коли я вже побачу онуків? Мені вже п'ятдесят п'ять!

  Вона завмерла з виделкою в руці, і я помітив, як тремтять її пальці. Від страху. Вона не казала цього вголос, але я знав: вона боїться, що я так і не зможу любити. Після війни.

  — Мамо, — я потер чоло, відчуваючи, як звична стіна захисного сарказму дає тріщину. — Як тільки в мене хтось з'явиться, ти перша про це дізнаєшся.

  — Тату, як там твій бізнес? — спробував змінити тему.

  Батько підвищив брови з явним здивуванням.

  — Павле, невже тебе зацікавив сімейний бізнес? Я не вірю своїм вухам. Усе добре, процвітає. Ось маємо відкривати новий готельно-ресторанний комплекс у Львові.

  — А чому саме у Львові?

  — З’явився новий, надійний партнер. Потрібно розширюватися, такі правила бізнесу. Та й ти знаєш, це місто — магніт для туристів.

  — Це добре, я тебе вітаю. А в твоєму готелі на практику беруть студентів? — нарешті запитав я те, що мене цікавило.

  Батько здивовано насупився.

  — У мене злагоджений персонал, і найближчими роками ніхто не збирається звільнятися. Принаймні я так думаю. То навіщо мені брати на практику якихось безтолкових студентів?

  Він ледь помітно всміхнувся. Я кивнув, прикусивши язика. І подумки сподівався, що не доведеться просити його про практикантку.

  Ми вечеряли. Мама розповідала, що у Львові відкриється ресторан, повністю схожий на той, що в Одесі, — збудований під її керівництвом. Після війни вона зайнялася сімейним бізнесом, точніше ресторанами. Так і не повернулася на колишню роботу.

  — До речі, відкриття планується на серпень, — сказала мама. — Якщо матимеш бажання і час, приїдеш?

  — Нічого не обіцяю. Навіщо так далеко загадувати? Я не готовий до такого.

  — Ну чого ти, Павлику, бурчиш, як старий дід. Скільки там до серпня — не встигнеш кліпнути. А ще там буде багато молодих і цікавих людей. Може, дівчину собі знайдеш?

  — Мамо, якщо ти хочеш мене засватати, тоді я точно не приїду. Ти що думаєш, я не зможу знайти собі пару?

  — Синочку, що ти! Я зовсім нічого такого не планую! — вона поклала руку мені на руку — дотик теплий і крихкий. — Я просто хочу, щоб ти не був один. Тобі ж дівчина потрібна! Ніна Степанівна каже, що ти тільки за комп'ютером сидиш… А ти ж молодий, красивий! Міг би собі когось підшукати. І мені б спокійніше було. Я ж за тебе переживаю.

  — Мамо, — перебив я вже м'якше. — Усе буде добре. Гаразд?

  Ми ще трохи поговорили про дрібниці. Потім я зібрався й поїхав додому, залишаючи за спиною світло батьківського будинку й важкі погляди батьків.

  На годиннику — одинадцята. Я швидко прийняв душ і ліг у ліжко. Вирішив перевірити телефон. На екрані з'явилося повідомлення від Елі:

  "Ще раз привіт. Не знаю, чи тебе таке цікавить, але в четвер виходить новий фільм від "Марвел" про супергероя… Я пропоную піти разом?"

  Я вдивлявся в екран, ніби там могло щось змінитися. Вона написала першою. Вона. Ця колючка, яка тікала від мене щотижня. Можливо, я справді їй небайдужий?

  "Я не проти. Дай свій номер телефону, і ми домовимося про все", — відписав я.

  Повідомлення доставлено, але не прочитано. Почекав трохи й зрозумів — вона вже спить. У мене вже був її номер, але я не хотів придумувати пояснення, де я його взяв.

  Раніше я не вірив, що випадкова зустріч може змінити життя. Тепер думаю інакше.

  Казка бабусі казала: русалки затягують на дно. Але вона не попереджала, що дно може виявитися найбезпечнішим місцем на світі. Там тихо. Там тримають. І ти не хочеш спливати.

  З цими думками я поринув у сон — можливо, вперше без бажання прокинутися деінде.

❤❤❤ Мої любі читачі, дякую за увагу до моєї творчості ❤ ❤ ❤ 

Підписуйтесь на мене, щоб не пропустити нові розділи, а також книги ❤❤❤