Раді Вас бачити!

У четвер о шостій тридцять я вже чекав біля кінотеатру, з пучком білих ромашок у руці. Вони нагадували мені про неї — прості, свіжі. Я побачив, як вона наближається, протягую квіти, схиляюся і цілую її в щоку, відчуваючи, як вона миттєво зніяковіла. Її шкіра пахла кавою.

Я взяв її за руку, і ми пішли всередину. На моє здивування, вона не спробувала визволити свою долоню.

У залі ми знову влаштувалися на диванчику. Під час фільму я обережно поклав свою руку на її. Вона напружилася і забрала руку. Цей жест відлунням відбився у мені всередині — ніби зачіпився за щось гостре. Я вирішив не тиснути.

Фільм виявився дивним збігом: там був багатий спадкоємець, який працював шпигуном, замість того щоб займатися сімейним бізнесом. Відчував, ніби хтось зняв про мене пародію.

Коли ми вийшли, надворі вже починалися сутінки.

— Знаєш, в один момент мені здалося, що головний герой дуже схожий на тебе, — розсміялася Еля. — Багатенький, розбещений синок, що грає в шпигуна.

Її слова впали,як крапля, яка переповнила чашу.

— Невже ти й досі вважаєш мене розбещеним синочком? — вирвалося у мене, і в голосі пролунало розчарування. — Мені здавалося, ти вже почала розуміти, який я насправді.

Вона раптом зупинилася, розвернулася до мене і підвела очі. У її погляді був виклик і цікавість.

— А який ти?

Це питання зруйнувало останні бар'єри.

— Зараз покажу, — тихо сказав я.

Я обійняв її за талію, притягнув до себе, відчуваючи, як усе її тіло напружилося. Іншою рукою я обережно підтримав її голову і припав губами до її губ. Вона не відштовхнула мене, але завмерла, наче статуя. Її губи були закриті. Це тривало лише мить. Я ледве торкнувся її губ язиком, і раптом відбулося чудо — вони розкрилися. Відповіла вона незграбно, несміливо. Але для мене це було все одно що вибух. Я поглибив поцілунок, притискаючи її до себе міцніше, відчуваючи запах її волосся і солодкий смак її губ. Я забув про все.

Коли я нарешті відірвався, у мене перехоплювало подих.

— Ну, що тепер ти про мене думаєш? — прошепотів я.

Вона мовчала. Дивилася на мене широко розкритими очима, в яких читався не просто жах — там був докір. Докір за те, що я зруйнував ту безпечну дистанцію, яку вона так ретельно вибудувала. Її губи тремтіли.

— Навіщо? — прошепотіла вона. — Навіщо ти це зробив?

— Тому що... — я не міг підібрати слів. — Тому що ти мені подобаєшся, Ель. Дуже.

— А я тобі не вірю, — вона видихнула і відступила на крок.

Вона розвернулася і пішла вперед швидким кроком. Я наздогнав її, але не торкався. Ми йшли мовчки. І вперше за цей вечір я зрозумів: я її налякав. Не собою — її власними почуттями.

Дорога до гуртожитку проминула в гнітючій тиші. Я пильнував за нею збоку, сподіваючись на якийсь знак, шепіт, навіть злий вигук — але вона мовчала, втупившись у вікно. Її обурення було відчутним, як фізичний тиск.

Коли ми приїхали, я заглушив двигун і повернувся до неї.

— Ель... вибач, — сказав я тихо. — Я не мав права. Цілувати тебе без дозволу... це було егоїстично.

Вона підвела на мене очі. У них було здивування.

— Ти... вибачаєшся?

— Так, — я криво посміхнувся. — Можна, я не буду ідіотом двічі за вечір?

Вона мовчала кілька секунд. Потім раптом швидко нахилилася, чмокнула мене в щоку і вискочила з машини. На сидінні залишилися ромашки — ті самі, які я подарував на початку.

Я залишився сидіти, німіючи від здивування, що швидко переростало в злість. Спочатку на себе, потім — на всю цю заплутану ситуацію. Бігти за нею? Це б остаточно довершило образ божевільного. Залишилося тільки їхати до дому.

П'ятниця почалася не з кави, а з удару. Повідомлення від колеги висіло на екрані, як чорна мітка: "Грінч злив". Кров відлила від обличчя. Я вимагав джерело, деталі, але у відповідь — нічого. Лише примарний слід з Києва. А найгірше було в рядку, де фігурувало ім'я Матвія. Хтось копав. Копав під нас обох, і я був сліпий, зачарований дівчиною, яка тепер тікала від мене.

Я набрав Влада, намагаючись стримувати тремтіння в голосі. Не розкриваючи всієї картини, кинув фразу про те, що за Матвієм, можливо, стежать. Він відреагував різко:

— Зараз буду.

І тут, немов іронія долі, задзвонив телефон. "Еля'. Серце стиснулося в грудях від суперечливих почуттів.

— Привіт, моя русалочка, — вилетіло автоматично, голос гриплий стресу.

— Нам потрібно поговорити. Завтра? — її тон був рівним, але напруженим.

Чорт забирай! Київ, зрада, небезпека для друга... і ось вона. Як завжди, невчасно. Але відмовити? У мене не вистачило сили.

— О котрій і де? — спитав я, вже прикидаючи в голові, як встигнути на все.

— О десятій. Біля кав'ярні.

— Звичайно.

— До завтра. Бувай.

— Бувай, русалочка.

Я щойно поклав трубку, коли почув кроки. На порозі стояв Влад, з проникливим поглядом, в якому читалося питання, якого я так боявся. Він уважно вивчив інформацію, сів у крісло, і його погляд став вивчаючим.

—Ти нічого не помічав? Нічого підозрілого?

Я відвів очі. Розповісти про Елю? Про те, як я дозволив собі відволіктися? Ні.

— Нічого.

Але це була брехня. Я не дивився. Він мав рацію. Я був сліпий, захоплений своїми почуттями.

Я виклав Владові все що дізнатися. Він пообіцяв попередити Матвія. Двері за ним зачинилися, і я залишився наодині з тишею. Все тільки починало налагоджуватися, але життя, як завжди, вдарило з найнеочікуванішого боку. Облом. Повний, оголений і безжалісний.

Ніч була довгою і безсонною. Обличчя Елі, спотворене жахом, губи, що спочатку відповідали, а потім завмерли... Все це крутилося в голові, накриваючи хвилею прикрої дурноти. Як я міг так помилитися?

О шостій ранку я спустився вниз, спустошений, наче після бою. Запах свжозмеленої кави, здавалося, був єдиним, що тримало мене на плаву. Коли я наливав собі чашку, на кухню увійшла Ніна Степанівна.

— Павлику, вітаю. Що тобі приготувати? — її голос був сповнений материнської теплоти.

—Дякую, не хочу, — буркнув я, вдивляючись у чорну рідину.

—Так не піде, — вона вже діставала з холодильника яйця. — Сідай. Без сніданку не підеш.

Я послушно сів, розуміючи, що сперечатися безглуздо. Вона прискіпливо подивилася на мене.

— Що сталося, синку? Ходив як на крилах, а сьогодні — наче хто з ніг збив. Хочеш розповісти?

— Ніна Степанівно, обов'язково. Коли будуть якісь новини, — відповів я ухильно, відчуваючи, як завдаю їй болю своєю замкнутістю.

Вона поставила переді мною смачну яєчню. Я їв механічно, розуміючи, що це єдина ціна за її спокій. Сказав, що їду у справах до Києва, можливо, до понеділка. Вона лише кивнула, її мудрий погляд говорив, що вона бачить наскрізь мою брехню про "робочі проблеми".

О десятій я вже стояв біля кав'ярні. Еля чекала, схрестивши руки на грудях, ніби захищаючись. Я зробив крок, щоб поцілувати її, та вона відвела погляд.

— Сідай, Паша. Мені потрібно щось важливе сказати.

— Можливо, спочатку кави? — запропонував я, відчуваючи, як тріскається щось усередині.

— Ні! — її голос пролунав різко. Вона зітхнула. — Я не знаю, як це сказати... але я зустрічаюся з Максимом.

Секунду я не міг повірити.

— Що? Ти жартуєш? — мій голос пролунав злісно.

— Ні. Він запропонував зустрічатися.

— І як давно ви зустрічаєтеся? — випалив я, не тямлячись від злості.

—Два дні, — прошепотіла вона, опускаючи очі.

Больовий спазм проколов мене. Два дні. Після нашого поцілунку.

— Зрозуміло, — я не втримався від гіркої усмішки. — Побачив, що ти зі мною, і раптом прозрів? Це смішно, Елю. У вас нічого не вийде.

— Чому? — вона підвела на мене очі, і в них блиснув виклик. — Я буду з ним щаслива.

— Щаслива? — я нахилився до неї, мої слова були шепотом, повним болю. — Щаслива, знаючи, що вчинила зі мною підло? Спеціально використовувала мене, щоб його роздражнити? Я знаю це. Я бачив, як ти дивилася на нього, коли обіймала мене...

—Ні! — вона схопила мене за руку, її пальці були холодними. — Я не знала... Я не знала, що ти такий: добрий, чуйний... Мені шкода, що так вийшло.

— Ель... — Я відчував, як голос стає хрипким. — Ти його любиш?

Вона відвела погляд.

— Я... не знаю. Мені здається, що так. Він був поруч завжди. Він добрий, чуйний... він ніколи мене не образить.

— А я? — вирвалося в мене. — Я тебе образив?

— Ні... — Вона похитала головою, і в її очах блиснули сльози. — Ти як ураган, зносиш все на своєму шляху своєю... своєю наполегливістю. Ти не дав мені вибору, Пашо. Ти просто... прийшов і перевернув усе. А я не хотіла. Я не готова.

— Ніхто не готовий до такого, — тихо сказав я. — Але це не означає, що треба тікати до першого, хто поруч.

— Макс не "перший, хто поруч"! — Вона підвищила голос, але одразу взяла себе в руки. — Він... Безпечний.

Останнє слово вдарило мене, як ляпас.

Безпечний. Вона обрала безпеку. Не мене. Не пристрасть. Не те, що змушувало її серце битися швидше.

— Зрозуміло, — я відчув, як у грудях розливається порожнеча. — Тобто ти обираєш зручність замість того, що було між нами? Ти ж не дихала тоді, Ель. Ти відповідала мені так, ніби це був твій останній подих.

— Тобі здалося...

Я уважно, дивився на неї. Мовчав. Чекав що вона скаже, що пожартувала. Але цього не сталося.

— Добре, — сказав він тихо. — Якщо це твій вибір — я його прийму. Але запам'ятай одну річ. Я не зникну. Не тому, що збираюся заважати твоїй "безпеці". А тому, що я не з тих, хто кидає своє, коли стає важко.

— Ти дуже впевнений у собі, — прошепотіла вона.

— Ні, — я гірко посміхнувся. — Я просто знаю, що таке втрачати. І не хочу втрачати тебе. Навіть якщо ти не моя. Бережи себе, Ель. І будь щасливою. Якщо зможеш.

Вона дивилася на мене, розгублена, зі сльозами на віях. Але в її очах вже не було виклику. Була вдячність. І, здається, трохи жалю.

Я розвернувся й пішов. Не озираючись.

Серце калатало, як божевільне. Я не знав, чи зроблю це знову — відпустити когось, кого хотів утримати. Але знав одне: цього разу я не втік. І не зробив з себе жертву.

"Ти ідіот, — подумав я. — Вона обрала іншого. Відпусти."

Але щось усередині, глибоко, наполегливо шепотіло:

"Не вір. Вона бреше собі. І ти це знаєш".

Дорога до Києва буде довгою, і в мене буде час обдумати все. Кожну деталь, кожен погляд, кожне її зітхання.

❤❤❤ Мої любі читачі, дякую за вашу увагу до моєї творчості ❤ Щоб не пропустити нові розділи, підписуйтесь на мене ❤❤❤