Спочатку:
На сторінку книги
І тут вона раптом пише:
“Мені ще нового піддослідного всунули.”
Я мало крекером не вдавився.
Серце одразу закалатало швидше, а в голові ніби лампочка спалахнула. Але я не став кидатися на повідомлення, як голодний ідіот, бо вже зрозумів головне правило людей: якщо тиснути прямо, вони закриваються. Тому я спеціально витримав паузу. Навіть долоню об долоню потер для драматичності.
Потім максимально спокійно написав щось на кшталт:
“Схоже, у тебе робота ще гірша, ніж я думав.”
І тут її як понесло. Господи, як же її понесло.
“Ти собі навіть не уявляєш.”
“Він просто кончена проблема.”
“За ним складніше дивитися, ніж за моїми дітьми.”
“Це бісова мавпа.”
Я завмер перед планшетом і кілька секунд просто дивився на екран. Мавпа? Вони вже перейшли на мавп? Не минуло навіть кількох днів, а мене вже замінили іншим нещасним створінням. І найогидніше полягало в тому, що я навіть не здивувався. Для них ми всі були просто проєктами. Зламався один — привеземо іншого. Втік один — посадимо нового в клітку.
Шері тим часом далі виливала на мене своє п’яне ниття.
“Сьогодні він мало не відкусив руку хлопцю.”
“А доктор носиться навколо нього як дурень.”
“А мені потім його заспокоювати і міняти підгузки.”
Я читав це і відчував настільки дивну суміш емоцій, що сам не міг розібратися, що саме переважає. Мені було гидко, страшно, і водночас… я відчув полегшення, бо вони тепер зайняті не мною.
Я аж видихнув мало не все повітря з легень. У будинку було тепло, холодильник мирно гудів на кухні, а я сидів у чужій кімнаті й читав, як працівниця секретної лабораторії п’яною триндить про неетичні експерименти випадковому мужику з інтернету. Геніально, і головне, вона взагалі не боялася. Ні краплі страху.
Вона писала про того піддослідного так, ніби це не жива істота, а проблемний пес, який насцяв на килим.
“Сьогодні він знову розніс клітку.”
“Я вже задовбалась.”
“Чесно, іноді хочеться просто вколоти йому потрійну дозу і нехай спить.”
Я перечитав це повідомлення разів п’ять. Потім зробив перерву і прочитав ще раз. І тоді вже до мене повністю дійшло дещо дуже просте й дуже бридке: для них ми навіть не живі істоти. Тобто не тільки я, а й усі, хто опинився в клітці чи контейнері. Ми для них просто робота і проблеми на ній.
І найсмішніше в усьому цьому те, що зараз одна з цих “проблем” сиділа в чужому будинку, жерла їхні крекери, користувалась їхнім вайфаєм і повільно втиралася в довіру до працівниці лабораторії через фальшивого красунчика. Якщо подумати, це навіть трохи романтично.
Я спеціально не поспішав відповідати, ніби уважно читав її повідомлення і співчував кожному слову. Насправді ж я думав зовсім про ту її “бісову” мавпу.
Про те, як вона зараз сидить десь у лабораторії й, мабуть, так само не розуміє, що з нею відбувається, як колись не розумів я. Можливо, її теж тягали по кабінетах, кололи препаратами і дивилися, як вона реагує. Від цієї думки всередині щось неприємно скрутилося, але разом із цим у мене з’явилася ідея.
Шері тим часом продовжувала строчити повідомлення так швидко, ніби боялася залишитися наодинці зі своїми думками.
“Я вже не можу дивитися на цю морду.”
“Воно або кричить, або кидається на людей.”
“Доктор взагалі поїхав дахом через нього.”
“Я чесно хочу позбутися цієї тварюки.”
О-о-о. Ось це вже було цікаво.
Я навіть зручніше вмостився, поки світло від планшета било мені просто в очі. За вікном було темно, і втома змушувала спати хоч цілу добу, але я будував план втечі для лабораторної мавпи. Якщо це не найабсурдніше речення у світі, то я вже не знаю.
Я трохи подумав і обережно написав:
“Ти хочеш, щоб він зник?”
Повідомлення прочиталося майже одразу.
Потім з’явилося «друкує…»
“Так і є.”
“Але я не знаю, як.”
“Його навіть нормально перенести не можуть.”
“Він агресивний.”
“І постійно робить щось таке, ніби розуміє все навколо.”
Я завмер, бо це звучало надто знайомо. Господи, вони знову це зробили. Знову створили когось, хто починає розуміти більше, ніж мав би. Та обрали агресивну тварину, і тепер бояться її.
Я повільно потер голову, відчуваючи, як думки починають складатися у щось бунтівне. А якщо лабораторія отримає ще одну катастрофу? Ще одна проблема не залишить поза увагою все, що відбувається за зачиненими дверима. Можливо, я зможу привернути увагу ЗМІ, врятувавши ще одного піддослідного, і підняти назагал жорстокість, через яку ми пройшли.
Найкраще полягало в тому, що я навіть не мав сам повертатися туди. Мені потрібна була лише Шері, точніше, її дурість.
Я вже знав, наскільки вона необережна, і явно ненавиділа власну роботу настільки, що мріяла позбутися піддослідного. А люди, які ненавидять свою роботу, стають дуже винахідливими, якщо дати їм правильний поштовх.
Я подивився на її останнє повідомлення й подумав: а що, якщо я міг би допомогти їй позбутися мавпи? Точніше… допомогти мавпі втекти. Мені лише треба було передати їй повідомлення. І від цієї думки по спині пробігло настільки дивне збудження, що я навіть відчув себе злим генієм.
Я ще кілька хвилин дивився на її повідомлення, поки в голові повільно складався план, від якого самому ставало трохи моторошно і водночас приємно. Якщо хтось колись напише про це книжку, люди вирішать, що автор перебрав із наркотиками.
Але спершу треба було дотиснути Шері.
Я не міг різко пропонувати щось підозріле, тому продовжив грати роль уважного й розуміючого чоловіка, який випадково звалився їй у дірект саме в найгірший період життя. Люди обожнюють таких, особливо жінки, які втомилися від усього навколо.
Я написав їй щось максимально м’яке:
“Схоже, тебе там ніхто навіть не намагається підтримати.”
Вона відповіла майже одразу.
“Бо всім пох*р на мене.”
“Головне, щоб експеримент не здох.”
“А я вже ледве вивожу.”
Я навіть фиркнув собі під ніс. Господи, та вона буквально сама відкривала переді мною двері, треба було лише трохи штовхнути.
“Вони бовдури, напевно, за роки свого нікчемного існування позбавлені найменшої емпатії. Лише ти розумієш, що твої колеги і роботодавці тебе не цінують.”
Кілька секунд нічого не було.
Потім:
“Мені колись подобалося працювати в лабораторії.”
“Тепер ні.”
“Я втомилася дивитися на все це.”
І-і-і ось воно. Я вже безліч разів бачив цей стан у людях по телику, коли вони ще не готові назвати себе поганими, але вже страшенно хочуть перестати робити те, що роблять. І саме в такому стані люди творять найбільші дурниці.
Я спеціально додав трохи тепла в повідомлення, ніби справді переймався її почуттями:
“Напевно, тебе там тримає лише необхідність.”
Вона довго друкувала.
Потім написала:
“Мені потрібні гроші.”
“І я сама з дітьми.”
“Але іноді мені хочеться, щоб та мавпа просто втекла і перестала бути моєю проблемою.”
А це було водночас і очікувано, і неочікувано, бо це було моє бажання, а тепер вона сказала, що бажає того ж самого, а отже, ми схожі в цьому, а ось це мені не сподобалося. Бо і вона мені не подобалася! Вона заслуговує на те, щоб зникнути з мого життя, з життя психологічно калічених нею доньок і тієї нещасної мавпи. Скільки ж лайна у цій жінці. Одна невдоволена самка, від якої страждає все оточення. І увесь час їх хтось щось винен, а вона комусь щось винна? Звісно ж ні. Вона ж прекрасна матір двох доньок, які, все ж, гарні діти, але не завдяки Шері, а наперекір їй.
Я полишив планшет і кілька хвилин просто ліг і лежав, дивлячись у темну стелю кімнати. У голові крутилися варіанти, один божевільніший за інший. Якщо мавпа справді уже настільки розумна, то їй достатньо натяку. Підійде звичайне повідомлення, схема чи план.
Я ж зміг, значить, і вона може. Проблема була лише в одному — як передати повідомлення в лабораторію так, щоб ніхто зайвий нічого не помітив. І тут мені в голову прийшла лише одна ідея — Шері.
У думках я вже бачив, як це може спрацювати. Якщо я переберуся ближче до неї, усе стане значно простіше. Тут, у будинку Емілії, було безпечно, але це місце не давало мені нічого нового. А от будинок Шері… там були її речі, документи, планшети, робочі бейджі й, головне, доступ до самої Шері. Я вже знав її графік краще за власний. Знав, коли вона їде на роботу, коли п’є, коли свариться з дітьми й коли зависає в телефоні настільки, що перестає помічати навколо бодай щось. Чим більше я про це думав, тим сильніше мені подобалася ця ідея.
Можливо, я навіть зможу залізти до її машини або сховатися десь у будинку, або підкинути записку просто в сумку, з якою вона піде до лабораторії.
Мене аж почало трусити від азарту, не від страху, саме від азарту.
