Раді Вас бачити!

Я ще кілька секунд дивився на екран і обдумував своє повідомлення з вимогою, відчуваючи настільки дивне задоволення, що самому стало трохи гидко. Якщо трохи подумати, морально я вже давно пробив дно і тепер лише копав глибше.

Нове повідомлення від Роні не приходило.

Я навіть уявив його реакцію. Напевно, сидить зараз десь у своїй маленькій кімнаті, читає це все і відчуває, як по спині стікає холодний піт. Люди взагалі дуже крихкі істоти. Їм достатньо кількох правильних слів, аби мозок почав сам малювати найгірші сценарії. І знаєте що? Це працює краще за будь-які погрози й шантаж.

Я повільно надрукував наступне повідомлення.

“Тепер ти сам вирішуєш, як бути далі.”

Кілька секунд подумав і продовжив.

“У цьому світі вже є два справжні нульові пацієнти. Все й насправді вийшло за межі лабораторії.”

“Питання лише в тому, чи встигнеш ти врятувати мавпу і себе до того, як вас знищать після скандалу.”

Я спеціально не пояснював нічого прямо. Нехай сам добудовує жах у своїй голові — у нього вийде значно краще, ніж це зміг би я. Особливо коли він переляканий.

Я знову перевів погляд на телефон і надрукував останнє повідомлення.

“Якщо ти не допоможеш йому втекти, я звернуся до ЗМІ й назву імена заражених. Назву адреси співробітників і назву лабораторію.”

“І тоді мавпу все одно ліквідують, але вже разом із вашою репутацією.”

Я перечитав написане. Найсмішніше полягало в тому, що це навіть не був повний блеф. Люсіль уже світилася змінами настільки сильно, що скоро це помітять усі навколо. Потім почнуться аналізи, лікарі, питання, журналісти, паніка. Люди обожнюють паніку. Особливо якщо вона смердить змовами, секретними лабораторіями і можливими епідеміями. А я міг подарувати їм усе й одразу.

Роні друкував відповідь. Я навіть затамував подих від передчуття.

“Ти не розумієш, що робиш!”

О-о-о, класика, його вже підпирає паніка. Я одразу надрукував:

“Ні. Це ти не розумієш.”

“Шляху назад уже нема, а мавпу врятувати ти встигнеш! Ми маємо право на свободу, інакше ти сам її втратиш!”

Я сидів і дивився на екран телефона, поки маленьке «Прочитано» висіло під моїм повідомленням.

Роні нічого не відповідав. Господи, ну чому треба мовчати у найгірші моменти? Наче якщо не друкувати слова, то проблема сама розчиниться у повітрі. Минуло хвилин п’ять, а потім десять. Я вже почав думати, що він або заблокував мене, або прямо зараз дзвонить у лабораторію, коли телефон раптом тихо завібрував. Одне коротке повідомлення.

“Ти зараз у небезпеці?”

Я аж кліпнув кілька разів. Серйозно? Після всього цього його хвилюю я? Я нервово пирхнув собі під ніс. Люди все ж дивні істоти. Навіть ті, хто працює в катівні, намагаються вдавати хороших чи хоча б нормальних.

Я швидко затарабанив по клавіатурі.

“Мене хвилює не моя безпека. Мавпа має право на нормальне життя, і вона вам більше не потрібна, бо тепер хвороба поширюється світом. У вас буде достатньо пацієнтів.”

“А коли лабораторія зрозуміє, що щось витекло назовні, вони приберуть усе зайве.”

Цього разу відповідь прилетіла швидше.

“Ти не знаєш, наскільки все погано.”

Потім з’явилося «друкує…». Зникло і знову з’явилося. Та скільки можна драматично страждати над текстом? Нарешті прийшло повідомлення.

“Вони вже шукають можливих заражених.”

“Після твоєї втечі почали перевіряти персонал. Декого вже відсторонили.”

“Якщо вони дізнаються про реальне зараження цивільних, усе закриють.”

Я відчув, як у грудях повільно розливається дивне тепло. Від страху, і не мого, а їхнього, аж мало не приємно.

Я ще кілька секунд дивився на останнє повідомлення Роні, а потім повільно усміхнувся. Не тому, що мені стало весело, а тому, що я вирішив дотиснути його.

“Ніхто не «забуває» зачинити контейнер після такого піддослідного, як я. Ніхто випадково не залишає двері незамкненими в лабораторії, де люди бігають навколо з таким виглядом, ніби кожен пчих може знищити цивілізацію. І камери… камери тоді теж, напевно, дивно зависли саме у потрібний момент. Тепер слухай уважно: я хочу звільнити мавпу. І сам назву тобі імена заражених людей, якщо ти зробиш те, що я сказав. Часу у тебе мало.”

Я перечитав повідомлення двічі й натиснув «надіслати». У грудях неприємно калатало серце, хоча я вже не розумів, що саме відчуваю. Страх? Азарт? Чи просто втому від усього цього божевілля Господи, який же це все сюр.

Телефон завібрував майже одразу. А там лише одне коротке повідомлення.

“Добре, але те, що станеться далі, буде на твоїй совісті.”

Я завмер. По спині повільно пробіг холодок, а всередині щось неприємно стиснулося. Не через погрозу, звісно ні, найгірше полягало в тому, що він теж міг спробувати використати мене. Я різко сів рівніше, відчуваючи, як думки в голові починають складатися в одну велику й огидну картину.

Господи… А що, якщо вони хотіли подивитися, що станеться далі? Як швидко почнеться зараження? Як поводитимуться люди? Наскільки далеко я зможу зайти? Може, лабораторія перенесла експеримент за свої стіни. І якщо це правда, то я зараз не ховаюся. Я досі перебуваю всередині експерименту.

Від цієї думки мене аж пересмикнуло. Я машинально озирнувся на двері кімнати Шарлотти, ніби просто зараз у дім можуть увірватися люди в захисних костюмах, але в будинку було спокійно. Унизу ледве чутно гудів холодильник, за вікном проїхала машина, а сама Шарлотта спокійно сопіла уві сні, навіть не підозрюючи, що лежить за кілька сантиметрів від ходячої катастрофи.

І я зрозумів ще одну річ: Роні теж міг використати мене вже як зброю проти самої лабораторії. І, можливо, ми обидва це прекрасно розуміли. Він мав свої мотиви, і все ж таки, скільки б розуму я не мав, людину зрозуміти важко.

Але, як я вже казав, мені більше нічого втрачати. Навіть якщо мене спіймають і повернуть назад. Навіть якщо все написане мною побачить світ, у мене немає жодного доказу. Навіть якщо я зніму відео, де покажу себе у всій красі, усе одно скажуть, що воно згенероване.

Взагалі, не знаю, чому мене так хвилює те, що буде після мене. Усе, що я після себе залишив, — це зараза, яку навряд чи зупинять. Хоча ця зараза не моя провина. У неї не буде мого імені, бо й самого імені у мене ніколи не було. Я не знаю, чи буде у мене могила чи хоча б надгробок.

Як це сумно…

Я ще дивився на коротке повідомлення Роні, коли раптом почув тихий скрип сходів. У мене моментально тілом пробігли мурахи. Хтось підіймався нагору, і це точно Люсіль.

Я миттєво загасив екран телефона Шарлотти й буквально пірнув під ліжко за секунду до того, як двері кімнати прочинилися. Серце калатало настільки сильно, що мені здавалося, ніби його зараз почують навіть унизу.

Кілька секунд панувала тиша. А потім почувся тихий голос Люсіль:

— Шарлотто… ти спиш?

Молодша щось сонно промимрила в подушку.

— Ммм?..

— Я серйозно питаю… ти нічого дивного не помічала останні дні?

Я завмер і навіть дихати перестав.

Шарлотта невдоволено перевернулася на ліжку.

— Господи, Люсіль… котра година?..

— Просто відповідай.

Запала коротка тиша. Потім Люсіль заговорила тихіше:

— У моїй кімнаті хтось був.

Мене аж холодом пробрало.

Шарлотта тихо пирхнула.

— Ти знову зі своїми тупими теоріями?

— Я серйозно.

— Мама б уже давно помітила.

— Мама п’яна спить на дивані майже щодня.

Оу. Жорстко, але справедливо. Я чув, як Люсіль почала повільно ходити кімнатою. Аж занадто повільно. Та вона реально поводилася як маленький детектив із серіалу про маніяків.

— Допоможеш мені? — тихо спитала вона.

— З чим?..

— Хочу посунути ліжко у своїй кімнаті.

У мене серце мало не зупинилося.

Шарлотта невдоволено застогнала.

— Ти нормальна взагалі?..

— Будь ласка.

І от у цей самий момент я зрозумів, що мені негайно треба забиратися звідси. Я почув, як Шарлотта неохоче злізла з ліжка. Потім обидві дівчинки вийшли з кімнати.

Двері зачинилися, і тоді я повільно видихнув. Ще б трохи — і мене б знайшла дванадцятирічна дівчинка, яку я сам випадково перетворив на маленького генія.

Я обережно виліз із-під ліжка й озирнувся навколо, бо весь цей будинок став небезпечним. У сусідній кімнаті Люсіль уже рухала меблі, шукаючи докази власного не божевілля.

Я мав бігти, що я і зробив. Я назавжди полишив будинок Шері.