Спочатку:
На сторінку книги
Наші дні. Європа.
Аннет
«Боже, він зараз уб’є мене! Його очі — злі й безумні, чорні, як сама ніч. Лезо його ножа вже несе на собі чиюсь кров. Це кінець! Мій останній подих…»
Я прокинулася, зойкнувши від жахливого сну. Тіло тремтіло, на скронях виступив холодний піт. Жодного трепету чи очікування щастя більше не лишилося — все розвіялося, наче міраж. Лише жах і біль стискали груди. Моє серце розсипалося від втрати, немов крихке скло, і кожен уламок різав мене зсередини.
Луїза має рацію: я не маю права руйнувати чужі життя. Навіть сни шепочуть мені той самий вирок — час зупинитися, час відійти. Серце стискалося й пручалося моєму наміру. Але я вирішила.
***
Домініан
Лише вчора вранці літак повернув мене на батьківщину. Китайці добряче змусили мене попотіти. Але картина вималювалася дуже цікава.
У певному сенсі я навіть вдячний нашому закордонному партнеру, адже завдяки його скрупульозності та прискіпливості до деталей я зміг розплутати цей клубок.
Виявляється, у компанії уже деякий час визрівала змова, метою якої було підірвати стабільну роботу компанії, а також посилити вплив певних осіб. Це стало можливим завдяки деяким керівникам філій, прийнятих до команди за останні два роки. Вони виявилися засланцями конкурентів.
Все ж таки вони встигли зашкодити — зокрема, зробили все, щоб ми відставали в деяких напрямах від конкурентів, насамперед у напрямі інноваційних продуктів. На щастя, з одним із найбільших конкурентів мені вдалося домовитися про співпрацю одразу в кількох проєктах, тож ми не відчуємо жодних серйозних потрясінь. Добре, що все з’ясувалося до початку фундаментальних дій за Контрактом із китайцями. Катастрофи вдалося уникнути.
З аеропорту одразу вирушив до офісу. Скликавши керівників на ранкову зустріч, першим ділом відзначив, що «підставні щурі» відсутні на робочих місцях. Що ж, так навіть краще.
***
Зіставивши відсутність частини менеджерського складу і гнів Домініана, яким він щедро ділився після відрядження до Китаю, співробітники компанії склали два плюс два. Офіс спорожнів, усі затаїлися — шоковано перешіптуючись в кулуарах, обговорюючи останні новини.
На зібранні з керівниками департаментів Домініан виглядав втомленим, але задоволеним.
Приміщення заполонила тиша, наче у склепі. Арден витримав ефектну паузу, за час якої, здається, дехто вже встиг посивіти. Потім він заговорив:
— Ті, хто зараз тут присутні, можуть ні про що не турбуватися, вас не звільнять.
Добре чутний подих полегшення прокотився кімнатою. Арден продовжив:
— Ну, а ті, кого зараз немає, більше тут не з’являться. Я вже провів співбесіди з кандидатами, які замінять їх без втрати темпу.
— З цього моменту кожен відповідає не лише за власну роботу, а й за команду. Ми маємо в процесі — великий контракт, і всі, — він ще раз обвів присутніх уважним, пронизливим поглядом, — зараз важливі.
— Прошу попереджати й негайно усувати будь-які прояви саботажу, якщо такі буде виявлено. Після успішного завершення проєкту на всіх чекатиме премія.
На Дома посипалися запитання. Головне — навіщо було послаблювати й розхитувати компанію. Виявилося — щоб якомога більше її роздрібнити, отримати владу в окремих секторах і загалом ослабити вплив Домініана, який тут цар і бог. Бо владний керівник, бачте не дозволяє «отримувати додаткову вигоду», а простіше кажучи — красти.
Провівши решту дня за роботою з удвічі більшою напруженістю, щоб скоригувати процеси виробництва, Домініан повернувся додому виснажений до межі. Дім зустрів тишею, він не попереджав Луїзу про повернення. Тож вона вже спала. Чоловік вирішив не турбувати її й влаштувався в гостьовій кімнаті.
***
Домініан
Зранку Луїза була на диво тихою.
Я врешті прийняв рішення: ми маємо розійтися. Я бачив, як вона старається заради наших стосунків, і менш за все хотів завдати їй болю. Та, боюсь, інакше цей вузол не розв’язати.
За сніданком вона була особливо уважною: підсипала кориці в каву, подавала потрібний джем до тостів, вгадувала наперед мої бажання. Коли в черговому жесті турботи простягнула руку, я перехопив її:
— Луїзо, присядь. Поснідай сама. Я можу й сам про себе подбати.
В її очах спалахнула образа, та обличчя залишалося бездоганним. Вона всміхнулася мило, зайняла своє місце й почала намазувати масло на тост.
— Дом, любий, нам потрібно сьогодні поїхати й внести завдаток у ресторан. Ти поїдеш зі мною?
Я видихнув. Тягнути далі вже не мало сенсу.
— Луїзо, до слова про весілля… Я хотів із тобою поговорити.
Вона завмерла, підозріло прищурилася і глянула на мене з недовірою. Вираз обличчя жінки говорив, що вона має певні здогадки і готова до бою.
— Я думаю… ми поквапилися із намірами.
— Стоп! — майже закричала вона — Не кажи того, про що потім пошкодуєш, Домініане!
Вона тримала обличчя бездоганним, але її маска вже тріскалася. Я бачив, як затремтіли руки, в очах буря.
— У мене зараз важлива зустріч. Я не можу запізнюватися. Неправильно нам із тобою вести серйозні розмови «поспіхом». Ти так не вважаєш, любий? — промовила вона вже рівніше, підводячись із-за столу.
Я мовчав, стежачи за нею. Мені було боляче. Я не хотів ображати цю дивовижну жінку. Вона заслуговувала на ідеальну сім’ю. Шкода тільки, що я — не її ідеальний.
— Як скажеш, Луїзо. Увечері я вільний. Ми зможемо спокійно все обговорити за вечерею.
Вже направляючись до виходу, вона кивнула у відповідь. Взяла сумочку, пальто й вийшла, тихо прикривши двері.
***
Увечері прийшов на сеанс, як завжди, проте секретар повідомила, що Аннет не внесла мене до розкладу на сьогодні. Я спершу навіть не зрозумів сенсу почутого. На прохання покликати психологиню, отримав відповідь, що зараз її немає у офісі — пішла на обід.
Це ж якась помилка, правда? Я попросив перевірити наступну зустріч — був певен, що дівчина переплутала. Але юна пані, не підводячи погляду від монітора, додала: на місяць уперед Аннет скасувала всі наші зустрічі. У справі з’явилася позначка: «Проєкт закінчено».
Кілька секунд я дивився на дівчину, впиваючись у неї поглядом, наче чекав, що вона відчує свою помилку й усе виправить. Але вона вже перегортала інші файли, її голос звучав буденно. Усередині мене все перевернулося. Спершу — порожнеча. Потім хвиля злості. Я не вписувався в якісь її графіки? Усе, що палало між нами, вона списала в категорію «робота»?
У грудях запекло, то нестримно ріс протест. Серце гупало, кулаки стиснулися самі собою. Ні. Вона мусить пояснити. Я твердо вирішив дочекатися Аннет. Хоч би скільки часу це забрало.
Минуло п’ятнадцять хвилин. Психологиня повернулася до офісу. Не озираючись, пройшла просто до кабінету. Я пішов слідом, зачинивши за собою двері. Вона підскочила від несподіванки, обернулась.
Вирішив не лякати завчасно і почати з посмішки, проте вона вдалася якоюсь хижою:
— Я прийшов, як завжди. А тут мене не пускають, кажуть «проєкт мій закрито»?
Аннет повільно перевела погляд на мою постать. Так, широко розставлені ноги, руки в кишенях, поли пальта розгорнуті. Напружені плечі, обличчя повне обурення й нерозуміння — виглядає напевно трохи агресивно. Проте вже запізно давати задню, дівчинко!
Та що ж це… Серце от-от вискочить, мені б води! Проводжу язиком по пересохлих вустах.
А вона… розгублено змахнула своїми віями. Її губи знову тремтять. Жодного звуку!
— Говори, — вимагаю.
А сам підхожу, беру долоню і кладу на серце, що рветься з грудей. Її тонкі живі пальчики обіймають мене, прислухаючись до збитого пульсу. Навис над нею, вдивляюсь у профіль.
Застигла на хвилину. Робить глибокий видих, забирає руку і за мить я вже бачу перед собою холодно-ввічливу незнайомку.
— Домініане, Ви чудово впоралися останнім часом. Прогрес очевидний. Я не бачу сенсу в подальших сеансах. Ви вже знайшли себе. Я Вам більше не потрібна.
Її слова різонули мене, як ніж. Я звузив очі, підійшов зовсім близько.
— Тобто ТИ хочеш сказати, Аннет, що все, що відбувалося між нами, — лише терапія?!
Її очі бігають стіною, не наважуючись підвести погляд:
— Так, із різними пацієнтами я працюю по-різному. Немає «універсального» методу. От і для Вас я підібрала індивідуальну методику. І, як бачите, вона спрацювала відмінно. Ви більше не відчуваєте порожнечі всередині, я це бачу, — кажучи це, вона все ж спромоглася поглянути у очі, — Ви чудово даєте собі раду, стали більш відкритим і живим. Навіть Ваша наречена це відзначила. Вона приходила вчора, щоб подякувати. Я рада, що допомогла вам обом знайти щастя. — на останньому слові її голос усе ж затремтів.
На цих словах мене просто розірвало. Не стримавшись, схопив її за лікоть і притягнув до себе. Мої губи були всього за сантиметр від її. Очі висікали іскри. Вона наче зблідла під моїм натиском.
— Подивись мені в очі, Аннет.
Вона відвернула голову вбік. Що вже навіть бридко дивитися?!
— Я сказав — дивитися на мене! — крикнув на неї вже не стримуючись, струснувши її за плече. Вона поморщилась від сили захвату. Отямисшись, негайно відпустив дівчину. Очі її заблищали від сліз. Аннет підняла затуманений вологою погляд.
— А тепер, дивлячись мені в очі, підтверди у голос. Усе, що ми пережили тут удвох, — це була лише твоя клята терапія?! — не маючи сили виносити її байдужість шипів на неї, наче ранений лев, носи торкалися один одного. Так хочілось закричати на неї: «Що ти робиш, дурепо!» Мене розривало від почуттів. Не знаю як, але стримався.
Бо відпущу, так.
Якщо в неї немає почуттів — відпущу.
Її губи тремтіли. Вона прочистила горло й хрипко вимовила:
— Це була терапія, підібрана спеціально для Вас. Щоб Ви якнайшвидше знайшли себе. Вам не слід приписувати цим зустрічам чогось більшого. Пробачте, якщо змусила Вас думати інакше.
***
Кажучи це, вона відчувала, ніби сама помирає від власних слів. Його очі, такі жадані, рідні й теплі, в одну мить сповнилися арктичним холодом. До нього знову не пробитися — лише привабливий камінь. Вона відчувала, як її серце пронизує той клятий клинок із сновидінь. Усередині тепер Аннет билася в агонії.
Але так було правильно.
Він ідеальний, але не для неї. У нього є ідеальна наречена, яка його любить. І вона не має права руйнувати цей союз.
Дом застиг каменем, не сперечався. Мовчки відпустив її й зробив крок назад. Ще кілька секунд дивився на неї й сказав останнє:
— Дивись, щоб потім не шкодувала про зроблене.
З нечитаємим виразом обличчя він розвернувся й вийшов із кабінету.
Вдома, не сказавши Луїзі ані слова, Дом зачинився в кабінеті.
Всі сили, якими він тримав себе в рівновазі, зникли разом із нею.
Стиснув кулаки так, що побіліли кісточки, потім повільно розтиснув — змушуючи себе дихати рівно.
Слова зникли — залишилося лише пульсуюче відчуття порожнечі.
Наповнивши склянку янтарною рідиною, Дом відкинувся на спинку крісла й заплющив очі.
Крижаний холод знову підняв голову, простягнув ціпкі кігті до серця…
Через пару годин боязкий стукіт пролунав у кімнаті. Домініан не мав сили вести розмови, лише відповів різко:
— Залиш мене!
