Спочатку:
На сторінку книги
Наші дні. Європа
Матвій
Будучи у відрядженні за кордоном, я менш за все палав бажанням залишатися в чужих краях. В останній вечір, після ділової зустрічі, прямував із візитом до старого приятеля — колись служили разом. Перемололи багато всякого бруду пліч-о-пліч. Після одного із завдань я навіть деякий час вважав його мертвим. Але доля звела нас знову — несподівано, і я цьому щиро радий.
Квитки на завтрашній рейс приємно гріли внутрішню кишеню піджака. Думка про те, що незабаром повернуся додому, додавала градусу настрою сьогоднішнього вечора.
— От же ж! Знову затори, просто виводить мене з себе цей локальний трафік! — пробурмотів я, б’ючи пальцями по керму. Не встиг як слід подумки посваритися на водіїв, як помітив дим і яскраво-блакитну машину, що врізалася в дерево недалеко від траси, якою повз тягнувся потік.
Здавалося, це сталося кілька хвилин тому. Нікого з поліції чи рятувальників — лише кілька авто сповільнили хід, хтось зупинився поряд. Я вдивився уважніше — побачив маленькі долоні й тонкі пальці, що панічно впиралися у вікно з боку водія. Двері були зігнуті, мабуть, заклинило.
— Там хтось не може вибратися! — вихопилося вголос. Судячи з усього, це була жінка.
Щось спалахнуло під капотом, і дим повалив густіше. Я озирнувся навколо — десятки очей спостерігали, але ніхто не рухався. Люди стояли осторонь, хтось тримав телефон біля вуха, мабуть, викликаючи допомогу. Усі чекали, доки приїдуть пожежники, але часу на це вже не було.
Розуміючи, що дівчина може не встигнути вибратися до вибуху, мене в одну мить накрила стара реакція. Я різко звернув на узбіччя, загальмував, вистрибнув з машини й кинувся до неї. Гарячий дим уже валив стовпом, у повітрі стояв смак бензину й металу. З усієї сили потягнув дверцята. Мабуть, з третього разу шматок металу вдалося відірвати. Тендітна постать із золотавим волоссям вибралася з авто й похитнулася, втративши рівновагу. Ноги її не тримали зовсім — і коли ця подоба янгола завалилася мені просто на руки, я навіть не встиг подумати.
— Тихо, все добре, — промовив я, відчуваючи, як її тіло судомно тремтить.
Вона схопила мене за куртку, притиснулася ближче.
— Не віддавай… будь ласка… не віддавай… — прошепотіла ледь чутно.
Що з нею робити — не знав. Я був у чужій країні. Хто вона і хто її переслідує — гадки не мав. Але внутрішні принципи не дозволили залишити цю німфу на волю випадку.
Нічого іншого не вигадав, як відвезти її до заміського лісового будинку друга. Той люб’язно погодився прихистити нас обох доти, поки їй не стане краще. Так ми й опинилися вдвох посеред лісу. Ще не зрозуміло, чим це мені обернеться ця зустріч, але в ту мить інакше вчинити я не міг.
***
Вийшовши на ґанок і закуривши, підняв погляд у небо.
Жирні свинцеві хмари висіли так низько, що, здавалося, ось-ось торкнуться верхівок дерев. Повітря було важким, насиченим вологою — гроза стояла зовсім близько.
Повільно випустив дим, дивлячись, як тонка сіра стрічка розчиняється у вогкій тиші.
Я продовжував уважно спостерігати за нею. Усі ті кілька днів, що вона провела в ліжку, більшу частину часу у сні, я намагався приміряти на дівчину різні сценарії — що могло з нею статися і чому.
Коли не спить — довго, засмучено дивиться у вікно. Нещасна й прибита. Чогось весь час здригається, коли до неї заходжу. Мені шкода її. Майже не говорить. Така тендітна, така маленька...
Ця жінка не належала моєму світові — занадто ніжна, занадто красива, занадто «звідти». Волосся переливалося медом і пахло сонцем. Вії широким віялом лежали на блідій шкірі. А коли дивилася на мене — як кошеня покинуте. Погляд повний довіри... І цього моєму серцю цього вистачає, щоб знову накрило.
Я, як наркоман, став залежним від цих очей… ловлю себе на тому, що зависаю на її губах.
Ні, ні, ні! — смикаюся назад, виходжу надвір. Глибоко вдихаю, рахую вдихи-видихи по квадрату. Мозку потрібна ясність. Ця фея не для мене.
Чомусь лють переповнює. От повернуся додому — піду у крутий бар із божевільним меню й такими ж безвідмовними дівчатами. Замовлю найдорожчий алкоголь — і життя моє знову піде звичним шляхом.
Але ж ця німфа ніколи не буде однією з них. Упевнений, що ні. А нічого іншого не передбачено. Не можу знайти рівноваги поруч із нею. Вивела мене з себе, зараза така!
А вона… ковтаючи клубок у горлі… вона все згадає, знайде свого ідеального принца. Адже не якийсь робітник надів їй цей камінь на палець, правда? Повернеться у свій гарний дім, відмиється від усього цього бруду, що трапився з нею. Найімовірніше, попрацює з психологами, отримає підтримку родини. І забуде мене — і все, що було у цьому домі. Обов’язково забуде.
Остудивши себе цими думками, я вже спокійно повернувся до тепла приміщення. Мій ангел уже спав.
***
Мої сни поверхневі, вже багато років не можу повністю розслабитися, навіть уві сні. Завжди тримаю поруч зброю. Маразм, знаю, але по-іншому не можу. І сняться мені сьогодні кошмари, якими зазвичай лякав молодих: про диверсантів... зраду... ніж у спину... постріли, вибухи.
Відчуваю жах і ніяк не можу прокинутися. Відділити сон від яві. Мене топить тривогою й адреналіном. Відчуваю, як щось повільно рухається підо мною. Як змія.
Серце потужним поштовхом крові підіймає тиск від відчуття небезпеки. Згадую, що там, під подушкою, — ніж. І саме вони дуже повільно й акуратно рухаються. Потім рух зупиняється, і я чую знайомий, ледь чутний звук — як ніж вислизає із чохла. Просто біля вуха!
Розплющую очі, упевненим рухом перехоплюю руку супротивника, вивертаючи зап’ясток.
Перекочуюсь, розпинаючи під собою того, хто посмів. Разом із його рукою ривком притискаю ніж до шиї противника.
Шия така тонка... очі — безодні... німфа.
У останню мить стримую руку.
— Ти що твориш?! — гаркнув я, захлинаючись адреналіном і досі плутаючи сон із яв’ю.
Вона злякано, судомно дихає, розширивши свої величезні очі.
— Якого дідька, га?..
Похитала головою. Губи тремтять.
Вириваю з її руки ніж.
Стаю на коліна.
Переводжу погляд з ножа в своїй руці на неї й назад. Пульс гримотить у вухах.
— Я не хотіла... — тремтять її губи. — Я просто хотіла піти...
— Ти хвора? Куди піти — в ліс? Я що, такий страшний, що тобі краще до вовків?
Вона повністю одягнена. Тканинна сумка, перев’язана мотузкою на манер рюкзака, валяється на підлозі.
— Ти витягла ніж.
— Без ножа як у ліс іти?.. — жалібно дивиться на мене.
На очі навертаються сльози. Обличчя ображено перекошується.
— Боялася розбудити... чохол зачепився...
— Ідіотка!
У люті штовхаю її саморобну торбу, підводячись.
— Святкуй другий день народження сьогодні! — гаркнув я, взуваючись. — У секунді був до розрізаного горла. Шизо, бісова... Додумалася...
Йду у ванну, вмиваюся крижаною водою палаюче обличчя. Руки тремтять.
Поки заспокоївся, вийшов із душу — кімната вже була порожня. У думці закралося, що все-таки вирішила піти. Метнувся до її кімнати. Замкнулася. Чую — плаче...
Хвиля полегшення й роздратування накрила... хай краще плаче, ніж десь у лісі збирати її по шматках...
Треба, мабуть, бути з нею м’якшим.
***
Наступного дня, принесши їй сніданок, сидів у кріслі поруч і думав про своє. Погляд мимоволі зупинився на її руках. Вперше звернув увагу, що в неї дуже гарні руки — з витонченими пальцями й довгими, доглянутими нігтями. Чомусь защемило серце, коли він згадав, як ці руки чіплялися за його куртку, поки вона благала не віддавати її.
Вона була, наче принцеса з казки. Але тепер вона була тут. У цьому домі. Під його захистом.
Попри всі внутрішні перестороги, він відчував, що їхня зустріч не випадкова, і дякував долі, що подарувала йому цю дівчину. Дивлячись на неї, він відчував щемливу тугу й ніжність до цієї німфи.
Він просто потребував її зараз — так, як поранений потребує перерви після бою. Вона з’явилася в його житті без запрошення, але так вчасно, що це не могло бути випадковістю.
Нехай доля трохи перепочине. Решту він вирішить сам.
І він збирався залишити її собі, вкрасти у світу якнайдовше.
І він молився лише про одне: щоб її пам’ять не повернулася.
Бо, втративши минуле, вона, можливо, нарешті стане його.
