Спочатку:
На сторінку книги
У поселенні гасили зовнішні світильники. Під час шторму їх завжди ховали в нішах, щоб уламки не розбили скло, а вартові обходили верхні проходи й відганяли дітей від тріщин, крізь які вода раптом ставала сильною. Мара допомогла зачинити одну з таких тріщин важкою решіткою. Потім повернулася туди, звідки було видно східний риф.
Інар чекав біля арки. Він нічого не сказав про те, що вона вже третій раз за короткий час дивиться в один бік.
Зверху доносилися удари, різні за силою й відстанню. Щось торкнулося каменя над ними, ковзнуло й пішло далі. До поселення принесло дерев’яну планку з двома зігнутими цвяхами. Вартовий зачепив її гаком і відніс від дитячого проходу.
Інар бачив, як носову частину вдарило об риф; решту судна поки тримало на хвилях. Скільки там було людей, він не знав.
Мара могла повернутися додому. Сестра ще не лягла б спати, Тейр, найімовірніше, удавав би, що спить, а мати залишила б їй частину вечері. Вона знала кожен поворот дороги до їхнього житла. Знала й те, що над ними в темряві зараз плавають люди, які цих поворотів ніколи не побачать.
Мара сказала, що хоче перевірити зовнішній схил. Інар нагадав про вартових, але вони стежили за судном. Вона спробувала пояснити різницю й почула у відповідь:
— Ти теж.
Він був сердитий, хоч говорив спокійно. Після Тейра цього дня Інар мав підстави думати, що вона розуміє небезпеку. Мара й сама не могла пояснити, чому не йде додому.
— Я тільки подивлюся, — сказала вона.
Інар пропустив її вперед, а тоді поплив слідом. Не тому, що погодився: він просто не збирався залишати її саму між уламками.
За внутрішнім рифом вони трималися нижче кам’яного уступу. Вода тягла до берега й одразу відкидала назад. Пісок здіймався з дна, потрапляв під луски, застрягав між пальцями. Інар вказав Марі на мотузку, що теліпалася перед ними, і перерізав її одним із робочих ножів. Кінець рвонувся вгору так швидко, що вдарив його по плечу.
На поверхні обернулося судно. Вони побачили темне днище, просвіт між хвилями й людину, яка трималася за борт. Її крик дійшов до них слабкою вібрацією, без жодного зрозумілого слова. Потім судно знову пішло за хвилю.
Мара кинулася вперед. Інар перехопив її за руку.
— За ним уже йдуть. Дивись.
На відстані миготіло ще одне світло. Менший човен шукав прохід до пошкодженого судна. Люди на ньому кричали й показували кудись у бік берега. Той, хто висів на борту, нарешті потрапив у коло їхнього світла. Мара побачила, як його підняли. Це зайняло всього кілька ударів серця; чекаючи під водою, вона встигла уявити, як він падає.
— Тепер назад, — сказав Інар.
Вони повернули до схилу. Там серед дощок і зірваних кріплень Мара помітила бліду пляму, яку течія притиснула до каменів. Вона спершу прийняла її за шматок полотна. Пляма ворухнулася.
Людина була зачеплена ременем за уламок поручня. Хвиля перекочувала уламок, але не могла звільнити його від кам’яного зубця. На чоловікові був рятувальний жилет; голова трималася близько до поверхні, а обличчя щоразу накривала вода. Одна рука звисала вздовж тіла. Друга безсило сіпнулася, коли поруч пройшла дошка.
Інар побачив його одночасно з Марою.
Інар сподівався, що човен повернеться. Проте рятувальники шукали коло судна; звідси їхнього світла вже не було видно, а чоловіка тягло до каменів. Інар утримував Мару поруч: якщо вони піднімуться, людина їх побачить.
Мара глянула на ремінь. Вода знову вдарила чоловіка об уламок, і його голова зникла під піною. Жилет витягнув її нагору. Він не намагався повернути обличчя.
— Мені потрібен твій ніж.
Інар затримав його в долоні.
— Маро.
Вона простягнула руку. Інар віддав ніж руків’ям уперед, а сам обійшов уламок з іншого боку. Мара вже знала, що почує від нього потім. Зараз їй треба було втриматися на місці досить довго, щоб не зачепити чоловіка лезом.
Перший розріз не вдався: ремінь вислизнув, а хвиля притиснула Мару до каменя. Інар уперся хвостом у дно й відштовхнув уламок на відстань руки. Мара просунула ніж між ременем і мокрою курткою чоловіка. Тканина піддалася. Уламок одразу забрала вода.
Чоловік залишився між ними, важкий і незручний. Інар підхопив його під плечі, але жилет задирався, заважаючи рухатись. Вони мусили сповільнитися. Навіть вивести його з хвиль на відкриту воду виявилося складніше, ніж розрізати ремінь.
Інар хотів тягти його до човна. Мара піднялася ближче до поверхні: рятувальне світло було за рифом, люди не бачили вузької смуги між камінням. Ліворуч лежав невеликий пляж під темним схилом. Звідти починалася дорога до людських будинків. Вони могли дотягнути чоловіка до піску, сховатися і, якщо пощастить, покликати човен здалеку. Вона показала Інарові на берег.
Інар поправив хватку. Чоловік кашлянув, але наступна хвиля змусила його знову замовкнути. Мара тримала його жилет за нижні ремені й, коли треба було, повертала так, щоб обличчя залишалося над водою. Один раз він розплющив очі й одразу заплющив; вона не знала, чи побачив щось, крім темного неба.
Дорогу до пляжу перекривала смуга прибою. Тут не можна було просто пливти швидше: хвиля підхоплювала всіх трьох і жбурляла вперед. Мара вперлася долонею в дно, пропустила найсильніший удар над собою і втратила ніж. Інар знайшов його в піску, засунув за пояс, а потім знову взяв чоловіка. Вони дочекалися, поки вода на мить відступить, і проштовхнули його за останній ряд каменів.
Далі Інар не пішов. Хвиля повзла піском, не залишаючи глибини навіть для повороту.
— Там уже маєш сама, — сказав він.
Мара потягла чоловіка за плечі. Жилет зачепився за щось на березі, вона звільнила його й посунула далі, вище мокрої смуги. Пісок під хвостом дряпав шкіру. Кожен рух давався незвично тяжко без води, яка підтримувала тіло.
Чоловік раптом схопив її за зап’ясток. Сила в його пальцях з’явилася невідомо звідки. Він дихав уривчасто, намагався підняти голову й дивився просто на неї.
У темряві його очі здавалися майже чорними. Мара побачила поріз над бровою, мокре волосся, прилипле до скроні, і маленьку світлу пляму на підборідді. Потім його погляд спустився нижче.
Вона смикнулася, але він усе ще тримав її руку. Мара вперше подумала про Тейра, про пляшку на порозі й про радницю, яка подякувала їй за те, що вона привела хлопця додому. Чоловік лежав просто на піску, досить близько, щоб вона могла затиснути йому рот, коли він спробує когось покликати.
Він нічого не сказав. Пальці розтиснулися; голова впала набік.
Інар доплив настільки близько, наскільки дозволяла вода.
— Він бачив?
Мара поглянула на власний хвіст. Пісок прилип до темної луски, і навіть у цій малій кількості світла її неможливо було сплутати з людськими ногами.
— Так.
Інар випустив повітря крізь зуби. З моря почувся мотор рятувального човна. Ще далеко, але він рухався вздовж берега. На схилі не було жодного людського вогню.
Інар припустив, що чоловік може нічого не пам’ятати. Мара погодилася, хоча знати цього вони не могли.
Чоловік знову кашлянув. Мара перевернула його набік, щоб він не захлинувся тим, що виходило з рота. Від куртки різко пахло пальним. Крізь цей запах вона відчула сіль його шкіри — таку саму, як у воді, і все ж чужу.
— Потрібно, щоб його знайшли, — сказала вона.
Інар уже дивився на човен. Він зник у темряві на кілька митей, а тоді вдалині від берега на поверхні з’явився аварійний світловий буй: один із тих, що зірвалися із судна. Інар підняв його під водою й пустив у бік рятувальників. Світло ковзнуло на хвилі; човен змінив напрямок.
Мара могла відійти. Чоловік дихав, рятувальники наближалися. Але вона все ще лишалася біля нього, слухала нерівний звук, що виривався з його грудей, і дивилася на слід своєї долоні на його мокрій куртці.
— Маро, — покликав Інар.
Вона сповзла у воду й пропливла за ним під кам’яний виступ. Через хвилину промінь човна впав на пляж. Хтось крикнув; двоє людей зістрибнули на пісок. Один побіг до пораненого, другий опустився поруч і нахилився до його обличчя. Мара не розуміла їхніх слів, але бачила, як обережно вони піднімають його з піску.
Поки вони несли чоловіка до човна, той на мить повернув голову в бік моря. Мара лишалася в тіні каменя. Можливо, він шукав уламок судна. Можливо, просто не міг утримати голову рівно.
Інар чекав нижче, не торкаючись її. Коли вони попливли додому, він раз узяв її за лікоть, щоб відвести від затопленої мотузки, й одразу відпустив.
— Що скажеш раді? — запитав він коло внутрішнього рифу.
Мара знала, що мала сказати правду ще до того, як чоловік розплющив очі. Проте вона уявила, як описує його погляд, а радниця питає, чи впізнав він її. Наступним питанням було б, де його шукати. Рада не послала б когось до людей у шторм. Завтра або за тиждень — могла.
Вона відповіла, що розповість про порятунок. Інар чекав продовження, а Мара заговорила про те, як важко чоловік дихав: може, він навіть не знав, що бачив.
Інар зупинився перед аркою. За нею проходив вартовий, оглядаючи кріплення решіток. Він привітав їх здалеку, і Мара підняла руку у відповідь.
— Тейр теж казав, що ніхто його не бачив, — тихо промовив Інар.
Вона могла нагадати йому різницю між підлітком, який поліз під човен за пляшкою, і людиною, залишеною вмирати біля рифу. Але Інар говорив не про порятунок. Він був поруч, коли чоловік розплющив очі, і бачив, що Мара робить із цією частиною правди.
— Я не прошу тебе брехати за мене.
— Ти вже сказала, що розповіси не все. Якщо мене спитають, я теж вирішуватиму, що робити.
Він проплив під аркою першим. Вартовий помітив ніж за його поясом, спитав, чи безпечно на зовнішньому схилі. Інар показав на уламки й сказав, що на світанку проходи доведеться очистити. Це було правдою. Марі стало від того ще незручніше.
Вона пливла поруч із ним до роздоріжжя, відчуваючи на зап’ястку місце, за яке її тримав чоловік. Шторм і далі бив у риф, а десь за ним люди везли незнайомця до берега. Вранці вона мала дізнатися, чи пам’ятає він хоч щось.
