Раді Вас бачити!

Вогонь тихо тріщав у темряві, повільно пожираючи сухі гілки. Іскри зрідка здіймалися вгору й одразу гасли в чорному нічному повітрі, ніби сама темрява ковтала їх.

Посеред табору, просто між уламками колон, Алім сидів навпочіпки й чистив клинок. Повільно. Методично. Метал тихо поскрипував під тканиною, виблискуючи червоними відблисками полум’я. У його рухах не було поспіху — лише звична холодна впевненість людини, яка давно перестала боятися і богів, і людей.

Поряд, прив’язані до стовбура тріснутої мармурової колони, лежали полонені.

Принц — скуйовджений, розлючений, із розбитою губою.

І рудий.

Той лежав нерухомо, майже неприродно спокійний у цій брудній, холодній ночі.

— Ви навіть не уявляєте, з ким зв’язалися! — голос принца розітнув табір, мов удар батога. — Я наказую вам негайно мене відпустити! Це державна зрада! Я син короля! Вас усіх чекатиме шибениця!

Алім навіть не підвів погляду.

Лише важко видихнув крізь ніс.

— Хто б не був твоїм татусем, хлопче — він далеко. А ми тут.

— Я вас знищу! — принц смикнувся в мотузках так різко, що шкіра на зап’ястках миттю почервоніла. — Особисто влаштую страту кожному! Почну з тебе!

Харами зареготали.

Глухо. Грубо. Наче шакали в темряві.

Один із них — кремезний, бородатий, із кривим ножем на поясі — підійшов ближче й сплюнув у пил.

— Може, продамо його мандрівному цирку? Диви, як гарно гавкає навіть у мотузках.

— Та ні, — кинув інший, ліниво посміхаючись. — На базарі за такого крикуна дадуть більше.

— Не дадуть, — озвався третій. — Занадто вже білий. Наче риба, яку щойно витягли з води.

Сміх прокотився руїнами.

Алім повільно підвівся.

І сміх урвався миттєво.

Тиша впала на табір важко й різко, мов опущене лезо.

— Досить, — сказав він спокійно. — Обидва ще живі. А для цього язики їм не потрібні.

Принц люто зиркнув на нього, але в очах ватажка було щось таке, від чого слова застрягли в горлі.

Холод.

Не погроза навіть.

Щось гірше.

Наче Алім уже бачив сотні таких хлопців — гордих, злих, переконаних у власній недоторканності — і знав, чим усе закінчується.

Він рушив до рудого.

Той лежав із заплющеними очима, надто нерухомий, щоб скидатися на звичайну людину. Полум’я ковзало по його блідому обличчю, по мідному волоссю, по тонких рисах, роблячи його схожим то на юнака, то на стародавню статую забутого бога.

Алім відчував це знову.

Той дивний тиск у повітрі.

Наче сама ніч навколо рудого ставала густішою.

Він повільно опустився на одне коліно й торкнувся краєм меча його щоки.

Холодна сталь ковзнула по блідій шкірі.

— Потвора ти чи бог — мені байдуже, — тихо мовив Алім. — Але я достатньо прожив, щоб знати: таких, як ти, краще тримати подалі від води… солі… й правди.

На мить ніч завмерла.

Потім рудий розплющив очі.

Повільно.

Без страху.

Без поспіху.

І цього вистачило, щоб кілька харамів мимоволі відступили на крок.

У його погляді було щось неправильне.

Щось надто старе.

Алім дивився ще кілька секунд, а тоді різко підвівся.

— Усім спати. На світанку вирушаємо.

— І що далі, ватажку? — озвався бородатий.

Алім перевів погляд на полонених.

Полум’я відбилося в його темних очах.

— Далі — схід. У мене є люди. Вони знають, як продати таке золото… — він коротко кивнув у бік принца й рудого, — і при цьому залишитися живими.

Харами почали розходитись по руїнах.

Хтось загорнувся в плащ просто на камені.

Хтось ліг біля згасаючого багаття, не випускаючи меча з рук.

Принц і далі сипав прокльонами — тихіше, вже без колишньої впевненості.

А рудий мовчав.

Лише його очі інколи спалахували в темряві дивним, майже хижим блиском.

Ніч густішала.

Темрява між руїнами стала схожою на смолу.

Вітер стих.

Навіть багаття тліло тепер ледь помітно, ніби боялося горіти надто яскраво.

Алім спав упівока, як хижак, що звик чекати удару будь-якої миті.

Та навіть він бачив не все.

У глибині руїн щось ворухнулося.

Повільно.

Майже беззвучно.

Молодий харам із нервовими очима — Зайн — озирнувся через плече й обережно рушив до рудого.

Він зробив вигляд, ніби просто перевіряє мотузки.

Рухався повільно, обережно, раз по раз озираючись через плече, чи не дивиться Алім. Табір дрімав. Хтось важко хропів біля згаслого вогнища, хтось бурмотів уві сні. Вітер повз між руїнами, ворушачи краї плащів і приносячи запах пилу, диму та старого каменю.

Принц, прив’язаний поруч, або справді спав, або лише вдавав. Навіть уві сні його обличчя зберігало ображений вираз, а тихе сердите сопіння нагадувало бурчання розгніваного кота.

А бранець…

Він лежав нерухомо, із заплющеними очима, блідий у тьмяному світлі багаття. Вогняне волосся розсипалося по каменю. Зв’язані руки, повільне дихання, спокійне обличчя — надто беззахисний вигляд для істоти, від якої навіть Алім не відводив очей надовго.

Зайн ковтнув.

Його погляд ковзнув по чужій шиї, по відкритій смузі блідої шкіри під розірваним коміром, по тонких зап’ястках, стягнутих мотузкою.

Красивий.

Небезпечно красивий.

І саме це п’янило.

— Ну і кому ти нашкодиш, пташко?.. — прошепотів він, присідаючи поруч.

Його пальці обережно торкнулися плеча полоненого. Повільно ковзнули нижче, ніби перевіряючи мотузки, хоча рух був занадто довгим, занадто уважним.

На чолі Зайна блищав піт.

Очі гарячково бігали в темряві.

— Не треба тобі на той базар… — голос його став хрипкішим. — Там тебе або продадуть якомусь старому виродку, або згниєш у золотій клітці… А я можу тихенько… по-людськи…

Він нахилився ближче.

Надто близько.

Так, що майже відчув холод чужого дихання.

І тоді це сталося.

Бранець раптово розплющив очі.

У них палав лід.

Не гнів.

Не страх.

Щось значно гірше.

Щось древнє, темне й голодне.

Зайн завмер.

Усе його тіло стиснулося так різко, ніби в груди встромили ніж.

Голос рудого прорізав темряву тихо, майже лагідно — і від того ще страшніше:

— Відійди… поки ще живий.

По спині Зайна пробіг холод.

Його пальці здригнулися на чужому плечі.

— Що ти… — видихнув він, але слова застрягли в горлі.

Хлопець навіть не ворухнувся.

Лише ледь нахилив голову.

І тінь за його спиною раптом здригнулася.

Наче жива.

Вона повільно потягнулася вгору по колоні, витягуючись неприродно довгою чорною плямою. Її контури ламалися й змінювалися просто на очах.

Роги.

Довгі викривлені пазурі.

Порожні очі, що світилися в мороці глухим темним полум’ям.

Зайн задихнувся від жаху.

Скрикнув — коротко, ганебно — і відскочив назад, перечепившись через власні ноги. Камінь боляче вдарив його в спину, але він навіть не відчув.

Тінь зникла миттєво.

Наче її ніколи не було.

Бранець знову лежав нерухомо, із заплющеними очима, красивий і тихий, мов мармурова статуя.

Та серце Зайна калатало так сильно, що аж боліло в грудях.

Він уже хотів відповзти геть, коли почув той самий голос.

Тихий.

Спокійний.

І насмішкуватий.

— Навіть не торкнувшись меча… я вже дав тобі страх, який ти нестимеш усе життя.

Зайн різко озирнувся.

Рудий навіть не дивився на нього.

Це було найстрашніше.

Молодий харам повільно підвівся, ковтаючи приниження разом із панікою. У темряві його обличчя перекосилося від злості.

— Потвора… — прошипів він ледве чутно. — Я ще подивлюся, як ти заговориш без своїх фокусів.

Та голос його вже не звучав упевнено.

Бо десь глибоко всередині Зайн уже знав — він підійшов надто близько до чогось, чого люди не повинні торкатися.