Раді Вас бачити!

Рудий повільно підвівся.

Його хитнуло.

На мить здалося, що він зараз упаде просто в пісок — виснажений, закривавлений, напівживий.

Але він втримався.

Випростався повільно, важко, ніби тіло боліло від кожного руху.

— Потрібні коні, — тихо сказав він.

Голос був хрипкий, висушений спрагою, але спокійний. Твердий, мов сталь, яку занадто довго тримали у вогні.

— І вода. Без неї ми не проживемо й півдня.

Патрік скривився.

— А я, дурний, уже уявив, як красиво помру під зорями. Дуже трагічно. Дуже шляхетно.

Рудий навіть не глянув на нього.

Його погляд уже ковзав табором — уважно, швидко, вираховуючи шляхи між сплячими харамами, темними проваллями арок і прив’язаними кіньми.

— Можеш спробувати, — тихо відповів він. — Або можеш вижити.

Пауза.

— З конем і бурдюком води це простіше.

Вони рушили без зайвих слів.

Тінями серед тіней.

Руїни стародавнього міста чорніли навколо проваленими арками й уламками колон, схожими на кістки якогось давно мертвого велетня. Вітер ходив між ними тихо, майже шепотом, здіймаючи дрібний пісок.

Здавалося, саме місто стежить за ними.

Табір спав.

Після спеки й дороги харами розвалилися біля згасаючого вогнища, певні, що полонені нікуди не подінуться. Лише десь неподалік хропів один із вартових, а Зайн і досі лежав непритомний біля каміння.

Коні стояли трохи далі — біля старого колодязя, над яким ще трималося напівзруйноване склепіння.

— Тихо, — прошепотів рудий. — Оцей.

Він ледь кивнув на темного жеребця.

— Найспокійніший.

Патрік мовчки кивнув.

Його руки трохи тремтіли, але він змусив себе рухатися обережно. Вуздечка тихо скрипнула в пальцях.

Разом.

Повільно.

Без жодного різкого руху.

Ще трохи — і вони б зникли.

Але десь у темряві раптом клацнула пряжка.

Хтось важко перевернувся уві сні й глухо вилаявся.

Обидва завмерли.

Навіть кінь перестав дихати голосно.

Пісок тихо хруснув під чиїмись кроками.

Раз.

Другий.

Надто близько.

Патрік відчув, як серце боляче вдарилося об ребра.

Та за мить усе стихло знову.

Лише вітер шурхотів між руїн.

Рудий повільно повернув голову.

У темряві його очі здавалися дивними — не магічними, не сяючими, а просто… занадто живими.

Дикими.

Наче в ньому й досі жила якась істота, котра не визнавала ані страху, ані кайданів.

— Сідай, — прошепотів він. — Я поведу.

Патрік не сперечався.

Одним рухом скочив у сідло, ще не вірячи до кінця, що це справді відбувається.

Рудий піднявся слідом.

І вже наступної миті кінь рвонув уперед.

Тихо.

Стрімко.

Немов сама ніч розступилася перед ними.

Пустеля зустріла їх холодом.

Темрява тут була безмежною — небо, пісок і далекі руїни зливалися в один нескінченний морок. Лише зорі висіли високо над головою, мов уламки стародавніх богів, розкидані по чорному шовку.

Кінь мчав упевнено.

Пісок летів з-під копит, одразу стираючись вітром.

Патрік тримався міцно, хоча кожен ривок дороги віддавався тупим болем у виснаженому тілі. Він мовчав, час від часу кидаючи погляди на свого супутника.

Рудий сидів попереду нерухомо, ніби був частиною ночі.

Закривавлений.

Виснажений.

І все одно — небезпечний.

Його волосся, скуйовджене вітром, скидалося в темряві на мідний вогонь.

— Ти хоч знаєш, куди ми їдемо? — нарешті тихо спитав Патрік.

У голосі прозвучало більше втоми, ніж іронії.

Рудий не озирнувся.

— Геть від них.

— Це я вже зрозумів, — криво всміхнувся Патрік. — А далі? Ми просто кататимемось пустелею, поки не помремо?

— Поки вітер на нашому боці — треба їхати, — тихо сказав рудий.

Його голос губився у нічному вітрі, але в ньому ще трималася впертість — холодна, жорстка, майже приречена.

Та пустеля вже змінювалася.

Вітер раптом повернув.

Різко.

Наче невидима рука розвернула саму ніч проти них.

І десь далеко позаду пролунав тупіт.

Поки ще глухий.

Розмитий.

Але він швидко набирав силу, прокочуючись пісками, мов відлуння близької бурі.

Кінь нервово сіпнув вухами.

Патрік озирнувся.

За дюнами вже миготіли темні силуети — далекі, нечіткі, схожі на примар переслідування.

Пустеля раптом перестала бути безмежною.

Навпаки.

Вона стискалася навколо них кільцем.

Небо темнішало.

Зорі одна за одною ховалися за серпанком пилу.

Обрії зникали.

Кінь почав важче ступати — ноги грузли в глибокому піску, подих став уривчастим.

— Ми їдемо колом, — тихо видихнув Патрік.

У його голосі вперше прозвучав справжній страх.

— Ми заблукали.

— Я не знаю пустелі, — коротко відповів рудий.

Вперто.

Майже зло.

— А я виріс у палаці, — криво всміхнувся Патрік. — Там мене годували з ложки, а не вчили виживати серед пісків.

Він зіскочив на землю.

Ноги одразу провалилися в холодний сипкий пісок.

Патрік вдивлявся в темряву, намагаючись знайти хоч щось знайоме — обриси, зорю, тінь дороги.

Але пустеля була чужою.

Абсолютно.

Лише чорне небо.

Пісок.

І звук власного дихання.

Раптом позаду пролунало іржання.

Потім — свист.

І ще один тупіт.

Тепер уже зовсім близько.

— Вони тут, — прошепотів Патрік.

Рудий різко смикнув повіддя, намагаючись змусити коня рухатися далі.

Та тварина лише захрипіла й стала дибки — виснажена, налякана, на межі.

Тоді рудий схопив Патріка за руку й різко потягнув униз.

Вони впали за піщану брилу — жалюгідну подобу укриття серед безмежної пустки.

Пісок обсипався під ліктями.

Обидва важко дихали.

Піт стікав по скронях попри нічний холод.

Серця билися так голосно, що, здавалося, їх можна було почути здалеку.

— Скільки в нас часу?.. — хрипко спитав Патрік.

Рудий завмер, прислухаючись до тупоту.

— Уже ніскільки.

І ніби у відповідь на його слова ніч розітнув знайомий голос:

— Собаки… Бігати їм захотілося.

З-за дюн виринув вершник.

За ним — другий.

Третій.

Темні постаті ковзали крізь пил, мов духи пустелі. На поясах бряжчала зброя, в руках гойдалися аркани.

І всі вони вже сміялися.

— О, дивіться, — загорлав хтось. — Наша принцеса вирішила погратись у мандрівника!

Патріка грубо висмикнули з укриття.

Він спробував вирватися, але мотузка вже обпікала руки.

Рудий кинувся вперед одразу.

Без вагань.

Як загнаний звір.

Він ударив одного з харамів плечем, вирвався з чужих рук, але тієї ж миті поряд виник Зайн.

Його очі палали темною люттю.

— Я ж казав, що ти ще заплатиш, потворо.

Удар руків’ям шаблі був важким.

Глухим.

Рудого жорстко кинуло в пісок.

Він упав обличчям донизу, різко видихнувши, пальці вп’ялися в землю.

Алім під’їхав останнім.

Спокійний.

Незворушний.

Наче все це було неминучим від самого початку.

Його кінь повільно ступив ближче.

— Живі, — коротко сказав він. — Це головне.

— Навіщо вони нам? — буркнув Зайн, витираючи кров із губи. — Вони все одно тікатимуть. Це в них у крові.

Алім перевів на нього погляд.

Холодний.

Темний.

— Ні, — тихо відповів він. — Більше не втечуть.

Він повільно зліз із коня.

Підійшов ближче до полонених.

— Цього разу підуть пішки.

Пауза.

— Без води.

Ще крок.

— Без надії.

Його голос звучав рівно, але від цього лише страшніше.

— Нехай нарешті зрозуміють свою ціну.

Харами засміялися.

Грубо.

Втомлено.

Мотузки знову затягнулися на зап’ястках — тепер жорсткіше, болючіше.

Без жодної обережності.

Із майже хижим задоволенням.

А над пустелею знову запала тиша.

Темна.

Безмежна.

Лише зорі мовчки дивилися згори, як доля знову ламає тих, хто на кілька коротких хвилин повірив у свободу.