
Я дивилася на чашку, яку Азір поставив переді мною, і кілька секунд просто мовчала.
Напій раптом із зеленого набув дивного фіолетового кольору. Це був не той приємний фіолетовий, який буває у лавандового сиропу чи ягідного чаю, а густий, темний, із синюватим відливом. Він нагадував чорнило, яким у старовину писали листи, що починалися словами «Мій дорогий вороже…» і закінчувалися чиїмось передчасним похованням. На поверхні повільно лопнула маленька бульбашка.
— Що це?
Азір сперся ліктем на стійку й усміхнувся. Його чорні роги красиво вигинулися над головою, а татуювання на зап'ясті зникло під рукавом білої сорочки. Він взагалі мав такий вигляд, ніби його спеціально створили для того, щоб жінки забували власні імена, а потім добровільно підписували якісь сумнівні договори.
— Сльози помилок, — відповів він.
Я повільно підняла голову.
— Перепрошую?
— Сльози помилок. Рідкісний напій. Збирали в період невдалих заклять, розбитих обіцянок і творчих криз. Має легкий присмак розчарування, нотки марних сподівань і тривалий післясмак неправильних рішень.
— Ви серйозно?
— Абсолютно. Особливо рекомендовано тим, хто сам не знає, чого хоче від життя.
Я подивилася на чашку. Потім на нього. Потім знову на чашку.
— А нормальна кава у вас є?
— Звичайно.
— Тоді чому ви налили мені це?
— Ви попросили щось міцне.
— Я просила каву!
— А це міцний напій.
— Він схожий на те, чим заправляють принтери!
Азір тихо засміявся. Звук був приємний, низький, схожий на котяче муркотіння. Якби я не була абсолютно впевнена, що сьогодні Всесвіт мав особисту претензію до мене, то, можливо, навіть посміхнулася б у відповідь. Я відсунула чашку.
— Скільки?
— Три копи.
Я кліпнула.
— Три… чого?
— Копи. — продовжуючи посміхатися, повторив демон.
— Це гроші?
— А що ж іще?
Я машинально полізла до сумки, дістала телефон і простягнула його через стійку.
— Карткою.
Азір подивився на телефон. Потім на мене. Його усмішка стала ще ширшою.
— Ні.
— Що значить ні?
— Значить, що картки тут не приймають
— Apple Pay?
— Ні.
— Google Pay?
— Ні.
— Ви серйозно хочете сказати, що у вашому… — я обвела рукою кав'ярню, в якій сиділи істоти з рогами, хвостами, крилами і, здається, одна жінка з трьома головами, — у вашому магічному світі не має безконтактної оплати?
— Є магічні контракти, кровні печатки, угоди з демонами, обмін душами…
— А термінала не має?!
— Не має у ньому необхідності.
Я заплющила очі.
Три копи.
У мене не було навіть трьох доларів чи євро, не говорячи про якісь міфічні копи.
Після сьогоднішнього дня я мала сто вісімдесят чотири гривні, тридцять сім копійок, але, судячи з усього, ця інформація тут не мала жодної практичної цінності. Моя банківська картка тепер була шматком пластику. Телефон — дорогим прямокутником. А я — людиною, яка примудрилася потрапити в інший світ і не перевірити, чи працювала тут банківська система.
— Слухайте, — сказала я максимально спокійно. — У мене немає місцевих грошей. Але я можу…
— Ви можете заплатити іншим способом.
Я підняла очі. Азір повільно відсунувся від стійки. Його усмішка змінилася. На мить здалося, що він просто втомився жартувати, але я помітила, як блиснули його ікла. Довгі. Гострі.
— Іншим способом? — перепитала я.
— Звичайно.
— Яким?
Він нахилився трохи ближче.
— Ви можете підробити.
Я подивилася на нього. Він подивився на мене. У моїй голові повільно, дуже повільно почала складатися картина. І ця картина мені категорично не подобалася.
— Підробити… копи?
— Не зовсім.
— Що саме не зовсім?
Азір вишкірив ікла.
— Думаю, ми знайдемо вам роботу.
Я відчула, як у мене похолола спина.
— Яку роботу?
— Не хвилюйтеся. Я дуже ціную молодих, красивих і здібних дівчат.
— Я здібна лише в тому, щоб зіпсувати презентацію, — відповіла я. — І сьогодні вже довела це на практиці.
— Це не має значення.
— А якщо я не хочу працювати?
— Тоді доведеться знайти інший спосіб розрахунку.
Я подивилася на його зуби. На його роги. На широкі плечі. На свою чашку із сльозами помилок. І раптом зрозуміла, що в деяких романах, які я читала перед сном, подібні сцени зазвичай починалися дуже красиво. Темний бар. Загадковий чоловік. Дівчина, яка не знала, у що вплуталася. А потім авторка писала щось про небезпечну усмішку, гарячий погляд і те, що героїня чомусь переставала думати головою. У моєму випадку голова працювала чудово.
Вона кричала.
**ТІКАЙ.**
— Знаєте що? — я підхопила сумку. — Я передумала. Мені не потрібна кава. Я взагалі не люблю каву. В мене алергія. На кофеїн. На демонів. На роги. На все.
— Але ви вже замовили.
— Я не замовляла сльози помилок!
— Ви їх отримали.
— Я не хочу їх отримувати!
Я відступила, зачепила стілець, той упав із таким гуркотом, що кілька відвідувачів повернули голови. Ангел із рожевими крилами, який до цього намагався скласти їх під столом, здивовано подивився на мене. Демон із чотирма руками перестав грати в карти. Хтось за дальнім столиком хрюкнув від сміху.
— Все добре! — вигукнула я. — Просто невеличке непорозуміння!
І побігла до дверей.
Я майже долетіла до них, коли двоє чоловіків перегородили дорогу. Обидва демони. Один високий, із сірими рогами, що загиналися назад, і обличчям людини, яка ніколи в житті не сміялася навіть із власного весілля. Другий був ширший за дверний отвір, мав короткі роги, товсту шию і дуже неприємну посмішку.
— Куди поспішаєте? — запитав перший.
— На лекцію.
— Яку?
— З… дизайну.
Він переглянувся з напарником.
— У нас немає дизайну.
— Це помітно, — вирвалося в мене.
Я миттєво пошкодувала про сказане. Демон перестав посміхатися.
— Що?
— Нічого. Я сказала, що у вас дуже гарний дизайн. Рогів. Обличчя. Загалом. Архітектурно ви…
— Азіре! — гукнув він через моє плече. — Тут твоя клієнтка!
— Вона не клієнтка! — крикнула я. — Я взагалі не клієнтка! Я випадкова відвідувачка! Я туристка! У мене навіть немає грошей!
— Тоді тим більше, — спокійно відповів демон.
Мені вистачило секунди, щоб зрозуміти, що розмовою я нічого не доб'юся. Я повернулася, спробувала прослизнути між ними, але ширший демон схопив мене за руку. Я смикнулася, вирвалася, наступила йому на ногу, отримала коротке, але дуже виразне прокляття у відповідь і встигла зробити ще два кроки, перш ніж мене схопили з іншого боку.
— Та ви що, зовсім здуріли?! — закричала я. — Відпустіть!
Мені заламали руки за спину.
— Не смикайся. — наказав один з них.
— Я не смикаюся! Я протестую!
— Протест прийнято.
— Ким?!
— Нами.
Це, мабуть, була найгірша відповідь, яку я чула у своєму житті. Мої руки швидко стягнули якоюсь темною мотузкою. Я встигла помітити, що вона рухалася, наче жива, і від цього стало ще гірше.
— О ні. Ні-ні-ні. Це вже перебір. Я просто не заплатила за каву! У вас що, за несплату штрафують викраденням?!
— Не викраденням, — сказав демон із сірими рогами. — Доставленням.
— Куди?!
— Туди, де зможете відпрацювати борг.
— Я не збираюся нічого відпрацьовувати!
— Це вже вирішуватимуть там.
Мене витягли на вулицю. І тільки тепер я побачила, що біля кав'ярні стояв транспорт. Не карета. Не автомобіль. Щось середнє між ними, якщо автомобіль, карету і дуже поганий сон про технічний прогрес посадити за один стіл і змусити створити спільний проєкт.
Темний корпус на високих колесах. Дверцята з металевою ручкою. Попереду — два ліхтарі, що світилися зеленим, а замість двигуна під капотом щось тихо бурчало і час від часу випускало клуби фіолетового диму. На даху закріплена декоративна труба. З боків намальовані якісь символи, один із яких підозріло нагадував мені неправильно написану букву.
— Це що? — запитала я.
— Транспорт.
— Я бачу! Я питаю, який?!
— Мобіль.
— Мобіль?!
— Так.
— Він рухається?
Демон відчинив дверцята.
— Зазвичай.
Мене буквально запхнули всередину. Салон був оббитий темно-червоним оксамитом. На підлозі лежав килим, на стелі висіла маленька люстра, яка погойдувалася, хоча транспорт ще не рушив. На протилежному сидінні вже розташувався хтось у довгому плащі, з головою, яку я не могла нормально роздивитися через капюшон.
— Я хочу назад! — закричала я, намагаючись повернутися до дверей.
Їх зачинили.
Клац.
Дуже виразний звук.
— Азір! — гукнула я крізь вікно. — Ви ще пошкодуєте!
Бариста стояв на порозі кав'ярні, тримаючи мою чашку. Він підняв її у привітальному жесті.
— Гарного вечора, Мая!
— Я НЕ ЗНАЮ, ЧИ ВІН БУДЕ ГАРНИМ!
Він усміхнувся. А потім транспорт сминувся, випустив клуб фіолетового диму й рушив. Я впала на сидіння. Кілька секунд дивилася на двері. Потім на мотузку, якою зв'язали мої руки. Потім на незнайомця в капюшоні.
— Ну, — сказала я, намагаючись не панікувати. — Якщо ви мене зараз збираєтеся вбити, то хочу попередити. Я дуже погано вмираю. Можу зіпсувати вам усе. Буду кричати, плакати, блювати, а якщо матиму можливість — ще й кусатися.
Незнайомець повільно повернув голову.
— Ти завжди така балакуча? — в нього був надзвичайно приємний голос.
— Ні. Просто сьогодні в мене особливо багато причин.
Він мовчав.
Транспорт підстрибнув на чомусь, що, судячи зі звуку, мало бути дорогою, але, судячи з відчуттів, було результатом чергової дизайнерської помилки. Я притиснулася до сидіння і тихо додала:
— І ще я хочу каву. Нормальну. Без сліз. Без помилок. Без демонів. Без копів. І без цього… — я кивнула на мотузку. — Усього цього.
Незнайомець відкинувся назад.
— Ти потрапила в дуже цікаве місце.
— Я вже помітила.
— І, схоже, у дуже цікаві обставини.
— Якщо ви зараз скажете, що це доля, я вас ударю.
Він тихо засміявся. А я дивилася у вікно, де незнайоме місто пропливало повз, і вперше за весь вечір мені стало по-справжньому страшно. Бо я не знала, куди мене везли. Не знала, хто ці люди. І не знала, чому всі вони поводилися так, ніби моє викрадення через три копи було абсолютно
нормальною процедурою, але одне я знала точно. Якщо я колись повернуся додому, то більше ніколи. Ніколи. Не буду малювати демонів із рогами.
