Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги


Транспорт їхав так, ніби водій мав особисту образу на всі дороги цього світу. Його раз у раз підкидало на вибоїнах, колеса скрипіли, а під капотом щось булькало, шипіло й часом видавало звуки, які я не хотіла б чути від жодного механізму, що перевозив людей.

Я сиділа, притиснувши зв'язані руки до живота, і намагалася дихати рівно. Виходило погано. Мотузка боляче врізалася в зап'ястя, а незнайомець навпроти не промовив жодного слова відтоді, як ми рушили.

Його обличчя залишалося прихованим під каптуром. Я бачила лише підборіддя, тонкі губи й іноді блідий відблиск шкіри, коли транспорт проїжджав повз черговий ліхтар. Він сидів спокійно, ніби його везли на вечірню прогулянку, а не в невідомому напрямку разом із викраденою дівчиною, яка, до речі, могла влаштувати тут справжню істерику.

Мені раптом згадалися романи.

Ті самі, які я так любила читати. Темні, пристрасні, з небезпечними чоловіками, викраденнями, загадковими незнайомцями та героїнями, які чомусь завжди опинялися в центрі уваги найстрашніших і водночас найпривабливіших представників чоловічої статі.

У книжках усе сприймалося зовсім інакше.

Героїня могла опинитися в темному підвалі, бути викраденою, зв'язаною, загубленою в чужому маєтку, але авторка обов'язково знаходила спосіб описати, як її викрадач дивився на неї. Як його голос змушував тремтіти. Як небезпечні пальці торкалися її підборіддя. Як вона, попри страх, відчувала щось дивне, незрозуміле, майже магнетичне.

І, звісно, десь між третьою та п'ятою главою героїня вже починала бажати свого викрадача, хоча ще вчора клялася, що ненавидить його.

Я завжди вважала це цілком логічним. Ну, не логічним у буквальному сенсі. Але книжковим. Романтичним. Захопливим. У реальному житті, як виявилося, все було зовсім не так. Мені не хотілося, щоб незнайомець знімав каптур і демонстрував красиве обличчя з гострими вилицями, темними очима та загадковою усмішкою. Не хотілося, щоб він називав мене своєю маленькою бунтівницею, не хотілося навіть знати, чи був у нього приємний голос.

Я хотіла, щоб мене розв'язали. Я хотіла, щоб мене випустили з цього клятого транспорту. Я хотіла повернутися до своєї квартири, прийняти душ, лягти в ліжко й забути цей день, як забувають поганий сон. І бажано — ніколи більше не зустрічати демонів, які вимагали оплату в копах.

— Послухайте, — звернулася я до чоловіка навпроти.

Він не поворухнувся.

— Я не знаю, куди ви мене везете, але це незаконно. Я не давала згоди. Мене схопили, зв'язали й запхнули в цей… транспортний засіб. Якщо ви думаєте, що я буду мовчати, то помиляєтеся.

Жодної реакції.

— У мене є права, — продовжила я, хоча поняття не мала, чи існували тут взагалі закони, не кажучи вже про права людини. — Я громадянка… ну, іншої країни. Можливо, іншого світу. Не знаю, як це працює у вас, але, підозрюю, викрадення не належить до переліку законних розваг.

Незнайомець трохи повернув голову до вікна.

Чудово. Мене не слухали. Я набрала повітря.

— І взагалі, якщо ви плануєте мене продати, то одразу попереджаю: я не найкращий товар. У мене поганий характер, проблеми з дисципліною, я не вмію готувати, ненавиджу ранкові підйоми й можу годинами сперечатися через дурниці. До того ж у мене є страшні хвороби.

Він нарешті повернув голову. Я вчепилася в цю крихітну ознаку уваги.

— Дуже страшні! — наголосила я. — Рідкісні. Практично невиліковні. Вони… вони передаються!

Незнайомець мовчав. 

 — І чоловікам! Особливо чоловікам! — я нервово ковтнула. — Там усе може… ну… відпасти. Геть. Повністю. Ви розумієте? Вам не потрібні такі проблеми. Я, можна сказати, ходяча катастрофа. Медична. Біологічна. Соціальна.

Він знову відвернувся. Я мало не заплакала від обурення.

— Та послухайте ви мене!

Транспорт підстрибнув, і я боляче вдарилася плечем об стінку.

— Чорт!

Я спробувала підтягнути руки, але мотузка лише сильніше затягнулася.

— Я вас прошу! Відпустіть мене! Я нічого вам не зробила! Це була кава! Кава, розумієте?! Три копи! Я не пограбувала банк, не вбила короля, не викрала вашу дитину! Я просто не мала грошей!

У відповідь почулося лише тихе бурчання двигуна. І тоді моя пам'ять, яка сьогодні явно вирішила працювати проти мене, витягла ще один епізод із минулого.

Дев'ятий клас.

Я сиділа за комп'ютером, якому для завантаження сторінки потрібна була приблизно половина мого життя, і писала роман. Не просто роман, а справжню, на мою тодішню думку, шедевральну історію. Там була бідна студентка, красивий брутальний чоловік, власник кав'ярні, який мав темне минуле, поганий характер і, здається, необмежений запас грошей на дорогі костюми. Героїня замовила тістечка. Не розрахувалася. І власник кав'ярні, замість того щоб викликати поліцію, запропонував їй відпрацювати борг. У ліжку.

Я тоді вважала це надзвичайно романтичним. Навіть виклала ту історію на одну з літературних платформ. І, що найстрашніше, читачі були в захваті. Коментарі, сердечка, захоплені відгуки. Мені писали, що герой неймовірний, що вони хочуть такого чоловіка, що сцена просто вогонь.

Я була в дев'ятому класі. Мені здавалося, що я відкрила секрет літературного успіху. Тепер, сидячи зі зв'язаними руками в дивному транспорті, я раптом згадала той сюжет із такою ясністю, що захотілося вдарити себе головою об стіну.

— Ні, — прошепотіла я.

Усе всередині мене похололо.

— Ні. Ні-ні-ні.

Я почала гарячково перебирати власні спогади. Кав'ярня. Борг. Демон із красивими рогами. Три копи. Відпрацювання.

Ні. Тільки не це.

Я ж писала щось подібне.

Я сама.

У дев'ятому класі.

І якщо цей світ справді був побудований на моїх старих роботах, то…

— Ні! — вирвалося в мене.

Незнайомець підняв голову. Я раптом почала смикатися, намагаючись звільнити руки. Мотузка вп'ялася в шкіру, але я вже не звертала уваги.

— Відпустіть мене! Ви чуєте?! Відпустіть!

Я забила ногами по підлозі, спробувала підвестися, але транспорт хитнуло, і я знову впала на сидіння.

— Я не хочу! Я не буду! Я не підписувала жодних договорів! Я не давала згоди! Це не роман! Це не книжка! Я не героїня!

Голос зривався. Дихання стало уривчастим. Я відчувала, як серце билося десь у горлі, а в голові одна за одною виникали картинки з тих старих історій, які я колись писала, не замислюючись над тим, що саме роблю.

— Я не хочу відпрацьовувати борг у ліжку! — кричала я вже майже на весь салон. — Я не хочу ніякого брутального власника! Я не хочу красивого викрадача! Я не хочу, щоб хтось мене цілував! Я хочу додому!

Мені здавалося, що я задихалася. Я смикнулася ще раз, але мотузка не піддалася.

— Я хвора! — знову вигукнула я, повертаючись до своєї попередньої тактики. — Дуже хвора! У мене… у мене там усе жахливо! Ви не хочете навіть дивитися! У вас усе відпаде! Я вас попередила!

Чоловік у каптурі сидів нерухомо. Він не сміявся. Не погрожував. Не намагався мене заспокоїти. Не говорив узагалі нічого. І ця мовчанка була набагато гіршою за будь-які слова.

— Будь ласка… — голос раптом став тихішим.

Я сама не помітила, коли перестала кричати.

— Будь ласка, відпустіть мене.

Він повернув голову, але обличчя залишалося прихованим. Я втупилася в темну тканину каптура, намагаючись розгледіти бодай щось. Очі. Вираз. Усмішку. Будь-яку ознаку того, що переді мною була жива людина, а не чергова частина цього кошмару.

— Я не знаю, що тут відбувається, — прошепотіла я. — Я не знаю, де я. Я не знаю, хто ви. Я просто хочу додому.

Він мовчав. Транспорт знову сминувся, повернув на якусь вулицю, і за вікном почали зникати вогні міста. Будинки ставали рідшими. Дорога темнішала. Я бачила лише силуети дерев, дивні ліхтарі й іноді тіні, які рухалися там, де, здавалося, не могло бути нікого.

Я опустила голову.

У дев'ятому класі мені здавалося, що найстрашніше, що може статися з героїнею, — це закохатися не в того чоловіка.

Тепер я знала, що найстрашніше — це коли твої дурні фантазії раптом перестають бути фантазіями, а ти не можеш навіть закрити вкладку, видалити файл чи переписати сюжет. Бо сюжет, схоже, уже писався без тебе. І я, чорт забирай, зовсім не хотіла знати, що буде в наступній главі.


Далі буде...

Олесь Король
Бридкий ректор і Я

Зміст книги: 4 розділа

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!