Раді Вас бачити!

Дводушництво у спадок

- Одарочко, Тарасику, ходімо, - жінка пригорнула до себе русяву дівчинку років семи та трьохрічного хлопчика. - Нічого вже не вдієш. Відійшла ваша матінка до іншого світу.

- Мамусю, - схлипнув малий. Його губи затремтіли, і він заплакав. Дівчинка кинулася його втішати, але сама ледь стримувала сльози, її руки дрижали.

- Сьогодні буду ночувати з вами, а завтра вранці поїдемо до мене. Ваша мати була мені, наче рідна сестра, тому догляну за вами. Батькові вашому все одно повна пляшка важливіша! - жінка трохи підвищила голос і зневажливо подивилась праворуч на п’яного чоловіка. - Навіть у такий день не може без горілки, - зі злістю пробурмотіла вона. - Невже вона не стане тобі поперек горлянки?!

Чоловік подивився на неї каламутними очима та знову схилився над невеликим пагорбом свіжої землі, виритої неподалік від межі сільського кладовища.

- Василю, - до чоловіка підійшов місцевий шинкар Лук’ян, - віддай мені мотузку. Тобі вона ні до чого, а мені в шинку знадобиться.

- Що? – чоловік ледь ворочав язиком, навіть не розумів, що у нього просять.

- Мотузку, кажу, віддай. Сам розумієш, корчмі вона в нагоді стане, відвідувачів побільшає. - голосніше промовив його співбесідник. - Хіба що ти сам вирішив нею скористатись, - насмішливо додав корчмар.

- Ах ти ж, пройдисвіте старий! – гримнула на Лук’яна жінка, яка чула розмову чоловіків. - Хоча б дітей посоромився!

- Нехай би Параска соромилась! – крикнув у відповідь шинкар. - Усім відомо, що вона собі віку вкоротила. З чого це я повинен про неї думати та жаліти? Все одно селом слухи ходитимуть. До того ж, нічого погано я не роблю, лише мотузку бажаю забрати.

- Щоб тобі ця мотузка боком вийшла! – в серцях промовила жінка.

- Зурочити мене надумала?! – скрикнув шинкар. - Ах ти ж, відьмо проклята! Не дивно, що в тебе чоловіка та дітей немає! Та твоїм чорним язиком лише в пеклі пісні з чортами горлати! Нехай мене віра свята захистить від вроку відьомського! А тобі, чорнорота, бодай щастя б не бачити до кінця життя! Гадаєш, що у старості прихистиш дітей повісельниці, та люди про твоє минуле забудуть? Як була нікому не потрібною відьмаківською шльондрою, так і залишилась нею!

- Забирайся звідси, упирю у подобі людській, що горя людського не соромиться! Щоб згоріла твоя корчма і ти разом із нею! – гримнула Ганна у відповідь.

- Василю, вгамуй свою названу своячку, бо я за себе не відповідаю. Сам так її вгамую, що поряд із твоєю дружиною ще одну могилу вириють! – бризкав слиною корчмар.

- Вб’ю! – як поранений бик раптово заволав п’яний Василь та схопився за лопату.

- Увесь ваш рід божевільний та занапащений! – перехрестився шинкар й сплюнув на землю. - Ксі ви з одного городу, гниле зерно! Щоб ви провалились усі скопом! – брудно лаючись, корчмар пішов, так і не отримавши мотузку, на якій Параска повісилась.

- Василю, - трохи помовчавши, звернулась жінка до чоловіка, - ходімо додому. Пізно вже.

- Йдіть, - байдуже промовив Василь та знову сів поряд із могилою.

***

- Тітко Ганно, а що ви робите? – запитала Одарка.

- Знак залишаю, - відповіла Ганна. В обернутому решеті вона просіювала на столі борошно.

- Для кого? – знову пролунало дитяче запитання.

- Для душі, - тихо промовила Ганна. - Щоб вона нам звістку подала. Тарасик вже заснув?

- Так. Він довго плакав, братик за матусею сумує. - прошепотіла Одарка. - Тітко Ганно, я чула, як люди шепотілись, що матінка неодмінно до пекла потрапить через свій гріх. Невже то правда?

- До сорокового дня відмолити можна, - відповіла жінка, дивлячись на стіл, вкритий шаром білого борошна.

***

- Горимо! Ой, люди добрі, допоможіть! – на все село волала Марія, корчмарева дружина.

У темряві жовтневої ночі шинок палав яскравою вогняною квіткою. Спочатку раптово загорілась стодола, а потім полум’я перекинулось на корчму. В ній, на свою біду, знаходився шинкар Лук’ян – вогонь завадив йому залишити свої володіння. Вишикувавшись у чергу, селяни подавали відра з водою, заливаючи шинок, але вогонь упевнено вигравав битву.

- Лук’яне, любчику! – кинулась до корчми Марія, коли почула чоловічий крик.

- Відійди, дурна бабо! – сусіди відтягли її назад.

Лук’ян вистрибнув через вікно на вулицю. Його одяг палав, а шкіра була обпеченою. Впавши на землю, корчмар несамовито кричав від болю, а потім завмер. Щойно він іспустив дух, як дерев’яний шинок завалився.

- Не на такий знак я чекала, - прошепотіла Ганна, яка стояла вдалині від натовпу. Жінка поглядом шукала Василя, але не бачила його серед селян – після похорону він взагалі не повернувся додому.

***

- Тітко Ганно, що там трапилось? – запитала Одарка.

- Нічого страшного, лише по заслугах дехто отримав, - відповіла жінка. - Ти йди спати, а я скоро повернусь.

Ганна зачинила двері, пішла на край села, оминула кладовище та попрямувала до Параскиної могили. Василя ніде не було. Скільки б жінка не роздивлялась темряву, чоловіка не бачила.

- Добре, що нашої з Лук’яном лайки ніхто не чув, - пробурмотіла Ганна. - Бо неодмінно б мене звинуватили. Людські вчинки іноді незбагненні, а страх перед невідомим затьмарює розум, - жінка важко зітхнула, пригадавши події давно минулих років, коли її, ще молоду дівчину, ледь не лишили життя. А все через її дар передбачення смерті.

***

- Соломіє, - до їхнього подвір’я, захекавшись, забігла сусідка Домна, - біжи-но швидше до млина, твою Ганну знову «падучка» прихватила!

Соломія кинула граблі та помчала на млин. Вже вдруге за останній місяць на Ганну находила «нечиста хвороба». Звісно, таке й раніше траплялось, але зараз прояви почастішали. Люди в селі шепотілись, що її донька одержима демонами. І все б нічого, але декілька останніх разів під час «падучки» Ганна передрікала смерть комусь із селян, і з плином часу її страшне передбачення здійснювалось.

Вперше Ганна передбачила смерть місцевого вівчара Петра. Це сталось п’ять років тому, але перед очами Соломії й досі поставала та картина, наче все відбулось вчора – Ганна лежить на землі, її тіло прошивають часті судоми, а потім вона завмирає, різко відкриває очі, дивиться на сільського вівчара та говорить чужим страшним голосом: «Смерть йде за Петром. На Зелені свята вода поглине». І сміється, аж захлинається. Люди налякано відсахуються від дівчини та Петра – хтось хреститься, хтось читає молитви. А Петро дійсно помер на Зелені свята, втопився. З тих пір люди косились на Ганну та близько не підходили. Із Соломією також без особливої потреби не спілкувались.

Сьогодні Ганна передрекла смерть Андрію - синові Іванки Палашничихи. Це був молодий парубок, який на Купалу посватався до Оленки Кожодуб, вродливої та веселої дівчини. Під час нападу Ганна промовила, що весілля обернеться на похорони. На жаль, її слова справдились, і тоді люди наче збожеволіли. Натовп ринувся до Соломіїної хати, батьки Андрія та Олени кричали, що вб’ють Ганну, бо саме вона прикликала смерть до їхніх родин. Соломія на силу зупинила людський натовп, а ввечері подалась до чаклуна, що жив у лісі. Довго вона вагалась, але іншої надії вже не мала.

- Щось ти не поспішала, Соломіє, - промовив чоловік, пронизуючи жінку поглядом чорних бездонних очей. Чаклун сидів на порозі свого будинку та курив, у повітрі ширяв аромат трав і тютюну.

Жінка з острахом наблизилась до чаклуна, поклала на поріг принесений в дар оклунок. Чаклун з посміхом подивився на нього і навіть не розв’язав. Соломія ледь не плакала - невже з підношенням не вгодила?

- Що, боїшся за дочку? – запитав чоловік, примруживши очі.

- Так, пане Яресте, боюся.

- А якщо боїшся, чого ж із приходом зволікала? Чи йти теж боялась? – чаклун неприємно розсміявся.

Соломія мовчала, не значи, що відповісти. Та що скажеш на правду? З роду жінка справ із чаклунами не мала, ходила до церкви, та, про всяк випадок, залишала молоко біля пічки для домовика. Вона не знала, чим завинила перед Богом, що на них із Ганною таке нещастя звалилось. Звісно, деякі здогадки в неї були, та все ж, не з її провини тоді так сталось. То все чоловік її.

- Добре, - промовив чаклун. - Допоможу тобі та Ганні, але маю одну умову. Увесь час, поки не одужає, Ганна житиме тут.

- Як тут? – ахнула жінка, - Дівчині на виданні жити у лісі з чоловіком? Що люди скажуть?

- А ти за доньку боїшся чи людських пліток? По іншому не буде. Або Ганна житиме в мене, або селяни її коли-небудь вб’ють.

***

- Мамо, де ви були і чого плачете? – запитала Ганна.

- Ох, за що ж нам таке горе? – заридала Соломія, міцно притискаючи до себе доньку. - Невже Бог не зглянеться на нас?

- Матусю, то через мене ви в розпачі? А що чаклун сказав?

Соломія миттєво перестала плакати і з острахом подивилась на доньку, бо не казала Ганні, куди ходила. Як же дівчина дізналась? Прослідкувала чи…?

- То що чаклун Ярест сказав? – знову спитала Ганна.

- Він може тебе вилікувати, але.., - Соломія не могла уголос вимовити умови чаклуна.

- То що, матусю?

- Ти повинна жити з ним, така його умова, - ледве чутно вимовила Соломія, схиливши голову. Жінка не могла подивитись в очі своєї доньки, бо їй здавалось, що вона зраджує Ганну.

- Напевно, така моя доля, - зітхнула дівчина.

- Не пущу! – скрикнула Соломія. - Краще хату продамо та поїдемо звідси.

- А в іншому місці в мене «падучки» не буде? Чи я припиню смерть провіщати? – сумно відповіла Ганна. - Мені, хоч як, життя не буде. Хто на біснуватій одружиться? Мабуть, на роду мені написано в дівках ходити. Не тримайте мене, мамо, відпустіть.

***

- Прийшла таки, - промовив Ярест, дивлячись на Ганну, яка щойно ступила на поріг його хати. Сам чаклун сидів за столом та патрав зайця.

- Прийшла, - відповіла дівчина, гордо підносячи підборіддя і таким чином показуючи, що не боїться свого співбесідника.

- Хоробра яка, - посміхнувся чаклун. - Це добре. Та не задирай носа, бо ти почнеш боятися.

- Як ви будете мене лікувати?

- Лікувати? – розсміявся Ярест. - Ти ж розумна дівчина, а таку дурню верзеш.

- Ви ж матері обіцяли, - тепер Ганна розгубилась. Невже чаклун, скориставшись материнським відчаєм, прикликав її на поталу?

- Я обіцяв допомогти, а не вилікувати - хитро примружився чоловік, - і обіцянки своєї дотримаюсь. Я навчу тебе, як оволодіти даром і користуватись за потребою.

- Невже «падучка» є даром? – не зрозуміла дівчина.

- Ні, - знову розсміявся чаклун, – ти все ж таки дурна. Твоя хвороба йде від другої душі, то вона таким чином на волю рветься. Невже не чула про дводушників? Ти є однією з них, і поки не навчишся керувати обома душами, будеш людей припадками лякати. Радій, що допоки нікого не вбила.

- Дводушниця? – Ганна більше й слова не вимовила. Ця новина збентежила дівчину. Невже селяни мали рацію і вона проклята навіки?

- Не бажаєш дізнатись, як таке сталось? Мати не розповідала? – уїдливо запитав Ярест. – Тебе зачали під час посту, Соломію примусив твій батько, адже він поста не дотримувався. А при народженні ти ледь не померла, врятувала лише твоя інша душа, бо дуже жити хотіла.

Дівчина мовчала, не знала, що відповісти. Соломія ніколи не згадувала про свого чоловіка, лише раз обмовилась, що він помер ще до народження Ганни.

- Досить розповідей про минуле, - перервав тишу Ярест. - Треба про майбутнє думати. Сьогодні опівночі розпочнемо, а зараз приготуй цього зайця. Їсти хочу.

***

Вночі чаклун розбудив Ганну та наказав йти за ним. Дівчина хотіла вдягтись, але Ярест заборонив - так вона й пішла в нічній сорочці та босоніж. Чаклун провів Ганну вузенькою, майже непомітною стежинкою через лісове болото і далі заглибився у лісові нетрі. Ганна розуміла, що сама б ніколи не вибралась звідси, тому намагалась не відставати від чаклуна. Стежинка петляла між чагарників, кружляла з поміж чорних, напіввисохлих дерез з неймовірно вигнутими та закрученими стовбурами, та завершилась біля галявини, посеред якої Ганна побачила велике відьомське коло. Ярест наказав дівчині стати у центрі кола, і не за яких обставин не рухатись. Сам чаклун не ступив на галявину, а лише присів на одне з дерев та запалив люльку.

Рівно опівночі галявиною заволодів туман. Наче каламутно-сірі змії, він плив між дерев, кущів та трави; клубочився по галявині, немов жива істота, прагнучи дістатись її центру, де у відьминому колі стояла Ганна. Дівчині здалось, що в тому тумані лунають чиїсь голоси, вона відчула, як її босих ніг торкаються невидимі руки.

Молода дводушниця злякалась, але не лише туман її лякав. Вона відчула, як щось темне – те, що дрімало десь глибоко в її тілі – прокинулось, і тепер намагається вирватись на зустріч туману та тим істотам, що причаїлись в ньому.

- Кого ти привів до нас, Яресте? – поцікавився голос. Ганна скоріш відчула те запитання, аніж почула його.

- Дводушницю, - відповів чаклун.

Туман задрижав, наче живий звір; забився хвилями, то здіймаючись до гори, то майже припадаючи до землі. Тепер дівчина точно відчувала незчисленні дотики чиїхось пальців до своїх ніг: одні пестили, другі – лоскотали, а інші взагалі намагались боляче вщипнути. Та Ганна стояла на місці, пам’ятаючи про наказ чаклуна.

- Як цікаво, - промовив той же голос. - Що вона вміє?

- Бачить смерть, бо зачата на кладовищі.

- О! – в голосі з’явились нотки цікавості та захоплення. - То її батьком є Федір Лісницький. Пам’ятаю цю історію. Його занапастила колишня наречена, яку він кинув заради Соломії Вареник. Як вона злилась! Переслідувала його, погрожувала, що зі світу зживе, якщо до неї не повернеться. Хіть на нього наслала. Здається, він втопився потім, коли зрозумів, що накоїв. Отже, донька в нього залишилась, і дводушницею народилась. Йди до нас, дівчинко, з нами будь.

Туман кружляв навколо Ганни, зазивав її до себе; вабив голосом матері; поставав в образі молодого красеня. Чорна душа дводушниці раділа та рвалася назовні. Дівчина заслухалась того чарівного голосу, дійсно бажала піти за ним, аж тут почула різкий крик Яреста, який розвіяв ману.

- Хоч крок зробиш, і навіки себе втратиш!

Дівчина втрималась на місці, а туман зник під землею, наче і не було його. З того разу, щоночі Ярест приводив Ганну на цю галявину та вчив. Майже десять років прожила дівчина у чаклуна, опанувала свою другу чорну душу, і напади «падучки» припинились, а разом із ними зник дар провіщати смерть.

Ганна раділа – умови договору виконані, і чаклун скоро додому її відпустить, але потім помітила, що Ярест під різними приводами відтерміновує цей строк. Зрозуміла дівчина, що не просто так чаклун зволікає і щоночі кудись уходить. Та як дізнатись про його мету? Ярест хитрий, сам не відповість, то ж треба діяти, як він – хитрістю.

Однієї ночі Ганна заснула, а своїй чорній душі наказала простежити за чаклуном та дізнатись про його задум. От спить Ганна, але уві сні бачить все, що її друга душа робить. Полетіла вона за чаклуном та опинилась на тій самій галявині. Стоїть Ярест у відьминому колі та з туманом розмовляє. І чує Ганна кожне слово. Про неї говорять, про ритуал якийсь, про нову кров та душу чорну сили небаченої. Зрозуміла Ганна, чому Ярест взявся допомогти – дводушника могутнього забажав, щоб передати йому свою силу і туману диявольського. Син їм потрібен, такий, щоб усю чорноту зміг увібрати.

Не бути цьому, вирішила Ганна. Коли Ярест додому повертався, напала на нього та вбила. Сама ж дводушниця до села втекла. Там й дізналась, що шість років тому Соломія заміж вийшла за Мартина Госького, а рік тому вона померла.

Селяни з Ганною не спілкувались – боялись її, бо знали, де вона жила усі ці роки. Лише Параска, донька Мартина, її не цуралась – сестрою вважала Ганну. І навіть коли дводушниця розповіла їй про свій секрет, Параска від неї не відмовилась, бо нікому Ганна лиха не робила. Саме до неї, а не до батька, прибігла Параска та зізналась, що у Василя Крачура закохалась, і той у неділю сватів зашле. І саме через це, після самогубства названої сестри, Ганна забрала до себе Одарку й Тарасика.

***

Після вбивства Яреста дводушниця взагалі про свою чорну душу забула, але пожежа в корчмі змусила її замислитись. Невже вона настільки втратила пильність або ж то Параска, загибла душа, Лук’янові за себе помстилась?

Може на біду чи на щастя, але чаклун Ярест навчив Ганну ще деяким чорним наукам, і зараз, йдучи до Параскиної могили, дводушниця мала намір скористатись цими знаннями. Вона бажала прикликати занапащену душу названої сестри, бо заложні мерці бродять світом, не маючи спокою та чекаючи того часу, коли вони мали б померти своєю смертю.

З чотирьох боків від Параскиної могили Ганна вбила в землю цвяхи, пов’язала на них пучки полину; перемішала освячений мак та четвергову сіль, висипала на землю у вигляді кола; між колом та могилою проклала мотузку, на якій Параска повісилась; стала у коло та промовила закляття.

- В ім’я Отця та Сина й Духу Святого, наказую тобі, Параско, з’явитися переді мною! – Ганна тричі бризнула на мотузку святою водою. Мотузка дрижала та шипіла, наче змія, а вода швидко випаровувалась каламутно-сірим туманом.

Дводушниця ще двічі призвала свою названу сестру, і Параска відгукнулась. Напівпрозорий привид повстав з могили, завис у повітрі, не торкаючись землі.

- Здравствуй, сестро, - похмуро почала бесіду Ганна. - Не думала, що за таких обставин говорити будемо.

- Ганусю, - голос Параски втратив мелодійність, з якою вона розмовляла за життя, і тепер був неприємно хриплим, - навіщо покликала мене?

- Це ти шинкаря звела? – запитала дводушниця.

- То Лук’ян все ж помер? – на якусь мить в очах привида запалали злість та задоволення, які потім змінились тривогою. - Невже ти вважаєш, що це я помстилась? Сестро, то не я!!! Безсила я, лише після сорока днів справжнім заложним стану, а поки надію маю на прощення.

- Тобі відомо, хто це зробив? – знову запитала Ганна.

- Не знаю, - тихо проскреготала примара.

- Ти Василя давно бачила? – запитала Ганна, в якої тривожно стислось серце. – Після твоїх похорон він не прийшов додому, я дітлахів до себе забрала.

- Його не має серед нас. Значить живий поки що.

- Дивні твої слова.

- Василь живий, поки нічник його не вбив. Він і корчмаря з життя звів.

- Нічник? Де він переховується? - Ганна бачила, що привид постійно тремтів та зникав, немов не бажав говорити або ж не міг. - Не змушуй наказувати тобі, сестро. Парасонько, прошу, відповідай, дорогенька.

- Дурна я була, Ганусю, за це й поплатилась, - прошипіла примара. - Тобі позаздрила, коли ти про дар свій розповіла. Для своїх діточок кращої долі бажала, а воно он як вийшло, занапастила душу чисту та себе згубила. Знайшла ту галявину. Навчили, як робити треба. Василь якось п’яним спати ліг, не помолившись, я його руку й надрізала та чоловічою кров’ю помастила.

- Про що це ти, Параско? – від поганого передчуття у Ганни волосся дибки встало.

- Навчи, навчи, як людям не шкодити! – скрикнув привид та зник.

Як не намагалась Ганна знову призвати померлу сестру, але не змогла. Побігла жінка додому, а в голові лише останні Параскині слова наче рогом трублять. Кого ж ти загубила, сестро?

Лише на поріг хати ступила, як одразу до дітей кинулась. Бачить Ганна, що поряд із Тарасиком чорна тінь схилилась – страшна, з палаючими очима, гострими кігтями та зубами.

- Ану геть звідси! – дводушниця кинулась до хлопця та швидко переклала його ногами туди, де до цього голова була, адже знала, що так чорна душа розгубиться, і шляху до дитини не знайде. Тінь зашипіла та зникла.

- От я дурна баба, - сама до себе промовила Ганна. - Дводушника не роздивилась. Тепер ясно, хто шинкаря звів. Тарасик чув нашу лайку і помстився кривдникові.

***

- Тітко Ганно, а чого братик захворів? – запитала Одарка.

- Не хвилюйся, люба, за два тижні одужає, - відповідає Ганна, а сама все про ту душу чорну згадує. Невже Ярест упирем став і Параска з ним якось домовилась? Чаклун хитрий, міг й обдурити наївну, неграмотну жінку, як то з Соломією сталось. Через два тижні друга душа Тарасика до тіла повернеться, то ж треба встигнути до цього.

***

Ганна вважала, що забула опівнічний шлях до тієї галявини, та виявилось, що могла йти, закривши очі, і не помилитися – ноги пам’ятали кожен крок, кожне каміння, купину чи коріння. Ось вони – те лихе болото, страшні дерева та галявина з відьомським колом. Ганна ступила у його центр, і майже одразу до неї потяглися холодні, ліпкі смуги каламутно-сірого туману.

- Навіщо з’явилась, вбивце-дводушнице? – у голосі, який лунав з туману, промайнули погрожувальні нотки.

- Дізнатись про договір Параски з Ярестом, - Ганна приховала свою схвильованість. Вона знала, що з цими силами не можна показувати слабкість та невпевненість, але й бути зухвалою не потрібно, бо вмить накажуть.

- Це тебе не стосується, - пролунала відповідь.

- Параска померла. Її діти тепер живуть у мене, то ж я маю відношення до сестриної угоди.

- Забрала діточок у батька? І не соромно тобі? – голос явно розважався.

- Сором справи не стосується. Я бажаю дізнатись про сестрин договір.

- А ти стала зухвалою. Не боїшся покарання? – туман зіткався в жахливу потвору, але дводушниця не злякалась. - Ну, добре, чому б ні. Параска забажала сили такої, як у тебе. Та нам твоя сестра була непотрібна, а от її син…. міг стати могутнім. Ми погодились, віддали її під владу Яреста. Він навчив Параску, що треба робити, але потім вона розкаялася та повісилась, але її смерть не розірвала договір.

- Я готова укласти нову угоду, - промовила Ганна, коли голос замовк.

- Цікаво, - туман хвилями зметнувся в гору. - Що ти можеш запропонувати?

- Я знаю, що після смерті Ярест перетворився на упиря. Якщо я здолаю його, ви відступитесь від Параскіних дітей. Якщо він переможе, я навіки вам служитиму, але дітей ви залишите у спокої.

- Двобій! – туман забився хвилями, наче в долоні плескав. - Цікаво, дуже цікаво!

- Ваше слово, - ледь стримуючи хвилювання, крикнула в темряву Ганна.

- Згодні на новий договір, - прошипів туман. - Часу тобі даємо до світанку.

***

Ганна прямувала до місця, де її чорна душа вбила чаклуна. Ось тут, на межі болота та чорних дерев, Ярест помер. Жінка підійшла до дерева, де під листям був захований труп чаклуна. Вона дістала ніж із посрібленим лезом та широким, різким рухом розрізала мерцю ноги й руки, з яких тонкою цівкою пролилась кров.

- Дивно, невже не пив? – пробурмотіла Ганна.

Дводушниця міцно обома руками вхопила осиковий кілок, щоб встромити його у груди мерця, аж тут почула знайомий голос.

- Навідати вирішила? Щось довго ти не приходила.

Ганна повільно обернулась, молячись, щоб той голос їй почувся, але ж ні. Позаду неї стояв Василь та червоними палаючими очима дивився на жінку. Дводушниця не зводила пильного погляду з сестриного чоловіка. Вона вже зрозуміла, що чаклун-упир отримав нове тіло. Тішило лише одне, зараз він не настільки сильний – до нової тілесної оболонки ще треба звикнути.

- Як мої діти? – запитав упир-Василь. - Чого мовчиш, наче язика проковтнула?

- До Тараса не дістався, то вирішив його батька звести, - промовила Ганна, ігноруючи питання Яреста.

- Він не особливо пручався. - упир посміхнувся посмішкою чаклуна. - На все свій час, колись і до сина доберусь. Хто мене зупинить?

Ганна кинулась на чаклуна, цілячись йому в серце осиковим кілком. Упир, хоч і в новому тілі, був спритним й сильним; схопив жінку за руки та вирвав її зброю. Дводушниця не втрималась на ногах і впала. Упир злетів у повітря, а потім кинувся до неї. Ганна бризнула свяченою водою в його обличчя. Колишній чаклун заревів від болю й люті, знову кидаючись на свого ворога, кігтями та зубами розриваючи тканину її сорочки, дістаючись шкіри та м’язів. На білому вбранні виступила кров, усе тіло Ганни сильно боліло, а рука висіла, наче паралізована.

- Із ким боротись насмілилась, дурна жінко?! - упир дико зареготав, дивлячись на бліду Ганну. - Я тебе всьому навчив! Я!!

- Щоб тебе чорти до пекла забрали! – скрикнула вона, звільняючи свою чорну душу.

Зі страшним криком чорна тінь кинулась на упиря. Колишній Василь відмахувався від примарної істоти, а вона розсіювалась, щоб потім знову напасти. Упир ричав, наче звір, намагаючись не підпускати до себе другу Ганнину душу. Пролунав страшний крик – то примара поцілила кігтями в очі чаклуна. Він затулився рукою, щоб витерти кров, і цієї миті вона напала. Здіймаючись у повітря, встромила кігті в його шию та відірвала голову. Кров бризнула на всі боки, наче джерело з під землі. З глухим стуком упир впав, а чорна тінь приземлилась поряд із ним та припала до шиї, висмоктуючи кров.

- Наказую тобі зупинитись! – хрипло промовила дводушниця, але потвора її не слухала. Роками підкоряючись Ганні, зараз вона вирвалась на волю. Знесилена жінка дивилась, як її чорна душа насичується кров’ю, потім підлітає до неї, дивиться в очі та летить геть.

- Ти не переможеш, - шепоче Ганна, направляючи усю свою волю в ці слова. - В ім’я Отця й Сина, і Духу Святого, наказую тобі підкоритися. Як скелі тверді, таке й моє слово. Як небо з зірками вічне, таке й моє слово. Як вода могутня, таке й моє слово. Як вітер невпинний, таке й моє слово. Як смерть невідворотна, таке й моє слово. Амінь!

Чорна істота затремтіла та наблизилась до Ганни, розчинилась в ній. Жінка з полегшенням зітхнула та закрила очі – їй необхідно хоч трохи відпочити.

***

- Чаклун мертвий, цього разу остаточно, - Ганна стояла на галявині в закривавленому одязі. - Я вбила його, а попіл розвіяла.

- Звісно, нам трохи шкода, - промовив голос із туману, що плескався біля ніг жінки, - та угода є угода. Нехай буде, як домовились.

***

Лише на світанку дводушниця прийшла додому. Її зустріла Одарка, яка майже цілу ніч не зімкнула очей і зараз сиділа на порозі хати, очікуючи на жінку.

- Тітко Ганно, тітко Ганно, - підбігла Одарка, - що з вами? – дівчинка з жахом дивилась на жіноче вбрання.

- Все добре, Одарочко, - посміхнулась Ганна. - як Тарасик?

- Одужав братик! – радісно посміхнулась дівчинка.

- Добре, - промовила Ганна, пригортаючи до себе Одарку. - Тепер усе буде добре.