Раді Вас бачити!

Дощ у Лейпцигу не вщухав три дні. Маленький промоклий до нитки хлопчик намагався жебракувати, постійно чіпляючись за одяг перехожих. Проте кожен з них лише відштовхував маленькі руки, неначе вони були просто брудом. Маленький Йозеф вибився із сил і просто сидів на мокрій бруківці, намагаючись не втратити свідомість.

Перед ним зупинилась пара чорних лакованих чоботів і зверху почувся голос:

— Що з тобою, дитино, ти загубився?

Незнайомець мав жахливий акцент і Йозеф ледь міг зрозуміти, що той говорить.

— Ні, я просто відпочиваю. — інстинктивно він почав відсовуватися від незнайомця. Забагато ці очі бачили, що буває з дітьми, які ходять з такими «добрими» незнайомцями.

Чоловік присів, через що його пальто намокло, і допитливо подивився Йозефу в очі.

— Ти певен, що все гаразд? Виглядаєш не дуже. Може, тобі хоч їжі купити?

Йозеф злякався і просто чкурнув вулицею, сподіваючись, що його не переслідують. Бо навряд чи він би зміг втекти.

Він довго біг, не оглядаючись, поки знову не впав на брудну дорогу. Живіт зводило від болю. І Йозеф вирішив вкрасти хоч трохи їжі. Пробравшись до якогось сараю на околиці міста, він набивав рота помиями, які висипали свиням. Від прокислих недоїдків нудило, але він продовжував їсти. Краще так, ніж голодна смерть. Наївшись, він заснув прямо там, притулившись до боку якоїсь свині.

Розбудило його світло і лютий крик господаря сараю. Йозефа підхопили за комір і витягли з приміщення. Його почали бити. Йозеф плакав, намагався просити, щоб йому дали змогу відпрацювати, але град ударів не давав вимовити і слова. Коли він думав, що от-от помре, удари раптово припинилися. Піднявши закривавлене обличчя, Йозеф побачив, як той самий незнайомець тепер тримав за горло господаря цього подвір’я і щось тихо шепотів йому в лице. Наче відчувши погляд Йозефа, той повернув голову і подивився на хлопчика.

— Я забираю його з собою. — чоловік відпустив горло господаря і присів перед Йозефом, оглядаючи. — Десь болить?

Йозеф захитав головою, даючи зрозуміти, що ні. Незнайомець видихнув і почав перевіряти, чи не зламано щось. Хлопчик відсахнувся, але сильна рука спіймала його.

— Не сіпайся, якщо щось зламане, то так буде тільки гірше.

І Йозеф підкорився. Закінчивши огляд, чоловік легко підняв маленьке тіло Йозефа на руки і попрямував до воріт.

— Де твої батьки, я віднесу тебе до них.— чоловік швидко йшов вулицею, обережно тримаючи дитину. Запала довга мовчанка, тож йому довелося зупинитися і знову подивитися на Йозефа. — Відповідай, коли тебе питають.

Малий знітився. Він не хотів казати правди цій небезпечній людині, але і хотів, щоб про нього хоч хтось піклувався, як-от тепер. Бачачи, що чоловік не перестає чекати на відповідь, Йозеф пробуркотів:

— У мене немає батьків.

— Опікуни?

Йозеф знову захитав головою.

— Зрозуміло. Я віднесу тебе до лікарні, а коли тебе підлікують — знову поговоримо.

***

Той чоловік не збрехав. Йозеф пролежав в лікарні близько двох місяців і хтось навіть педантично платив за його перебування там. Персонал навіть приніс йому новий одяг, бо старий був геть зношеним. Через тиждень принесли ще і іграшки. О, які це були іграшки. Йозеф годинами розставляв олов’яних солдатиків і проводив битви. А коли набридало, то скакав на іграшковому конику, уявляючи себе генералом. Навіть коли були живі батьки, у нього не було і натяку на такі іграшки. Може, у нього був багатий родич, якого розшукав той незнайомець?

Питання закрилось саме собою, коли до нього прийшов той чоловік. Він увійшов в палату, прискіпливо оглядаючи інтер’єр. І, схоже, залишився задоволеним станом приміщення. Але скривився, коли побачив розкидані полки вірних солдатиків Йозефа. Мугикаючи собі під носа, він підійшов до ліжка і сів на нього.

— Як у тебе справи, малий?

Усмішка розпливалась на його обличчі. І чомусь Йозеф її боявся, тому сором’язливо опустив погляд і не міг ніяк кудись подіти руки. Незнайомець розсміявся.

— Виглядаєш краще. Тебе тут ніхто не ображав?

— Ні, — тихо пискнув Йозеф. — А ви не знаєте, коли мене забере мій родич, який оплатив лікування?

Незнайомець на секунду знітився, ніби не знаючи, що відповісти. Він трохи піджав губи, знову подивився на стелю і обережно почав.

— Твоє лікування оплатив я.

— А… — розчаровано видихнув Йозеф. Нічого хорошого він більше у цій ситуації не бачив. Йому або доведеться до скону відпрацьовувати цю послугу, або цей чоловік попросить про огидніші речі.

Схоже, ці думки відобразилися на його обличчі, бо незнайомець швидко продовжив:

— Я знаю, що можуть бачити діти у твоїй ситуації. Ти мені не винен нічого.

Йозеф підняв голову і в його ясних карих очах блистіли сльози.

— Тобі сподобався подарунок мого сина?— незнайомець показав рукою на коника, що стояв посеред його олов’яної битви.

Йозеф енергійно закивав, забувши про всі свої побоювання. І, не чекаючи реакції, почав розповідати, який це прекрасний кінь, як гарно на ньому скакати і які стратегії він вигадав для своєї армії. Незнайомець не просто слухав його, як персонал лікарні, а активно брав участь у грі, скинувши своє пальто і піджак. Давно Йозефу не було так спокійно.

— Скільки тобі років і як тебе звуть, малий? — раптово запитав незнайомець, вертячи солдатика в руці.

— Мене звати Йозеф. Мені… — він глибоко задумався, бо не знав, як рахувати. — Я не знаю.

— Не знаєш?

— Я не знаю, як сказати. Мама казала, що я народився на Різдво, з того часу Різдво було декілька разів. — Йозеф сидів з дуже серйозним виразом обличчя, намагаючись зрозуміти, скільки ж разів було Різдво.

— Ти не вмієш рахувати?

Схоже, що незнайомець був вражений, коли Йозеф кивнув.

— Добре, минулу зиму ти пам’ятаєш? — Йозеф на це відповів кивком, тож незнайомець продовжував, — А до того зими були?

— Так, були. Я пам’ятаю, як був дуже маленьким і впав у сніг. Зараз я уже великий. — шмаркля зрадницьки витекла з носа, тож Йозеф був змушений шмигнути і підтерти носа долонею.

— Ти знаєш своє прізвище?

Йозеф лише захитав головою. Незнайомець дивився на нього, ніби вагаючись.

— Мене звати гер Шульц. І, якщо ти хочеш, я заберу тебе до себе і ти будеш моїм другим сином. Якщо не хочеш, то я спробую знайти тобі іншу родину.

Йозеф нерішуче смикав поли свого піджачка. Він хотів мати дорослого, який його любитиме. Але він боявся. Дуже боявся, що його обмануть і йому буде погано. Тож він просто стояв і смикав свій піджачок. Гер Шульц, схоже, розумів дітей, тому просто поставив солдатика на місце і пересів на ліжко, даючи Йозефу простір. Через деякий час Йозеф знову шмигнув і запитав.

— Якщо ви заберете мене, я зможу будь-коли піти, якщо мені перестане подобатися у вас?

Чоловік подивився на нього згори вниз і відповів:

— Ти можеш піти, коли вважатимеш за потрібне. Я навіть надам тобі будинок і гувернантку. Малі діти не мають тинятися вулицями.

Йозеф кивнув і на знак згоди віддав геру Шульцу свій скарб — невеликий камінець, який знайшов біля свого колишнього будинку.

***

Все подобалося Йозефу у його новому домі, крім «брата». Екберт, так його звали, був старшим за нього і не хотів з ним гратися. Екберту подобалися книжки, а Йозеф не вмів читати і за це він спалив у комині пару книжок, за що одразу ж отримав від брата. Коли гер Шульц побачив, як старший б’є молодшого, він розлютився так сильно, що обидва хлопчики отримали різками. Йозеф навіть думав, що його виженуть за спалені дорогі книжки. Проте, коли покарання завершилося, «батько» звів їх у одній кімнаті і почав пояснювати, чому не можна псувати чужі речі лише тому, що на тебе не звернули уваги і чому не можна бити людей. А потім попросив Екберта навчити Йозефа читати. Той, хоч і заперечував, мовляв, не мусить виконувати роботу вчителя, під суворим наглядом батька почав пояснювати абетку.

Але найбільше Йозеф любив, коли гер Шульц розповідав казки, вкладаючи його спати. Він дивився на тіні і уявляв, як трохи пташиний профіль чоловіка перетворюється на величезного птаха. Про цього птаха йому розповідав Екберт, але він не міг згадати, як той називався.

Коли Йозеф почав прив’язуватися до родини, йому стало важко. А що, як батько не буде любити його так само, як рідного сина. Тож він вирішив робити усе можливе, аби привертати більше уваги. Він спеціально погано вчився, бився на вулиці з хлопцями, намагався підставити Екберта. Увагу він отримував, але чим більше її ставало, тим сильнішим ставав і страх. А що, як його виженуть? І він падав все глибше, поки одного разу Екберт не спитав:

— Навіщо ти це робиш?

Йозеф, який конструював пастку, обернувся.

— Роблю що?

— Ти ж навмисно поводишся так. Я бачив, як ти переписуєш завдання, коли думаєш, що ніхто не бачить.

— Тобі здалося. — Йозеф закотив очі. — Я не такий, як ти. І не стану таким, як хоче твій батько. — він спеціально наголосив на слові «твій».

Екберт лише тяжко зітхнув і сів на ліжко.

— Я не його рідний син. — він закрив очі. — Він взагалі не може мати дітей. Тому ми єдина подоба родини.

— Брешеш.

— Можеш запитати у нього.

І Екберт, розправивши плечі, вийшов.

Знадобилося багато часу, аби запитати у батька, чи не збрехав Екберт. Щоразу, як він починав цю розмову, щось змушувало його замовчати. І хоча він не наважувався запитати, він перестав надокучати своїми витівками. Так, він у всьому поступався стараннішому братові, але і виявив, що той намагається спеціально робити щось гірше, аби не страждала гордість Йозефа.

Коли йому було близько десяти років, гер Шульц сам викликав його до себе на розмову. Йозеф тихенько постукав і увійшов до кабінету. Він боявся цього приміщення. Темне, заставлене дивними предметами, з масивним столом, за яким сидів той, хто так часто відчитував його. Батько жестом запросив його сісти.

— Як ти знаєш, ми переїздимо до Англії. Чи є у тебе зауваження чи побажання?

Йозеф ретельно вивчав підлогу. Звичайно, у нього були зауваження. Він не хотів їхати, тим паче туди. Але вирішувати не йому.

— Я просто хочу тобі нагадати, що ти можеш піти тоді, коли захочеш.

Він відсунув важке крісло і встав. Йозеф продовжував вивчати підлогу, навіть чуючи кроки, що наближалися, аж поки його обличчя рвучко не підняли.

— Вчися дивитися в очі, навіть коли тобі ніяково. — він тримав йозефове підборіддя. — Я повторю питання: чи є у тебе зауваження або побажання? Чи тебе турбує щось інше?

Дивитися отак прямо в очі було складно. Він боявся батька. І любив його.

— Ти як затравлене вовченя. — він відпустив обличчя Йозефа і повернувся за стіл. — Я можу залишити тебе тут, але мені треба твоє рішення.

— Ч-чому ми маємо їхати туди?

Йозеф так злякався, що залишиться один, що почав заїкатися. Дві перші сльози скотилися з його очей.

— Я не можу пояснити тобі всього, але я незвичайна людина. Тут, у Лейпцигу, я пробув занадто довго, і це кидається у вічі. До того ж у мене накопичилися справи в Англії. — останнє слово він майже виплюнув з ненавистю.

— А що означає незвичайна?

— З часом ти дізнаєшся. — він дивився у величезні карі очі і розтанув. — Добре. Якщо спростити, я можу жити дуже довго і не постаріти. Детальніше я розкажу тобі, коли прийде час.

Нарешті у Йозефа виникла нагода запитати, чи є у батька рідні діти.

— Це тому ти усиновив нас з Екбертом? — коли батько кивнув, він задав ще одне питання. — Невже ти ніколи не хотів мати власних дітей?

Гер Шульц голосно розсміявся.

— А хіба ви чужі діти? До того ж, я ніколи не мав би власних дітей, бо я був монахом і маю досі обітницю безшлюбності.

***

Старе брехло. Він так багато у чому йому брехав. Виявилося, що він ніякий не Шульц. Справжнє ім’я його батечка — Філітіарн Фіцпатрик. І, поки він навчився вимовляти цю абракадабру з літер, минуло дуже багато часу. А коли він став юнаком, з’ясувалося, що цей «монах» був ним хіба що на словах. О, як багато би пропустив Йозеф, якби залишився у Німеччині. Батечко мав більше десятка особистостей і завідував щонайменше третиною кримінального світу Лондона. Тож навчання Йозеф швидко покинув, попри те, що Філітіарн раз за разом намагався змусити його закінчити коледж.

Йозеф чесно протримався п’ять років, але як тільки він набрів на «Захмілилий лепрекон» і побачив батька за стійкою — світ поділився на до і після. Він не хотів бути перспективним і респектабельним, для цього був Екберт. Він жадав пригод, тому почав шукати і собі банду. Дуже успішно. Завдяки хорошій фізичній формі його прийняли вишибалою. Рівно до того моменту, поки про це не дізнався Екберт і не нажалівся батьку. Після цього банда припинила своє існування, а він отримав покарання у вигляді спостерігання за її знищенням.

Це не охолодило Йозефа: він просто пішов по інших угрупованнях. Але цього разу його так охоче не брали, мало хто хотів мати справу з його батьком. Тоді він вирішив сколотити своє. Тільки після цього, остерігаючись, щоб син не утнув більшої дурниці, Філітіарн ввів його у свої справи. Тоді ж Йозеф вирішив дистанціонуватися від Екберта, взявши собі прізвище Хантер.

Чим старшим ставав Йозеф, тим менше він боявся Філітіарна, хоча персонал боявся його і йому варто було тільки подивитися, як все робилося навіть без слів. І Йозефа боялися також, але з інших причин. Він мав дикий, неприборканий норов, як скажений пес. І саме таку позицію здебільшого і займав.

Йозефу не було цікаво керувати справами, бо там не можна було уникнути повчань від Філа і Екберта. Тому він розважався як дрібна сошка: побоями і рекетом. Йому завжди було цікаво, чому батько не забере собі частину ринку з борделями або хоча б не організує робітний дім. Друге він ще міг якось виправдати, бо сам знав, як той ставиться до дітей. Але ж борделі такі вигідні. Що ж, якщо довго лупати сю скалу, то одного разу він погодиться.

***

З часом йому перестало вистачати ролі скаженого пса, тож він швидко вибився у польові командири, але ніколи не намагався вилізти вище. Рік за роком їхні стосунки все більше погіршувалися, і тепер всі троє називали один одного на ви та намагалися не спілкуватися поза роботою.

Йозеф вважав, що це сталося тоді, коли вони з Екбертом залізли до батькового сейфа і знайшли там те, що він не хотів нікому показувати: портрети двох жінок. Філу довелося розказати історію про те, ким вони були. І саме тоді він почав віддаляти синів від себе, ніби вони більше не заслуговували бути частиною його світу.

Йозеф вирішив довести, що він гідний. Саме тому він поклав до ніг батька декілька секторів впливу Лондона. Але він не оцінив, навпаки, усунув його від майже всіх справ. Тому деякий час Йозеф тинявся Лондоном без якоїсь цілі, нариваючись на проблеми, час від часу надсилаючи батькові порнографію. Як у дитинстві: напакостити побільше, щоб його помітили.

***

Визнання було раптовим. Провівши у зневазі два роки, він отримав шанс довести свою користь в Ірландії. І він сприйняв цей шанс з усім ентузіазмом. Настільки, що уже наступного ранку, навіть не давши Екберту зібратися, потягнув його до доків. Корабель мав відпливати за тиждень, а відплив за чотири години. Саме така швидкість дозволила йому захопити Колума. Той просто не встиг отримати звістку.

В ході короткої розмови він дізнався, що братство знову на межі розколу і частина з них готує новий замах на головного секретаря Ірландії. Саме для того, щоб Філітіарн не зупинив акцію, Колум і затримував корабель. Йозеф був розчарований.

Приховавши цю інформацію навіть від Екберта, він почав наводити лад, як вмів— вогнем і мечем. Усі, хто потрапляв йому до рук, забували не тільки про непокору Філітіарну, вони забували, що у них може бути свобода волі. Тож тепер єдиним лідером їхнього осередка був Йозеф.

На початку Екберт хотів допомогти і навіть намагався втручатися, але Йозеф переконав його перепочити і довіритися йому. Якщо не вийде, то він уже тут, щоб оперативно втрутитись. Позбавлений обов’язків Екберт був куди приємнішим. Звільнившись, він міг бути таким же несамовитим, але ніколи не переступав межу.

— Чому ти не можеш бути таким завжди? — запитав Йозеф за два дні до відбуття Екберта. — Мені пів життя здавалося, що у тебе палка в дупі, настільки ти правильний.

Екберт дивився на зорі і довго мовчав.

— Мені зручно з тою палкою. — він розтягнувся на траві. — Вона позбавляє необхідності вибору. Ти просто рухаєшся у межах.

— Зануда. — Йозеф кинув у брата корку від віскі.— Так і знав, що ти такий же сухий всередині, як і ззовні.

— Всю життєву енергію в нашій родині забрав ти. — він перекинув корку назад. — Завжди заздрив твоїй невгамовності.

Йозеф хмикнув. Так багато питань хвилювали його, але він не наважувався їх поставити. Якщо він зараз упустить момент, то наступного може уже і не бути. Він відпив прямо з пляшки. Де ж дівається вся його сміливість, коли необхідно покопирсатися у родинних справах? Закривши очі, він двічі глибоко вдихнув і випалив:

— Чомувінвіднастаквіддалився?

— Га?

— Чому він від нас так віддалився?

Екберт припіднявся на ліктях і серйозно подивився на брата. Було видно, що він не хоче відповідати. Отже, палка знову займала своє місце в його дупі. Шкода.

— Пам’ятаєш, чому ми поїхали з Лейпцига? — від стримуваної напруги Екберт перейшов на німецьку.

— Так.

— Подивись на нього. Він не постарів і на день, а ми виросли. — Екберт сів. — він і так забагато робив, коли ти поліз у ті банди. Тепер виникають незручні питання. — він забрав пляшку і зробив три ковтки. — Єдиний варіант був: інсценувати його смерть і сходження його племінника з Америки.

Йозеф пригнічено мовчав. От воно що, а він думав, що це через той сейф. Відчуття були такими ж, як у п’ять, коли його вперше покарали.

— Я не можу розказати тобі всього, але він віддалився лише для того, щоб нам було легше. Коли повернешся — попроси розповісти усе. Я не можу розказувати чужі таємниці.

Палка абсолютно точно зайняла своє місце. Приховавши збентеження, Йозеф почав гратися з коркою.

— Уяви вираз обличчя старого, якщо я взірву парламент Ірландії.

Екберт подавився віскі, через що воно потекло носом. Йозеф дбайливо похлопав його по спині.

— Ти дійсно це зробиш?

— Хто зна, хто зна.