Раді Вас бачити!

Казки старого лісуКазки старого лісу

Десь на краю дрімучого лісу, поблизу сільського кладовища, стоїть маленька хатинка-мазанка. І хоч житло стареньке, але стіни побілені та солома нова на даху. Ввечері у віконці хатинки завжди загоряється вогник та лунає колискова – то бабця онука присипає.

Гойда, гойда-гой, ніченька іде,

Діточок малих спатоньки кладе.

Під вікном тремтить вишенька мала,

В хатку проситься, бо прийшла зима

Гойда, гойда-гой, очка заплющи,

В сні щасливому зогрієшся ти.

Йди до хлопчика, люба вишенько,

В колисочці вам буде тепленько.

Гойда, гойда-гой ніч прийшла до нас,

Діточкам малим спатоньки вже час.

Рости, хлопчику, з вишенькою враз,

Хай не скупиться доленька для вас

- Чом не спиш, Івасику? – запитує бабця в малого. - Я всіх нічниць прогнала, ніхто тебе не потурбує. Вже й земля відпочиває, сонце спить, і тобі пора.

- Не можу заснути, - відповідає хлопчик. - Зозуля заважає. Чуєш, як тужливо вона кукує? Бабусю, чому зозуля журиться? Вона ж птаха, клопоту не має. Знай собі, літає, з гілочки на гілочку стрибає.

- Ох, Івасику, біда в зозулі, тому вона журиться, - відповідає бабця.

- А що за біда бабусю? Розкажи, - хлопчик лежить в люльці на уважно слухає.

- Люди різне кажуть, Івасику. Говорять вони, що Зозуля чоловіка свого вбила, зжила зі світу та десь заховала. Але не знають люди правди, ось слухай, як діло було.

***

Жила в одному селі жінка на ім’я Уляна. Гарна була баба, вродлива, з людьми привітна, та й начебто господиня вправна, але мала вона одну ваду – балакуча не в міру; поки усе не розповість, та про усе не розпитає, то поратися по господарству не буде. Якось посватався до неї бондар на ім’я Касян. Мав він своє господарство. Припав чоловік Уляні до душі, вона на шлюб погодилась. Спочатку жили вони щасливо – жінка навіть про марні балачки забула. Та не все так гарно, як бажається. Через деякий час Уляна знову взялась за старе – з одними побалакала, з іншими слівцем перемовилась, із третіми потеревенила – отак дні й минали за розмовами. Господарство занапастилось, навіть домовик утік із хати. Касян все вмовляв Уляну, щоб вона припинила свої балачки, бо він сам піде від неї. Жінка злякалась, бо чоловіка свого кохала, але нічого із собою зробити не могла – теревенила цілими днями.

Якось зібрались Уляна та Касян на ярмарку, але й там згоди не дійшли. Полаялись вони через жінкові балачки, і Касян додому поїхав, а Уляну на ярмарку залишив – сама дійде. Як на біду, ще й погода зіпсувалась – важкі чорні хмари небо закрили, вітер здійнявся. Тривожно на серці Уляниному, як там чоловік її? Додому жінка поспішає, лається на себе за балакучість свою. Раптом Уляну перестрів дивний пан в чорний одяг вбраний, на обидві ноги кульгає, ще й пика на свиню схожа.

- Куди, Уляно, прямуєш? – запитав дивний пан у жінки.

- Додому, пане, - охоче відповідає вона, бо усю дорогу мовчала. - Чим вам допомогти можу?

- Це я тобі в нагоді стану, - відповідає чоловік. - Чув я, що ти хворієш на балакучість. Допоможу я тобі, більше жодного слова не промовиш. Погоджуєшся на допомогу?

- Згодна, ой згодна, пане! – зраділа жінка.

Дивний чоловік спиною вперед пройшов три круги навколо Уляни, щось прошепотів та сплюнув через ліве плече.

- Справу зроблено! Щойно додому прийдеш, то більше й слова не вимовиш! – промовив пан та зник, лише запах сірки після нього залишився.

Злякалась Уляна, бо зрозуміла, із ким вона розмовляла, із ким угоду уклала. Хутчіш побігла жінка додому – здалеку побачила, що волів на подвір’ї не має. Де ж чоловік її? Вже давно повинен приїхати.

Зовсім чорним небо стало, лише блискавки його освітлюють. Грім страшно гуркотить і вже злива землю поливає. Бачить Уляна, що через місток їде Касян, побігла жінка до нього, швидкою птахою кинулась. Раптом блискавка в міст вдарила, зруйнувала переправу. Впав у стрімку річку Касян, поглинула його вода.

- Касяне-е-е-е! - крик розпачу і жаху лунає над рікою, то Уляна кричить, - Касяне-е-е!

Довго голосила Уляна на березі річки – та загинув чоловік, хоч кричи, хоч не кричи. Йде жінка додому та схлипує: «Ка-ся-не! Ка-ся-не!». Лише на поріг хати ступила, як на пташку перетворилась. Здійснилось чортяче закляття – більше й слова Уляна вимовити не може, лише по-пташиному чоловіка кличе: «Ка-ся-не! Ка-ся-не!».

Літає птаха селом, а люди лише дивуються – як голос пташиний на Улянин схожий, наче дійсно з неї пташку створили. Так і пішла в народі назва для дивної пташки – з Уляни, з Уляни. Якийсь жартівник перекривив слова на Зозуляну, а потім вже люди забули про цю історію і далі пташину назву скоротили - зозуля.

***

- Бабусю, - запитує хлопчик. - А чого люди сваряться? От сьогодні я чув, як дід Петро на сусіда свого гримав, і той у відповідь лаявся. Дід Петро казав, що пса сусідського приб’є, бо той скулить та бреше вранці, а сусід відповів, що то Петро – собака.

- Це тому вони лаються, що Пекун їх допікає. Чув про такого? – посміхнулась бабця.

- Ні, бабусенько, не чув! Хто це? – запитує хлопчик.

- Слухай, Івасику, та не переймайся, бо до нас Пекун не поткнеться.

***

Колись давно на одному хуторі жила родина велика. Дружніми вони були, один за одного горою стояли, допомагали. Та якось до їхнього роду чужоземець пристав. Ну й хитрий він був, а бридкий який! Усіх між собою пересварив, і ходить радісний. І наче не винен він у розбраті, але пересварились усі в родині, знати один одного не бажають. І ніхто не здогадувався, що то Пекун на чужоземця перекинувся. От родина між собою лається, а він від тієї лайки товстішає та збільшується, аж поки не стає таким величезним, що усіх пожирає, а тоді до іншої родини йде. Не один рід православний згубив Пекун.

Має він ще одне ім’я, випадково воно йому дісталось. Ще коли він малим був, то завжди за ненькою своєю плентався, а вона ж його не любила! Мав малий Пекун вдачу недобру, Недолею був відмічений. У його присутності усі починали лаятися, аж до бійки доходило. Згодом зрозуміли, що через Пекуна всі сварки відбуваються. Ненька в серцях і мовила: «Бодай щез би!». Відьмою вона була, і своїми словами прокляття наслала. Після цього про справжнє ім’я Пекуна усі позабули, так і називали його – Щезби, а його самого наче вітром здуло. Лють від несправедливості такої глибоко засіла в серці Пекуновом, і зрозумів він, що сильнішим робиться, коли люди сваряться. Тому він і ходить в народі, сил набирається, бо бажає ненці-відьмі помститися.

***

- Бабусю, а чому гору, що неподалік від нашого хутору, Гром-горою назвали? – запитав хлопчик.

- Бо на тій горі сталась битва, то давні боги за людей заступилися, захистили від напасті страшної, - пояснює бабця.

- Давні боги? А хто це?

- Колись давно, ще до прийняття грецької віри, люди вклонялись іншим богам, шанували світлих і темних. Ось один з них, Перун, володар грому та блискавок, за селян заступився. Виходить, що не загинула стара віра, досі вона живе та нас оберігає.

- Розкажи, бабусю, що трапилось на Гром-горі?

***

Сусіднім селом володів один заможний пан, і був у того пана єдиний син, але такий непутящий, що й сказати не можна. Цілими днями він те й робив, що пиячив та за дівками ганявся. Набридло це старому панові, та відправив він молодого панича до заморської країни грамоті вчитись. Більше десяти років син навчався, аж поки батько його не захворів. Відчуваючи скору смерть, пан призвав сина додому, що б той справи батьківські собі прибрав.

Панич повернувся, але якийсь дивний став – звелів, щоб йому збудували окремий дім з великим підвалом і увесь час там проводив за торами-кабалами та з ретортами-склянками. Пообіцяв панич батькові, що вилікує його, і той ніколи не помре. Пан засміявся, але сказав, що не відмовився би ще років сто прожити.

Не дотримав син свого слова – помер пан, але у той час дивні речі стались у селі. Всі, хто працював у панській хаті, один за одним занедужали та померли. Зрозуміли люди, що погань якась зачаїлась у панському маєтку.

Якось зникла одна молода дівчина. Її наречений не злякався та пішов до молодого панича – дізнатись, що із нею трапилось. Знайшов хлопець свою наречену у панському маєтку, дівчина була мертвою, знекровленою. Сам же панич спав у підвалі, а поряд із ним побачив хлопець труну зі старим паном, якого панський син оживити намагався. Зрозумів тоді нещасний наречений, хто згубив його кохану. Зібрав парубок селян, і вбили вони панича, а маєток спалили.

Може б закінчилась на цьому історія, але не так сталося, як гадалося. Через деякий час у селі почали зникати люди, а потім їх знаходили повністю знекровленими. Виявилось, що панич зміг таки повернути свого батька до життя, перетворивши його на упиря. От цей пан-упир майже усе село винищив. Почали люди тікати від смерті – хто до нашого хутору пристав, а хто далі пішов, і утворилась навколо того села мертва земля.

Одного разу через наш хутір по якимось своїм справам проїжджав відьмак з колишніх волхвів, які стару віру не забули та старих богів шанували. Зацікавився він страшною історією та пішов у село, щоб на власні очі упиря побачити. Знайшов відьмак його на горі, що біля кладовища. Кинувся колишній пан на нього, і зав’язалась між ними битва не на життя, а на смерть. Довго вони бились, навіть до нашого хутора лунали гарчання упиряче та закляття волховські. Знесилений відьмак призвав на допомогу Перуна, бога грому та блискавки, і відповів йому громовик. Самісенько в упиряче серце блискавка вдарила та спопелила нечистого на місці.

Люди колишньому волхву віддячили, рани залікували та щось із грошей зібрали. З тих пір у нашій місцевості жодного упиря не має, але під час сильної зливи б’є у те місце на горі блискавка. От через це й зветься вона Гром-горою або Громищем.

***

- Бабусю, а чому ти хату прикрашаєш? – запитує Івасик.

- Бо свято, ніч Купайлівська. От зараз ми хату прикрасимо, а потім будемо цілющі трави збирати та споглядати, як дівчата Марену й Купала прикрашають, хороводи водять, пісні співають, вінки плестимуть; потім з парубками через багаття стрибатимуть та ворожитимуть, і колесо спалять, - посміхається старенька.

- Ой, бабусю, ото дівчата співають?

- Так, Івасику, ой, як гарно співають!

В гаю зелененькім соловейко щебече,

Соловейко щебече;

Там дівчина мила віночок пустила

З барвіночку, з барвіночку.

Плинь, плинь, віночку, гарний з барвіночку,

За миленьким, за миленьким…

- Вінки, які дівчати сплели, захищають від сили нечистої, тому їх додому приносять та у хаті вішають. Усю ніч люди святкувати будуть. Любить народ ніч на Купала, але й нав’ї мешканці також цієї ночі не сплять. Пильно стежать вони за сміливцями. Раптом хтось за папороттю відправиться та знайде квітку? Дивна ця квітка, чарівна, велику силу має, - говорила бабця та трави збирала.

- Бабусю, а що то за квітка така чарівна? – запитав хлопчик.

- То квітка бога-громовержця Перуна, або ж, по-іншому, Перунів цвіт. Папороть розквітає у Купальську ніч, найкоротшу в році. Той, хто знайде цвіт папороті, отримає дар прозріння майбутнього, здібність розуміти мову звірів та птахів, дізнаватися про долю людей, зцілювати хворих, може знаходити заховані в землі скарби. Володар заповітної квітки бачить, як у ніч напередодні Купала ходять лісом дерева та тихесенько розмовляють між собою.

- Бабусю, а чому ми квітку папороті не шукаємо? – дивується Івасик.

- Ох, Івасику, здобути цю квітку важко, оскільки береже її від людей нечиста сила. Страхітливі історії переказують люди про тих відчайдух, які за квіткою полюють. На моєму віці ще жоден чоловік не здобув квітку папороті. А моя бабця розповідала, що коли вона була маленькою, одному парубку вдалося вполювати квітку, але ніхто не знає, що з ним потім сталось.

- А чому?

- Бо зник він, подівся не знамо куди.

***

Якось в корчмі один хлопець побився об заклад із заїжджим паном, що у ніч на Купала здобуде квітку папороті. От, в Купальську ніч усі святкують, а він у ліс подався. Напередодні парубок примітив у лісових хащах цілу галявину папороті і зараз прямував туди. Зайшов він далеко, в такі нетрі, що ані співу святкового не чув, ані півнів, ані собак з рідного села. Зробив хлопець усе, як старі, мудрі люди оповідали – знайшов папороть, пучком полину окреслив навкруги себе коло, під рослину постелив хустку, і почав чекати, коли з листя папороті з’явиться брунька та розкриється.

Запам’ятав Петро, що люди говорили про квітку папороті. На коротку мить зацвітає квітка і треба одразу хапати її, бо, якщо забаришся, невидима рука тієї ж миті зірве чарівну рослину. Знав Петро й те, що всі лихі сили намагатимуться будь-що перешкодити йому та вхопити диво-цвіт собі. Знав Петро, що під різними личинами нечистий буде лякати його - у лісі здійметься неймовірний гамір, шум, крик, грюкіт, регіт, завивання і бозна що!

Люди оповідали – якщо все ж пощастить вхопити квітку, то треба надрізати шкіру мізинця на лівій руці і всунути диво-цвіт під шкіру, або ж заховати біля серця чи під шапкою. З усіх боків лякатимуть його лихі сили: тут і мерці, відьми, упирі, вовкулаки, водяний і лісовик, мавки, русалки. Адже купальська ніч — це чарівна ніч, коли не лише щастя ходить по землі. У цей час всі таємні сили лісів, полів, води, гір, скель та проваль стерегтимуть квітку. Знав Петро, що треба йому до третіх півнів протриматись, а тоді вже злі сили йому не нашкодять і можна йти додому.

Довго чекав Петро, вже й спати захотів, але ж на десять років служби заклався, то треба слова дотриматись. Вирішив парубок галявину роздивлятися, щоб якось сон перебити. Раптом бачить він дівчину чарівну, яка до нього наближається та трави збирає. І так вона солодко співає, аж серце у хлопця стислось. Неподалік від нього дівчина зупинилась, сумно-сумно подивилась на парубка та говорить: «Петре, ти за квіткою прийшов?».

Здивувався хлопець – звідки ця красуня його ім’я знає? А дівчина знову питає: «А за кохання справжнє, палке, віддаси квітку?».

- Як же я віддам папороть, коли на десять років служби заклався? Та й тобі вона навіщо? Квітку лише чоловіки зірвати можуть.

- Ой, Петрику, прокляла мене стара відьма, і тепер я лише вночі дівчина, а вдень на змію перетворююсь. Лише квітка папороті допоможе мені знову людиною стати. Вже багато років чекаю я на сміливця, який пожаліє мене та віддасть квітку, але ніхто не погоджується, усім слава потрібніша за кохання чисте. А я вірною дружиною стану, якщо чари чаклунські зруйнуєш.

Довго розмовляв Петро з дівчиною та навіть не зрозумів, як закохався у неї. Чому б ні, гадав парубок – віддам їй квітку, потім одружуся із нею, а з десятьма роками служби щось вирішу. Зате жінка в мене буде – красуня, якої світ не бачив – усі чоловіки в селі заздритимуть.

Рівно опівночі пролунав страшним грім, і брунька папороті з тріскотом розкрилась. На світ з’явилась вогняна квітка краси небаченої, така яскрава, що очам боляче на неї дивитись, і пахощі від неї ідуть по всьому лісу.

Швидко надрізав Петро свою руку та зірвав квітку. Що тут почалось! Уся нечиста сила, яка була в лісі, кинулась на хлопця, а він, знай собі, очі заплющив, щоб на нечистих не дивитися, хреститься та «Отче наш» читає; ще й вуха воском заліпив, щоб хоч трохи крику та гаму не чути. Бідного парубка хапали за ноги-руки, одежу рвали, підіймали у повітря та кидали на землю, гризли та лоскотали.

Вже двічі проспівав півень. Нечесть злилась, але слабшала, вже не так сильно шкодила хлопцеві. Не віддав Петро квітку, вийшов із лісової хащі, а як, і сам не пам’ятає. Бачить парубок, йде до нього майбутня наречена.

- Петрику, невже здобув квітку папороті? – запитує дівчина.

- Насилу здобув, - відповів хлопець. - Тримай, кохана, нехай зле прокляття щезне!

Схопила дівчина квітку, розсміялась страшно – люто заблискотіли її очі, волосся встало дибки, виросли кігті, все її тіло видовжилось, а з-під дівочої сукні виблиснув зміїний хвіст, звився навколо Петра, здійняв хлопця над землею, душить його. Перехрестився Петро, висмикнув ніж та встромив його у зміїне тіло. Змія скрикнула від болю та перетворилась на дівчину. Втретє проспівав півень. Дивиться Петро – лежить на землі дівчина, між грудей дівочих ніж його стирчить.

- Дякую, Петрику, звільнив ти мене. Не було в мене більше сил людям шкодити. Не відьма мене прокляла, я з нечистим угоду уклала та звожу молодих парубків, які квітку папороті шукають. Петрику, не віддавай квітку панові, то чорт із тобою жартував, до мене вів на погибель, - прошепотіла вона та померла.

Забрав Петро квітку та пішов світ за очі, і з тих пір його більше ніхто не бачив.

***

- Бабусю, я чув від старого Панаса, що мельникова донька Оксана, яка потопельницею стала, знову з’являється біля яру та людей зводить. Чи то правда? – в очах хлопчика плескається страх та цікавість, адже знає він, що бабця зараз йому все-все розповість.

- Так, Івасику. Бідна дівчина, сама за життя кохання не мала і тепер бідкується, та й люди страждають.

***

Найгарнішою дівчиною в селі була мельникова донька Оксана: розумна, роботяща, усім дівкам на заздрість та парубкам на диво. Остап, її батько, був заможним мельником, якого селяни поза очі називали чаклуном, бо старий Панас розповідав, що бачив, як той із водяним розмовляв. Сама Оксана була дівчиною на виданні, і кожен хлопець в селі мріяв про таку дружину, а вона нікому не зізнавалась, що палко покохала Тараса Сірка, який до козаків подався.

Якось на вечорницях дівчата ворожити надумали – чоботи переставляли, віск виплавляли, на паркані гілки видивлялись та під тарілками долю шукали. Ось випало Оксані швидке весілля зі старим, але заможним чоловіком. Усі сміялись, кепкували з неї. Дівчина й сама веселилась, бо знала, що батько ніколи не віддасть її за нелюба, та все ж тривожно їй стало. Вирішила Оксана на дзеркалі ворожити. От пішла вона до себе, щоб самій залишитись під час ворожби. Страшно дівчині стало, знову серце стислося від тривоги неясної, та все ж продовжила Оксана свою справу таємну. Запалила свічки, поставила їх з обох боків дзеркала, а сама перед ним сіла та почала промовляти.

- Я тебе, дзеркало, питаю, з ким свою долю злучити маю? З’єднати з Тарасиком прошу, бо його в серденьку ношу, - тричі вона так сказала, а потім заплющила очі, відвернулась від дзеркала та знову промовила. - Святий Андрію, допоможи, судженого мого покажи! Ворожу на свій вінок, прошу захисту від зірок! Дай, Боже, шлюбу дочекати, мене з Тарасиком звінчати!

Різко повернулась Оксана до дзеркала, але не побачила в ньому свого коханого, замість нього лише вода у відображенні плескалась. Тричі, як заведено, ворожила Оксана, але Тараса не бачила, лише за третім разом з’явилась дзеркальниця й пальцем погрозила – не треба більше ворожити. Злякалась Оксана та впустила дзеркало. Дивиться на уламки та ввижається їй лячне – тягне до неї крючкасті руки страшна дівчина-потопельниця у весільній сукні.

- Така доля тебе чекає, - прошипіла потопельниця та зникла.

До світанку не заплющила очей Оксана – боялась, що знову загиблу дівчину побачить.

Пройшло трохи часу і до Остапа почали засилати сватів, і кожному Оксана гарбуза виносила. Якось приїхали свати з сусіднього села – старий мірошник Назар Льох бажав взяти Оксану за дружину.

Чи то чорт намовив, чи то Остапу набридло, що донька всім відмовляє, але дав він згоду на весілля. Як вже Оксана плакала та батька благала, але наказав їй Остап шити сукню весільну. А напередодні весілля прийшла до села звістка сумна, що загинув Тарас. Оксана як це почула, так у весільній сукні й втопилась. Тепер ходить вона потопельницею. Казав старий Панас, що вночі бачив, як вона купається в тій річці, де втопилась.

Після дочківського самогубства Остап залишив млин та з села поїхав. От стоїть тепер млин покинутим, усі його обходять стороною, але розповідають хлопці, що ночами на млині чути сумний спів – то Оксана з подругами-русалками співає, сумну доленьку свою картає.

***

- Бабусю, а чого до тебе Горпина Кожухариха приходила? Я без тебе спати боявся, - схлипує хлопчик.

- Дорослі то справи, таємні, але ти не бійся, Івасику, до нашої хати Лихо не пристане. А коли ти виростеш, я тебе навчу всьому, що сама вмію.

***

У хуторі помер молодик. Його дружина в розпачі, тужить за ним, плаче кожного дня. Вже й дев’ять, сорок днів минуло, а вона все побивається. Та згодом припинила вона плакати, навіть повеселішала, з жінками у розмові постійно про чоловіка свого згадує так, наче не помер він.

Сільському ковалеві стало цікаво, чому так змінилась жінка. Якось опівночі він підкрався до вікон її хати та побачив накритий стіл, а за ним сидить жінка з померлим чоловіком та частується. Вона йому чарочку горілочки підносить, а мрець п’є, вареником заїдає та посміхається. Довго вони сиділи, аж поки півень перший раз не заспівав.

- Добре ти мене зустрічаєш, дружино. Дай-но, я тебе поцілую на вдяку, - промовив мрець та припав до жіночих губ, а зі співом третіх півнів на туман перетворився і з хати через вікно вилетів.

Дивно стало ковалеві. Як це покійник дружину відвідує? Ще три ночі коваль приходив до хати та у вікна заглядав. І кожного разу мрець колишню дружину на прощання цілував. Після тих зустрічей щось дивне почало коїтись із жінкою, вона зблідла, осунулась, посивіла та зістарилась. Сусіди почали жінку запитувати, що із нею відбувається, але вона лише мовчала, та з кожним днем життя від неї уходило.

Тоді коваль розповів Горпині Кожухарисі про те, що в хаті покійника бачив. Горпина побігла до знахарки місцевої, що жила поблизу сільського кладовища. Нещодавно до знахарки прибився дивний хлопчик. Ніхто в селі не знав, звідки він узявся, але чаклунка його ростила, як рідного.

Пішла знахарка разом із Горпиною до хутору, щоб на дружину покійника подивитись, а та вже з молодухи на стару перетворилась.

- Що ж ти накоїла, дурна дитино? – звернулась до неї знахарка. - Ніяк голови небіжчиків варила, щоб свого чоловіка повернути? Не він це, а нечистий до тебе приходить та життя випиває.

Знахарка освятила хату, жінці наказала стихар вдягти, в ліжко поклала освячену воду з маком; усі хатні кути четверговою сіллю посипала; полин із ладаном запалила; поклала під поріг сокиру лезом до гори, в димар хрест обережний, і три ночі поспіль у жінки в хаті сиділа.

Щоночі опівночі з’являвся мрець. Хотів до хати зайти, але не зміг. Три ночі літав він навколо будинку, жінку викликав, погрожував-проклинав. Три ночі знахарка якісь молитовні заговори читала, щоб впокоїти нечистого. На ранок третього дня, з третіми півнями, зник мрець та більше ніколи до жінки не приходив.

***

Не бійся, Івасику, не дам я тебе скривдити ані мавкам, ані лісовику, ані чугайстру, ані людям лихим. Засинай, дитятко, нехай солодкі сни до тебе приходять, - промовила знахарка, дивлячись на сплячого хлопчика.

Малий тихо спав у люльці. Бабця взяла свою торбинку з травами-настоянками, вийшла на двір, обережним знаком хату зачинила та пішла в хутір – треба відвідати Марійку Ткачишину, в якої дитина захворіла.

***

Десь на краю дрімучого лісу, поблизу сільського кладовища, стоїть хатинка-мазанка. Щовечора в віконці хатинки загоряється вогник та лунає колискова – то бабця названого онука присипає. Відчуває знахарка, що недовго їй залишилось на світі ходити, помре вона скоро – тому треба їй свої знання та вміння передати. І знайда, якого вона у лісових дів забрала, стане їй за онука. А поки він малий, знахарка йому казки старого лісу розповідає та колискові співає.

Сонце сідає, ніч наступає,

Спів соловейка чути у гаї.

Дрімають вікна хатин чепурненьких,

Десь чути пісню дитині маленькій.

Спи, моє любе, сил набирайся

Спи і до ранку не просинайся.

Сон твій спокійний я охороняю,

Бо щастя більшого за тебе не маю.

Я вже й не знаю снів тих чарівних,

Роки, як свічка, швидко згоріли.

В щасті ніколи мені вже не жити,

З щастя твого можу тільки радіти.

Ніч опустилась, чути у гаю,

Як соловейко пісню співає.

Наче в долонях, стискає серденько

Та колискова дитині маленькій.