Спочатку:
На сторінку книги
Незвично теплий грудень все ще не був схожий на зиму. Дощ змінювався яскравим сонцем, наче почалося бонусне бабине літо. На терасі товклися три надто різні постаті. Катя, Ігор і Соня згинали аркуші паперу, перетворюючи їх на журавликів. Білі фігурки вже вишикувались у колону на парапеті — мов караван, що вирушає в небо.
Катя поправила рудий кудрик, що падав на очі.
— Ігоре, твій журавлик схожий на голуба, — сказала вона, легенько штовхнувши його плече.
— А у мого крила трошки різні, — критично розглядала наступного. — Але ж і ми всі різні, а летимо разом.
Соня підняла погляд.
— А ти загадав бажання? — спитала в Ігоря.
Той злегка посміхнувся і кивнув.
— Якщо скажу, не збудеться.
— То придумай ще одне, — порадила Катя й поклала нового журавлика на камінь. — Про всяк випадок.
Соня, висунувши кінчик язика, старанно загинала аркуш, її срібний свисток на шиї відбивав світло.
У холі, за скляними дверима Лаура тримала планшет, наче броню. На екрані — візуалізація яскравого простору, де круглі столи, м’які крісла і дитячі малюнки на стінах. Вона розвернула екран до Аліси:
— Це центр розвитку. Там і арттерапія, і математика через танець. Дитині потрібні однолітки. Не лише дорослі, які носять її, як кришталь.
— Ти хочеш випровадити її? — Катя сміялася, почувши з тераси частину розмови. — Лаура, це змова!
Лаура не відвела очей від планшета:
— Я просто знаю, що вона готова бути з-поміж інших.
Соня подивилась знадвору і махнула рукою. Її рух був легкий, як пір’їна. У відповідь Аліса підняла пальці в знак «ок» — мовляв, бачу. Але посмішка не дійшла до очей. Телефон у її руці не відповідав.
— Поза зоною, — пробурмотіла. — Знову.
Вона набрала інший номер, вже майже з відчаєм. Гудки — і знову нічого. Вийшла в коридор, знайшла Макса у кабінеті.
— Я так і не зрозуміла, що сталося з моїми людьми. З моїм минулим. Влад, я можу ще зрозуміти — але Олена? Вона була єдина подруга. Не вірю, що це якось обійшлось без тебе.
Макс помовчав, очевидно роздумував. Тоді закрив ноутбук і сказав:
— Ні. Не обійшлось.
— То?
— Ходімо.
***
Макс зупинив машину біля будівлі, де колись була еко-крамничка Олени. Тепер там пульсувала кальянна: неонові вивіски дзижчали над входом, зсередини лунала музика, пахло м’ятним димом і солодкими фруктами. Аліса штовхнула двері, і вологе повітря обійняло її, не звичним запахом лавандового мила чи кави, а штучними плющами на стінах і приглушеним світлом, що дробилося в скляних келихах.
У дальньому кутку Влад реготав, розповідаючи щось бармену, його рука стискала склянку з кольоровою рідиною, що плескалася в такт жестам. Його худі з вишитим логотипом кальянної сповзло з плеча. Олена сиділа поруч, схрестивши ноги, її сорочка, розстебнута на один ґудзик нижче пристойного, спалахувала блискітками від кожного руху.
Аліса завмерла.
— Все, що я зробив — відкупився від Влада, — сказав Макс. — Дав йому гроші, на які вони відкрили це місце. Але про твою подругу знав від початку. Вони разом провернули і махінацію з твоїм кредитом. Вмієш обирати.
Аліса втримала спокій, стиснувши кулак у кишені, і повернулася до Олени.
— Чому тут? — лише запитала вона.
Олена знизала плечима, її нігті клацнули по стійці, залишаючи ледь помітний слід на лакованій поверхні.
— Ти ж вибрала це місце колись, — відповіла вона, у очах пробивалася насмішка. — Зручне, знайоме місце з гарним трафіком. Чому б не повернутися?
Влад відкинувся на стільці, його склянка грюкнула об стійку.
— Ну нарешті, — сказав він, його голос звучав зухвало, але очі бігали. — Що, Алісо, прийшла повчати? Чи кальян замовити?
Аліса вдихнула, відчуваючи, як образа обпікає горло, але вона пережила Савича — то це не зламає. Вона глянула на Олену, шукаючи в її обличчі хоч краплю вини, але побачила лише порожню впевненість.
— Ти знала, що я довіряла тобі, — сказала Аліса, її голос став твердішим. — І продала мене за що? За це? — Вона кивнула на Влада.
— Ти б не зрозуміла, — пробурмотіла Олена. — Ти ніколи нічого не розуміла.
Влад пирхнув.
— Не драматизуй, — кинув він. — Усе чесно.
Це було як завгодно, але не чесно.
Аліса стояла мовчки. Ні гніву, ні крику. Тільки спокійна, густа тиша.
— І що тепер? — спитала вона, але ні в кого конкретно.
— Тепер вони підуть, — сказав Макс і звернувся до тих двох.
— Вся ця будівля моя, — відповів Макс. — А ви навіть не сплатили вчасно оренду.
Охоронці, в темних сорочках і без жодного знаку приналежності, з’явилися з-за дверей, мов з повітря. Влад схопився, його склянка перекинулася, рідина розтеклася по стійці. Олена різко встала, сумка з колін впала на підлогу, брязнувши застібкою.
— Ти не посмієш, — вигукнула вона, її голос тріснув від паніки. — Ми вклали все!
— Ви вкрали все, — відповів Макс, його очі були холодними, як грудневий асфальт. — Забирайтеся.
В машині вона відчула втрату, але не так сильно, як очікувала. Зрештою, вона витримала і значно сильніші удари. Зрештою, тепер вона не була сама. Чи була?.. Аліса скосила очі на Макса. Нічого ще не було вирішено.
***
Надвечір вони сиділи у кабінеті Макса. Лавочка під вікном — та сама, яку Аліса пам’ятала ще з першого вечора — була зайнята. Катя, у темно-зеленій сукні, говорила щось з піднесенням. Ваців сидів поруч, трохи розвернувшись, уперся плечем у спинку лави. Він не перебивав, лише іноді усміхався — не губами, а очима.
— Якщо він знову зник, — сказала Катя. — То нам все ще загрожує небезпека.
— Не загрожує, — відповів Ваців. — Просто повір.
Аліса повернулась до столу. Макс тримав у руках теку. Мала бути серйозна розмова, та Аліса раптом бовкнула:
— Соня хоче козу, Та я спробую обійтись кошеням.
Макс підійшов і простягнув їй папери.
— Це — дарча. Вся будівля з кальянною тепер твоя. Можеш використати її під новий офіс «Полум’я надії». Або під що захочеш.
— Це крім того мільйона, що мав би надійти тиждень тому? — нарешті спитала вона про головне.
— Мільйона… — Макс покрутив в руках запальничку. — Так… Або — це весільний подарунок. На наше справжнє весілля.
Аліса кліпнула, ніби не одразу повірила в реальність цієї миті. У мить, коли здійснилася її мрія, вона не знайшла, що сказати. Вона так довго готувалась до усіх можливих варіантів цієї розмови… А стояла і мовчала, як бовван. Отямилась, лише коли Макс наблизився до неї впритул:
— Обирай.
Двері прочинилися і голова Ваціва голосно порушила момент:
— Вам пункт номер сім в угоду писати?
Макс мовчки кинув у нього теку, та вона лише відлетіла від хутко зачинених дверей. В коридорі задзвенів сміх Каті.
— Ваців… — сказала Аліса, не зважаючи на Макса, що навис над нею і підняв її підборіддя, щоб пильно зазирнути в очі. — Ти знаєш, що він закоханий у Катю? Це була б…
Та він не дав їй договорити. Він притиснувся до її губ — нестримно, неочікувано, з тією напругою, яка не терпить жодних слів. Всі думки з її голови одразу вилетіли.
— Зосередься, Алісо, — збуджено прошепотів Макс.
Кінець
