Раді Вас бачити!

— Наш літак здійснив посадку в аеропорту Фарелії, — прохрипіли динаміки.

Для мене це прозвучало як вирок. Я притиснулася лобом до ілюмінатора й відчула, як вібрація двигунів віддає в зуби. З висоти місто здавалося не справжнім, а надрукованим на 3D-принтері. Занадто гострі кути хмарочосів, парки, схожі на зелені мікросхеми. Сонце відбивалося від скла так сліпучо, що очі починали сльозитися. Можливо, це було красиво, але від такої стерильності хотілося помити руки.

Жодної цікавості. Тільки тупа важкість у шлунку, наче я проковтнула камінь. Я почувалася товаром у дорогій упаковці, який нарешті доставили на склад. Чи зможу я тут просто дихати й не порушувати цей ідеальний порядок?

Поки ми готувалися до від’їзду, я перерила весь інтернет. Фарелія була дивним утворенням на карті Європи. Шматок землі, який відкусили на початку двохтисячних після політичних ігрищ і «договорняків». Вона виникла з нічого і за чверть століття перетворилася на магніт для грошей і збоченців.

Їхні закони були темою, про яку юристи говорили пошепки, а моралісти з піною біля рота. «Особливий статус» перетворив країну на офшор для всього, від податків до людських інстинктів. Тут бізнес не просто поєднувався з дикунством, він зробив дикунство своєю головною валютою. Сюди їхали за свободою, яка для мене смерділа дешевим готелем і дорогим милом.

Я дивилася на вежі й розуміла, що для Чака це ігровий майданчик. Для мене це була золота клітка, ключ від якої він щойно перевірив у кишені піджака.

Коли ми зійшли з трапа, Чак переплів свої пальці з моїми. Міцно. Так мітять територію або перевіряють, чи не порвався повідок. Вперше за три тижні я відчула себе просто його жінкою, живим придатком.

На паспортному контролі нас зустрів офіцер із обличчям манекена. Жодної зайвої міміки, тільки бездоганна форма. А потім з’явилися папери. Ті самі, про які попереджала Софія. Я вчепилася очима в Статтю 14. Юридичний крючкотвор про «інтеграцію» не міг приховати головного.

Стаття 14. Спеціальний протокол соціально-культурної інтеграції (Додаток до Резидента-В)

14.1. Підписант (надалі — Резидент) цим підтверджує свою повну та безвідкличну згоду на участь у заходах державного та приватного сектору, спрямованих на стимулювання соціального та культурного обміну.

14.2. Резидент визнає, що зазначені заходи можуть передбачати різні форми міжособистісної комунікації, включаючи, але не обмежуючись, інтимну взаємодію з акредитованими представниками зацікавлених сторін. Усі дії в рамках цього пункту класифікуються як добровільний внесок у розвиток інфраструктури Фарелії.

14.3. Виконання умов даної Статті передбачає щомісячне нарахування цільової компенсаційної виплати на персональний рахунок Резидента в розмірі 100 000 (сто тисяч) доларів США. Виплата здійснюється за умови дотримання регламенту конфіденційності.

Офіцер навіть не підняв очей від монітора, коли промовив:

— Мем має право відмовитися, але це анулює візу супроводжуючої особи.

— Мем підпише, — я видавила посмішку, від якої заболіли щоки.

Ми поставили підписи. Папір ковзнув у шредер чи сейф, яка різниця? Пастка зачинилася.

До будинку їхали в тиші. Фарелія за вікном таксі була занадто тихою. Люди на тротуарах здавалися акторами, які забули свої репліки. Кожен фасад кричав про розкіш, але я бачила лише тіні за тонованим склом.

Наш дім зустрів нас холодом кондиціонерів. Білий мармур, басейн, що нагадував блакитне око, сучасний спортзал. Фірма Чака купила нам ідеальне життя.

Ми домовилися ще в літаку, що я не виходжу звідси весь рік. Чак привозитиме все сам. Я переконувала себе, що це фортеця, і поки я за цими білими стінами, «пункт 14» мене не дістане.

Тоді я ще вірила, що двері можна замкнути зсередини.

.