Раді Вас бачити!

— Я поїхав, Емі, — голос Чака долинув із коридору.

Я вийшла до нього з чашкою кави. Теплий ранок, звичний ритуал. Я поцілувала його в щоку.

— Гарного дня.

— Дякую. Не сумуй тут, — він востаннє перевірив кишені.

Особливо телефон. Вже три тижні він не випускає його з рук. Апарат став частиною його тіла, його особистим сейфом. Три тижні з того дня, як я зрозуміла: у мого ідеального чоловіка теж є скелети в шафі.

Коли двері зачинилися, я видихнула. Останнім часом мені ставало легше, як тільки він ішов. Його присутність тиснула. Без нього в будинку зникала необхідність вдавати святу. А можливо, провини взагалі не існувало, поки він крутив свої темні справи в тому клятому телефоні.

Я ненавиділа себе за ці думки. Розум намагався виправдати мій мінет Антоні тим, що Чак теж щось приховує. Це була жалюгідна логіка, спроба перекласти відповідальність, щоб менше боліло. Але це працювало. Поки він стискав свій секрет у кулаці, я дозволяла собі не каятися. Я ловила кожен його жест, кожен спалах екрана, намагаючись пробити його спокійне обличчя.

Повторювати те, що сталося з Антоні, я не збиралася. За ці три тижні я бачила сусіда лише тричі. Щовівторка він виходив косити газон, наче за розкладом. Я спостерігала за ним крізь жалюзі.

Ці короткі миті застрягали в голові довше, ніж я хотіла. У мене не було дикої жаги, але коли я залишалася сама, тіло згадувало все. Я дозволяла собі уявляти його запах і рухи. Раніше мені було соромно за еротичний сон, а тепер я свідомо заганяла себе в ці фантазії. Це збуджувало до краю. Оргазми стали іншими: болючими, гострими, майже нереальними.

Це не було зрадою в класичному розумінні. Це був мій спосіб не збожеволіти від рутини. Дика суміш контролю, бруду й насолоди створювала напругу, яку я не хотіла відпускати.

За цей час у нас не було сексу. Жодного разу. Чак повертався щодня на годину пізніше. Багато справ, звіти, зустрічі: його відмовки стали частиною інтер’єру. Порожнеча в ліжку стала природною. І, чесно кажучи, я не хотіла це виправляти.

Коли він торкався моєї руки на кухні, тіло мовчало. Це не був брак потягу, радше глуха втома від власного лицемірства. Я дивилася на нього збоку, іноді з якимось дивним жалем, але відводила погляд. Наше ідеальне життя тріщало по швах, або ж воно ніколи не було ідеальним. Можливо, я просто називала «щастям» затишну, похмуру рутину, в якій мені було тепло. Раніше це був комфорт. Тепер це була затісна клітка.

Занурена в думки, я вийшла на задній двір. Скинула халат і залишилася повністю голою. Ранкове повітря пахло мокрою травою. Я опустилася в басейн. Вода була холодною, вона наче здирала з мене нічну липкість. Провідчувала кожну краплю, пропливла кілька разів туди-сюди і вийшла на сонце. Лягла на шезлонг, розкинувши ноги. Ніякої тканини, ніяких масок. Тільки я і розпечена шкіра.

Я заплющила очі. Сонце почало припікати. І саме в цей момент я відчула погляд. Це не був звук чи рух. Просто фізичне відчуття того, що хтось впивається в мою наготу.

Я повільно розплющила очі й подивилася на сусідній будинок. На балконі другого поверху стояв хлопець. Років двадцять п’ять. Він дивився в упор, без жодного натяку на ввічливість. Одна рука була в кишені шортів, і там йшов ритмічний рух. Все було занадто очевидно.

Мене не налякало це. Навпаки, всередині спалахнула хтива лють. Я не поворухнулася, щоб прикритися. Я розсунула ноги ще ширше, повільно, демонструючи йому все. Соски миттєво здибилися. Солодкий спазм пробив низ живота. Я хотіла, щоб він дивився. Я хотіла бути цим об’єктом, шматком м’яса, який його збуджує.

Повільно провела пальцями по внутрішній стороні стегна. Подих став важким. Я затримала погляд на його очах. Там було тільки одне: «хочу». Моя долоня пішла вище, я відчула власну вологу і хрипко видихнула. Він бачив, як мої пальці входять у мене. Він не відвертався.

Я жила цим моментом ганьби та збудження. Бути відкритою, бути об’єктом, бути живою. Навіть із заплющеними очима я відчувала його погляд на собі. Оргазм накрив мене грубо, як удар, вигинаючи тіло на шезлонгу.

Коли я відкрила очі, балкон був порожнім. Хлопець пішов. Я ледь помітно посміхнулася, накинула халат і рушила до будинку. День обіцяв бути довгим. Тепер я знала, що Фарелія почала проростати в мені корінням, і мені це починало подобатися.

Думка вдарила в голову раптово: «Чому б не прогулятися, Ем?». Серце дало збій. Розум одразу виставив бар’єри: правила, звички, страх відкритого простору. Межі дому завжди були моєю бронею.

Я боялася виходити сама. Боялася стати мішенню. Але зараз цей страх здувся, став ледь помітним фоновим шумом. Я зупинилася в коридорі, слухаючи свій прискорений пульс. «Це не пошук пригод, — збрехала я сама собі. — Просто цікавість. Бажання побачити світ власними очима». Сама думка про вихід без паніки вже була кроком у прірву.

Я відмахнулася від цього. Не сьогодні. Не зараз. Але те, що я не захлинулася від жаху при одній згадці про вулицю, заводило мене.

Переодяглася, допила каву й вирішила зайти в наш домашній спортзал. Треба було кудись подіти цю енергію. День розтягувався, як жуйка. Я вже була на порозі зали, коли за спиною пролунав звук, від якого волосся на руках стало дибки.

Дзвінок. Не в телефоні. У двері.

Я завмерла. Серце вгатило в ребра. Подих перехопило. Дзвінок повторився, настирливіше.

Я повільно пішла до входу, згрібаючи в кулак залишки впевненості. Долоня лягла на холодний метал ручки. Різко потягнула двері на себе. І застигла.

— Антоні?