Раді Вас бачити!

Минуло два тижні після тієї вечері, а я ніби досі там. У роті застиг присмак пересмаженого м'яса, у вухах пульсувало одне єдине слово. Воно гатило по мізках, як молоток. Фарелія.

Це була крапка. Чак тоді навіть не здригнувся. Глянув на мене, як на деталь у своєму новому проєкті, або на товар, який треба вигідно перепродати. Його спокій бісив найбільше. Він знав, що ця країна для мене стане особистим пеклом, але просто допив вино і відставив келих.

Він справді здав мене заради кар’єри? Чи йому просто начхати, що тамтешні закони зроблять з моїм тілом? Гірше за все було думати, що він готовий мною ділитися. Від цієї думки нудило і вранці, і ввечері.

Софія зі своїми байками таки накаркала. Моя огида до тих звичаїв була не просто примхою, а передчуттям. Всесвіт просто вирішив підставити мені підніжку: «Емілі, хочеш прикол?»

Я не хотіла. Переїзд відчувався як спроба вирвати коріння разом із брудом. А Фарелія... це взагалі інший рівень. Я згорала від сорому навіть на шугарингу під поглядом майстра, а тепер стану легальною мішенню для кожного зустрічного.

Я ненавиділа його роботу. Ненавиділа Чака за те, як мовчки він злив моє життя. Але найпаскудніше те, що я не могла сказати «ні». Все вирішили без мене. Лють випалювала зсередини, але назовні виходила лише глухим мовчанням.

Дні стали механічними. Чак щоранку йшов у офіс, зосереджений та холодний. Він поводився так, ніби ми обговорювали заміну меблів, а не крах мого майбутнього. Напруга між нами стала такою щільною, що її можна було відчути на дотик.

За ці два тижні не було жодного контакту. Ми обходили тему переїзду, як мінне поле. Один зайвий рух, і все навколо злетить у повітря.

Підготовка йшла фоном. Контора Чака вже підбирала нам житло у Фарелії. Хотіли, щоб ми заїхали на все готове. Теоретично це мав бути сервіс, а на ділі кожен лист про квартиру відчувався як черговий удар. Моє життя розсипалося, поки вони дбайливо пакували ці уламки в коробки.

Я вирішила на пару днів злиняти до батьків у Даллас. Казати правду не збиралася, нехай і далі вірять у казку про романтичну Європу з кав’ярнями. Але тримати це в собі вже не виходило. Мені був потрібен хтось, хто зрозуміє суть цього лайна.

Після тієї історії з епіляцією ми з Софією не говорили. Я тримала образу, але зараз зрозуміла одну річ. Якщо хтось і вислухає мене без моралізаторства, то лише вона. Гордість довелося запхнути подалі.

— Алло... — голос Софії був сонним. Я почула, як вона ворушиться під ковдрою.

— Привіт. Можемо зустрітися? — запитала майже пошепки, бо боялася, що голос зірветься. Софія витримала паузу і глибоко вдихнула.

— Рада тебе чути, Ем, — нарешті відповіла вона. Сонливість зникла, повернулася її звична м'якість. — Звісно. Де і коли?

Я швидко прикинула варіанти. Треба було місце, де можна дихати.

— Давай за годину в The Wormhole Coffee.

Там завжди пахло кавою, а приглушене світло допомагало не думати про те, що коїться навколо.

За годину я вже йшла вулицями Вікер-Парку. Весняне Чикаго зустріло холодним вітром і запахом магнолій. Рожеві пелюстки вкривали тротуар. Вікер-Парк із його вітринами та обшарпаною цеглою завжди здавався мені окремим світом, тихим і трохи дивним. Саме те, що треба, щоб нарешті випустити свою лють.

Я зупинилася перед The Wormhole Coffee. Крізь вітрину виднівся культовий DeLorean, а всередині пахло свіжою арабікою. Софія вже чекала. Вона виглядала такою ж спокійною, як і завжди, і це на мить змусило мене забути про все те лайно, що накопичилося за два тижні.

Коли я підійшла, Софія підвела очі. Її безтурботна посмішка зникла миттєво.

— Що сталося, Ем? — тихо запитала вона.

Напевно, вигляд у мене був паршивий: розтріпане вітром волосся, темні кола під очима, стиснуті до білих плям губи. Я завжди вміла тримати фасад, але зараз мене прорвало. Я розповіла все. Без фільтрів, без спроб пом'якшити кути. А потім просто розплакалася. Спершу намагалася стримуватися, але плечі почали здригатися, і сльози пішли градом. Мені було плювати на людей навколо і на те, що ми в публічному місці. Ці два тижні просто виходили з мене разом із соплями та тушшю.

Софія не перебивала. Вона просто сиділа поруч, тримаючи паузу там, де слова були не потрібні. Вона стиснула мою руку.

— Ем, — почала вона, — я не знаю, як тебе втішити. Я поїхала б туди знову, добровільно. Але ти інша. Ти вірна і домашня. Але якщо ти не хочеш їхати, не їдь. Не дозволяй себе ламати.

Я витерла очі серветкою і поглянула на неї. Голос тремтів, але я намагалася говорити твердо.

— Я не можу не поїхати. Чак, це мій світ. Він дав мені все: комфорт, спокій, життя, до якого я звикла. Я не зраджу його. — Я зробила ковток повітря і додала з гіркою іронією: — Зрештою, там же не всіх підряд трахають, правда?

Софія м’яко засміялася.

— Звісно, ні. У тебе якесь дике уявлення про Фарелію. Там звичайне життя. Офіси, магазини, вечері вдома. Все добровільно, Ем. До того ж, ти там будеш не одна. Повір, там стільки моделей, що на них у місцевих слина тече більше, ніж на іноземок.

— Тоді буду одягатися як опудало, — буркнула я. — Кому потрібна 38-річна жінка, коли навколо двадцятирічні красуні?

Софія знову дзвінко засміялася.

— Ем, ти занадто гарна для маскування. Але якщо хочеш, можеш зачинитися в квартирі на рік.

Вона жартувала, але я відчула, як ця ідея пускає коріння в моїй голові. Раптом Софія стала серйозною. Вона нахилилася ближче і запитала майже пошепки:

— А ти впевнена, що після цього зможеш кохати Чака як раніше? Знаючи, що він поставив кар'єру вище за твій спокій? А ти, поставила його вище за себе.

Це питання вдарило болючіше за новину про переїзд. Я не відповіла. Не тому, що не хотіла, а тому, що не знала, чи залишиться від нашого кохання хоч щось через рік у тій клятій Фарелії.

— Пішли прогуляємось, — запропонувала я. Голос все ще трохи тремтів.

Софія кивнула. Вона розрахувалася, і ми вийшли на вулицю. Весняне Чикаго зустріло прохолодою, але в повітрі вже пахло вологою бруківкою і чимось квітучим. Шум міста трохи приглушував мої думки, і це було саме те, що треба.

Ми ходили довго. Я дивилася на знайомі вітрини Вікер-Парку, на графіті, на випадкових перехожих, намагаючись втиснути все це в пам'ять. Це могла бути моя остання нормальна прогулянка на рік. А може, й на два.

Софія говорила багато. Вона намагалася розігнати мою похмурість, обережно вплітаючи розповіді про Фарелію. Казала, що там теж живуть люди, що є звичайні офіси, магазини, і що я обов'язково знайду собі компанію. Вона малювала майже затишну картину. Я розуміла, що вона ідеалізує, але не сперечалася. Мені просто хотілося вірити, що я не зникну там як особистість.

Додому я повернулася близько восьмої. Від Чака жодного повідомлення. Він знав, що мені треба побути одній, і просто дав мені спокій.

У квартирі було занадто тихо. Я помітила Чака на балконі, він сидів у темряві, курив і дивився на вогні міста. Його силует майже розчинявся в ночі, і в цій мовчазній сцені було щось відчужене.

Але мою увагу прикувало інше. На кухонному столі лежали квитки на літак. Чак розклав їх так, щоб я не могла пройти повз. Це було мовчазне і безжальне підтвердження: дороги назад немає.

Я взяла їх. Папір був холодним. Погляд відразу вчепився в дату. Тиждень. У мене залишився всього тиждень мого звичного життя, перш ніж усе це зникне.