Раді Вас бачити!

Вечір повільно опускався на величезне Дерево, де мешканці готувалися до сну.

Корнило сидів на великій гілці, що росла через усю простору кімнату, розгорнувши карту перед собою. Його пальці грубо ковзали по паперу, шукаючи найкращий маршрут для подорожі через ліс до гір. До нього підійшов Горнан, злегка стурбований.

— Ти впевнений, що ми зможемо пройти через ліс? — запитав він, нахиливши голову. — Цей шлях видається занадто складним.

Корнило підняв очі від карти і подивився на нього з усмішкою, що була більше запевненням, аніж простою реакцією.

— Думаєш, можна туди полетіти чи попливти? Єдине, що нас оточує, — ліс. Він не буде нашим ворогом, якщо ми будемо обережні. Я знаю напрямки, якими можна пройти без небезпеки, але справжня загроза — це наші страхи.

Попереду була довга дорога до Великих Гір, і вони готувалися до випробувань.

— Ми повинні бути готовими до всього, — мовив Корнило, накресливши маршрут на карті. — Шлях довгий і небезпечний. Ліс приховує багато таємниць, і навіть я не знаю всього, що нас чекає.

Горнан зітхнув, тримаючи в руках мотузку, яку намагався сплести у міцний вузол.

— І що ж ми будемо робити, коли заблукаємо? Ми з Кийленом не маємо ані найменшого уявлення, як орієнтуватися в лісі. Ми навіть багаття розпалити не зможемо без твоєї допомоги, Корниле. А якщо на нас нападуть звірі?

Корнило спокійно відповів:

— Саме тому я тут. Ми навчимося працювати разом. Я покажу вам, як знаходити стежки, як ховатися від небезпек і виживати в будь-яких умовах. Лавр теж з нами — він стане нашим надійним союзником.

Знизу Лавр, що топтався біля Дерева, дав про себе знати. Він звернувся до Кийлена подумки: «Ми впораємося. Ти це знаєш, правда?»

— Лавр каже, що ми впораємося, — переклав Кийлен уголос.

Корнило посміхнувся і подивився на Лавра.

— Якщо Лавр так каже, значить, це правда.

Горнан усміхнено глянув на Лавра, і Кийлен посміхнувся, хоч і відчував непевність у серці.

— Лавр може бути нашим захисником, але це ми повинні стати командою, яка не покине один одного в найскладніші моменти, — додав Кийлен, сподіваючись, що його впевненість принесе спокій.

Корнило дивився на всіх із серйозним виразом обличчя.

— Нам потрібно бути готовими до всього, не лише до небезпек лісу. Кожен з нас має свою роль. Я буду навчати вас. Горнану і Кийлену доведеться довіряти своїй інтуїції, а Лавр — опорою, захисником на шляху.

Горнан нервово поправив свій мішок і подивився на карту.

— То що нам потрібно взяти з собою?

— Найголовніше — їжа, вода і теплий одяг. Не беріть зайвого — шлях буде важким. Ми будемо рухатися швидко, а кожен додатковий кілограм стане тягарем, — пояснив Корнило.

Поки вони пакували речі, у дверях з’явився пан Річард. Його очі були сповнені тривоги.

— Ви вирушаєте рано вранці? — запитав тихо, вдивляючись у кожного з них. — Горнане, Кийлене… будьте обережні. Ви були моїми учнями все життя. Я знаю, що ви сміливі, але ліс — це не класна кімната. Він може бути суворим і непередбачуваним.

— Ми будемо обережні, пане Річарде, — відповів Кийлен. — Ми довіряємо Корнилу і Лавру. Вони знають, що роблять.

— І все ж… — пан Річард зупинився на мить, шукаючи правильні слова. — Якщо виникне небезпека, не соромтеся повернутися. Велика подорож — це випробування не лише сили, а й мудрості.

— Ми все врахуємо, — запевнив його Корнило. — Завтра ми вирушаємо і будемо рухатися спокійно, не ризикуючи без потреби.

Горнан важко зітхнув, але за ним Кийлен сказав заключні слова.

— Це наш ліс, наш дім, наш світ, ми тут, в цьому світі, не чужі одне одному, ми всі рівні, і рівних собі боятись не слід, — сказав Кийлен, зібравши сили.

Тієї ночі вони майже не спали. Кожен подумки уявляв собі дорогу крізь темний, нескінченний ліс, де кожен крок міг стати випробуванням. Разом вони були готові. Їх об’єднувала спільна мета і віра один в одного.

***

Світанок залив ліс ніжним сріблом туману, а біля Дерева вже зібралися мандрівники, готові вирушити в дорогу.

Пан Річард стояв трохи осторонь, тримаючи руки за спиною. Його погляд ковзав від одного до іншого — Корнило, спокійний і впевнений; Лавр, мовчазний і величний; Горнан і Кийлен, схвильовані, але рішучі.

— Запам’ятайте, — почав пан Річард, — дорога завжди випробовує, але вона ж і навчає. Якщо відчуватимете страх, довіртеся один одному. Це ваша найсильніша зброя.

— Дякуємо, пане Річарде, — відповів Кийлен. — Ми пам’ятатимемо ваші слова.

Брячислав підійшов ближче, торкнувся плеча Горнана і злегка усміхнувся.

— Ліс — дивне місце. Він може здивувати і налякати, але й відкрити те, чого не очікуєш. Просто слухайте його.

— І не забувайте, — додав Флоріан, — ви не самі. Ми завжди будемо чекати вашого повернення.

Яоран стояв поруч із Лавром і серйозно дивився йому в очі.

— Лавре, я на тебе розраховую. Слідкуй за ними. Якщо щось піде не так — веди їх назад.

Лавр спокійно хитнув головою. Хоча він не розумів, чому Яоран каже це саме йому. Подумки звернувся до Кийлена:

— «Ми повернемося, як тільки виконаємо своє завдання».

Кийлен переклав:

— Лавр каже, що не підведе.

Корнило підійшов до кожного з них, потиснувши руки.

— Дякую за ваші слова. Ми вирушаємо зараз, доки ліс ще спокійний. Якщо все піде за планом, ми досягнемо гір менше ніж за тиждень.

Горнан знову зітхнув, накидаючи на себе свій мішок.

— Тоді нам час. Ми готові.

— Нехай дорога буде до вас прихильною, — сказав пан Річард. — А тепер ідіть, і хай ліс береже вас.

І вони вирушили. Повільно і обережно ступаючи на слизьке коріння, вкрите росою. Туман розходився перед ними, ніби поступався дорогою. Лавр впевнено йшов попереду, ведучи їх крізь густий ліс, а позаду, біля Дерева, залишалися ті, хто проводжав їх поглядом, доки силуети мандрівників не розчинилися у морі зелені.Пан Річард стояв довго, дивлячись у той бік, де зникли його колишні учні.

— Вони повернуться, — тихо сказав, більше собі, ніж комусь іншому.

— Так, — підтвердив Брячислав, — повернуться сильнішими.

***

Того дня Дерево огорнув легкий запах свіжоспеченого хліба та духмяних трав. Через кухню, яку облаштував Яоран. Він вправно крутив у руках дерев’яну ложку, розмішуючи густу юшку із коріння та лісових овочів. На порозі з’явилася Еліна — її обличчя здавалося стомленим, а в очах блимав тривожний вогник.

— Яоране, — звернулася вона, ступивши ближче, — можна з тобою поговорити?

— Звісно, Еліно, сідай, — жестом запросив її за стіл і налив дві миски супу. — Ти виглядаєш стривожено. Що трапилося?

Еліна трохи зволікала, дивлячись на паруючу миску, а тоді тихо сказала:

— Пам’ятаєш пані Лору?

— Пані Лору… Так, звісно. Хороша жінка, — Яоран зітхнув. — Її смерть була несподіваною для всіх.

— Це і турбує мене, — сказала Еліна, нахилившись ближче. — Я доглядала за нею в останні місяці. Вона була неспокійна… майже не спала. Її щось хвилювало, хоча вона ніколи не говорила прямо. Іноді я давала їй ліки для сну — легкі трави, щоб вона могла хоч трохи відпочити.

Яоран уважно слухав — його обличчя стало серйозним.

— А що саме її непокоїло?

— Вона казала, що бачила дивні сни. Що Дерево… змінюється. Що в його глибині щось пробуджується, і це щось несе загрозу. Спочатку я думала, що це лише страхи літньої людини. А тепер… тепер, коли Кийлен і Горнан пішли в подорож, мені знову стало неспокійно.

— Ти думаєш, це якось пов’язано? — запитав Яоран, відставивши миску.

— Я не знаю. Збіги не дають мені спокою. Пані Лора казала, що ті, хто відчуває тривогу, бачать це першими. І вона боялася, що ця тривога колись стане реальною загрозою.

Настала довга тиша — лише звук легкого потріскування вогню наповнював простір.

— Це тривожні слова, — нарешті мовив Яоран. — Але я знаю одне: Корнило, Кийлен, Горнан і Лавр — не з тих, хто відступає перед небезпекою. Якщо щось і справді ховається в тінях нашого світу, вони знайдуть це першими і зможуть нас попередити.

Еліна тихо кивнула, але тривога не залишала її очей.

— Я просто хочу зрозуміти… що це все значить.

— Ми всі хочемо, — відповів Яоран. — Але поки ми не знаємо відповіді, єдине, що ми можемо зробити, — це триматися разом і бути готовими.

Еліна трохи заспокоїлася і підвелася.

— Дякую, Яоране. Якщо щось ще згадаю, я прийду до тебе.

— Приходь у будь-який час, — сказав із теплою усмішкою. — А поки… їж юшку. Він, принаймні, точно знімає тривогу.

Еліна посміхнулася у відповідь, і у її очах з’явився проблиск надії.

***

Сімма сиділа на перилах тераси, спостерігаючи, як останні промені сонця тануть у листі. Пан Річард стояв трохи далі, схилившись над старою книгою, але його погляд був далеким, ніби бачив щось зовсім інше, ніж слова на пожовклих сторінках.

— Тату, — Сімма озвалася тихо, але твердо, — я можу запитати тебе щось?

Пан Річард підняв погляд, трохи здивований її серйозним тоном.

— Звісно, доню. Що сталося?

Сімма спустилася з перил і підійшла ближче, вивчаючи його обличчя.

— Це я хочу тебе запитати. Що сталося? Останнім часом ти… змінився. Ти весь час мовчиш, уникаєш моїх питань. Щось тебе турбує, і я хочу знати, що саме.

Річард на мить замовк, поглянувши у далечінь. Здавалося, вагався, чи варто говорити правду.

— Сіммо, — нарешті промовив, — іноді є речі, які важко пояснити.

— А ти спробуй, — не відступала вона. — Я вже не маленька дівчинка. Якщо щось трапилося, я хочу знати.

Річард зітхнув і провів рукою по бороді.

— Ти права. Можливо, настав час розповісти. Бачиш… я давно відчуваю, що щось змінюється. Ліс почав поводитися інакше. Старі прикмети, які раніше були безпомилковими, тепер мовчать або суперечать одне одному. І я боюся, що це знак.

— Знак чого? — Сімма злегка нахилилася вперед.

— Що Дерево — наш дім — може бути в небезпеці, — тихо сказав Річард. — Або що світ навколо змінюється так, як ми ще не готові прийняти.

Сімма мовчала, переварюючи його слова.

— Тому ти відправив Корнила, Кийлена, Горнана і Лавра в подорож? Ти думаєш, що вони зможуть знайти щось важливе?

Річард кивнув.

— Саме так. Їхній шлях — це не звичайна мандрівка. Вони можуть знайти відповіді, яких нам так не вистачає, але я хвилююся за них. І за тебе теж.

Сімма взяла його за руку.

— Ми впораємося, тату. І ти не мусиш усе тримати в собі.

Річард стиснув її руку й сумно посміхнувся.

— Дякую, Сіммо. Ти маєш рацію. Разом ми сильніші.

Вони стояли в тиші, слухаючи, як вітер гойдає верхівки дерев, і кожен думав про те, що попереду на них чекає невідомість, але тепер вони відчували, що готові зустріти її разом.

***

Ніч опускалася на ліс. Сонце зникло за верхівками дерев, залишивши лише слабкий відблиск світла на листі. Кийлен, Горнан, Корнило та Лавр зупинилися посеред невеликої галявини, оточеної густими деревами. Це місце здавалося достатньо безпечним, щоб провести тут першу ніч.

— Тут і зупинимося, — сказав Корнило, оглядаючи територію. — Нам потрібно швидко облаштувати табір.

Горнан витер піт із чола й подивився на небо, яке починало темніти.

— Давайте спершу вирішимо, хто буде на варті, — запропонував він. — Я можу чергувати першим.

— Ти точно впораєшся? — з посмішкою запитав Корнило. — Вартувати — це не просто сидіти й дивитися на зірки.

— Я впораюся, — впевнено відповів Горнан, хоча в його голосі ледь відчувався сумнів.

Кийлен тим часом розмотував мотузки для гамаків.

— Лавре, може, ти теж наглянеш за нами? Якщо хтось наблизиться, ти почуєш його першим.

Лавр хитнув рогами, висловлюючи згоду.

— Спокій вашої ночі в надійних копитах, — відповів подумки Кийлену, а той озвучив це для інших.

— Дякую, Лавре, — сказав Корнило. — Ну що ж, тоді Горнан чергує першим, потім я, а далі — Кийлен.

Гамаки швидко повисли між деревами. Корнило прив’язав свій високо, трохи віддалік, щоб краще бачити всю галявину. Кийлен і Горнан повісили свої поруч. Ті скрипіли під вагою, але виглядали досить надійними.

— А тепер треба щось перекусити, — сказав Кийлен, коли всі вже майже завершили облаштування табору. — Інакше я просто засну від голоду.

— Добра думка, — погодився Корнило. — Лавре, ти помітив десь неподалік їжу?

Лось повернув голову в бік густого куща:

— Там ростуть дикі ягоди. Вони безпечні.

— Я піду назбирати, — сказав Кийлен. — Горнан, ти залишайся біля вогнища, а я швидко повернуся.

За кілька хвилин Кийлен повернувся з повною жменею червоних ягід і кількома їстівними коренями.

— Це не банкет, але для першої ночі зійде, — усміхнувся Корнило, розподіляючи їжу.

Після легкої вечері всі заспокоїлися. Корнило обійшов галявину, перевіряючи, чи все добре закріплено. Вогонь горів м’яким світлом, відганяючи тіні, що ковзали між деревами.

— Гаразд, Горнан, — сказав він, кидаючи останній погляд на табір. — Не засни на варті. Якщо щось трапиться, розбуди нас.

Горнан кивнув, узяв палицю, щоб погратися з нею під час чергування, і сів біля вогню. Лавр ліг неподалік, насторожено тримаючи вуха піднятими.

Кийлен і Корнило сховалися в гамаках, поступово занурюючись у сон. Ліс дихав тихо, але водночас наповнювався сотнями невидимих звуків — шелестом листя, далеким криком сови, шурхотом дрібних комах у кущах.

— Це тільки перша ніч, — пробурмотів Горнан, вдивляючись у темряву. — Що ж буде далі?

Відповіддю йому була тиша, лише вогонь потріскував, ніби сміючись над його словами.

Горнан програвав сьогоднішній день, щоб скоротати час і підняти собі настрій. А вдень була весела пригода:

Шлях тягнувся вже не одну годину, коли Корнило раптом зупинився і притиснув палець до губ, озираючись навколо.

— Тихо, — прошепотів, — здається, тут водяться фазани. Зловити їх непросто.

— О, фазани! — пожвавішав Горнан. — Це ж простіше простого! Я колись ловив… ну, майже ловив.

Корнило скептично підняв брову.

— Справді?

— Так, — Горнан гордо випростався. — Один раз ми з Кийленом намагалися впіймати фазана в старому городі. Все майже вдалося, якби він не виявився надто… хитрим.

Кийлен закашлявся, намагаючись приховати сміх.

— Хитрим? Горнане, ти впав у бочку з дощовою водою, намагаючись його наздогнати.

— Це була стратегія, — не розгубився Горнан. — Я просто хотів, щоб він думав, що я вже знешкоджений.

Корнило ледь стримав усмішку, але продовжив ділову розмову:

— Ну, спробуємо ще раз. Я знаю, як зробити пастку. Лавре, ти допоможеш мені відволікати їх?

Лавр подумки відповів Кийлену:

— «Звісно, але ти потім поясниш, чому ми полюємо на птахів, а не просто їмо траву».

— Лавр каже, що він не в захваті від цього плану, але готовий допомогти, — переклав Кийлен, намагаючись не сміятися.

Корнило зробив пастку з мотузки та гілок і наказав усім залишатися на місцях, доки він заманював фазана. А фазани виявилися набагато спритнішими, ніж очікувалося. Один із них спокійно пройшов повз пастку, пильно глянув на Горнана і клюнув його за шнурівку черевика.

— А-а! Він напав на мене! — заволав Горнан, підстрибуючи на одній нозі.

Фазан злетів у повітря, а за ним — ще троє, здійнявши навколо них хмару пір’я. Лавр спробував перегородити їм дорогу, але фазани, мов невловимий вітер, обійшли його, залишивши за собою тільки легкий свист крил.

— Чудовий план, Корниле, — буркнув Горнан, витираючи пір’я зі свого обличчя. — Тепер я — жертва фазанячого нападу.

— Це не напад, а стратегічний відступ, — відповів Корнило, оглядаючи поле бою. — Але я згоден: вони хитріші, ніж здавалися.

— А ще злопам’ятні, — додав Кийлен, показуючи на фазана, який сидів на гілці й досі спостерігав за ними, наче вичікував момент для повторної атаки.

— Гаразд, — підсумував Корнило, зітхнувши. — Думаю, ми залишимо фазана у спокої. Він своє заслужив.

— А ми заслужили обід! — вигукнув Горнан.

І хоча фазанів їм зловити не вдалося, ця пригода залишила всіх у доброму гуморі. Вони продовжили шлях, і тепер кожен шелест листя змушував Горнана озиратися — а раптом той фазан і справді ще десь поруч?