Спочатку:
На сторінку книги
Корнило зупинився біля великого плаского каменя посеред лісу і витягнув із заплічної сумки стару карту, пожовклу від часу, але все ще чітку. Він обережно розгорнув її, притиснувши краєчки камінням, щоб вона не згорнулася. Кийлен і Горнан схилилися над нею, роздивляючись хитромудрі лінії річок, контури гір і позначки, зроблені рукою мандрівника.
— Це Лавразія, — почав Корнило, вказуючи на центр карти, де величезне дерево було позначене символом, схожим на корону. — Тут ми живемо. Це ваше Дерево — серце лісу, оточене густими заростями, що тягнуться на багато тижнів ходьби.
— А ці річки? — запитав Кийлен, показуючи на синю звивисту лінію, що протікала неподалік від Дерева.
— Це Холодна Ріка, — пояснив Корнило. — Вона бере початок високо в горах і тече аж до західних рівнин. Її береги небезпечні через болотяні місця, але там можна знайти багато корисних рослин. Якщо ми дійдемо до неї, то зможемо відновити сили і знайти їжу.
Корнило повів пальцем далі на схід, де на карті виднілися темні обриси гір.
— Ось тут починаються Великі Гори. Вони тягнуться аж до краю світу, і їхній найвищий пік — Вежа Хмар — завжди вкритий снігом, навіть у найспекотніші дні. Наш шлях веде саме туди. Ми повинні перетнути ліс і вийти до підніжжя гір, а звідти почнеться складніший підйом.
Горнан нахмурився, дивлячись на карту.
— Це виглядає далі, ніж я собі уявляв… Скільки часу нам знадобиться, щоб дійти до гір?
— Якщо ліс буде прихильним, ми досягнемо підніжжя за два тижні, — відповів Корнило. — Але це за умови, що не буде злив чи інших несподіванок.
Брати задумливо переглядалися. Їхні брови були насуплені, і зрештою Кийлен озвався:
— Корниле, ти щойно сказав, що до гір нам іти два тижні? Але ж ми спершу говорили, що це займе тиждень.
Горнан схрестив руки на грудях і кивнув, підтримуючи брата.
— Точно. Я пам’ятаю, що ти казав, що ми будемо на місці за сім днів. Що змінилося?
Корнило потер підборіддя, трохи збентежений.
— Так, це правда, я спершу сказав — тиждень, але це було за умови, що ліс дозволить нам іти швидко і без перешкод. Дощі, болота, пошук їжі — все це додає часу. Я хотів, щоб ви були налаштовані оптимістично, але в реальності шлях завжди довший, ніж здається на карті.
Кийлен звузив очі.
— Оптимістично? Ми мали планувати свої сили! А тепер виявляється, що ми взагалі можемо не встигнути.
— Саме тому я не хотів вас лякати від самого початку, — спокійно відповів Корнило. — Дорога ніколи не буває такою прямою і легкою, як здається. Особливо через густий ліс, але ми впораємося. Я це точно знаю.
Горнан сів на колоду і похитав головою.
— А якщо ще щось зміниться? Ми і так уже мокрі до кісток, а їжі майже не залишилося. Що далі? Три тижні? Чи, може, місяць?
Корнило подивився на нього і трохи підняв руку, ніби заспокоюючи.
— Два тижні — це реалістичний час. Якщо будемо йти щодня і не зупинятися довше, ніж потрібно, то дійдемо навіть раніше. Важливо бути гнучкими. Шлях навчить вас цього.
Кийлен подивився на карту ще раз, ніби сподіваючись знайти там коротший маршрут.
— Ну що ж, — зітхнув він, — схоже, у нас немає іншого вибору, як довіритися тобі. А якщо десь там ще раз піде дощ, я візьму цю карту і знайду шлях сам!
Корнило засміявся.
— Тоді готуйся стати справжнім мандрівником, бо пошуки короткого шляху — це теж частина пригоди!
Розмова змінилася на жартівливі суперечки про те, хто першим дійде до гір. Брати тепер уважніше прислухалися до кожного слова Корнила, розуміючи, що ця дорога буде довшою, ніж вони уявляли.
Корнило продовжив цікаву розповідь та пересунув палець на мапі на південь від Дерева.
— Ось тут розташовані села, в яких я бував. Ось село Вирій — тихе місце з родючими полями. Люди там живуть простим життям, але завжди радо вітають мандрівників. А ось тут — Тенадгард, невелике містечко з кам’яними стінами. Там я колись затримався на кілька місяців, навчаючи місцевих травників готувати ліки.
— А це що? — запитав Горнан, вказуючи на північну частину карти, де було позначено велике коло.
— Це столиця, місто Карангон. Там правлять королі й знатні родини. Це величне місце з високими баштами і величезними площами. Тамтешні люди не схожі на тих, кого ви зустрінете в селах. Вони хитрі й обережні і не завжди раді гостям.
Кийлен уважно слухав, не зводячи очей з карти.
— Ти дійсно бував у всіх цих місцях?
Корнило кивнув.
— Так, багато років я мандрував Лавразією. Інколи затримувався надовго, інколи просто проходив транзитом. Кожне з цих місць має свої історії, свої таємниці. Іноді здається, що карта лише поверхово описує цей світ, а справжнє життя ховається за кожним поворотом дороги.
— А чому ти вирішив прийти до нас, до нашого Дерева? — запитав Горнан.
Корнило на мить замислився, дивлячись на карту, ніби шукаючи відповідь серед її ліній.
— Мене завжди цікавило Дерево. Воно унікальне. Я чув про нього ще в молодості, але ніколи не знаходив часу, щоб побачити його на власні очі. А коли нарешті вирішив прийти, то зрозумів, що це місце — одне з найбільших загадок Лавразії. І залишився, щоб дізнатися більше.
Кийлен задумливо погладив підборіддя.
— Ти думаєш, ми зможемо дійти до гір і повернутися живими?
Корнило посміхнувся:
— Якщо будемо обережними й триматимемося разом, ми зможемо дістатися будь-куди. І пам’ятайте: дорога — це завжди випробування. Вона змінює людей. Іноді в кращий бік, іноді — ні.
Вони ще довго сиділи над картою, запам’ятовуючи напрямки і місця, а коли сонце почало хилитися до заходу, знову рушили в дорогу, відчуваючи, що тепер знають трохи більше про світ, який на них чекав попереду.
***
Теплий день схилявся до вечора. Пан Річард йшов повільно, задумливо вивчаючи тріщини в корі старого Дерева, коли раптом почув тихий сміх.
Заглянувши за ріг, він побачив свою доньку Сімму та Флоріана. Вони стояли поруч, говорили про щось легке, жартували. Їхні очі світилися теплом, і кожна спільна усмішка здавалася майже невидимим мостом між двома серцями. Флоріан схилив голову ближче до Сімми, щось прошепотів — вона засміялася, легка і щира, а тоді злегка вдарила його по плечу жартома.
За мить Флоріан попрощався і пішов, зникаючи в глибині коридору. Пан Річард ще трохи постояв, дивлячись услід юнакові, а тоді зробив кілька кроків і підійшов до Сімми.
— Він хороший хлопець, — сказав м’яко, трохи нахиливши голову.
Сімма здивовано глянула на батька:
— Тату… це не те, що ти думаєш. Ми з Флоріаном лише друзі.
Пан Річард усміхнувся — його очі випромінювали доброту та розуміння.
— Лише друзі? — перепитав він. — Я теж колись мав друзів, але знаєш… рідко буває так, щоб двоє просто друзів так щиро і радісно посміхалися одне одному.
Сімма знітилася і відвела погляд.
— Ми дійсно просто друзі, — повторила вона. — Він підтримує мене, а я його. Ми багато чого пройшли разом.
— І саме це, моя люба, — сказав Річард, — часто стає основою для глибших почуттів. Те, як ви смієтеся разом, як дивитеся одне на одного, — це, мабуть, щось більше за дружбу. І якщо це так, я радий, що ти щаслива.
Сімма знову подивилася на батька. Його слова розчулили її, але водночас примусили замислитися.
— А якщо це дійсно так, як ти кажеш? — тихо запитала вона.
Річард поклав руку їй на плече.
— Тоді просто довірся цим почуттям. І не бійся. Інколи найкраще в житті приходить саме тоді, коли його найменше очікуєш.
Сімма всміхнулася — тепер уже трохи сумно, але водночас і тепло.
— Дякую, тату.
Пан Річард задумливо стояв на гілці, спостерігаючи за вечірнім сонцем, що схилялося за обрій.
— Шкода, що разом з ними не прийшла жодна дівчина. Можливо, хоч вона зацікавила б твого брата. І тоді я міг би померти, знаючи, що мої діти щасливі, — посміхаючись, сказав пан Річард.
Сімма підійшла ближче, обережно ступаючи, щоб не злякати його думок.
— Тату, як ти можеш таке казати? — обурливо і водночас лагідно запитала вона.
— А куди б я подівся? Я ж не можу жити вічно чи втекти від смерті, — відповів він з усмішкою, але в його голосі вчувалася легка тривога. — Я не боюсь її, хоча вона і близько. Та зараз я думаю про хлопців. Вони вже не одну добу в дорозі. Надіюся, їм не надто важко.
Сімма підійшла ближче, взявши батька за руку. Її очі на мить зустрілися з очима батька, і вона відчула, як той погляд проникає прямо в її душу.
— Вони справляться, — запевнила вона. — Корнило добре знає дороги, а Лавр… їм теж допоможе, якщо у них ноги втомляться.
— Знає дорогу… — повторив Річард замислено. — Але навіть найкращий провідник не може передбачити всього. Скільки часу вони будуть у дорозі?
Сімма трохи знітилася, нервово потираючи пальці.
— Ну… спершу говорили, що приблизно тиждень до гір, — відповіла вона, відводячи погляд. — Але, можливо, це займе трохи більше часу.
— Більше? — здивувався Річард, прищурюючи очі. — Наскільки більше?
— Можливо… ще тиждень чи два, — зізналася Сімма. — Але це тільки щоб обійти небезпечні місця, тату. Вони не хотіли тебе хвилювати.
Пан Річард задумався, переварюючи її слова. Його обличчя залишалося спокійним, але в очах зажевріла тінь стурбованості.
— Вони не хотіли, щоб я хвилювався… — тихо повторив. — Але хіба ти не знаєш, що саме такі недомовки хвилюють найбільше?
— Тату, — обірвала його Сімма, торкаючись його руки, — все буде добре. Вони сильні, вони знають, що роблять.
Річард зітхнув і погладив її долоню.
— Я просто не хочу, щоб з ними щось сталося. Кийлен і Горнан — я вчив їх ще малими, майже як своїх синів. І Корнило… він досвідчений, але все одно ризикує.
— Вони повернуться, — твердо сказала Сімма. — І я певна, що повернуться з новими історіями, якими зможуть ділитися довгі роки. І, можливо, дівчину Року знайдуть.
Річард м’яко всміхнувся.
— Ти завжди була мудрішою, ніж я думав. Можливо, вони дійсно зможуть упоратися з усім, що чекає попереду, але обіцяй, що якщо дізнаєшся щось нове, скажеш мені одразу.
Сімма кивнула.
— Обіцяю.
