Раді Вас бачити!

Ніч. За останнім барханом розкрилася рівнина, вкрита травою. Далі, на вершинах, розлігся ліс, обриси якого можна було розгледіти під місячним сяйвом. Дейлок витягнув карту. Валанір запалив посох, і вигнуті лінії та позначки вималювалися на пергаменті. Дейлок провів пальцем по ній, розглядаючи та розраховуючи правильний напрямок. Помовчавши трохи, сказав: 

— Ось тут знаходиться головне місто вайлів, — Дейлок вказав пальцем на намальовану вежу, неподалік якої протікала річка.

Усі позначки були підписані мовою вайлів.

Валанір, як знавець їхньої мови, прочитав вказані назви. Місто називалося Фарос, річка — Іріс.

— Потрібно йти в обхід, — продовжив Дейлок і провів пальцем від їхнього приблизного місця знаходження до річки, де був позначений другий міст, нижче від міста. — Обминувши місто ззаду (перший міст знаходиться біля прикордонних земель), у нас буде більше шансів не натрапити на вайлів чи харуманів.

— Потрібно спробувати, — сказав Навард, підтримуючи Дейлока. Інші кивнули на знак згоди.

Через ліс пролягали дві дороги. На обох, як показувала карта, були табори, і кожна з них вела до Фароса. Від однієї з доріг відгалужувалася інша, що вела до моста, розташованого нижче за течією.

Піщані хвилі зникли за обрієм. Кожен крок наближав їх до лісу, де під покровом ночі вони могли легко заховатися від вайлів, які продовжували шукати їх між пустелею і прикордонними землями. Але все більше їх долали сумніви, що вони знаходяться десь поблизу, і можливостей упіймати супутників було досить мало.

Рельєф ставав дедалі важчим: шлях тепер пролягав через нескінченні пагорби та яри. 

Зупинка в лісі нарешті дала можливість витрусити з чобіт і одягу пісок, якого неможливо було позбутися в пустелі.

Ніч пройшла без пригод, загорнута в густу тишу, яку лише зрідка порушували різкі вигуки невідомих істот. 

Їжа закінчилася. Тільки гриби, знайдені під час пошуків дров, могли б стати ласощами для всіх, але Валанір застеріг, що вони можуть бути отруйними. Гриби в лісах вайлів дещо відрізнялися від тих, що росли в дома, і хоча вони мали м’ясистий та апетитний вигляд, ризикувати ніхто не став. Довелося лягти спати на голодний шлунок, змінюючи один одного на варті.

Перший ворожий пост супутники залишили позаду, вдало скориставшись складками місцевості та густим підліском. Майстерність Дейлока як провідника дозволила обійти вайлів непоміченими. Щодо іншого табору вони не хвилювалися, адже він лежав глибоко в стороні від обраного маршруту.

Озеро, на яке натрапили супутники в гущавині лісу, дало можливість поїсти: Айракс упіймав декілька рибин завдяки своїм влучним пострілам. Він зайшов по коліна у воду і став чекати. Вода була прозорою, але холодною. Завмерши, Айракс дочекався, коли риби підпливуть настільки близько, що почнуть огинати його ноги. Спершу припливли мальки, а за ними — і більші особини. Перший влучний постріл приніс одну рибину, але сполохав решту. Довелося довго чекати, щоб упіймати чотири штуки, проте цього вистачило, щоб втамувати голод і заспокоїти шлунок, який своїм бурчанням уже немов кричав про допомогу.

Так минула ще одна ніч. Скоро вони опинилися біля дороги, що вела до другого табору. Її потрібно було перейти, але все виявилося не так просто: шляхом йшло величезне військо вайлів. Вони рухалися швидким темпом, один за одним, у чотири ряди, що нагадувало велетенську змію, прямували до табору, а можливо і до самого Фароса.

— Потрібно йти звідси, доки вони нас не відчули, — тихо промовив Дейлок. 

Супутники ховаючись за деревами, намагалися обійти довгий ланцюг вайлів, який ніяк не закінчувався. Але все ж таки, дочекавшись слушної миті, вони змогли перебратися на інший бік шляху, що привів їх до мосту.

Довелося підійматися і тим самим наблизитися до міста Фарос. Перед їхніми очима постало мовчазне згарище. Частина лісу, що розташовувалася біля міста, була випалена. Великі масивні дерева, поглинуті могутнім полум’ям, залишили по собі тільки обвуглені стовбури, верхівки яких нагадували списи. На землі лежали тварини, що не встигли врятуватися: змії, миші й навіть птахи (яких можна було впізнати лише за чорними дзьобами) валялися в попелі.

Фортеця була збудована з темного каміння, немов і воно потрапило під вогонь й почорніло. Масивні ворота зі скрипом розсунулися, приймаючи нескінченний потік війська. Здалеку здавалося, що фортеця — це жива істота, яка жадібно заковтує колони солдатів у своє бездонне, чорне черево.

Навард сильно злився і це було видно по його обличчю. Щойно він бачив вайлів та харуманів, йому хотілося кинутися на них і знищити всіх до одного. Він ніяк не міг забути (як і решта) свій сон у пустелі. Він не міг дозволити, щоб те, що примарилося йому як жахіття, справдилося. Але внутрішні сили, як і його друзі, стримували його. Навард знав: час настане і вони поквитаються з вайлами та харуманами, та ще відчують його лють і силу його сокири.

Міст, сплетений з довгих молодих гілок дерев з обох боків, звисав над бурхливою річкою Іріс. Вода билася об каміння, що виринало з-під хвиль. Вона шуміла й пінилася на невеликих порогах. Пропливти через неї було неможливо. Один хибний крок — і вода миттю підхопила б і понесла до океану, безжально перевертаючи, накриваючи собою та б’ючи об гостре каміння.

Вартові біля мосту не встигли навіть здригнутися, як Айракс випустив дві стріли, що з глухим звуком обірвали життя вайлів. Навард і Дейлок підтягли їх до краю прірви й штовхнули вниз. Потік води підхопив їх, наче колоди і поніс у небуття. Шлях був вільний.

Супутники ступили на міст, який завдяки міцним обіймам гілок, що сотні років спліталися між собою, утворив живу переправу. Міст був довгим, але надійним. Під ногами лежала втоптана земля, вкрита камінням. Він міг легко витримати з десяток солдатів, що йшли б маршем. З іншого боку нікого не було, тільки великі статуї, вдвічі більші за супутників, височіли над проходом. Висічені стражі харуманів вказували на те, що ця земля належить їм. 

Вайли та їхні пси натрапили на слід і переслідували супутників, будучи вже на півдорозі до них. Переслідувачі рухалися мов одержимі, нехтуючи сном і відпочинком. Герої перебували в невіданні щодо того, наскільки близько небезпека, але важке передчуття змушувало їх рухатися швидше. 

Головне місто харуманів лежало на південному сході. На карті був позначений лише один табір на їхньому шляху, тоді як усі інші розташовувалися на прикордонних землях.

З кожним днем десятки пройдених кілометрів наближали їх до хребта Дракона, і чим ближче вони підступали, тим холодніше ставало. Листя дерев змінювало свій вигляд і колір, а ночі ставали холоднішими й суворішими.

Біля вогню супутники гріли обмерзлі руки й ноги. Нічна тиша принесла із собою сніг. Він повільно вкривав землю білою імлою, не зупиняючись ні на мить — падав усю ніч і наступний день.

— Як гадаєш, прохід досі ще є? — поцікавився Айракс у Дейлока.

— Мусить бути. Якщо його немає, ми залишимось тут, і нам доведеться приєднатися до харуманів і вайлів, — відповів жартома Дейлок. 

Кожен посміхнувся, немов посмішка допомогла їм зігрітися в душі й відкинути все погане. Але Навард не сміявся, лише відповів:

— Поганий жарт.

— Карта непогано змальована, — продовжив Дейлок. — Я легко знайду вхід, особливо коли побачу гори на власні очі. Але ти правий: я не знаю, чи він досі існує. Можливо, він зник так само раптово, як колись і з’явився.

— Будемо надіятися на краще, — сказав Валанір.

— Вмене погане перечуття, — промовила Ірріель. — Таке відчуття мов вони скоро наздоженуть нас.

— Так легко вони не здадуться, — відповів Дейлок. — Напевно, вони вже на півдорозі, щоб упіймати нас. Але краще відпочинемо. Хто зна, що чекає на нас завтра.

Більшість заснули, але ненадовго: холод, немов тисячі гострих колючок, пробивав одяг і поколював тіло, від чого всі прокинулися. Навіть вогонь не давав змоги зігрітися — доводилося більшу частину часу нависати над ним, щоб наповнитися його енергією та теплом.

Небо стало важким і непроглядним, сховавши за сірою завісою місяць і зорі. Сніг, що кружляв над багаттям, танув, перетворюючись на воду, але миттю краплі зникали, не залишаючи по собі й сліду.

Ніч була довгою і морозною. Щойно з’явилося сонце, проміння якого ледь пробивалося крізь хмари, супутники вирушили в дорогу. Сніг хрустів під ногами, залишаючи сліди; деякі з них встигали зникнути під новим шаром снігу (який так і не вщухав) перш ніж на них могли натрапити вайли. Але навіть без видимих відбитків пси легко винюхували напрямок, допомагаючи вайлам і харуманам наближатися до цілі.

Супутники саме перетинали дорогу, коли помітили, що назустріч їм хтось наближається. Всі кинулися врозтіч, ховаючись за деревами та камінням.

Дейлок швидко зламав ялинову гілку й замів сліди, перетворюючи їх у хаотичний візерунок. Як тільки він сховався за мить повз них пронеслася колона харуманів.

Вони важко тупотіли, брязкаючи обладунками і видихаючи морозне повітря, яке раз у раз виривалося з їхніх ротів. Зо три десятки харуманів прошмигнули повз, навіть не озирнувшись довкола.

— Ходімо, — сказав Дейлок. — Краще йти лісом, адже за ними можуть йти й інші. 

Вони швидко перетнули відкриту ділянку й опинилися біля підніжжя лісу Арднут (Валанір запам’ятав його назву, прочитавши її на карті).

Дорога, якою щойно пробігли харумани, була умовною початковою межею лісу. Повз нього проходив лише один головний шлях; через сам ліс не вело жодної стежки — а якщо вони й існували, то на карті не позначалися.

Сніг інколи вщухав, але здебільшого падав без упину. Сонце нагадувало про себе тьмяним світлом, проте його промені немов не долітали до землі недаючи навіть крихти тепла.

— Гляньте сюди! — вигукнув Айракс. Всі підійшли й обступили його, помітивши, як він вказує на величезний відбиток лапи. Айракс приклав до нього свою руку для порівняння — слід був вдвічі більшим. Навіть чіткі заокруглені лінії не давали змоги впізнати тварину чи бодай припустити, що це за істота. Від лапи відділялися глибокі мітки пазурів. Сліди свідчили про те, що звір, який їх залишив, прямував у глиб лісу, в інший бік.

— Сліди свіжі. Напевно, воно пройшло тут зовсім недавно, — сказав Дейлок.

— Але яка тварина здатна залишити такі відбитки? — поцікавився Навард.

— Не знаю, — відповів Дейлок. — Але відчуваю: якщо ми дізнаємося, а тим паче побачимо його, нам від того краще не стане. Тому йдемо швидше. Ми маємо дістатися підніжжя хребта, поки сонце остаточно не сховалося за горизонтом.

Але за мить Дейлок раптово зупинив усіх і наказав мовчати. Всі прислухалися до тиші, намагаючись вловити звуки, які б могли її порушити. 

— Потрібно бігти, за нами хтось стежить, — прошепотів Дейлок, намагаючись не ворушитися. Він вдивлявся в кожен кущ і заглядав між стовбурами, прагнучи щось розгледіти.

За сигналом всі рвонули вперед, напруживши всі відчуття і прислухаючись до кожного шелесту.

Раптом з обох сторін лісу їх почали оточувати вороги. Тінь, що швидко пролетіла між деревами, випустила стрілу, яка влучила в дерево всього за крок від Наварда. 

— Вайли! — викрикнув Дейлок.

Із-за дерев вискочили вайли разом із чотирма собаками. Одна накинулася на Дейлока, але він одразу вбив її. Інша спробувала напасти на Наварда, але ударом сокири він відбив атаку: собака відлетіла вбік з порізаною мордою.

Стріли свистіли між деревами одна за одною. Одна з них влучила Дейлоку в ліву руку. Біль охопив його миттєво, рука майже не слухалася. Не зупиняючись, він стиснув зуби й одним ривком висмикнув зазубрений наконечник. Від болю він закричав, а тепла кров окрасила краплями сніг.

Відбиваючи атаки, вони мчали вперед. Вайли нападали один за одним. З одним із них розправився Айракс, іншого, що з'явився раптово неподалік нього, вдалося поранити. Валанір вбив одного з псів запаливши його мов факел. Вайли з’являлися лише на мить, щоб завдати удару і тут же ховалися за масивними деревами, не даючи супутникам шансу на повноцінну контратаку.

Раптом з’явилася та сама істота, на чий слід натрапив Айракс. Це був велетенський звір, що стрімко мчав на чотирьох потужних лапах, озброєних чотирма загнутими пазурами кожна. Його масивна голова з видовженою, хижою мордою видавала дивні, ні на що не схожі звуки — суміш рику та крижаного скреготу. Все тіло істоти вкривала товста, груба шерсть блакитно-білого відтінку. Воно нагадувало замерзлу воду, немов сам лід покривавав його з голови до п'ят. Почувши запах свіжої крові, монстр кинувся вперед.

Пес загарчав, спрямувавши свій гнів на звіра. У відповідь той потужним ревом спробував залякати нападника, але він не відступив — і миттю поплатився життям. Монстр кинувся на нього, розірвавши на шматки за лічені секунди.

Один із вайлів закричав: «Зарк! Зарк!» — і вистрілив із лука. Проте стріла навіть не поранила звіра, бо не змогла пробити його льодяну шерсть. Наситившись кров’ю пса, Зарк спрямував погляд на вайла. З ревом звір підбіг до нього, який застиг на місці, наче вкопаний. Звір важко видихнув і виплеснув на нього крижане полум’я, миттєво заморозивши тіло й перетворивши його на крижану статую.

Вайли відступили, сховавшись глибоко в лісі. Супутники встигли відійти, але недалеко. Зарк, швидко наздоганяв їх. Валанір випускав вогняні кулі по звіру; одна з них влучила в дерево, переламавши стовбур навпіл, проте монстр встиг проскочити під ним. Інша таки влучила в ціль: звір не втримався на ногах і повалився на землю, перекотившись кілька разів. Цей виграний час дав змогу відірватися від істоти.

Наближалася ніч. Супутники вийшли з лісу, але різко зупинилися: далі шляху не було. Перед ними обривалася земля.

— Ось ми й дійшли, — проговорив Навард..

Перед ними, наче на долоні, простяглася безкрайня біла рівнина, за якою здіймалися величні вершини Хребта Дракона. 

— Майже, — відповів Дейлок після короткої паузи. — Потрібно ще спуститися й вибратися на гору.

— Ходіть сюди! — викрикнула Ірріель.

Вона знайшла менш стрімкий спуск, яким вони й скористалися. 

Під тонким шаром снігу ховався лід. Дейлок крок за кроком відходив від берега, перевіряючи його міцність; нарешті він кивнув, показуючи, що все гаразд. Супутники один за одним ступили на лід. Час від часу він потріскував під ногами, але витримував їхню вагу.

Пройшовши невелику частину замерзлого озера, Айракс ногою розсунув шар снігу з льоду, на якому виднілися невеликі тріщини. Раптом із темно-синьої, холодної, незвіданої глибини підводного світу, недосяжного для тих, хто до нього не належав, визирнула величезна невідома істота. Немов за склом, показалася довга шия і неймовірної величини тулуб. Істота пропливла біля самої поверхні, якраз там, де стояв Айракс. Він злякався й подався назад. 

Чудовисько з легкістю могло б пробити тонкий лід і вбити всіх, але чомусь не зробило цього. Можливо, воно просто не помітило Айракса, тому він вирішив нічого не розповідати іншим.

Валанір помітив на березі вайлів, які намагалися їх наздогнати. Раптом з’явився Зарк, перегородивши супутникам шлях. Випущені ним пазурі впилися в лід настільки сильно, що здавалося, він розкришиться на дрібні шматки.

Зарк спробував наблизитися до Дейлока, готуючись до нападу. Але щойно він зробив кілька кроків, лід під його вагою затріщав. Тріщини поширювалися з неймовірною швидкістю, ділячи поверхню на дрібні частини. Крига розломилася, перетворившись на розрізнені уламки, що дрейфували на воді.

— Швидше, біжімо! — вигукнув Дейлок, перестрибуючи на сусідню крижину саме в ту мить, коли Зарк кинувся на нього. Лід не витримав ваги хижака і звір провалився у воду. Проте вода була його стихією: він легко випірнув і вискочив на інший уламок. Тепер кожен опинився на окремому плавучому острівці, змушений перестрибувати з одного на інший.

Звір спробував заморозити Ірріель, випустивши струмінь крижаного дихання, але не зміг її дістати. Відстань між уламками льоду виявилася завеликою і смертоносний холод лише безсило розвіявся над водою.

Супутникам вдавалося стрибати по уламках криги, наближаючись до підніжжя гори. Зарк намагався наздогнати жертв, часом провалюючись під воду. Попри невдачі, йому майже вдалося схопити Наварда, який йшов останнім. Зарк стрибнув, і в цю мить із глибини вирвалося чудовисько. Велетенська голова з могутніми щелепами схопила Зарка й затягнула його під воду.

Єдине, що всі встигли помітити, — це велетенський хвіст, який миттю зник під водою. 

Не гаючи ні секунди, супутники вискочили на тверде каміння підніжжя. Поки вони повільно дерлися вгору стрімким схилом, вайли на березі в розпачі випускали стрілу за стрілою.

Кожен рух давався з неймовірними зусиллями. Дейлок який ліз першим вишукував пальцями найменші щілини, які дозволяли просунутися вгору. Він притискався до каміння, надійно фіксуючи ноги, і вперто тягнув своє тіло вгору, перевіряючи кожен виступ на міцність. Інші ж рухалися один за одним, повторюючи кожен рух Дейлока.

Знову пішов сніг, а разом із ним здійнявся сильний вітер який діставав до самих кісток. Він обдував морозом обличчя й незахищені руки, які вже заледве рухалися та з трудом хваталися за скельні виступи.

Ірріель поглянула вниз і злякалася висоти. Вона притулилася до скелі, відчайдушно вхопившись за виступи. Ельфійка важко дихала, а серце калатало все дужче; здавалося, голова ось-от запаморочиться і вона зірветься. Айракс помітив, що вона зупинилася. 

— Не дивися вниз! Ти в порядку?

Ірріель підняла голову. Її посинілі губи тремтіли. Вона кивнула, показуючи, що все гаразд, хоч і відчувала втому. Опанувавши себе й заспокоївшись вона продовжила підйом. Та раптом нога посковзнулася: Ірріель зависла над прірвою, тримаючись лише однією рукою. Вона закричала, пальці слабшали й один за одним зривалися з виступу. Навард, що ліз нижче, вчасно підставив руку — вона стала на неї ногою і відштовхнувшись, вхопила руку Айракса, який встиг спуститися їй назустріч. Зачепившись за виступ, вона знову продовжила шлях.

Дейлок дістався виступу і лігши на нього, допомагав іншим піднятися. Коли всі опинилися нагорі, Навард поглянув униз, але повільно відійшов і запитав:

— Що за тварюка вистрибнула з води й зжерла Зарка?

— Не знаю, що воно таке, — відповів Дейлок. — Але більшість звірів, що намагалися нас з’їсти чи роздерти, фактично нам допомогли.

— Чим саме вони допомогли? — здивовано поцікавився Навард.

— Допомогли швидше дістатися цього місця, — відповів він із полегшенням. Дейлок видихнув так, наче затамував подих ще тоді, коли вони ступили на землі вайлів та харуманів і лише тепер зміг нарешті вдихнути на повні груди.

— І що, мені піти й подякувати їм? — пробурчав Навард. 

Дейлок лише пожав плечима.

— Можеш спробувати. — додав Айракс

— Ні, не цього разу, — відказав гном. — Можливо, іншим разом. 

— То де ж прохід? — поцікавилася Ірріель. 

— Ось тут, — Дейлок указав на купу каміння. Валуни, складені один на одного, наполовину загороджували вхід, вкрившись товстою льодяною кіркою та снігом.

Дейлок спробував розбити прохід, але як тільки він замахнувся, його зупинив гном.

— Дай-но я спробую, — сказав Навард. — Мені це краще вдається.

Він міцно стиснув сокиру і широко замахнувся — на мить здалося, що він втратить рівновагу і зірветься вниз, але удар прийшовся в камінь. Частина скелі обвалилася всередину. Наступним ударом прохід було відкрито.

— Я гадав, він буде більшим, — пробурмотів Айракс. 

— Колись він був ширшим, але з часом зменшився, — відповів Дейлок. 

— Хто полізе першим? — запитав Навард. 

— Я вас сюди привів тому полізу першим, — мовив Дейлок. Він став на коліна і зник в темній печері. — За мною!

Спираючись на лікті й відштовхуючись ногами, вони повільно вповзали в печеру крізь вузьку щілину, яка заледве дозволяла просуватися вперед. Стіни з усіх боків наче здавлювали їх; виникало враження, що вони от-от обваляться. Валанір ліз другим, підсвічуючи шлях слабким сяйвом свого посоха.

— А тут темнувато, — пробурмотів гном собі під ніс. — Ти впевнений, що це саме той прохід? — гукнув він Дейлоку.

— Ні, — тихо відповів він, але Навард не почув, тож довелося повторити гучніше: — Ні, я не впевнений! Його слова луною прокотилися тунелем, від чого стіни здригнулися. Усі завмерли, очікуючи найгіршого, але обійшлося тільки пилюка посипалися на голови.

— Краще б я не питав, — пробурмотів гном.

Їм довелося ще довго повзти небезпечним тунелем, який щоразу змінювався, то ширшаючи, то знову звужуючись. Одного разу довелося відбивати частину каменя, що перегородив половину проходу, не даючи змоги рухатися далі. Дейлок зумів розбити брилу мечем на дрібні уламки й пролізти вперед. Невдовзі після цього перед ним відкрився спуск.

— Стійте! — викрикнув Дейлок.

— Що сталося? — запитав Валанір.

— Переді мною спуск, але я не пам’ятаю, щоб він тут був.

— Можливо, його утворив землетрус? — запитав гном.

— Повернутися ми також не можемо, — сказав Айракс.

— Ти, можливо, правий, — відповів Дейлок. — Я спущуся першим. Якщо все буде добре, я покличу вас.

Дейлок ступив уперед і спуск потягнув його вниз. Схил був коротким, але стрімким і болісним. Приземлившись, він відчув гострий біль у ногах, які прийняли на себе основний удар при приземленні. Повільно розводячи руки перед собою та над головою, він намагався намацати кам’яні стіни, але навколо було пусто — прохід виявився широким. Дейлок покликав інших. Валанір освітив невелику печеру, в якій легко могли поміститися всі інші.

— Такі печери, напевно, є ледь не в кожній горі, — зауважив Дейлок.

— Гори більше схожі на сир з дірками. Тільки не пам’ятаю, як він називається, — сказав Айракс.

— Тільки б у цих «дірках» не спали дракони... — пробурмотів Навард.

— Драконів тут немає, — відповів Дейлок. — Але є щось набагато краще.

— І що ж саме?

— Позначки, які я залишив на стінах, щоб не заблукати.

— Такі, як ти залишав на деревах, коли ми переходили болото? — поцікавилась Ірріель.

— Так, — відповів він, киваючи головою. — Тільки ці я видовбав на камені і вони досі збереглися.

— То ми на вірному шляху? — у голосі Наварда забриніла надія.

— Так, але є одна проблема, — промовив Дейлок.

 — Що сталося? — запитав Айракс.

— Валаніре, підійди ближче. Посвіти.

Маг підійшов до Дейлока, який сидів навпочіпки біля стіни й указував на вузьку щілину. Його рука наче намагалася прикрити її, але насправді то був прохід, з якого віяв прохолодний вітер.

— Невже це прохід? — запитав Валанір.

Дейлок кивнув.

— Тоді як ми повернемося додому? — занепокоєно поцікавилася Ірріель.

— Лізти назад, — зауважив Навард.

— Ми не зможемо піднятися по схилу, — відповів Дейлок. — А якщо й зможемо, як ми повернемося додому? Іншого шляху немає.

— В такому випадку, я самостійно проб’ю прохід, як зробив на початку, — сказав злісно Навард, замахнувшись сокирою.

— Стій, — зупинив його Валанір. — Печера може обвалитися. Якщо тут усе розвалюється лише від одного крику, тоді уяви, що буде від ударів сокирою.

Навард відступив, погоджуючись із магом.

— Є інший вихід, — сказав Валанір з неохотою.

— Є? — викрикнув Навард, але тут же зменшив голос, боячись обвалу. — Чого ж ти одразу не сказав?

— Але є одна проблема, — сказав Валанір. — Він дуже небезпечний.

— Куди вже небезпечніше, — промовив Айракс.

— Що ти маєш на увазі, Валаніре? — поцікавився Дейлок. — Який прохід?

— Портал, — відповів маг, вдаривши посохом.

— Такий, як у Мангнорді? — запитала Ірріель

— Так.

— Але ж ти сказав, що на великих відстанях подорожувати через портал небезпечно, — промовив Айракс.

— І застрягнути всередині гори, — сказав Навард.

— Я згоден із Валаніром, — підтримав його Дейлок. — Іншого виходу в нас немає. Потрібно ризикнути.

— А тобі вистачить сил створити його, щоб він зміг перенести нас на іншу сторону? — запитав Айракс.

— Якщо ми пройшли хоча б половину шляху… тоді так, вистачить, — суворо і водночас впевнено відповів Валанір.

— Тобі потрібна наша допомога? — запитав Дейлок.

— Ні. Достатньо сидіти тихо й не відволікати мене, поки я промовлятиму закляття. І ще одне: ви мусите заплющити очі й уявляти іншу частину Есфейроса — наш дім. Згадайте все добре, що в ньому є: людей, природу, рідних... Усе те, що ви так прагнули побачити відтоді, як потрапили на чужі землі.

— А це допоможе? 

Валанір поглянув на Ірріель і не знав, що відповісти. Він ніколи раніше такого не робив, та й інші маги не створювали порталів на такі величезні відстані, тим паче крізь Хребет Дракона. Він розумів, що шанси мізерні, але спробувати було варто. Якщо вже ризикувати — то до кінцця.

— Допоможе, — пвідповів Дейлок. Він відчував страх, що саме тепер, коли залишилося пройти зовсім трохи, на них могла чекати смерть. Коли вони пройшли стільки випробувань, але смерть з’являється там, де її найменше очікуєш. — Скоро ми будемо вдома, — він усміхнувся.

Усі розмістилися в печері і влаштувався якнайзручніше. Заплющивши очі всі почали згадувати свої домівки. Теплі сонячні дні, поля, на яких працюють люди, величні фортеці та вартових, що їх охороняють, усе те, про що просив Валанір. Кожен занурився у свої думки, забувши про все лихе. Вони відчули, як душі наче покинули тіла й полинули додому і відчули надзвичайне полегшення, якого не знали ніколи в житті. Усі турботи й хвилювання зникли, наче їх і не було.

Валанір міцно вхопився за посох, заплющив очі й почав промовляти закляття. Його тихе бурмотіння заледве долинало до вух інших і не заважало їм насолоджуватися згадками про дім. Ці думки зігрівали їх, адже ніхто не знав, чи повернуться вони додому, чи побачать рідних і друзів знову. Лише згадуючи минуле в ці короткі миті давало змогу відчути присутність рідного Есфейроса.

Простір усередині печери почав викривлятися. Закляття породило невидимі вихори, що люто гасали печерою, нагадуючи хижака, який щойно опинився в неволі й шукає бодай найменшу шпарину для втечі. Повітря здригалося від крихітних блискавок. Їхні удари були настільки частими й швидкими, що зливалися в суцільну стіну енергії.

Вітряний вихор звужувався перед Валаніром. Потужність вихору збільшувалася, він немов намагався засмоктати всіх присутніх, але лише одяг на супутниках тягнувся до його центру. В печері ставало дедалі холодніше. Вихор повільно розширився, застиг, став густішим і чорним, як сама ніч. Валаніру довелося пришвидшити закляття, вигукуючи слова дедалі голосніше. Від цього колір вихору змінився на темно-оранжевий, поступово світлішаючи, аж поки не став яскраво-жовтим. Овальне коло порталу безупинно оберталося, наче втягуючи саме себе в нескінченному циклі.

Прекрасний кристал темно-синього кольору, що прикрашав посох Валаніра, ставав дедалі яскравішим із кожним словом закляття. Промені, що виходили з нього, змінювалися від темно-синіх до сліпучо-білих. Світло було настільки потужним, що здавалося, от-от воно вирветься, осліпить усіх у печері й зруйнує своєю силою Хребет Дракона.

Валанір закінчив промовляти закляття й наостанок щосили вдарив посохом об землю. Від цього звуку всі розплющили очі й відчули, як гора затремтіла. 

— Швидше! Вставайте, пора йти! — вигукнув Валанір, намагаючись перекричати гуркіт вихору та землетрусу, що дедалі дужчав, наче сама гора прагнула вирватися на волю.

Усі підхопилися і один за одним кинулися у вир порталу. Першим стрибнув Дейлок. За ним пішла Ірріель, потім Навард та Айракс. Останнім був Валанір. Щойно портал поглинув Валаніра і той зник, печера обвалилася, назавжди поховавши прохід під тоннами каміння. Вони опинилися в невідомому вимірі, де пробули лише невловиму мить і враз з’явилися по інший бік Хребта Дракона.