Раді Вас бачити!

Виснажені, голодні, вони вибрались на волю, повернулись додому, де могли вдихнути свіже повітря. 

— Ми вибрались! — закричав на ввесь голос Навард. — І все завдяки могутньому магу Валаніру. 

— А до речі, де він? — зауважив Айракс, від чого його наповнило поганим передчуттям. Його тіло пробіг холод. 

Раптом з’явився Валанір. Його тіло мов виплюнула невидима істота. Його знепретомніле тіло перекотилося декілька разів по землі. Посох викинуло подалі від нього. Він був чорний, скручений, немов засохла дряхла палиця. Всі підбігли до Валаніра. Він лежав не рухаючись. Дейлок перевернув його на спину: очі були заплющені, з носа текла темно-червона кров.

— Що з ним? — ледь проговорила Ірріель.

Дейлок схопив його за руку і завмер, намагаючись прислухатися до серцебиття. 

— Серце ще б’ється, — сказав він. — Але ледь дихає.

— Дивіться... — голос Айракса здригнувся, змусивши всіх підвести голови. Він простягнув уперед посох Валаніра. У передвечірньому світлі кристал на верхівці більше не сяяв. По всій глибині кристала пролягла рвана біла тріщина.

— Він витратив усі свої сили, — сказав Дейлок.

— Невже він помре? — схвильовано, промовила Ірріель. 

— Ні, ми цього не дозволимо! — заперечив Дейлок впевненим голосом, який ніби сам за себе говорив про те, що мага потрібно врятувати. 

— Невже, пройшовши такий шлях, ми дамо загинути йому? Потрібно щось робити. Потрібно просити про допомогу, адже ми вдома, і саме завдяки йому ми повернулися.

— Що ж робити, як йому допомогти? — запитав Навард, готовий уже брати його на спину і нести куди треба. 

— Йому зможуть допомогти тільки інші маги, що живуть в королівстві Міррос, у Тихому лісі. — сказав Айракс. 

— Нам потрібні коні, — сказав Навард.

— Неподалік має бути табір військових. Знайдемо їх — знайдемо і коней.

Дейлок підхопив тіло Валаніра і з допомогою Айракса закинув його собі на спину. Всі разом вони рушили на пошуки найближчого військового табору. Там героям нарешті вдалося перепочити та роздобути свіжих коней. Попереду був виснажливий шлях до ельфійського королівства. Майже тиждень вони мчали на межі сил, змінюючи загнаних скакунів у кожному великому місті, поки нарешті не дісталися Тихого лісу. Віддавши Валаніра ельфійським магам, супутники не гаючи часу, вирушили до міста Гелліон.

— Надіюсь, з ним усе буде добре, — сказала Ірріель.

— З ним усе буде гаразд, — відповів Айракс. — Вони знають, що робити.

Попереду, крізь сонячне сяйво, проступив замок Гелліон. Спершу з’явилися гострі шпилі веж, а згодом і могутні стіни. Що ближче вони під’їжджали до брами, то вищими здавалися його мури. Біля самого входу шлях героям перегородила важкоозброєна варта.

— Чужинцям вхід заборонено! — прогримів вартовий, перекривши шлях алебардою.

— Ми до короля Орнікса з важливим і терміновим повідомленням, — твердо відповів Дейлок.

Молодий вартовий, що стояв з іншого боку проїзду, так само перекриваючи його зброєю, за наказом побіг доповідати. Він швидко повернувся, зайняв своє місце і повідомив, що сьогодні король зайнятий і нікого не приймає.

— Перекажіть йому, що прибув король гномів Навард і бажає бачити короля… 

— Ні, — перебив його Дейлок. — Не потрібно. Я знаю кращий спосіб, як швидше зустрітися з королем.

У ту ж мить кінь перескочив через алебарди вартових і кинувся в місто, до палацу. Інші послідували за ним. Солдати намагалися їх затримати.

— Зупиніть їх! Вони незаконно проник на територію замку! — вигукнув вартовий, звертаючись до інших, що були неподалік.

Солдати збіглися з усіх закутків фортеці, обступивши їх на центральній площі з усіх боків. Ставши у два ряди, один за одним, вони наставили зброю і готові були будь-якої миті напасти. Вони стояли неподалік від входу до королівського палацу. Надворі вже настала ніч, тому людей майже не було. Навкруги стояв гул солдатів і коней, які щоразу, як тільки вартові намагалися підійти ближче, ставали дибки, чим і відлякували їх.

– Що тут відбувається? – різко викрикнув король своїм громовим голосом, на який усі оглянулися.

– Вибачте, королю, але до нас увірвалися непрохані гості. Вони хотіли бачити вас, але…

– Опустіть зброю.

– Але, королю…

– Я наказав опустити зброю.

Коли мечі та алебарди опустилися, король повільно спустився до оточених. Його погляд ковзав по обличчях, аж поки не зупинився на кремезній постаті гнома. Обличчя короля просвітліло. 

— Наварде, невже це ти? Ви повернулися! – викрикнув король дещо здивовано й водночас радісно. Він обняв гнома. – Не можу повірити своїм очам. Ми гадали, що втратили вас. Прошу, гадаю, ви стомилися в дорозі. Прошу.

Вони злізли з коней і попрямували за королем. Навард представив своїх друзів. За вечерею вони розповіли про свою подорож і все, що з ними сталося. Вислухавши його радість змінилася на глибоку тривогу. 

— Деланф… Як шкода. Він був хоробрим воїном і мудрим королем. — Так, це велика втрата для нас усіх, — сказав Навард. — Але, на жаль, у нас немає часу, щоб оплакувати його. Нам потрібно готуватися до війни, і чим раніше ми почнемо, тим краще. 

— Ми мусимо зібрати всі сили, що в нас є, — сказав Дейлок.

 — І навіть цього може не вистачити, — додав Айракс. 

— Чи можу я побачити меч? — запитав король після коротких роздумів.

Дейлок обережно витягнув меч Мадея і передав його королю. Орнікс прийняв його тремтячими руками, наче це було новонароджене немовля. Легенда, про яку він чув лише в дитинстві, тепер була в його руках.Його очі світилися захватом: він не міг відвести погляду від блакитного сяйва. 

— Ви здійснили неможливе, — вимовив король, повертаючи меч Дейлокові. — Тепер вам належить відвезти цей меч до Аргосу, та покласти його на вівтар богині Астерії. Але спершу відпочиньте, а зі сходом сонця рушайте.

Друзі перезирнулися між собою, ніби обмінюючись думками. Дійшовши мовчазної згоди, Навард відповів: 

— Ні. Дякуємо вам за теплу зустріч і гостинність, завдяки якій ми могли б відновити сили, але нам краще виїхати зараз, не зволікаючи. Нам потрібні лише свіжі коні.

— Нехай буде так, — кивнув король, і в його словах звучала глибока повага. — Не гаятимемо жодної хвилини. Ходімо до королівських стаєнь. Я дам вам своїх найкращих скакунів, чиї копита не знають втоми. Вони донесуть вас до Аргоса швидше за вітер.

Нові коні летіли нічним трактом, немов птахи. Дорога до Аргоса промайнула як одна мить. Через деякий час герої стояли перед вівтарем Астерії. Коли Дейлок вклав меч Мадея у вирізьблене заглиблення в камені, древня святиня здригнулася. 

Щойно вони повернулися назад до Гелліона, на найвищій вершині замиготів сигнальний вогонь. Він передавався від прикордонних земель і сповіщав кожне королівство про напад з боку вайлів та харуманів. Почалась війна.

Земля здригнулася: хребет Дракона повільно занурювався вниз, немов опускалася велетенська завіса. Гуркіт розходився вздовж кордонів та доносився до найближчих міст королівств. Гори, ніби гігантська океанська хвиля, нахилилися над прикордонними землями, таборами, селами й містечками. Величезні брили відколювалися і з гуркотом падали додолу, розлітаючись на друзки. Каміння розплющувало будівлі, а люди в невимовному жаху марно намагалися втекти від загибелі. 

Частина прикордонних лісів була стерта з лиця землі кам’яними брилами. Паніка охопила людей: крики, жіночий та дитячий плач лунали звідусіль, перекочуючись від села до села, від міста до міста, надія на спасіння згасала. Здавалося, ніхто не може допомогти. 

Проте молодий воїн королівства Вальєс, що ніс службу на кордоні, зумів запалити вогонь. Ризикуючи життям, він видерся на високу кам’яну вежу, яка височіла над головним табором. Цей вчинок врятував чимало життів ще до приходу сил темряви. Та щойно вогонь передав своє повідомлення, вежа здригнулася від удару величезної брили й завалилася, поховавши героя під собою.

Руйнівний хаос тривав до самої ночі. Більшість брил поглинула земля, а ті, що залишилися, впали так, що утворили широкі проходи. Саме через них і увійшла армія вайлів та харуманів. Наймогутніше зло в історії континенту перетнуло кордон і землі п’яти королівств здригнулися під вагою незліченної кількості солдат.

Відновивши сили, богиня Еріда завдала удару. Вона випустила своїх диких звірів, які довгий час перебували замкнені мов в клітці й ніяк не могли вибратися з неї, але сьогодні вони вільні та ні перед чим не зупиняться, знищуючи все і всіх. Вона помстилася за тисячолітнє ув'язнення під гірським камінням, так само поховавши прикордонні поселення та їх жителів. Деякі з них так і не встигли зрозуміти, що сталося. Можливо, це й на краще. Вона не втручалася, лише насолоджувалася тим, як її піддані знищують і вбивають. Еріда наповнювалася болем, страхом, жалем і смертю інших.

Армада вайлів та харуманів невпинно просувалася на північ, не зустрічаючи опору. Вони були подібні до чорної води, що прорвала греблю: ця хвиля поглинала і стирала з лиця землі все живе. Ті, хто опинявся на їхньому шляху, марно намагався намагався виплисти з кривавого потоку, що тягнув їх у безодню. 

Вайли й харумани розділилися на дві частини й рушили на найбільші фортеці та головні міста перших двох королівств: Саррамона — до замку Авалон, та Вальєса — до замку Верденс-Тор. Королівство Арагартес зібрало військо для допомоги; вони розділили свої сили й направили їх до фортець, які прийняли на себе перший удар.

Тим часом попереджені прикордонні королівства відправили частини своїх військ назустріч вайлам і харуманам. Вони зустрілися біля лісових меж, де й розпочалися перші битви. Добро і зло зіткнулися воєдино так, що неможливо було розгледіти чіткі межі між ними.

Повітря здригнулося від першого залпу людей, але їхні стріли лише злегка прорідили щільні ряди ворога. У відповідь харумани випустили більше тисячі стріл одночасно, і небо вмить потемніло. Зі свистом, що нагадував гул розлюченого рою, залізний дощ обрушився на голови людей. Більшість воїнів встигли прикритися щитами, але декого навіть вони не врятували. Стріли прошивали руки й ноги, прибиваючи солдатів до землі та сіючи кривавий хаос у лавах захисників.

Щойно затих свист стріл, землю сколихнув важкий, нерівний тупіт. З пилу та диму виринула ворожа кавалерія харуманів, але осідлані ними істоти не мали нічого спільного з благородними кіньми.

Ці істоти перевершували розмірами будь-якого бойового коня. Їхні незграбні тулуби трималися на коротких, але напрочуд потужних лапах, що дозволяли їм розвивати високу швидкість. З масивних плечей здіймалися дві довгі, гнучкі шиї, кожна з яких закінчувалася огидною головою, що поєднувала в собі риси рептилії та змії. Позаду теліпався з боку в бік довгий хвіст, на кінці якого знаходилася кістяна булава з шипами, здатна пробити будь-яку броню чи щит. Тонкі роздвоєні язики немов облизувалися перед тим, як розірвати свою здобич гострими зубами.

Молоді солдати стояли пліч-о-пліч. Щоб загартувати один одного і заглушити власний страх, який немов кричав у голові, поки серце й душа рвалися назовні, вони вигукували бойові кличі й стукали мечами об щити. Ці звуки розносилися всією рівниною, не даючи жаху перемогти їх. 

Вайли й харумани заревіли, підхоплені риком своїх звірів. З криком люди кинулися в бій, назустріч своєму страху.

Гострі мечі, кинджали та сокири схрещувалися, вдаряючись один об одного также, коли коваль невпинно б'є молотом по металу. Обладунки здригалися й дзеленчали від ударів. Крики люті змішувалися з хрипом смерті та болю, наповнюючи поле битви зловісним відтінком нестримної боротьби. Поле битви перетворилося на криваве місиво, де збиті з коней лицарі борсалися в багнюці, наосліп розмахуючи мечами, аби лише вирвати у ворога ще одну секунду життя.

Величезні змієподібні голови потвор харуманів хапали солдатів могутніми щелепами, розриваючи їх на частини, відгризаючи кінцівки та голови. Але навіть це не змусило захисників здатися чи відступити. Вони бачили перед собою лише чергового суперника, убивши якого, негайно бралися за наступного.

Не дивлячись на переважаючу більшість, опір людей став справжнім випробуванням для вайлів та харуманів. 

Солдати підпірнали під масивні тулуби, підрізаючи м’язисті лапи та відсікаючи шипасті хвости, щоб звалити потвор разом із вершниками на землю. Проте найбільшою проблемою залишалися дві зміїні голови. Коли меч розрубував одну шию, друга голова, немов вичікуючи, кидалася на воїна з подвоєною люттю. Найкращим способом миттєво спинити чудовисько було одночасне відсікання обох голів, що вдавалося далеко не кожному.

Густа кров змішалася з землю, перефарбувавши її з чорного в червоне. Мертві тіла вкрили поля, де раніше колосилися пшениця та овес. Бій тривав до сутінків. Солдати що продовжували стояти на ногах бачили, як їхні побратими один за одним падали в бруд, і в кожного в голові пролітала думка: «Невже і я зараз так само впаду і більше ніколи не піднімуся?». У ці миті світ немов сповільнював оберти й застигав, але вмить оживав і смертельна боротьба продовжувалася.

Усе скінчилося поразкою. Від великого війська залишилася лише жменька втомлених солдатів яким вдалося відступити та дістатися рятівних стін фортеці.

Король, який очолював військо, був поранений у ногу. Коли його скинули з коня і намагалися добити, молодий солдат, що розпочав службу лише тиждень тому, врятував монарха в мить, яка ледь не стала фатальною. Юний воїн розумів, що сьогоднішній день може бути останнім, тож втрачати йому було нічого. Завдяки цьому відчуттю він бився так, ніби цей бій і справді був фінальним у його житті. Знесилений, він боровся не лише за себе, а й за інших, що дозволило зберегти життя королю і повернутися додому, нехай і з гіркотою поразки. 

У королівстві Саррамон ситуація була не кращою. Захисники не змогли стримати величезну навалу вайлів та харуманів. Додому повернулися лише кілька десятків напівживих воїнів, які у відчаї відступили; вороги навіть не намагалися їх наздоганяти щоб добити. Підкріпивши свої сили, вайли та харумани продовжували наближатися до головних оборонних фортець, куди вже прибуло підкріплення з Арагартеса.

Жінок, літніх людей та дітей, зокрема хлопців, яким не виповнилося вісімнадцяти років, відправляли на північ, у королівство Міррос, якомога далі від небезпеки. 

Богиня Еріда спостерігала з вершини за породженим нею хаосом і смертю, і ніхто не міг її зупинити. Тим часом замок Верденс-Тор, як і фортеця Авалон у Саррамоні, були готові зустріти навалу вайлів та харуманів.

Поки на півдні проливалася перша кров, Аделія вже розгортала свої стяги, готуючи армію до виступу. Королівство Міррос також збирав армію. 

Король гномів Навард вирушив до своїх володінь, щоб зібрати й об’єднати найкращих воїнів і виступити на допомогу союзникам.

Дейлок та Айракс вирушили на допомогу до замку Авалон, де так бракувало короля Деланфа, який своєю присутністю міг би підняти дух солдатів. Командування взяв на себе головний капітан варти. Деланф добре знав його: він був для монарха більше ніж просто командиром, а справжнім другом і порадником, якому король цілком довіряв. 

Кожен на цій війні наче виконував власне призначення, що відлунювало в самій душі. Це був поклик захистити свою домівку, сім’ю та всіх, хто не міг оборонятися власноруч.

Ірріель, хоч як їй не хотілося розлучатися з друзями, вирушила до батька. Вона відчувала гостру потребу зустрітися з ним, немов це була остання можливість побачити його живим.

Долаючи втому та змінюючи виснажених коней, Ірріель нарешті побачила рідні обриси Верденс-Тора. Але фортеця вже була в облозі. Ворог обступив її, наче сарана, нападаючи хвиля за хвилею. Вогняні стріли, що розсікали темряву, падали на дахи будівель намагаючись їх запалити, але дощ, що раптово почався, погасив вогонь. Всюди лунали крики, дзвін металу та гуркіт ядер запущених з катапульт, намагалися обвалити стіни замку.

Ірріель знала, як потрапити в замок непоміченою. У дитинстві нею керувала цікавість, завдяки якій вона облазила кожен закуток замку і змогла натрапити на таємний тунель. Цей прохід дозволяв увійти або вийти, не привертаючи уваги. Вхід до нього знаходився біля самого лісу, і саме завдяки йому ельфійка з легкістю опинилася всередині палацу.

Порожні коридори палацу лише посилили тривогу Ірріель. Вибігши на площу, вона потрапила у вир запеклої оборони. Повітря дрижало від свисту стріл та криків командирів, що намагалися стримати ворога. Але головна небезпека чатувала біля воріт. Важкий таран зі сталевим набалдашником на кінці, раз по разу вдарявся в ворота. Кожен удар немов відраховував час до смертельної битви. Солдати підпирали ворота брусами та власними тілами, намагаючись не дати прорватися всередину фортеці.

Кам’яні ядра, запущені катапультами, падали на дахи будинків, вщент руйнуючи їх і залишаючи по собі лише напівзавалені стіни. 

Сильний шум дощу заглушав крики Ірріель, яка відчайдушно намагалася знайти батька.

Раптом її немов ударила блискавка: вона згадала, що сон, який бачила в пустелі, тепер справджується наяву. Удар солдата, що пробігав повз неї, привів її до тями. Вона знову почала шукати батька очима й нарешті побачила його на головній стіні. Він кульгав на одну ногу, але здавалося зовсім не відчував болю. Він невпинно віддавав накази воїнам, які не збиралися здаватися і продовжували запекло оборонятися.

Ірріель побігла до батька, не припиняючи його кликати. На землі лежало багато мертвих тіл. Стріли градом влітали в замок, дві з них впали прямо перед нею. Батько почув голос доньки, хоч і не відразу. Він спустився зі стіни, підійшов до неї й з неймовірною силою обійняв. Сльози, що виступили на його очах, миттєво злилися з краплями дощу.

Батько дивився на Ірріель як на диво, не вірячи, що вона справді стоїть перед ним. На мить він забув про війну, і світ навколо затих. Але гуркіт тарана, що вкотре вдарив у ворота, розбив цю ілюзію спокою. Страх за доньку пронизив його серце немв клинок. Щаслива мить розчинилася в холодному дощі. Побачити свою дитину було для нього найкращою подією за довгий час, але водночас і найстрашнішою через її присутність саме тут і саме зараз.

— Невже це ти? — промовив він.

— Тату… Вибач мені, вибач, — сказала вона, не стримуючи сліз.

— За що?! Зараз головне, що ти жива, і я неймовірно радий тебе бачити. 

— Я покинула тебе... 

— Ти нівчому не винна. Це ти мене вибач. Але ти мусиш якнайшвидше покинути замок і вирушити в Арагартес. Попередиш інших, що Верденс-Тор і королівство Вальєс пали. 

— Але скоро прийде допомога! Ми зможемо втриматися!

— Ні! — викрикнув король Валарон, але відчув, що цим завдав їй болю, і одразу стишив голос, наче вибачаючись. — Ми ледь тримаємося, і до ранку замок захоплять. Ворота скоро не витримають, як і стіни. Вони увірвуться сюди й уб’ють усіх. Я не хочу втратити тебе…

— І я тебе! Ми можемо разом покинути замок. Я знаю вихід, нас ніхто не помітить. 

— Ні, я не можу цього зробити. Король мусить залишатися до кінця зі своїми солдатами. Лише завдяки мені вони ще тримаються, і я маю бути з ними.

— Батьку… — її голос тремтів, а сльози горохом котилися по щоках.

— Ти мусиш пообіцяти мені, що покинеш замок, — він поглянув їй в очі й побачив у них невимовний жаль і смуток. — Ти моя остання надія, яка навіки залишиться в моєму серці й душі. Живи заради мене і всіх людей нашого королівства. Я люблю тебе. Він ніжно поцілував її в чоло.

— І я тебе люблю... — ледь чутно прошепотіла вона, відчуваючи, як серце розривається від болю.

Остання мить обіймів була наче ціле життя. Ірріель покинула замок через тунель, повернувшись назад до лісу. Король зачинив таємні двері назавжди, щоб ніхто більше не міг ними скористатися. Вона скочила на коня, який чекав на неї в лісовій гущавині. Востаннє поглянула на замок, свій рідний дім, після чого прямувала до Арагартеса.

Дощ ущух і сонце зійшло над горизонтом, але густі хмари затягнули небо. Вони не давали світлу можливості освітити землю, зігріти її своїм теплом і наповнити енергією. 

У цей момент таран нарешті пробив ворота замку. Всередину увірвалися харумани й вайли, вбиваючи кожного, хто ще залишався живим і чинив опір. Усі захисники загинули, як і сам король Валарон. Смерть і спустошення — це все, що залишилося в напівзруйнованій фортеці.

Після того, як Дейлок залишив меч Мадея в Аргосі, він залишився без зброї. Проте коли вони перебували в ельфійському королівстві в Тихому лісі, Айракс подарував йому чудову заміну — ельфійський меч. Дейлок прийняв цей дар із щирою вдячністю.

Дейлок та Айракс прибули до королівства Саррамон, до замоку Авалон. Навколо панувала мертва тиша, яку порушував лише шелест вітру. Коли перед очима постали розбиті вежі Авалона, Дейлок міцно стиснув руків’я свого меча. Повсюди лежали тіла солдатів, вайлів та харуманів. Ворог залишив по собі тільки розруху та мертві тіла. Їм забракло лише пів дня, щоб встигнути на битву. Але тепер вони стояли перед могилою королівства.

Вони підібралися ближче. На стіні стояв харуман, оглядаючи місцевість, а з іншого боку — ще один. Айракс і Дейлок зуміли непоміченими дістатися до мурів замку. Земля під ногами була вкрита безліччю перемішаних слідів. Біля вхідної стіни двоє вайлів охороняли шістьох солдатів, прикутих по двоє ланцюгами за ноги. Полонені мусили носити тіла своїх загиблих товаришів і що було ще гірше, тіла своїх ворогів та складати їх у спільні купи. Спостерігати за цим було нестерпно. В голові Айракса промайнула думка: «Невже таке чекає на всіх, якщо ми не зупинимо вайлів і харуманів? Ні, ніколи!»

Скориставшись дірою в стіні, Дейлок і Айракс прослизнули всередину фортеці, де четверо солдатів, носили тіла побратимів, якими була буквально вистелена площа. Кожен крок бранців супроводжувався криками двох охоронців-вайлів. Загиблих спалювали, наче це було звичайне сміття, а не героїчні оборонці замку. 

— Потрібно їх звільнити, — пошепки промовив Айракс. 

— Згоден, — погодився Дейлок. — Я візьму цих двох, а ти тих, що на стінах. 

Айракс коротко кивнув, дістаючи стрілу. Його погляд став холодним і зосередженим.

Вони розійшлись в різні сторони, щоб зайняти найвигідніші для них позиції й готові були атакувати.

Дейлок наблизився до вайлів і поглянув на Айракса, подавши йому сигнал кивком голови. Дейлок напав першим і миттєво вбив першого вайла. Інший встиг обернутися і відбити атаку. Харумани на стінах замку зачули дзвін мечів і встигли лише повернути голови, як Айракс швидкими пострілами скинув їх із стін, випустивши по стрілі в кожного. Дейлок тим часом зумів упоратися і з другим вайлом.

За мурами залишилися тільки двоє вартових. Вони попрямували на допомогу побратимам, коли помітили, як один із харуманів падає зі стіни. Проте Айракс і Дейлок убили їх, щойно ті забігли всередину крізь ворота.

Навкруги панувала розруха. Спалені та зруйновані будівлі давали змогу уявити, якої сили було це протистояння. Проте найжахливішим було те, що сили темряви зруйнували статую богині, немов прагнучи знищити надію на перемогу в серцях людей. Посеред площі замку Авалон від кам’яного тіла богині Астерії залишилися лише уламки та п’єдестал, на якому вона височіла. Це була одна з найпрекрасніших статуй, присвячених богині. Колись вона гордо стояла в центрі площі з піднятою лівою рукою, тримаючи невеликий посох, на верхівці якого виблискував незгасний «Камінь Сонця».

Камінь було знайдено в серці Мірросу, де гноми будували свій новий дім — замок Думінас. Коли першовідкривач витягнув знахідку на поверхню, вкритий віковим пилом артефакт немов «ожив». Він жадібно поглинав сонячне проміння, перетворюючи його на нестерпно яскраве сяйво. Досвідчений гном, який провів у шахтах усе життя, здригнувся від несподіванки. Побоюючись магічного опіку, він кинув сяючий камінь на траву. 

Протерши очі й відновивши зір, який зник на мить, він поглянув на землю. Камінь лежав там, де його й кинув і продовжував яскраво світитися. Гном повільно опустився на коліна, наблизившись до нього на відстань витягнутої руки. Він простягнув її обережно, наче намагався схопити змію, яка уважно за ним спостерігає й от-от має вкусити. Та коли його пальці ледь торкнулися граней, гном здивовано зрозумів: камінь був холодним, як і будь-який інший самоцвіт, видобутий ним із надр. Гном міцно обхопив знахідку своєю невеликою, але жилавою рукою. Сяйво пробивалося крізь його пальці, але більше не лякало.

Згодом «Камінь Сонця» — назву, яку йому дав той самий гном, — намагалися відполірувати та вигранювати, щоб надати йому певної форми. Проте камінь не піддавався жодній обробці, тож зрештою ці спроби облишили. Відтоді як він уперше притягнув до себе сонячне світло, немов назавжди ув’язнивши його в собі, він не припиняв так само яскраво сяяти. З моменту свого народження він став незгасним і ніщо не могло його загасити: ні густа темрява, ні саме зло, що несло за собою пітьму.

Тому вирішили, що «Камінь Сонця» має належати всім, а особливо тим, хто тримає оборону на кордонах. Так артефакт опинився у фортеці Авалон, що в королівстві Саррамон. Він незмінно освітлював межі земель для тих, хто оберігав п’ять королівств та їхніх жителів від сил зла й темряви. Вічне сяйво вдень і вночі допомагало стражам, даруючи їм надію та сили, яких інколи так бракувало.

Через деякий час під час того самого будівництва палацу Думінас знайшли ще один такий самий «Камінь Сонця», навіть того ж розміру. Його помістили на схожу статую, присвячену богині Астерії, у фортеці Верденс-Тор, що в королівстві Вальєс. Так само «Камінь Сонця» освітлював прикордонні землі королівства, оберігаючи спокій його мешканців.

Подейкують, що знайдений камінь — це душа самої богині Реї, уламки якої залишилися в землі, коли вона створювала Світ Пейрени. Зароджуючи життя, вона вкладала в нього частинку своєї душі. Можливо, це і є та сама частинка?

Коли вайли та харумани захопили фортецю Авалон і вона цілком перейшла під їхню владу, один із вайлів помітив, як промінь світла намагається пробитися крізь чорну болотяну масу. Це сяйво приманило його. Він із неабиякою обережністю та цікавістю наблизився до ледь помітного маяка, що продовжував вабити його до себе.

Коли він узяв камінь у руку, болото, що вкривало його, захищало вайла від миттєвої смерті. Проте, не знаючи цього, він очистив захисний шар, і щойно це зробив — «Камінь Сонця» засяяв на повну силу, засліпивши воїна темряви. Тієї ж миті камінь обпік вайла, спалахнувши в його руках, наче факел. Камінь упав назад у багнюку, а вайл згорів миттєво, не залишивши по собі й сліду. Усі, хто був у фортеці, бачили це на власні очі, але так і не змогли збагнути, що сталося. Частину воїнів охопив страх, тому командири вирішили якнайшвидше покинути фортецю й поспішити на північ.

Дейлок з Айраксом звільнили скутих кайданами солдат. Їхній вигляд був жахливий: обірваний одяг, болото і кров змішалися, утворюючи суцільну брудну масу. Кілька воїнів мали поранення на руках і ногах, навіть обличчя були посічені порізами. Усе це завдавало неймовірного болю, та попри страждання, вони прагнули жити й боротися. Однак, вимучені та знесилені, вони не могли протистояти вайлам у бою.

— Дякуємо, що допомогли звільнитися від них, — прохрипів солдат, вказуючи на вбитих вайлів та ланцюги.

— Мене звуть Дейлок, а це мій друг Айракс... 

— Якщо ви прийшли на допомогу в боротьбі з вайлами й харуманами, то запізнилися, — сказав один із солдатів. — Ще вчора вони захопили замок і рушили на північ. 

— Я не знаю мови вайлів, але одне слово зміг розібрати: «Арагартес», — додав інший воїн. Він сидів на землі й оглядав свої рани. 

— Ви підете з нами? — запитав Дейлок.

— Ні, — заперечив солдат. — Погляньте на нас, ми своє вже відвоювали. У нас і тут справ вистачає. Воїн вказав на тіла, що досі лежали в закривавленому болоті. Це були їхні побратими по зброї, і просто покинути їх тут вони не могли. Дейлок це цілком розумів.

— Король покинув нас! — вигукнув інший солдат. — Можливо, з його підтримкою ми б вистояли. 

— Він зрадив нас, — підтримав його інший.

— Ні! — гнівно вигукнув Айракс і ступив уперед до солдата. — Не смій цього казати. Він боровся заради вас і всього королівства! Він був мужнім і сміливим, але аж ніяк не зрадником! 

— Що ви знаєте?! Ви такі ж солдати, як і ми... 

— Так, ми солдати, — перебив його Дейлок, одразу ставши на захист Деланфа. — Солдати, які билися з вашим королем пліч-о-пліч проти вайлів і харуманів. І саме завдяки йому ми зараз тут. Він урятував нам життя, віддавши своє.

Усі затихли й переглянулися, не розуміючи, про що він говорить. Адже ніхто не сповістив королівство та його жителів про те, що король Деланф мертвий. 

— Він віддав життя за нас усіх, — тихо додав Айракс, і в його голосі відчувалися ноти болю. — Ваш король і наш друг загинув, щоб ми могли повернутися додому живими. Він був готовий віддати життя за будь-кого з вас. Військові понурили голови: звістка про смерть короля огорнула їх жалем і невимовним смутком. 

— Невже він справді загинув? — запитав один із солдатів, досі не вірячи почутому. — Але як це сталося? 

— Цього не може бути... — ледь чутно промовив. 

— Ми не знали... Нам немає прощення, — тихо мовив солдат. 

— Ми не звинувачуємо вас у тому, чого ви не знали, — підтримуючи солдатів, сказав Дейлок. — Завдяки вам королівство досі стоїть і стоятиме далі. Про вас і вашого короля складатимуть легенди та пісні, завдяки чому вас пам’ятатимуть вічно. 

— Але погляньте! — солдат підвівся з колін і вказав на руїни замку. — Нас розбили та практично знищили.

— Але залишилися інші королівства і фортеці, знищити які ми не дозволимо, — твердо відповів Дейлок. — Ми боротимемося до смерті, як і ваш король Деланф. 

— Гадаю, нам пора, — звернувся Айракс до Дейлока. 

— Так, — кивнув той у відповідь. — Нам пора. 

— Прощавайте, — сказав солдат. — Нехай береже вас богиня Астерія.

Вони покинули замок Авалон, залишивши солдатів наодинці зі своїм горем, і швидко рушили до Арагартеса. Саме там мала відбутися головна битва, яка вирішить подальший хід подій і долю п’яти королівств. Міррос, Аделія та Арагартес зібрали війська, щоб зупинити й знищити тих, хто приніс зло та розруху в їхній дім. Гноми також поспішали на допомогу. На поклик прибула й частина ельфів — переважно лучники та розвідники.

Ще до того, як зібралися всі війська, Дейлок та Айракс прибули до замку раніше за своїх противників, об’їхавши їх іншою дорогою. Ірріель також уже була в місті й готувалася до оборони. Вони нарешті зустрілися і розповіли одне одному про все, що бачили й пережили за той час, поки були в розлуці.

З-за горизонту з’явилися війська харуманів і вайлів. Зло, що вселяло жах ніби виринуло з-під землі. 

У цю мить король Арагартеса звернувся до солдатів, і його голос розлетівся по всій фортеці: 

— Нам більше нікуди відступати! — вигукнув він. — Зараз наш дім тут, і ми мусимо його захистити. Ми — остання перепона перед знищенням усього, що за нашими спинами. Ми — остання надія на виживання. Якщо нас наздожене смерть, ми помремо в бою за свободу з надією на перемогу в серцях. Ми битимемося не за славу чи почесті, а за себе, за побратима, що стоїть поруч, за рідних і дітей — заради життя інших. І саме завдяки цій силі ми переможемо! 

Крики воїнів злилися в єдиний гуркіт. Після чого почалася злагоджена, мов годинниковий механізм, робота. Важкі важелі катапульт з рипінням звели до бою, лучники застигли на стінах, будучи на поготові, а мечники оголили свої леза. Кожен воїн за муром перетворився на камінь, зосередивши весь свій гнів у погляді, спрямованому на чорну навалу.

Коли велетенська маса ворогів була вже зовсім близько, пронизливий гул рога змусив їх завмерти. Харумани та вайли завмерли в ідеальних рядах, не ворушачись і не видаючи жодного звуку. На рівнині, де щойно панував хаос, тепер панувала мертвотна тиша. 

Від побаченої кількості військ кожен воїн за муром відчув, як по їх спинах пробіг холодок. 

Раптом забили громіздкі, величезні барабани. Вайли й харумани розступилися, і поміж них виїхали катапульти — вони були вдвічі більшими за ті, що мали люди. Їх штовхали велетні. 

Ірріель одразу їх впізнала. Вона поглянула на них, і її губи беззвучно промовили лише одне слово: «Руйнівники». 

Машини зупинилися, і все затихло. Та знову засурмив ріг — і почався обстріл замку. Десятки катапульт запускали в небо величезне каміння, оббите залізом із шипами. Удар за ударом вони влучали в могутні мури Арагартеса — однієї з найзахищеніших і найнеприступніших фортець п’яти королівств. Стіни витримували основні залпи, проте верхня частина замку, де стояли солдати, не була настільки міцною. Від прямих влучань зубці мурів руйнувалися, забираючи життя захисників. Солдати, що ще мить тому були готові до бою, тепер змушені були шукати порятунку від граду каміння.

У відповідь на ворожий обстріл солдати теж почали обстрілювати ворога. Більшість снарядів заривалися в розмоклу землю перед самим носом у вайлів та харуманів. Рідкісні влучання вбивали лише кілька десятків воїнів темряви. Для незліченної орди, загибель кілька десятків солдат була не дорожчою за пил під ногами.

Сили темряви до самого ранку намагалися пробити мури фортеці, але марно: зовнішні стіни непохитно витримували удари. 

Захисникам фортеці вдалося знищити більшість ворожих машин. Але деякі з них ворогу вдалося відновити. 

В захисників закінчилися кам’яні ядра. Доводилося заряджати свої знаряддя уламками зруйнованих будівель. 

З-за обрію визирнуло сонце, але ненадовго. Густі хмари закрили його собою, немов не даючи сонцю спостерігати за подальшими подіями.

Війська вайлів і харуманів перейшли в наступ. Щойно вони наблизилися на достатню відстань, лучники випустили залп стріл, що закрили собою небо і градом обрушилися на загарбників. Смертоносний дощ упав на голови ворогів. Вайли намагалися сховатися за щитами. Ті, хто не встигав закритися, стріли прошивали обладунки наскрізь, пригвожджуючи воїнів пітьми до вогкої землі, з якої вони вже ніколи не підведуться. 

Харумани також не зволікали. Випущені з їхніх луків стріли, наче краплі води, що вщерть наповнюють глечик, залітали всередину фортеці. Вони несли із собою хаос і смерть, заливаючи все навколо кров’ю. Снаряди падали згори, немов сапсани, що стрімко кидаються на свою здобич. 

Харумани й вайли підійшли впритул, щоб атакувати стіни замку, але два величезні й глибокі рови не давали можливості закинути драбини. Вони, немов дві змії, оповили фортецю, захищаючи її від ворогів. У кожному з них, під каламутною водою, ховалися гострі залізні кілки, верхівки яких ледь виринали на поверхню. 

Обстріл із мурів не припинявся ні на мить, але стріли та каміння тонули в цій чорній масі, як краплі в океані. Ворогів не ставало менше, а навпаки, їхня кількість лише зростала, і ніхто не знав, чи не прибуде до них ще більше підкріплення. 

Вхід до замку захищав підйомний міст. Він був піднятий, і щоб дістатися воріт, ворогам потрібно було змусити захисників опустити його або ж знайти спосіб зруйнувати механізм.

За справу взялися вайли та їхні Руйнівники. Вони притягнули велетенський арбалет, заряджений короткими сталевими стрілами-гарпунами. Їх одну за одною випустили по верхній частині мосту. Стріли пробили міцні дошки, і з них вискочили зазубрені гаки, що, наче чотиризубі пащі, вчепилися в дерево. Від кінців стріл тягнулися масивні ланцюги. За них вхопилися Руйнівники: перекинувши ланцюг через плечі, вони всією своєю масою та неймовірною силою вперлися тягнути. Під ударами батогів вайлів та власним ревом велетні буквально втискалися в землю ногами, ледь не зариваючись у неї. 

Король Маргас наказав солдатам стріляти по велетнях, але стріли не могли пробити броню, якою їх спорядили вайли. Залізні шоломи, наплічники, нагрудники та поножі надійно захищали їх від стріл. 

— Стріляйте по руках і ногах! — вигукнув король, вказавши на їхні слабкі місця.

Стріли жалили велетнів, наче розлючені оси, але замість того, щоб зупинити монстрів, біль лише розпалив їхню лють. Зі страшним скреготом металу об камінь внутрішні механізми фортеці здалися і важелі вилетіли з пазів, і підйомний міст із гуркотом почав опускатися. 

Тим часом щоб перебратися через рови, вороги почали підносити дерев’яні саморобні переправи. Їх прокладали велетні просто через воду, у якій плавали численні трупи вайлів та харуманів. Це дало змогу загарбникам можливість впритул підібратися до стін фортеці. 

Біля кожної стіни було по два похилі кам’яні спуски, що вели до ровів. По них спускали величезні круглі брили, утричі більші за людину. Біля кожного спуску було складено по кілька штук такого каміння.

Коли їх пускали вниз, брили викочувалися на поле й продовжували котитися, зминаючи все на своєму шляху. Дехто встигав відскочити, але більшість вони просто вдавлювали в землю своєю вагою. 

Під одну з таких куль потрапили велетні, які несли міст. Від потужного удару дерев'яна конструкція розлетілася на тріски, а одного з велетнів придавило. 

Але цього було недостатньо, кам'яні кулі закінчувалися, а вайли та харумани все одно продовжували свій наступ.

Високі драбини, на верхівках яких були гаки, чіплялися за мури фортеці. Один за одним по них видиралися вайли та харумани. Домігшись свого, вони потрапляли в фортецю, але там із ними швидко справлялися. 

— Невже це відбувається насправді? — прошепотіла Ірріель, хоча в її душі це був крик. — Мій батько помер… Верденс-Тор пав… Авалон теж… Наші сни в пустелі… вони справджуються… 

— Ні, послухай мене, — різко перебив Дейлок, схопивши її обома руками за плечі, щоб стряхнути від явного сну. — Послухай мене: це всього-на-всього був сон, і він нічого не означав, поки ми живі. А ми з тобою живі. Чуєш мене? Ми живі й мусимо боротися до кінця, незважаючи ні на що. У снах ми померли в різних місцях. Ти мала померти вдома, у Верденс-Торі, але ти тут, з нами, зі своїми друзями. Зі мною, з Айраксом, Валаніром, який одужав і скоро прибуде, як і Навард. Вони йдуть на допомогу і все буде добре. 

— Валанір одужав? — здивовано перепитала ельфійка. 

— Так, він одужав і вже в дорозі до нас. 

— Але як ти про це дізнався? 

— Айракс розповів. До нього прибули друзі-розвідники, вони й принесли цю звістку. 

— Це ж чудово... — прошепотіла вона, ніби все ще не вірячи. 

— Тому нам потрібно боротися, — твердо відрізав Дейлок. — Заради них і заради нас самих.

Вона кивнула головою у відповідь. Вони знаходилися у вежі фортеці, верхівка якої була зруйнована катапультами. 

До них влізли декілька харуманів і вайлів, обступивши їх. Дейлок і Ірріель стали в захист, відбиваючи їхні атаки. Їм прийшли на допомогу солдати і разом вони змогли впоратися з ними.

Дейлок поглянув вниз, за стіну: до них продовжували підійматися вайли й харумани. 

За наказом короля притягнули чан зі смолою. Вона була настільки густа, що нагадувала болото і чорнішою за смерть. Лучники змочували наконечники стріл і пускали їх по дерев’яних мостах, які повільно загорялися, і як тільки основа вигоряла, мости під натиском набігів вайлів і харуманів проломлювалися.

Деяку частину смоли виливали у воду і підпалювали. Водяні рови, покриті смолою, горіли й не давали можливості підійти досить близько до стін фортеці. Ті, хто намагався їх перейти, спалахували й горіли, немов живі факели. Вони кричали й бігали, намагаючись загасити вогонь, але все було марно — смола просочувалася крізь одяг, покриваючи тіло. 

Ніщо не зупиняло темряву. Інші ж перехідні мости, які підносили Руйнівники, обкладали залізними щитами й обладунками.

Один із таких броньованих мостів проклали прямо до брами. По ньому до воріт фортеці підтягнули величезний таран. Жахлива масивна балка, витесана зі стовбура стародавнього дерева й окована залізним наконечником, висіла посередині на товстих ланцюгах. Вона кріпилася до поперечини, що трималася на міцних опорах. Руйнівники та численні воїни відтягнули її назад, а потім спільними зусиллями штовхнули вперед — і таран із приголомшливою силою вдарив залізним вістрям у ворота. 

Щоб послабити удари по брамі, захисники спускали на мотузках мішки з половою, намагаючись підставити їх під таран і в такий спосіб пом’якшити зіткнення. Проте коли харумани перерізали мотузки, методичне руйнування воріт відновилося з новою силою. 

Брама була дерев’яна, але покрита залізом. На кожній її стороні (лівій і правій) був намальований герб Арагартеса. Перед брамою опускалася сталева решітка, яка ненадовго стримала подальший рух тарана.

Дві величезні дерев’яні балки, витесані з суцільних стовбурів, вставляли вертикально згори; їхні нижні частини врізалися в землю. Ще одна балка проходила горизонтально посередині.

Це була надійна конструкція, яка давала впевненість у тому, що вхідна брама захистить від проникнення ворога всередину фортеці. 

Айракс приєднався до Дейлока та Ірріель. Вони стояли неподалік від брами й відчували, як стіна ледь здригається під ударами, що нагадували грім. Вони бачили, як таран б'є щосили, намагаючись пробити ворота.

Першою не витримала сталева решітка — під страшним натиском вона просто тріснула й була виламана. Балки продовжували стримувати удари, а брама ледве прогиналася, хоча й здригалася від кожного зіткнення. Двоє велетнів щосили тягнули за ланцюги, прив’язані до колоди, дедалі дужче розгойдуючи таран. Обабіч стояли харумани, допомагаючи їм.

Солдати намагалися зупинити їх, стріляючи з луків навіть запаленими стрілами, але ворог не відступав і продовжував натиск. Вайли та харумани, ведучи вогонь у відповідь, не давали захисникам змоги часто стріляти, прикриваючи велетнів. Кільком харуманам таки вдалося проникнути всередину — вони спробували зсунути одну з опорних балок, але їх швидко зупинили та вбили.

Вайлів і харуманів ставало все більше. Немов величезний рій комах, вони залазили на стіни та всередину фортеці.

Завдяки своїй кількості вони зуміли зняти одну з балок, чим полегшили натиск на браму. Інші дві, що залишилися, самі по собі не змогли довго витримати й проламалися. 

Немає такої фортеці, такої стіни чи брами, які були б достатньо міцними, щоб протистояти ударам тарана. Навіть якщо конструкція витримає перші поштовхи, то не надовго. 

Сили темряви невпинно зростали: до них приєдналися війська, що перебували в Мірросі. Та коли вони наблизилися до мурів, на допомогу людям прийшло підкріплення з королівства Аделія. Вони відтягнули частину вайлів та харуманів на себе. Центр їхнього війська був навмисно слабшим за фланги — він прийняв на себе головний удар сил темряви, заманюючи їх у пастку. Тим часом основна частина воїнів Аделії зайшла з правого флангу і несподівано для ворога вдарила з боку лісу. 

Солдати під командуванням короля Орнікса зайшли з лівого флангу і разом із військами Аделії оточили вайлів та харуманів. Вони об’єдналися і немов ковальські кліщі, що міцно тримають розпечену сталь, затиснули ворога. Їхній цілісний удар, подібний до важкого молота, миттєво знищив значну частину ворожого війська. 

Гноми також приєдналися до людей, вступивши в бій майже одночасно з військами Аделії. 

Навард, як командир, вів свій народ вперед, прагнучи винищити сили темряви. Удари їхніх важких сокир і молотів несли смертельну загрозу, нищачи ворога крок за кроком, удар за ударом. 

Саме в цей момент таран нарешті проломив браму; звук розтрощеного дерева немов розколов душі солдатів. У фортецю хлинули вайли та харумани, і лише солдати могли їх стримати. Кожен воїн відгукнувся на несамовитий крик власного серця і кинувся на ворога, захищаючи свій дім так, як ніколи раніше. Вони билися за свої сім’ї та друзів, не даючи темряві запанувати там, де споконвіку жили вони та їхній рід. 

Відбулося запекле протистояння. Попри чисельну перевагу, всі вайли та харумани, що встигли прорватися у фортецю, опинилися в оточенні військ Аделії та Мірроса. Союзники не дали ворогу жодного шансу вирватися з цих смертельних обіймів і перебили всіх загарбників до останнього. 

Усі солдати разом із Дейлоком, Айраксом та Ірріель вийшли з фортеці на поле битви. Там, серед гуркоту зброї та криків бою, вони нарешті зустріли свого вірного друга Наварда, який бився у самій гущі битви.

Ворогів ставало дедалі менше, і тактика королів почала приносити плоди, наближаючи перемогу. Здавалося, до тріумфу залишилося зовсім трохи, проте сподіватися на це було марно. Засурмили труби, забили барабани, і з-за горизонту з’явилася неймовірна кількість нових військ темряви. Їхня чисельність вдвічі перевищувала сили людей, гномів та ельфів разом узятих.

Руйнівники з молотами, двоголові почвари, вовки та чаклуни, а разом із ними вайли-розвідники, лучники й воїни-харумани — усі вони вишикувалися вздовж горизонту. Їх ставало дедалі більше, і ця темна армія здавалася нескінченною. 

Їхня чисельність вселяла страх молодим солдатам, але ветерани, які відслужили чимало літ, навпаки — розлютилися ще дужче, щойно побачили ворога. Воїни були виснажені битвою, проте тікати було нікуди й дороги назад не було. Тільки вперед! Адже вони знали: найкращий захист для них — це напад. 

Орнікс повільно проїхав перед армією і цокіт копит його коня був єдиним звуком у тривожній тиші. Він розглядав своїх людей — виснажених, закривавлених, але непокорених. Зупинившись у самому центрі, де стояли Дейлок та його друзі, король підняв меч і своїм громовим голосом сказав:

– Друзі мої, – почав він. – Сьогодні день, який визначить нашу долю і долю наших дітей. Ми покладемо кінець хаосу і смерті. Зараз я такий же солдат, як і всі ви. Ми мусимо стати одним цілим із нашими друзями та побратимами.

Він вказав на гномів і ельфів.

— Ми тут, щоб назавжди викорінити зло й темряву, що прагнуть знищити нас і підкорити наші землі! Ми зупинимо їх навіть ціною власного життя. І якщо нам судилося полягти, ми залишимося жити в серцях і пам’яті наших дітей, які сподіваються на нас і дивляться нам услід. 

Ми тут, щоб звільнити їх від смертельних, кровопролитних війн в майбутньому і навічно принести спокій у їхні серця і на наші землі.

Тому не дамо ворогу знищити нашу свободу і добро, яке з давніх віків панувало на цих землях. Зло не пройде крізь нас, адже ми щит добра, який, захистить наші сім'ї, а наші мечі немов ясні зорі, розвіять пітьму, як день розганяє ніч.

Тож уперед — до перемоги! 

Військо вибухнуло одностайним криком підтримки. Промова короля вселила в кожного дух відваги та мужності, викорінивши страх перед смертю.

— Ми мусимо їх перемогти, і ми це зробимо! — пробурчав Навард, міцніше стискаючи сокиру. 

Раптом позаду почувся тупіт сотень копит. Усі озирнулися: до них наближалися ельфи-маги. Кожен був верхи на коні й тримав однією рукою вуздечку, а іншою — посох. Ці посохи різнилися між собою як формою, так і магічними каменями, що випромінювали сліпуче яскраве світло.

— Вибачте, що так довго, — промовив Валанір, непомітно підійшовши до друзів. — Нам потрібен був час, щоб підготуватися до битви. Ну і мені довелося відновити сили. 

— Валаніре! — вигукнула Ірріель і кинулася йому в обійми. — Ми так за тебе хвилювалися!

— Саме завдяки вам я зараз тут, із вами.

— Ні, — заперечив Дейлок. — Завдяки тобі ми вдома і готові його захищати.

— А я вже думав, що ти не захочеш приїхати й пропустиш усі веселощі! — вигукнув Навард із посмішкою, що ховалася в його густій бороді.

Валанір посміхнувся у відповідь: 

— Хіба я міг таке пропустити? — сказав він. — І тим паче, як би ви обійшлися без мене? Особливо ти, буркотуне гноме. 

— Я не буркотун! — заперечив Навард. — Але, попри все, я радий, що ти з нами.

— Уперед! — вигукнув король Орнікс. — За Есфейрос! За богиню Астерію! 

Немов нищівний смерч, військо рушило назустріч харуманам і вайлам. 

Попереду йшла кіннота, або ж те, що від неї залишилося; за нею піхота, а далі — ельфи-лучники та маги. 

Айракс, Ірріель, Валанір, Дейлок і Навард трималися пліч-о-пліч. Вони немов утворили власний малий союз щоб допомагати один одному та прикривати спини.

Кіннота рухалася попереду всіх, назустріч розлюченим, кровожерним тварюкам, осідланим вайлами й харуманами. Але перш ніж вони зіткнулися, в бій вступили ельфійські стріли.

Лучники випускали стрілу за стрілою, вкриваючи ними небо, доки дві стіни війська не зійшлися.

Руйнівники розмахували величезними молотами, які, немов маятники, хиталися з боку в бік і розкидали всіх, хто потрапляв їм на очі. Один удар — і солдата відкидало на десятки метрів, інших вони чавили лапами, немов комах. 

Дейлок та Айракс об'єднали сили та кинулися на почвару. Поки Айракс відвертав увагу, пускаючи стріли в велетня, Дейлок блискавичним випадом розрізав незахищене горло звіра. З оглушливим ревом, що перейшов у передсмертний хрип, руйнівник звалився на землю. 

Маги, що стояли за спинами солдатів, воєдино об’єдналися голосами, промовляючи закляття. Вони одночасно підняли свої посохи. Магічні кристали залилися червоним світлом і засяяли.

Темні хмари, що огорнули небо, нависли над полем битви, коли раптом вогонь освітив їх і із-за хмар вилетіло вогняне каміння, за кожним із яких тягнулися язики полум’я.

Вогняні метеори з гуркотом падали в саму гущу ворожого війська, розлітаючись на розпечені шматки. Харумани та вайли перетворювалися на живі смолоскипи. Охоплені полум’ям, вони кидалися врізнобіч, вносячи ще більший хаос у лави темного війська. Поле бою наповнилося запахом гару та нелюдськими криками.

Після цього ельфи-маги виступили вперед і зіштовхнулися в бою з чаклунами, які безупинно вбивали солдатів ударами блискавок, ледь не спалюючи їхні тіла дотла. Частини тіл обвуглювалися, шкіра чорніла й вигоряла. Вони вмирали так, немов їхні душі виривали з тіл, які безжиттєво падали на землю.

Маги зупинили чаклунів, приймаючи удари на себе й парируючи їх власними закляттями. Сили були нерівні, але на це ніхто не зважав, адже сила не в кількості, а в духовній і внутрішній стійкості.

Раптом у небі з’явилася величезна тінь. Вона блукала між хмарами, і здавалося, ніби це частинка хмари відірвалася від інших і тепер самовільно блукає небосхилом.

Тінь наближалася і ставала дедалі більшою. Образами вона скидалася на птаха — дуже великого, такого, що всі, хто його помічав, лякалися.

Птах пролітав між навислими густими хмарами й, немов риба, то виринав, то знову занурювався, поки не зник зовсім.

Та за мить він різко винирнув із за хмар і попрямував вниз. Він наближався до харуманів. Вони намагалися збити його стрілами, але все було марно величезний птах викручувався й вигинався так, що жодна стріла не зачепила його. 

Він наблизився настільки близько, що всі зрозуміли, що це зовсім не птах, а дракон. Великі крила утримували його тіло в повітрі, на лапах виднілися пазурі, довгий гнучкий хвіст і шия виляли з боку в бік, а з пащі вивергався вогонь.

На його спині, тримаючись за вуздечку, сидів чоловік. Він керував ним майстерно.

Дракон хапав по ворога здіймався до самих хмар і розтискав лапи, скидаючи ще живих ворогів із висоти на вірну смерть.

Вершник літав з одного боку в інший, кружляючи над усім полем битви, вдивляючись в обличчя солдатів і оглядаючись по сторонах, немов намагаючись когось знайти.

Цієї миті Ірріель опинилася у смертельній небезпеці. Вона впала на землю від потужного удару харумана. Ворог уже замахнувся сокирою для фатального удару, аж раптом дракон схопив його і відкинув на інших нападників.

Він покружляв у повітрі, відігнавши вайлів від ельфійки. Ворог заціпенів від страху: сама думка про те, що дракон може бути прирученим, підірвала їхній зловісний дух. 

Дракон приземлився біля Ірріель. Вайли намагалися підкрастися й убити його, але він не давав жодного шансу навіть тим, хто ставав невидимим. Дракон захищав себе та свого господаря, відкидаючи нападників колючим хвостом або спопеляючи їх смертоносним полум’ям.

З дракона зістрибнув молодий чоловік. Ірріель продовжувала лежати; вона, як і всі навколо, була вражена побаченим. Незнайомець ховався за сталевою блискучою маскою, крізь яку було видно лише очі та рот. 

Він підійшов до неї й простягнув руку. Ельфійка дещо вагалася, проте, не відчувши небезпеки, прийняла допомогу. Ірріель поглянула в його блакитні очі й заціпеніла. Чоловік скинув маску. Вона не вірила власним очам: перед нею стояв Деланф. Від неочікуваної зустрічі вона заціпеніла. Вона намагалася щось сказати, але слова застрягли в горлі — замість них вона просто міцно обійняла його.

Невелика борода, якої раніше не було, покривала його обличчя. Ірріель відступила, щоб ще раз поглянути на нього й усвідомити, що це не сон, і сказала:

— Невже це ти? Але як… як ти вижив? Ми гадали що ти… 

Він ледь помітно всміхнувся. Його голос звучав низько й впевнено.

— Так, це я, — відповів він із дивовижним спокоєм. — Я повернувся. 

Друзі Ірріель побачили, де приземлився дракон, і кинулися до неї. Але коли вони пробилися крізь гущу бою, то зупинилися як вкопані, не вірячи власним очам. 

— Деланф! — викрикнув Навард. — Не вірю своїм очам.

— Вітаю тебе, друже, — відповів Деланф з посмішкою.

— Але…

— Я теж щасливий, що ви живі, — перебив він Айракса. — Але гадаю, нам краще взятися до справи, а то без нас не впораються. 

— Твоя правда, — підхопив Дейлок. — Розповіси все за столом після нашої перемоги. 

Повернення Деланфа стало для всіх живим символом відродження; він приніс із собою не лише дракона, а й світло в серця змучених солдат. Надія, що вже почала згасати, розгорілася з новою силою, перетворивши страх на незламну віру в перемогу.

— Забув сказати: я тут не один! — прокричав Деланф, відбиваючись від вайлів. — Я привів підмогу! 

Дракон за його спиною діяв як живий щит: одним ударом хвоста він розкидував ворогів, не залишаючи їм жодного шансу підійти. 

— І де ж вона… твоя підмога? — у відповідь запитав Айракс випускаючи стрілу в харумана. 

— Поглянь туди, — Деланф кивнув вбік. 

Позаду вайлів і харуманів виступило військо під командуванням Нерала. Воно не вражало своєю кількістю, але завдяки своїм здібностям знищувало ворогів не гірше за багато тисячну армію.

Вони просурмили в ріг і рушили в бій, виймаючи на ходу мечі й спрямовуючи їхні вістря на супротивника. Іншою ж рукою воїни прикривалися залізними круглими та блискучими щитами, оздобленими золотими орнаментами, на поверхні яких була вирізьблена богиня Астерія. 

Вони злегкістю справлялися з ворогом, убиваючи всіх на своєму шляху.

Один із вайлів вступив у сутичку з безсмертним воїном. Коли він проткнув того кинджалом, то огидно скривився, насолоджуючись убивством, але його обличчя швидко стало здивованим, а згодом — і наляканим. Він відпустив руків’я кинджала, залишивши його в тілі супротивника. Солдат вхопився за кинджал і різким рухом витягнув його зі свого тіла. Вайл помітив, як рана на його очах загоїлася. Кинджал відлетів убік і в ту ж мить одним помахом меча вайл поплатився життям.

Небо дедалі густішало й перекочувалося на місці, наливаючись темними барвами. Всередині нього точилася власна війна. Проблиски блискавок і удари грому супроводжувалися органними звуками, що розрізали небосхил і із-за хмар полився рясний дощ. 

Руйнівники продовжували розкидати всіх навколо, вимахуючи молотами. Дейлок спробував поранити одного з них, намагаючись поцілити в ноги, але молот раз за разом пролітав так близько, що він ледве встигав ухилятися. Велетень замахнувся і завдав потужного удару. Дейлок прийняв його мечем, але зброю вибило з рук і вона загубилася в гущі бою. Не втримавшись на ногах, Дейлок повалився на землю.

Велетень обома руками вхопив руків’я молота й закинув його за спину. Деланф та Айракс помітили, що Дейлок у небезпеці, й поспішили на допомогу, але не встигли. Цієї миті в небі прогримів грім, спалахнула блискавка і з-за хмар вилетів меч, що всім лезом увійшов у тіло велета. Коли друзі підбігли, велетень лежав мертвим біля ніг Дейлока. Той вхопився обома руками за руків’я меча й з острахом повільно почав його витягати. У згустку темно-зеленої крові, яка навіть не прилипла до металу, блиснуло блакитне полум’я. Дейлок зупинився і наче сповнившись сили та віри, різким рухом витягнув клинок з мертвого тіла. Лезо засяяло у всій своїй красі блакитним сяйвом. 

— Меч Мадея! — сказав здивовано Айракс. — Але ж ми залишили його в Аргосі, у храмі богині Астерії! 

Раптом повіяв вітер і легким дотиком перетворив тіло велетня на попіл, що вмить розвіявся. 

— Що трапилося? — здивувався Деланф. — Невже це меч так на нього подіяв?

Усі мовчали, не розуміючи, чому так сталося, адже раніше нічого подібного не траплялося.

— Ні, це не меч, — мовив Дейлок. — Погляньте на інших. 

Він вказав на вайлів і харуманів, які розвіювалися попелом, щойно солдати їх вбивали. Те саме відбувалося і з тілами тих, хто поліг раніше. Воїни темряви помітили це й жахнулися. Вони наче прозріли, усвідомивши, що відбувається, тому кинули зброю і кинулися тікати. Величезне військо вайлів, харуманів та їхніх чаклунів відступало, розбігаючись у різні боки. 

Велетні й вовки залишилися, щоб затримати солдатів і дати можливість воїнам темряви відступити.

Але втримати натиск вони не змогли. Солдати прорвали оборону, вирізаючи ворогів, а ельфи засипали їх градом стріл. Зрештою солдати винищили їх усіх.

Раптом на горизонті з’явилися чаклуни. Вони підняли руки догори і разом проказуючи магічне закляття, вказали на небо, де з неймовірною силою гуркотів грім. За їхньою волею стіна блискавок впала на землю.

Від удару земля здригнулася і біля ніг солдатів, які продовжували наздоганяти вайлів і харуманів, почала утворюватися тріщина. Вона поглинала саму себе, швидко розширюючись і стаючи дедалі глибшою та довшою вздовж горизонту, забираючи тих, хто не встиг відступити.

Чаклуни втекли, поки мужні воїни з криками зникали в темній пітьмі провалля. Тріщина виявилася настільки широкою, що її неможливо було ані перестрибнути, ані звести міст, аби переправити все військо. Щоб обійти таку перешкоду, потрібен був час. Тому командири вирішили відновити сили, а вже потім продовжити переслідування армії темряви. 

Воїни, що прибули під командуванням Нерала, вирішили попрощатися з Деланфом та його друзями. 

— Нам пора, час настав, — сказав Нерал, підкликавши до себе і дракона. — Ми виконали своє призначення і на жаль, він мусить піти з нами також. 

Дракон приземлився за спиною Нерала. Він підняв голову вгору й голосно заревів — цей крик був голосом прощання. 

— Але чому саме зараз? — запитав Деланф. — Адже ви нам потрібні.

— Ми б залюбки залишилися і допомогли вам, — відповів Нерал. — Але нас кличе богиня. Ми занадто довго пробули на цьому світі. І все, що ми мали зробити, зроблено і кінцевий шлях ви мусите пройти самі. Прощайте.

Їхні кінцівки, пальці рук повільно почали розвіюватися золотистим піском, що вигравав барвами в променях сонця, яке нарешті визирнуло з-за хмар. Пил обгорнув їхні тіла спіраллю, піднімаючись знизу вгору, наче розмотуючи сувої життя і зрештою зникли, ніби воїнів Сардоса та дракона ніколи й не існувало. Це була остання зустріч, але ніхто ніколи не забуде цього моменту: вони житимуть у піснях і легендах людей до кінця віків. 

Як виявилося, за ними стояв кінь Примара, якого вдалося осідлати Дейлоку. 

— Поглянь, невже він прийшов з ними? — промовив Айракс.

— Він ішов слідом за нами, — сказав Деланф. — Ми помітили його на другий день після того, як вирушили з міста. Він сам знайшов дорогу, ніби знав, куди ми йдемо.

Примара підійшов до Дейлока й поклав голову йому на плече. Той погладив коня, ніби заспокоюючи після довгої розлуки.

— А що сталося з вайлами та харуманами? — Айракс вказав на купи праху, що ще мить тому були лютими ворогами. — Вони розсипалися в порох, ніби були зроблені з піску. 

— Їхня богиня мертва, — відповів Валанір. — Вони це швидко зрозуміли, тому й кинулися тікати. 

— Ти говориш так, ніби сам бачив її кінець, — втрутився Навард, примруживши очі. — Звідки така обізнаність? 

— Меч — цьому доказ, — з упевненістю в голосі продовжив маг. — Ви ж залишили його в храмі богині Астерії. Ми гадали, що вона нас покинула, але клинок покликав її. Вона взяла його, щоб битися зі своєю іншою половиною — богинею Ерідою і перемогла. Саме тому вайли, харумани та їхні творіння розсипаються в прах: вони більше ніколи не зможуть відродитися. Богиня повернула меч Дейлоку, бо знає: коли останній воїн темряви впаде, зброя повернеться на своє законне місце.

— Тоді все зрозуміло, — сказав Навард. — Думаю, пора нам наздогнати їх і повністю знищити, а то моя сокира затуплюється, якщо довго комусь голову не зносить з плечей. 

— Не поспішай, мій хоробрий друже, — усміхнувшись, мовив Деланф. — Гадаю, нашим мужнім солдатам потрібен відпочинок, як і нам самим. Тим паче, — додав він уже сумно, — ми маємо поховати загиблих і вшанувати пам'ять наших побратимів.

— Так, — погодився Дейлок. — Потрібен відпочинок, а вайли й харумани далеко від нас не втечуть. Не побудують же вони за декілька днів собі кораблі, щоб втекти через океан.

— Куди б вони не втекли, — суворо сказав Навард. — Я їх і там знайду. 

— І ми тобі в цьому залюбки допоможемо, — підтримав Айракс. — Якщо ти не проти? 

— Звичайно, не проти! — вигукнув гном. — Я буду тільки за! 

Сонце схилялося до обрію. День був важким для всіх — не стільки фізично, скільки духовно. Кожен ховав своїх побратимів та воєначальників. Високі кургани один за одним виростали, наче гриби після дощу. Тисячі солдатів полягли, захищаючи своє королівство та свої сім'ї. Завдяки їхній жертві зло буде переможене й остаточно знищене. 

Ніхто не святкував і не веселився. День, який щойно змінився ніччю, був траурним. Усі просто відпочивали, набираючись сил перед завтрашнім походом. Це не був кінець для них, але вони точно знали: для їхнього ворога все скінчено. Для нього війна була програна, як і саме його подальше існування.

Друзі сиділи навколо вогню, який весело тріщав, відганяючи нічну прохолоду. 

— Деланфе! — вигукнув Навард. — Ти мав розповісти, як зміг вижити після того, як тебе схопили вайли? 

— Після того, як у мене влучило кілька стріл… — розпочав Деланф. — Я гадав, що помру. В останню мить мені вдалося зібрати всі сили та поглянути на інший бік річки. Я помітив Дейлока і те, як він хотів мені допомогти, але було вже пізно, а до того ж — небезпечно для всіх вас. Я радий, що ви не пішли за мною. Можливо, якби ви це зробили, ми б не сиділи зараз тут. 

Коли мене схопили вайли, вони забрали мене до себе. Я ледь дихав. Можу навіть з упевненістю сказати, що я зміг вижити й завдяки вайлам…

— Врятували? Вайли? — Навард мало не похлинувся елем і голосно реготнув. — Друже, ти певен, що ті стріли не були змазані якоюсь отрутою, від якої в очах двоїться? Ще скажи, що вони підбили тобі подушку, принесли гарячого чаю з травами й побажали доброго дня. 

— Ні, — заперечив, посміхаючись, Деланф. — Вони не поїли мене чаєм. Вони привезли мене до свого табору. Там їхні лікарі витягнули з мене всі чотири стріли й лікували трав’яними, можливо навіть магічними, ліками. Але повністю не вилікували — лише підтримували в мені життя і цим самим катували, щоб дізнатися від мене все, що я знаю.

Вони запитували про меч Мадея, про всіх вас, про те, куди ми прямуємо. Але я тримався. Саме біль і стримував мене від того, щоб не розповісти про вас.

Через два дні, вночі, на табір напали й перебили всіх, хоча, можливо, комусь і вдалося втекти. Я не знаю напевно, бо був напівпритомний і не зовсім розумів, що відбувається. Чув лише крики та дзвін мечів. Коли мене знайшли й забрали з собою, я остаточно знепритомнів, а прокинувся вже в Сардосі. Мене врятував Нерал та його солдати. Весь той час, відколи ми розлучилися, вони нападали на загони вайлів, відвертаючи увагу на себе. Так вони натрапили на мене і завдяки цілющій воді повернули мені здоров'я. 

— А звідки дракон узявся? — поцікавився Айракс. — Він ж був ще яйцем.

— Коли мені стало краще, — продовжив Деланф, — Нерал показав мені його. Він з’явився на світ із того самого яйця, що взяла з собою Ірріель і вилупився відразу після вашого від’їзду. Тоді він був зовсім малим, розміром із птаха. Але завдяки чарівній воді та м’ясу тварин Сардоса він ріс не по днях, а по годинах, із неймовірною швидкістю. З самого його народження я бавився з ним, як із цуценям. Він звик до мене, а я до нього. Коли він окріп, я спробував його осідлати — так, як колись харумани намагалися підкорити перших драконів Мадея. За кілька спроб він мені підкорився. Так я став першим вершником дракона. 

— Дивовижно, — мовила Ірріель. — Ми проживаємо історичні події так само, як колись їх проживали наші предки.

— Так, — відповів Деланф, кивнувши. — І одна із таких подій сталася завдяки тобі.

— Усе у світі взаємопов’язано, — мовив Валанір. — Кожна наша дія, кожен рух, навіть кожне слово може вплинути не тільки на наше власне майбутнє, а й на долю всієї Пейрени. 

— Якби ж ми знали це майбутнє заздалегідь, — зітхнув Навард. — Ми могли б врятувати тисячі невинних життів, стільки солдатів…

— Саме завдяки тому, що ми діємо, не знаючи прийдешнього, — сказав маг, — ми маємо нескінченний вибір. Ми живемо так, як бажаємо. А якби кожен знав свою долю, почався б хаос, у сотні разів гірший за війну. І в тій війні втрати були б так само непоправно великими.

—Невідання майбутнього, — почав Дейлок, — допомогло перемогти вайлів та харуманів, а Деланф живий. 

— Ми ще не перемогли остаточно, — зауважив Навард. — Невідомо, що чекає на нас далі. 

— Якщо вірите серцем і впевнені в успіху, вам не потрібно знати прийдешнє, — мовив Валанір. — Адже завдяки власним почуттям і тому, чого ви прагнете, ви вже знаєте його.

Сонце зійшло, повільно нагріваючи землю, вкриту ранковою росою, що краплями звисала на зеленій траві та листі дерев. Солдати зібрали все найнеобхідніше і вирушили в дорогу. Оминувши величезну тріщину, вони пішли по слідах вайлів та харуманів. Одні казали, що вороги готують засідку і нападуть при першій же нагоді. Інші ж гадали, що вайли та харумани розбіглися, наче щури з тонучого корабля. Проте це були лише теревені солдатів, яким не було чим зайнятися під час переходу. У королів були свої думки щодо долі харуманів та вайлів. 

— Що ж нам робити? — запитав король Мірроса, звертаючись до інших правителів. Вони зібралися під час привалу в королівському наметі, що стояв на прикордонних землях і найбільше вирізнявся поміж інших своїм розміром та розкішшю. 

— Потрібно розділитися, — відповів король Арагартеса. — І напасти на їхні головні фортеці Фарос та Сальваран одночасно. Вони ослабли й налякані. 

Королі вже готові були погодитися, але голос Деланфа, різкий і впевнений, змусив їх підняти голови. 

— Ваша Величносте, при всій повазі, — почав він, дивлячись прямо в очі королю Арагартеса. — Той, хто бачив магію чаклунів під час їхнього відступу, ніколи не назве їх слабкими. Вони не тікають у паніці — вони перегруповуються. Вважати їх наляканими зараз — це найкоротший шлях до нової поразки. 

— Король Деланф правий, — підтримав його король Аделії, Дархан. — Загнаний у кут звір готовий на все, а в них таких воїнів залишилося ще понад десять тисяч. 

— Що ти пропонуєш? — поцікавився король Мірроса. 

— Нам краще не розділятися, — почав Деланф. — Якщо вони влаштують засідку, разом ми легко зуміємо відбитися. Але якщо, вони всім військом вирушили до однієї з фортець— Фароса чи Сальварена? Розділивши сили, ми зробимо їх нерівними. Чекати на підкріплення від іншої половини доведеться занадто довго, і навряд чи це вже буде вчасна допомога.

Якщо лише одна частина війська нападе на добре укріплену фортецю вайлів та харуманів, перемогти нам буде надзвичайно важко, — додав Деланф. — Краще залишити все як є. Разом ми — сила, яку не здолати. Адже коли ми об’єдналися, ми стали одним цілим і зуміли розбити вдвічі більшу за нас армію, вигнавши її з наших земель. Думаю, вороги тільки й чекають, коли ми розділимося і розслабимося після цієї нелегкої перемоги — нехай і не остаточної, але справжньої.

Через деяку мить роздумів. Король Мірроса, Орнікс, важко видихнув, немов упродовж усієї розмови він затримував дихання і лише тепер зміг вільно зітхнути. 

— Мудрість не завжди приходить з роками, інколи вона гартується в бою, — сказав він, дивлячись прямо на Деланфа. — Твої слова переконливі. Немає сенсу ділити армію, яка принесла нам перемогу. Ми не будемо розділятися. 

— Цілком з тобою згоден, — підтримав Маргас, король Арагартеса. — А що скажете ви, королю ельфів та королю гномів? Яка ваша думка? 

— Ми — посланці богині, — почав король ельфів після нетривалого мовчання. — Ми прийшли, щоб допомогти вам і вашим народам звільнитися від зла й темряви, що ховалися за хребтом Дракона понад тисячу років. Хоч би що ви вирішили, ми приймемо ваше рішення і будемо готові йти з вами до кінця, що б не сталося. Гадаю, і мій друг, король гномів Навард, підтримає мене і вас. 

Навард схрестив руки на грудях, і його голос пролунав глухо, наче каміння, що перекочується в горах: 

— Все залежить тільки від вас і вашого рішення, — сказав гном. — Адже це ваші землі і вам вирішувати. 

— Але за стільки років вони стали й вашим домом, — зауважив Деланф. — Невже ви... 

— Ми послані богинею і прийшли, щоб допомогти вам, — перебив його Нердин. — І цей день настав. Щойно все закінчиться, ми покинемо ваші землі, не дивлячись на те, що вони стали для нас рідними. Але для цього рішення час ще не настав. 

— Невже ви нас покинете? — запитав король Орнікс. 

— Так веліла нам богиня, — відповів ельф так само спокійно й ввічливо, тихим мелодійним голосом. — Але, як я вже сказав, цей час ще не настав. 

Погляд Деланфа зупинився на суворому обличчі Наварда. Йому було надто важко прийняти думку, що ельфи та гноми покинуть Есфейрос. Разом із ними мали піти і його друзі, які за цей час стали невід'ємною частиною його життя. Люди які мали стати лише тимчасовими знайомими, перетворилися на щось значно глибше, і тепер серце не хотіло вірити у неминучість розлуки.

Наступного дня солдати п’яти королівств перейшли через прикордонні землі, де раніше височів хребет Дракона. Всі дивилися на купи каміння. Під ними були поховані їхні соратники, а в декого — рідні та близькі. Люди не могли повірити власним очам, що все це сталося з тими, хто був їм близький по крові. Величезні кам’яні брили, немов надгробні плити, навіки вкрили тіла солдатів і простих мешканців. 

Фарос, місто вайлів, було першим пунктом на їхньому шляху, де могли б закріпитися ворожі війська. До нього залишалося декілька днів походу. Шлях пролягав через звивисті, довгі й мальовничі дороги, що вели крізь просторі поля та густі ліси.

Військо зупинилося на широкій галявині біля лісу, звідки добре проглядалися дороги й горизонт. Це було важливо, адже вони перебували на ворожих землях, які ніхто не знав краще за самих вайлів. Розбивши табір, солдати з насолодою відпочивали після виснажливого походу. Під темним зоряним небом палали багаття; язики полум’я облизували чавуни, в яких варилися каші та супи. Неймовірні пахощі змішувалися між собою, змушуючи воїнів з нетерпінням чекати на вечерю. Факели, розставлені по периметру, немов вартові, розганяли темряву, не даючи їй приховати можливу небезпеку.

Королі вечеряли разом. Вони влаштувалися біля одного з багать, де розсілися й прості солдати, завдяки яким вони зараз перебували на землях ворога. Коли король Орнікс та інші правителі приєдналися до спільного столу, один із воїнів звернувся до них: 

— Дякуємо королям п’яти королівств. Для нас велика честь вечеряти разом із вами. 

На що Орнікс відповів: 

— Ні, це для нас честь сидіти поряд із вами, адже завдяки вам ми тут. Я та інші королі завдячуємо вам життям. Монархи ввічливо вклонилися. 

Солдати були щасливі почути такі слова, і це ще дужче підняло їхній бойовий дух. У цю мить не було рангів і чинів — лише люди. Поряд сиділи Дейлок, Айракс, Валанір та Ірріель. Раптом їхню вечерю перервали: до багаття підбіг ельф-розвідник із терміновою доповіддю.

— Говори, — мовив король Орнікс. — Про що ти хочеш доповісти? 

Ельф схвильовано застиг на місці від кількості очей, що на нього дивилися, і тим більше — що всі вони належали королям. Але він швидко взяв себе в руки і викрикнув:

— Вайли! 

— Вайли? — перепитав Навард, схопившись на ноги. — Де вони?

— Наскільки далеко? — запитав Деланф.

— За тисячу кроків від нашого табору.

— Потрібно збирати військо і готуватися до бою, — піднявшись, викрикнув король. — Нападемо на них першими.

— Зачекайте, королю, — сказав молодий ельф. — Це ще не все, що я розповів.

— Так, говори, — суворо вимовив Маргас.

— Як тільки я їх помітив, — продовжив ельф, — я, перед тим як доповісти, вирішив усе добре оглянути. І, на мій подив, там були тільки вайли-розвідники, і жодного харумана чи чаклуна. Вони готуються напасти на нас, можливо, саме цієї ночі, коли ми будемо спати.

— Як ти дізнався про це?

— Мене привів до них їхній же розвідник. Я помітив вайла, коли він на мить став видимим неподалік від мене. Ледве встиг сховатися. Він стежив за табором, вивчав розташування підрозділів і можливо, навіть підраховував нашу чисельність. 

— Якщо їхнє військо складається лише з вайлів, — зауважив король Маргас, — ми легко з ними розправимося. 

— А якщо це засідка для нас і ми купилися на неї? — перервав Дейлок, коли король уже збирався наказувати солдатам озброюватися. — Адже нам це невідомо. Можливо, все так і було задумано ними. Вони підсилають нам розвідника вайла, якого помічають. Він приводить нашого розвідника до їхнього табору, доповідає нам про їхню не надто велику кількість, на що ми з насолодою хапаємось і потрапляємо в пастку, де з усіх боків нас оточують харумани й чаклуни. 

— І що ти пропонуєш? — промовив король Маргас із незадоволеним обличчям. — Сидіти тут і чекати, поки вони на нас оточать і переб'ють?

— Майже, — відповів Дейлок. — Тільки з деякими відмінностями. 

— І з якими саме? — з цікавістю запитав король Орнікс, хоча до цього він був на боці Маргаса. 

— Нехай вони діють за власним планом, якщо він справді такий, як нам доповів розвідник, — почав Дейлок. — Вони очікують, що ми спатимемо, і не здогадуються, що ми викрили їх. Ми влаштуємо засідку прямо в нашому таборі. Частину воїнів відправимо в глиб табору, де вони чекатимуть сигналу до атаки. У нас є ельфи-розвідники, які не гірші за вайлів, а то й кращі. Вони розмістяться по одному в наметах біля лісу і зникнуть, щойно ворог з’явиться. Коли вайли зайдуть до табору, ельфи вдарять першими, а за ними — решта солдатів. Так ми мінімізуємо втрати й не потрапимо в пастку вайлів у лісі.

Король Орнікс повільно кивнув, і на його обличчі вперше за вечір з’явилася тінь схвальної посмішки. 

— Мудро мислиш, Дейлоку, — промовив він, обвівши поглядом інших королів які у відповідь кивали. — Зробимо по-твоєму. Нехай кожен воїн займе своє місце. Цієї ночі ми покажемо вайлам, що буває з тими, хто приходить у наш дім, щоб знищити його.

Королі віддали накази своїм солдатам і всі взялися за підготовку до оборони. Половину наметів залишили пустими: солдати відступили в глиб табору, поклавши на свої місця ковдри, набиті соломою, щоб створити ілюзію сплячих тіл. У більшості з них заховалися ельфи-розвідники. За сигналом Ірріель, солдати мали обступити ворога та раптово напасти. 

Вайли повільно й тихо підбиралися до табору, навіть не підозрюючи про засідку. Підійшовши менш ніж на п’ятдесят кроків, вони розчинилися в темряві. Лише шум листя і хрускіт гілля видавали їхню присутність.

Кожен розвідник-вайл обрав собі по одному намету. Щойно вони всі разом увійшли до табору, Ірріель відчулла їхнє наближення. Вона стала невидимою і подала сигнал.

Ельфи миттєво напали, вбиваючи ворогів одного за одним. Вайли спробували попередити тих, хто був позаду, але більшість уже були мертві. Лише одному вдалося викрикнути свої останні слова мовою вайлів і навіть без перекладу було зрозуміло, що це було попередження, але вже було пізно.

Солдати приєднались до ельфів у безмовному вбивстві ворогів. Відбулась сутичка, декілька солдатів було вбито інших поранили, але не смертельно. Всіх вайлів було вбито, їхні тіла розвіялись прахом.

Король Мірроса розпорядився вислати десяток солдатів на місце, де вайли готувалися до нападу. Ельф-розвідник, який до цього попередив усіх, провів їх до ворожого табору. Оглянувши місцевість, вони нічого не знайшли — лише згасле багаття та натоптані сліди вайлів. 

— Після такої ночі можна й відпочити, — з піднесенням мовив король Орнікс. — Солдати готові в будь-який момент вирушити далі. 

— Так воно і є, — підтримав його король Маргас. — Ми готові хоч зараз нападати на Фарос. 

— Але відпочинок все ж потрібен і нам, і солдатам. Можливо, доведеться подолати чималий шлях і одразу вступати в бій із ворогом. 

— Ви маєте рацію, королю Орніксе, — підтримав його Деланф. — Адже що чекає на нас далі — невідомо. Можливо, для нас підготували ще одну пастку. Напевно, вони заховалися за стінами Фароса й гадають, що більшу частину нашого війська перебили розвідники. Вони думають, що нас поменшало, але коли побачать, що наше військо ціле — злякаються. 

— Усе можливо, — відповів король Орнікс, знизавши плечима; він боявся передбачати майбутнє не лише своє, а й усіх королівств. Всі розійшлися по своїх шатрах. Більшість солдатів і королів заснули, і тільки кілька десятків вартових залишилися на посту. Вони пильно оглядали територію, вдивляючись у нічну пітьму й розганяючи її світлом смолоскипів.

Сонце виглянуло з-за хвилястих пагорбів, повільно розчиняючи краплі роси на траві, листі дерев та стягах, що тихо спочивали під ранньою зорею. Та цей спокій миттєво зник, щойно солдати почали збиратися в дорогу: вони одягали обладунки, брязкали зброєю та посудом. Усе відбувалося швидко й дещо хаотично, проте цілком злагоджено.

Обриси Фароса з’явилися лише на четвертий день походу. Фортеця височіла на скелястому плато, оповита ранковим серпанком. Навкруги майже нічого не росло: лише висохлі стовбури дерев та пожухла трава; земля була чорною, немов вигоріла. 

Чорний замок, схожий на привид, не подавав ознак життя. Тільки важкий вітер, що ніби здавлював горло, не даючи вільно дихати, розвіював на вежах і будівлях поодинокі стяги фортеці. 

— Їх немає? — здивовано запитав Айракс. — Невже вони злякалися нашої чисельності й втекли?

— Потрібно поїхати й перевірити, — сказав Деланф не відриваючи очей від фортеці. 

— Це може бути пастка, Деланфе. Вони лише чекають, щоб ми підійшли на відстань польоту стріли. 

— Можливо. Але ми не можемо чекати, поки вони нападуть першими, — заперечив Деланф. — Я поїду на розвідку. Тоді й дізнаємося.

— Я з тобою, — додав Дейлок. 

— Ми також поїдемо! — вигукнув Айракс, відповідаючи й за Наварда. 

Чотири вершники, оглядаючи все навколо, повільно підіймалися звивистою широкою дорогою, що вела до воріт фортеці. Вони пильно дивилися на стіни, очікуючи нападу, але ніхто й не намагався дати бій чотирьом воїнам. Тільки вітер свистів між скелями та голим темно-сірим камінням Фароса. Ворота були напіввідчинені, тож вершники могли легко проїхати всередину. Вони прислухалися до кожного звуку, що міг би видати засідку, але панувала тиша. Раптом із вежі знялися птахи. Воїни вмить схопилися за зброю, а Айракс тієї ж секунди натягнув тятиву.

— Це всього-на-всього птахи, — заспокоїв їх Деланф. — Тут нікого немає. 

Навкруги панувала така тиша, що здавалося, ніби вже понад рік тут ніхто не живе, а ці володіння давно покинуті. Вони оглядали будинки, які нагадували їхні рідні оселі вдома, але ці були похмурими, сірими й зловісними. Здавалося, це була зла протилежність їхнього світу — така ж, якою для богині Астерії була богиня Еріда.

— Порожньо! – крикнув Айракс, переступаючи поріг останнього будинку.

— Куди вони всі поділися? — пробурмотів Навард. — Невже злякалися й поховалися по норах, немов щури?

— А ти хочеш, щоб вони зараз з’явилися? — усміхнувшись, запитав Деланф.

— Нехай тільки спробують! — гордо прогримів гном, перехопивши сокиру зручніше, готовий до атаки. — Я їм покажу! 

— Вони, напевно, тут і не з’являлися, — припустив Айракс. 

— Помиляєшся, — Дейлок присів на одне коліно, торкаючись пальцями темного попелу на бруківці. Його погляд був гострим і зосередженим. — Вони були тут. 

— Чому ти так впевнений? — запитав Деланф підходячи ближче . 

— Погляньте навкруги, — відповів Дейлок, змушуючи всіх озирнутися. — Жодної зброї, нічого не залишилося. 

— А сліди? — зауважив Навард. — Чому дорога не витоптана вщент?

— Сліди є, але нечіткі, — піднімаючись, відповів Дейлок. — Легкий дощ змив їх перед тим, як вони покинули це місце.

— Напевно, зібрали всю зброю і вирушили в інше місце, — сказав Айракс.

— Сальваран, — вимовив Деланф. 

— Сальваран?.. — повторив Айракс, визираючи з-за стіни фортеці. Він бачив солдатів, які впорядковано вишикувалися для можливої атаки. Навколо панувала пустка, усе здавалося сірим і неживим. Від вітру, що пробирав до кісток, ставало лячно. Він уявив світ, де вайли та харумани перемогли. Він би був такий же само сірий, із запахом гниття та мертвими лісами. Але Айракс миттю відігнав ці думки й пообіцяв собі більше ніколи про таке не думати. 

— Так, — підтвердив Деланф. — Напевно, вони вирушили саме туди. Іншого вибору в них немає.

Чотири вершники осідлали коней і повернулися до війська. Вони розповіли про все, що бачили й дізналися. Король Орнікс відповів:

— Якщо їх тут немає, тоді потрібно йти на Сальваран! 

Пролунав наказ короля, і все військо вирушило в дорогу до Сальварана.

Дорога була довгою і важкою. Воїни ступили на землі, де без упину йшов сніг. Невідомо, звідки він узявся, адже на землях вайлів він не з’являвся, хоча вони й були холодними. Відтоді, як супутники покинули краї харуманів, снігопади посилилися. 

Солдати мерзли, намагаючись усіляко зігрітися (найкраще допомагали гарячий чай і суп). Білий, льодяний сніг заважав швидко пересуватися. Доводилося часто зупинятися, щоб відпочити й відновити сили. Сильні вітри та мертві землі продовжували катувати й знесилювати військо. Ночами розпалювали величезні багаття, навколо яких збиралися солдати. Спали мало — рух змушував їх зігріватися і долати більше шляху, наближаючи до мети.

Відступаючи, вайли й харумани зруйнували висячі мости. 

— Щоб дістатися до головного мосту, доведеться витратити ще кілька днів, — сказав король Маргас. — Ще кілька днів, щоб знову вийти на головну дорогу.

— В такому випадку, ми збудуємо мости власними силами, — відповів король Орнікс. — У нас є для цього все необхідне. 

Королі віддали наказ, щоб усі солдати брали сокири й рубали дерева. 

Урвище, біля якого вони зупинилися і де колись стояв один із мостів, було достатньо вузьким, щоб звести невелику переправу з дерев, що росли неподалік. Як тільки був відданий наказ, воїни розділилися на групи і ліс навколо зашумів від падіння дерев. Робота просувалася швидко, поки одні рубали дерева, другі обтесували велетенські колоди, інші ж вкопували масивні палі в кам'янистий ґрунт. До вечора два дерев'яні мости вже простяглися над бурхливою річкою. Скріплені товстими канатами й зафіксовані надійною опорою, ці конструкції виглядали грубими, але міцними. Армія відновила свій рух.

День за днем минав у засніжених краях, що стали для солдатів новим випробуванням на міцність. Бурхливий шум війська розганяв усе живе навколо. Найчастіше це були птахи та вовки, які трималися на відстані, спостерігаючи й переслідуючи загін. Хижаки намагалися підібратися ближче, очікуючи слушної миті для нападу, але вона так і не наставала. Тому їм доводилося вдовольнятися лише залишками їжі та кістками й залишками їжі на місцях нічлігу. 

Щоразу, коли армія вирушала в дорогу, з десяток солдатів виїжджали наперед, оглядаючи територію. У такий спосіб вони змушували вайлів та харуманів викрити своє розташування в разі можливої засідки. 

— Можливо, вони стежать за нами, — сказав Навард, підозріло озираючись навкруги, — от тільки ми ніяк не можемо їх побачити чи бодай щось про них дізнатися.

— Але ж ми вбили всіх вайлів-розвідників, — зауважив Айракс. 

— Хотілося б у це вірити, — відповів Дейлок, не поспішаючи. — Хтозна скільки їх насправді? 

— Неважливо скільки їх — ми знищимо всіх до єдиного! — гордо вигукнув гном.

Снігу поменшало йти ставало дедалі легше і солдати пришвидшили темп.

Широка дорога пролягла крізь ліс. Над головами солдатів нависло гілля дерев. Покручене й вузлувате, воно нагадувало руки з довгими кістлявими пальцями, що ось-ось схоплять і затягнуть їх у своє темне царство. Вершникам доводилося пригинатися або й зовсім злазити з коней, щоб не вдаритися об одну з таких «рук». 

Холод був нестерпним, а сніг перетворив навколишній світ на білу пустелю. Лід, що скував тонкою кіркою невеликі калюжі, хрустів і проламувався під ногами солдатів та копитами коней. Люди і тварини дихали важко, а з їхніх ніздрів хмарами виривалася пара, що розчинялася в крижаному повітрі.

Щойно перші вершники виїхали з лісу, перед ними показалася фортеця Сальварана. Краєвид навколо був похмурим — суцільне сіре каміння, наполовину припорошене снігом. Ця земля здавалася мертвою.

З-за масивних стін фортеці виростали чотири вежі. Їхні верхівки ховалися в білому тумані. П’ята вежа була найвищою — вона велично піднімалася над усіма іншими. Стіни фортеці спиралися на масивні контрфорси. Зверху стіною проходила крита дозорна доріжка, а інші її частини були захищені зубцями, що чергувалися з амбразурами. Потрапити всередину замку можна було лише через ворота. Над ними дві вежі з’єднувалися кам’яним переходом із вікнами-бійницями посередині. У кутах та вздовж стін через певні проміжки також височіли вежі. Усі вони були прикрашені кістками тварин та бивнями, що стирчали догори, утворюючи подобу корон.

Важкі ворота, ковані з великих кусків сталі, здавалися нездоланною перепоною. Проте, коли армія зупинилася тримаючись безпечної відстані, почувся низький скрегіт металу. Без жодного оклику чи команди ворота почали розходитися, наче велетенська паща. 

Повітря забриніло від зловісної тиші. Раптом почувся наростаючий гул, схожий на тисячі розлючених бджіл, що наближалися з величезною швидкістю. Це були стріли, яких неможливо було розгледіти крізь туман та низькі хмари.

Стріли посипалися градом, пробиваючи обладунки тих, хто не встиг сховатися за стіною щитів. Найважче довелося кінноті: незахищені тварини ставали легкою здобиччю, падаючи на землю й придавлюючи собою господарів. Напад був настільки раптовим, що солдати, які стояли попереду, вмить перетворилися на купу понівечених тіл. 

Після рою стріл на стінах фортеці з’явилися чаклуни. У небі прогримів грім, і блискавки удар за ударом почали вбивати солдатів, які за наказом короля кинулися на штурм. 

Ельфи-лучники підібралися на достатню відстань, щоб дістати ворожих магів. Вони випускали стріли на ходу, не зупиняючись ні на мить. Деякі стріли влучали в ціль і тіла чаклунів миттєво розвіювалися прахом. 

Ельфи не давали чаклунам висунутися з-за стін, та все ж деколи магам вдавалося нищити воїнів своїми закляттями. 

Раптом вайли й харумани хлинули з фортеці, наче темна вода з розбитого глека і зіткнулися з військом п’яти королівств. Тієї ж миті з обох сторін з’явилися нові загони ворога — вони оточили солдатів, утворивши котел, у якому закипіла запекла битва. 

Земля здригалася від ударів мечів, гуркоту блискавок і магічних заклять ельфів-магів, які вражали вогняними кулями як воїнів темряви, так і їхніх магічних заступників. З одним із таких ворогів Валаніру довелося вступити в бій один на один.

Чаклун всіма силами намагався поцілити у Валаніра блискавкою, від якої тому доводилося ухилятися або створювати захисний бар’єр, що поглинав удари. Валанір не залишався в боргу: він запалював свій посох червоним полум’ям і випускав у ворога вогняні кулі. Дві сили зло й добро зійшлися в запеклому двобої, прагнучи перемоги. Чаклун наростив силу і його посох спалахнув, прогримів і випустив такий потужний розряд, що Валаніра відкинуло назад і збило з ніг. 

Посох випав із рук Валаніра. Сильно вдарившись, маг важко підіймався на ноги; вони тремтіли й майже не слухалися його. Проте він зумів опанувати себе і вперто рушив до своєї зброї. Чаклун, насолоджуючись перемогою, повільно йшов назустріч. Він знову й знову випускав у Валаніра блискавки — не такі потужні, щоб вбити одразу, але достатньо болючі, аби кидати його на землю. Магу доводилося щоразу зціплювати зуби й підійматися знову.

Валаніру вдалося дістатися до посоха; він схопив його так міцно, ніби більше ніколи не збирався випускати з рук. Маг щосили вдарив верхівкою об землю і від цього вона здригнулася й обвалилася під ногами чаклуна. Поки чаклун намагався втримати рівновагу, Валанір вигукнув закляття. Сліпуча сфера червоного полум’я пролетіла крізь морозне повітря, влучаючи прямо в груди темного мага. Чаклун спалахнув, мов сухе листя і за мить його постать розвіялася за вітром, не залишивши після себе й сліду.

Чаклунів ставало дедалі менше.

Раптом позаду Ірріель з’явився вайл-розвідник. Дейлок, який стояв за кілька метрів від неї, помітив ворога й устиг вигукнути, попереджаючи: 

— Ірріель, позаду! 

Вона озирнулася і як тільки помітила вайла, миттєво зникла, але той устиг завдати удару кинджалом, поранивши її. Від різкого болю Ірріель знову стала видимою і впала на землю. Вайл наблизився, щоб покінчити з нею, та Дейлок зупинив його, прийнявши наступний удар на себе. Тієї ж миті до розвідника приєднався харуман із важкою сокирою. Він удар за ударом намагався вразити Дейлока, проте той мужньо відбивав кожну атаку. 

Раптом вайл вмить став невидимим, але сліди на снігу видали його розташування і Дейлок завдав точного удару в порожнечу і крик розвідника обірвався разом з його життям. В цей момент харуман скористався моментом і збив Дейлока з ніг. 

Позаду, з останніх сил Ірріель підвелася, затискаючи рану на животі і одним рішучим ударом встромила свій кинджал у спину харумана, коли той замахнувся сокирою. Вона не відпускала зброю, поки той не перетворився в попіл. 

В її очах усе попливло, голова пішла обертом, і вона впала на землю. Дейлок підвівся й підбіг до Ірріель. 

— Все буде добре, — сказав він, підтримуючи ельфійку. — Дай-но гляну на рану. 

Він відвів її руку; поріз був неглибоким, але кров не зупинялася. Вона відчула, як він обережно підняв її, відриваючи від холодного снігу. Щойно він підняв непритомну ельфійку за його спиною з'явився вайл-розвідник і точним ударом встромив кинджала крізь обладунки прямо в серце. 

Айракс помітив, як Дейлок упав на коліна, усе ще тримаючи Ірріель на руках. Він перевів погляд на вайла і випустив стрілу саме в ту мить, коли той намагався добити ельфійку. Тіло ворога розвіялося на вітрі, наче його ніколи й не було. Дейлок та Ірріель нерухомо лежали на землі.

Вайлів і харуманів ставало все менше, вони повільно відступали на схід в сторону лісу.

Айракс і Валанір швидко направились до своїх друзів.

Деланф і Навард управляючи своїми військами, намагались оточити ворогів.

Кров витікала з рота Дейлока, яким він в останні миті життя жадібно хапав повітря. 

— Не помирай, Дейлоку! — вигукнув Айракс, відчайдушно стискаючи його рану. — Невже ми зовсім нічим не можемо йому допомогти? — від власних слів його серце стиснулося ще дужче. 

— Ми — ні, а ось він — зможе, — обнадійливо відповів Валанір. 

До Дейлока підійшов Примара; він відчув смерть свого господаря і прискакав, щоб врятувати його. Його ніс, принюхуючись, завис над обличчям воїна, а потім кінь перевів погляд на рану. Повільно опустившись на коліна, Примара ліг поруч із ним.

Валанір витягнув ніж і схилився над конем, відчуваючи його гаряче дихання. Йому краялося серце лише від самої думки про це, адже кінь як для людини, так і для ельфа завжди був найблагороднішою твариною та вірним другом. Але Валанір знав: така його доля. Він провів лезом кинджала по шкірі Примари і з невеликого розрізу потекла яскраво-червона кров. Валанір набрав її в долоню і влив у рот Дейлока, який вже перестав дихати. Крапля за краплею кров наповнювала його вуста, фарбуючи зблідлі губи в багряний колір.

Примара зробив останній видих і помер. 

Дейлок не прокидався. Айракс і Валанір застигли над ними, не зводячи очей із обох. Айракс продовжував притискати рану Ірріель. У ці хвилини очікування, незважаючи на запеклі бої навколо, усе для них немов затихло. 

Айракс уже змирився з найгіршим, але раптом Дейлок судомно вдихнув повітря наче щойно випірнув із води в якій тонув. Він розгублено озирався довкола, абсолютно не розуміючи, що сталося і як він тут опинився. 

— Живий... Ти живий! — — викрикнув Айракс. Він відчув, як його серце знову забилося. — Хвала богині!

Дейлок досі не міг зрозуміти, що сталося. Тоді він повернув голову і побачив Примару. 

— Що з ним сталося?! — він переводив схвильований погляд з одного друга на іншого. 

— Він помер, — тихо промовив Валанір. — Він віддав життя, щоб урятувати тебе. Його кров повернула твою душу в тіло. Вибач, але така вже його доля — померти самому, аби жив його вершник.

Дейлок спробував підвестися, але не зміг: серце занило від такого сильного болю, ніби його знову вдарили кинджалом. Його рука мимоволі схопилася за груди. Саме в ту мить він згадав усе, що з ним сталося. Дейлок глянув на місце рани, але її не було і навіть найменшого шраму не залишилося.

— Що з Ірріель? — вигукнув Дейлок. — Їй потрібна допомога! 

— Ми про неї подбаємо, — спокійно відповів Валанір. — А тобі слід відпочити. 

— Ходімо, ми відведемо вас до намету, — додав Айракс беручи ельфійку на руки. Валанір допоміг підвестися Дейлоку.

Об’єднані сили людей, ельфів та гномів змогли знищити майже всіх харуманів і вайлів. Лише невелика частина ворогів вціліла й втекла, заховавшись у Східних лісах. Їх намагалися вистежити, проте марно — ніхто не зміг відшукати їхні сліди, вони немов розчинилися в повітрі . 

Деланф і Навард дізналися про Ірріель та Дейлока, щойно прибули в табір.

— Як ти, Дейлоку? — запитав Деланф. — Ми щойно про все дізналися. І що з Ірріель, де вона? 

— Вона відпочиває в іншому наметі, — відповів Айракс. — З нею все буде добре. Їй потрібен спокій і міцний сон. 

— А що з вайлами та харуманами? — поцікавився Дейлок. 

— Їх залишилося зовсім мало, — відповів Навард. — Але вони втекли й переховуються в лісах на сході. Ми ніяк не можемо їх вистежити. Наче крізь землю провалилися.

- Тоді чого ми чекаємо. Потрібно знайти їх. – різко сказав Дейлок підводячись з ліжка.

— Але тобі потрібно відпочити, — наполягав Деланф. 

— Я вже почуваюся краще, — відповів Дейлок, підводячись із ліжка. — Рани наче й не було. — Він показав місце, куди його вдарили кинджалом. 

— Гаразд, — кивнув Деланф. 

— А чому б не залишити? — запитав Айракс. — Вони самі загинуть в тих лісах. 

— Було б добре, — погодився Деланф. — Але вчора один із них намагався вбити короля Орнікса. Йому це не вдалося: варта вчасно помітила вбивцю і знищила його.

— Значить потрібно їх знайти, — твердо промовив Дейлок. — І чим швидше, тим краще. 

— Тоді не гаймо часу на розмови, — підтримав його Деланф. 

Дейлок, Деланф, Айракс і Навард разом із невеликим загоном вирушили на пошуки залишків розбитої армії темряви. Знадобилося два дні, щоб відшукати сліди, надійно заховані під глибоким снігом. І Дейлок, як один із найкращих слідопитів, зумів вистежити вайлів та харуманів. Вороги не очікували, що їх знайдуть так швидко і були зовсім не готові протистояти солдатам. Зав’язалася коротка сутичка, проте ані вайли, ані харумани не змогли дати хоч якийсь відпір солдатам і майже всіх їх було знищено. Лише одному харуману вдалося втекти, осідлавши коня. Щойно покінчивши з рештою ворогів, Дейлок і Деланф кинулися наздоганяти втікача.

Харуман гнав коня увесь день і всю ніч без упину. Від утоми кінь настільки знесилився, що не зміг бігти далі й упав мертвим. Він покинув його і самотужки продовжив йти. Він дійшов до океану.

Дейлок і Деланф йшли по його сліду, дещо відстаючи. Проте чіткі відбитки на снігу давали змогу легко простежити за втікачем та зрозуміти кожен його крок.

На шляху вони натрапили на мертвого коня: його тіло посиніло й замерзло, ставши твердим, наче камінь. Він нагадував досконалу статую, що звалилася на землю під власною вагою. 

— Тепер він точно далеко не втече, — мовив Дейлок, зістрибуючи на землю. У момент стрибка він знову відчув гострий біль біля серця, ніби тонка голка простромила груди. Вхопивши вуздечку, він пішов попереду, вдивляючись у білосніжну далечінь і намагаючись розгледіти сліди, які ставало все важче бачити через сніг, що пішов кілька годин тому.

— Що ти намагаєшся знайти? — запитав Деланф. 

Дейлок не відповів. Він присів і рукою розгріб сніг. 

— Ось це, — мовив він. 

На землі чітко виднілося кілька замерзлих крапель крові. 

— Він поранений? — запитав Деланф. 

— Так, — відповів Дейлок. — І рана може бути смертельною. 

— Як ти здогадався? — поцікавився Деланф.

— Я помітив кілька крапель на коні, — відповів Дейлок. — Йому важко спинити кровотечу, вона надто сильна. 

— Можливо, він уже стік кров’ю і помер? 

— Цілком імовірно, але ми маємо в цьому впевнитися.

Вони рушили далі по ледь помітних слідах харумана. Дорога повільно перейшла в круту вузьку стежку, обабіч якої стрімко обривалася прірва. Під вагою коней каміння обвалювалося, вдарялося об схил і стрімко летіло вниз.

Стежка знову завела їх у ліс, де Дейлок помітив зламану гілку на кущі. Шанси спіймати харумана зростали. Проїхавши ще кілька сотень кроків, вони натрапили на бойову сокиру. Вона лежала на землі, ледь припорошена снігом. Руків’я, як і лезо, було в крові, а сніг навколо, ввібравши її, став синім. Вони зупинилися, щоб оглянути місце можливої смерті ворога.

— Занадто багато крові, — сказав Деланф, перервавши тишу. — Жодна істота не виживе після такої втрати крові.

Він оглядав місцевість, вдивляючись у хащі з думкою, що харуман може ховатися десь поруч і намагається їх обманути. Потім він перевів погляд на Дейлока, який зосереджено вивчав сокиру.

— Його тіло перетворилося на попіл, — впевнено продовжив Деланф. — Залишилася тільки сокира. 

— Тобі не здається, що це виглядає як постановка? — запитав Дейлок, оглядаючись навколо. — Він міг кинути зброю, навмисно змастивши її кров’ю, а сам замів сліди, щоб виграти час і втекти.

— Він поранений і довго не протягне, — зауважив Деланф. — Та й навіщо йому тікати, куди він піде? Цей харуман останній, хто залишився з багатотисячної армії.

— Можливо... Але куди подівся його прах? Хоча б дрібні частинки мали б залишитися на снігу, — зауважив Дейлок, наполягаючи на своєму і водночас ставлячи це запитання вголос і самому собі.

— Коли тіло перетворюється на попіл, — промовив Деланф, — завжди виникає легкий порив вітру, що розвіює його. А рештки частинок просто приховав сніг. Навіть якщо він і вижив, у що я не вірю, то довго не протягне. Якщо ти переконаний, що він живий, ми можемо продовжити пошуки.

Дейлок мовчав, розмірковуючи й дивлячись у далечінь. Між деревами проглядався океан. 

— Ні, — заперечив Дейлок. — Ти правий, поїхали додому. Нас, напевно, вже зачекалися. 

Проте сумніви не полишали його. Він осідлав коня і наостанок озирнувся, ніби востаннє сподіваючись натрапити на щось, чого не помітив раніше. Але він так нічого й не знайшов.

Дейлок і Деланф повернулися додому. Їх зустрічали солдати й друзі. Ірріель нарешті прийшла до тями й почувалася добре. Вони сповістили, що останній харуман мертвий. Тепер ніхто не зможе завадити миру й процвітанню королівств. 

Але харуман, останній зі свого роду, був ще живий, хоча й перебував при смерті. Щоб ошукати слідопита, він змастив сокиру кров’ю з рани й повернувся за власним слідом назад. Потім він стрибнув убік і рушив в іншому напрямку, старанно замітаючи за собою кроки. Він встиг заховатися за деревами якраз тоді, коли Дейлок і Деланф проїжджали повз нього. Втікач попрямував до крайньої точки східного берега, але сили покидали його. Кровотеча ніяк не зупинялася, а сама рана завдавала неймовірних мук. Він падав і знову підводився, з усіх сил намагаючись доповзти до океану, немов саме там на нього чекав порятунок. 

Він зупинився перед самим урвищем. Унизу шуміла та пінилась вода. Бурхливі могутні хвилі вдарялися об стіну чорного гострого каміння, від чого бризги долітали до середини кручі.

Знесилений харуман впав на праве коліно, прикриваючи рукою рану на животі. Його долоня була залита власною кров’ю. Праву руку він ледь підняв, простягаючи її вперед. Пальці намагалися за щось вхопитися, ніби це була остання надія позбутися болю. Життя покидало його. В останні миті він намагався вхопити ротом повітря і задихаючись, тихим шепотом промовив свої останні слова: 

— Мадей… Мадей… Мадей…

Від пориву вітру його рука, як і все тіло, перетворилася на прах, що розвіявся скелястим берегом.

У цю мить з-за горизонту показалося сонце і холодні промені освітили океан. У відблисках води з’явилося вітрило — наче птах, воно розправило свої крила. Вони штовхали величезний корабель, а за ним, ліворуч і праворуч, клином, один за одним, почали з’являтися й інші судна.