Раді Вас бачити!

Ранок був сірим. Дощ стукав по вікнах квартири, а в Аліси — температура і голос, який зник десь між чаєм і шкарпетками.

Вона лежала під ковдрою, обмотана пледом, з телефоном у руці.

— Добрий ранок, — намагалася говорити в повідомлення до Катерини. — Я не прийду сьогодні. Температура, горло, тіло болить. І, чесно кажучи, настрій — на рівні “зникнути назавжди”.

Катерина відповіла миттєво:

“Максим уже знає. Сказав: «Я розберусь». І… спитав твою адресу. Не хвилюйся, я нічого не сказала ”

Аліса застигла.

Що?!

Через сорок хвилин хтось подзвонив у двері.

Вона, у светрі й з розтріпаним волоссям, підійшла до дверей і… завмерла.

На порозі — Максим.

З парасолькою, двома пакетами й тим самим поглядом:

стриманим, але десь всередині — небезпечно ніжним.

— Я думав, ти прикидаєшся, щоб уникнути мене, — сказав він. — Але Катерина сказала, що голос у тебе як у жаби. Я повірив.

— Що ти тут робиш? — прошепотіла вона, кашлянувши.

— Приніс тобі ліки. І суп. І… не знаю, — він опустив очі. — Просто захотів побачити, що з тобою. Нормально?

Вона стояла кілька секунд. Потім розчинила двері.

— Заходь. Але якщо скажеш хоч слово про те, як я виглядаю зараз — вижену з балкона.

На кухні він поставив на стіл банку з бульйоном, пачку лимонів, мед, імбир, якийсь імунний чай — і навіть шоколадку.

— Ти завжди була вперта, — сказав він, заливаючи чайник. — Але чомусь мені здається, що саме це мені тоді й подобалось найбільше.

Аліса спостерігала за ним, загорнувшись у плед.

— Чому ти реально тут, Максим?

Він повернувся до неї.

— Бо коли ти не з’явилась — я зрозумів, що хвилююся більше, ніж повинен. І, можливо… я не просто бос. І ти — не просто співробітниця.

Тиша. В очах Аліси — вогонь.

Наче вогонь і лід боролися в одному подиху.

— Можеш залишитись на чай, — прошепотіла вона. — Але не думай, що я пробачила.

— Я й не прошу. Я просто хочу почати заново.

А поки в офісі всі теревенили, де зник бос і чому новенька не вийшла на роботу —

в її квартирі кипів чайник.

А між двома колишніми… заварювалося щось значно гарячіше.

— Я пам’ятаю, — тихо сказав він, подаючи їй чашку з чаєм. — Коли ти хворіла тоді… ти завжди просила лимон окремо. Бо казала, що не любиш «розкисле життя».

Аліса взяла чашку — і затримала погляд на ньому.

— А ще я казала, що апельсини — занадто оптимістичні, як для мене в моменти, коли температура під сорок.

Максим усміхнувся краєм губ.

— Але ти все одно їх їла. Бо вперта.

Вона зробила ковток.

— Ти все це пам’ятаєш?

— Навіть коли намагаюся забути, — зізнався він.

Вони сиділи на кухні.

Її плед звисав на плечах, ноги підтягнуті на стілець, ніс червоний. Вона точно не була «офісна богиня», якою її запам’ятали всі співробітники в перший день.

Але в очах Максима — була краса. Жива. Тиха. Його.

— Алісо… — він сказав її ім’я так, наче торкнувся.

Вона підвела очі.

— Так?

— Я багато думав, що сказати. Як виправдатись. Але, чесно? У мене нічого не вийде. Я… тоді втік. Злякався.

— І ти думаєш, «бульйон і лимон» усе виправлять?

— Ні, — видихнув він. — Але я спробую все, що зможу. Якщо ти дозволиш.

У кімнаті було тепло. Зігрівало не лише какао і чай, а й те, як він на неї дивився. Не як бос. І не як колишній.

— Я не готова, — прошепотіла вона.

— Я можу чекати.

— Це не обіцянка?

— Ні. Це — вибір. Я тебе вибираю.

Вона опустила погляд. А потім — неочікувано — поклала голову йому на плече.

Просто. Без драм. Без слів.

І він не поворухнувся. Лише обійняв обережно, як щось, що можна розбити.

Бо знав — шансів мало. Але він ще тут. І вона — поруч.

Навіть коли все між ними розбилось…

…можливо, воно ще здатне зібратись докупи.