Раді Вас бачити!

Понеділок почався з того, що її улюблена біла сорочка вирішила зрадити — і випрасувалась криво.

Аліса обрала іншу — сміливішу, у глибокому винному кольорі. Червона помада. Підбори. Хвилясте волосся.

Якщо вже повертатися в минуле — то з фурором.

Коли вона зайшла в офіс, усі погляди зупинились на ній.

Нова. Стильна. І… небезпечна?

— Привіт, — кивнула Артурові з відділу маркетингу.

Той моментально підвівся.

— Ти нова? Якщо що, я можу провести тур і показати, де найкраща кава. І найдешевший вихід, якщо захочеш утекти.

Аліса усміхнулась.

— Я впораюсь. У мене вже був тур… пеклом.

У кабінеті вона розкладала ноутбук, коли з’явився він.

Максим Руденко.

Темний костюм. Рука в кишені. Погляд холодний — як той день, коли він залишив її без пояснень.

— Сподіваюсь, ваш перший день пройде без драм, — кинув він, зупинившись на порозі.

— Не обіцяю, — відповіла Аліса. — Але дам собі раду. Я вже вмію тримати обличчя… навіть коли хочу кричати.

Максим примружив очі.

— Тут усе тримається на правилах.

— А я вже навчилася їх ламати. Але спокійно. І професійно.

Він на мить затримав погляд. І… зник.

— Хто вона така, чорт забирай? — почувся пізніше в коридорі тихий голос Максима до Катерини.

— Кажуть, вона твоя нова зірка. І, можливо… карма.

Аліса усміхнулася, глянувши у скло дверей, що відображало його спину.

Почалася гра.

І цього разу — вона мала свої правила.

Максим зачинив двері кабінету. Не голосно, але так, що у кімнаті залишився ледь чутний шлейф напруги.

Аліса повернулась до ноутбука. Її пальці швидко бігали по клавіатурі, хоча в голові все ще звучало:

"Тут усе тримається на правилах."

Правила.

Ти сам їх зламав, Максиме. Тоді.

А зараз — я не та, що мовчить.

— Привіт знову, — підсів Артур із двома стаканчиками кави. — Один із них твій. Маю слабкість до людей у винному кольорі. І до тих, хто кидає виклик шефу.

— Дякую, — Аліса взяла стакан, зробила ковток. — Але я не кидаю викликів. Я просто… працюю.

— Та-ак. Але у тебе очі “я тут, щоб перемагати”.

— Вони в мене давно такі.

З офісу шефа вийшов Максим — і зупинився.

Його погляд — прямий, жорсткий, застряг на… їхніх двох стаканчиках кави. І на тому, що Артур сидить трохи ближче, ніж це зазвичай прийнято між колегами.

— Артур, — сказав він рівно. — У тебе через 5 хвилин зустріч у конференц-залі.

— Так, уже йду.

Максим перевів погляд на Алісу:

— І вам слід переглянути розділ про субординацію у внутрішньому кодексі.

— О, я в курсі правил, — сказала вона солодко. — Але я ж ще не почала грати.

Максим кліпнув. Раз. Другий.

І пішов.

Швидко. Рівно. Але з тією ходою, яка означає одне: він роздратований.

— Ти його знаєш, так? — прошепотіла Катерина, підходячи ззаду. — Ви точно були парою. У нього завжди все під контролем. А зараз… у нього очі, як у пса, що побачив кістку зі свого минулого.

Аліса усміхнулась.

— Якщо й так… то я тепер не кістка. Я хижак.