Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

Залишок ночі пройшов, традиційно, серед тривожних снів. А от ранок приніс жахливий негатив!

За сніданком я розповіла тьоті Софі про вчорашню пригоду, з невідомим. Та вона замість поцікавитися моїм самопочуттям, висловила крайнє невдоволення й знервовано сказала:

– І чому ти, Нонно, не вдалася в мій рід? Тільки твоя недалека матір, земля їй пухом, все життя прожила на галіму викладацьку зарплатню. Бачите, гордість і високі принципи не дозволяли їй приймати дарунки від батьків тупеньких студентів. І що то у вас за життя було взагалі? Добре, що хоч батько дописав свою докторську. Та заробити нею не встиг...

За півтора місяця проживання в тітчиному домі, щось подібне я чула систематично. Але чи ранок сьогодні був занадто похмурий, чи припухла нога діставала, бо я обережно підвелася з-за столу й тихо промовила:

– Дякую, що нагадали про мій нестерпний біль, тьотю. Думаю, настав час пошукати мені орендований куточок. Не хочу далі обтяжувати Вас своєю присутністю.

– Вай-вай! Які ми ніжні! І шо я такого образливого сказала? Правда оченята коле? Та йди геть, плакати не буду. Мені подруженьки вже всі вуха продзижчали: мов навіщо вона тут сидить? І комуналка від твого фена та зачісок зашкалює. Я думала ти відразу за розум візьмешся. З такою професією гарного покровителя знайти – шо раз плюнуть. Але ж ні! Ляля крутить носом, коли чоловіки пропонують дружбу. Ото збирай своє дешеве шмаття та сьогодні ж іди кудись, – виволокла з-за столу своє пишне тіло тітка й, не питаючи моєї згоди, понесла до раковини обидві чашки.

Тепер нестихаючий біль перетворився всередині на пекло. Я забула про ногу й миттю кинулася у відведену кімнату, збирати речі.

До вечірньої репетиції часу вдосталь, ось тільки куди податися - не уявляю. Та після всього, що вона мені тут наговорила, я й на холодній вулиці спатиму. Тільки б не чути її й не бачити!

Небагатий скарб, що зібрався за нетривале проживання в столиці вліз до моєї старої валізи, з якою я втікала від смерті й біди.

А надворі жовтень. Дні стоять вологі й похмурі, схожі на мій внутрішній світ. Власне такі вони й повинні бути, в процесі підготовки природи до зими. Та до моєї душі зима прийшла набагато раніше.

Коли я вийшла, щоб попрощатися, тітка вже яскраво підфарбувала свої старечі губи, але цілуватися з нею я й так не збиралася. Господиня, що тільки-но прогнала на вулицю небогу-сироту, збуджено повела бровою й підкреслила:

– Швидко ти. Нічого зайвого не прихопила?

Я блискавично розстібнула защіпки на валізі й кинула перед нею:

– Перевірте, якщо хочете... Мені нічого Вашого не треба. А за комуналку я скину відразу, як бухгалтер розрахується за місяць.

– Геть дурна чи що? Я ж пожартувала! Навіщо мені твоє копійчане ганчір'я? Я маю пристойну пенсію, аби нормально вдягатися. Слава Богу, вчасно занесла кому треба й достатньо дали. Хоча грошиків багато не буває! Згадай це, коли черговий півень буде перед тобою скакати. Та йди вже, якщо зібралася, бо в мене на сьогодні заплановано багато справ, – майже радісно провела вона мене на вихід і замкнулася зсередини, на всі три замки.

Тепер я стояла посеред Подолу й відчувала, що світ рухається, але без мене. Голова йшла обертом через те, що мені нікуди податися! Для користування готельним номером статків буде лише на кілька днів. А селитися до змішаного хостелу - я поки не готова.

Прокляття! І навіщо я тільки полізла до неї зі щирими зізнаннями? Могла б передбачити, що тітчина зарозумілість і жадоба колись та зроблять мене безпритульною...

В розпачі геть не помічаю, як поруч зупиняється авто. Тільки що в цьому надзвичайного? Кожен столичний перевізник ладен на все, аби першим підхопити клієнта. А вже коли дівчина з валізою стирчить біля проїзної частини, зволікати точно не варто.

З авто вискакує молодий парубок, у сіренькому кепі, й зависає на мить. Далі хапає валізу та несе до багажника зі словами:

– Вітаю! Сідайте до салону. Це всі Ваші речі?

– Стійте! Будь ласка, я не замовляла таксі, – спантеличено кручу головою й навіть не намагаюся відібрати у невідомого свої пожитки.

– Але ж воно Вам точно потрібне. На який вокзал накажете везти? – весело тарабанить хлопчина, а мені здається, що від його слів зараз почнеться панічна атака.

І куди поділися всі мої артистичні здібності? В момент, коли водій запитав про напрямок подорожі я не втрималася й розридалась.

Тоді шустрий перевізник бере ініціативу у свої руки. Він обережно заштовхує мене на заднє сидіння свого Хюндая, зачиняє дверцята й біжить за кермо.

– Скажіть: у Вас щось сталося? Та не бійтеся, це не викрадення. Просто Жасмин доручив мені приглядати за Вами й возити куди накажете. Тому я тут, – розвернувшись до мене зі свого сидіння, врівноважено пояснює водій.

– Що? Який Жасмин? Це нова вигадка режисера нашого театру? – хлюпаю носом і силуюся зрозуміти про що йдеться, а все тіло безпорадно тремтить.

– Ви заспокойтеся, будь ласка. Ось, візьміть, – простягає мені коробку з паперовими хустинками хлопець і доброзичливо продовжує: – Ні, у мене свій режисер. Ви познайомилися з ним учора, на спектаклі за містом. Чесно кажучи він ще той нарцис, але за пристрасть до аромату від Дольче Габбана оточення нарекло його - Жасмином. Взагалі-то він Артур Діброва, власник автосалону на Житомирському шосе. А мене звати Семен.

– Тобто Ви не зі служби перевезень? – пробиває мене на ще страшніше припущення.

– Звісно ні. То куди вирушаємо? Я домчу вчасно, з вітерцем, – наполягає веселун, а мені від його слів стає ще гірше.

Між хлипаннями я здаюся й кажу правду:

– Та я запізнилася вже скрізь... Тітка з дому вигнала... А іншого в мене немає...

– Ось воно що! Не плачте, зараз порішаємо. Вихід завжди є. Так Артур каже, – хлопчина хапається за свій телефон і швиденько набиває повідомлення. За мить чується виклик.

– Я зрозумів. Зробимо, в кращому вигляді... Опача! Ти все-таки дістав його. Я дуже хотів приєднатися й заглянути тому виродку в очі, але забий. Потім докладно розповіси. Плюс? – збуджено тарабанить у слухавку водій, чим викликає в мені хвилю ще більшого страху.

Це виходить, що я не одна така? Вони відловлюють людей і вбивають чи продають? Інакше з якого дива він радіє, що когось піймали? Та ще й в очі жертві бажає заглянути...

Смикаюся від безвиході й розумію, що вирватися з машини, яка мчить у швидкісному ряду, мені не вдасться. Хіба що вирішу розпрощатися з життям прямо зараз.

– Зупиніть негайно, я вийду! Ні за що не поїду в підвал до вашого Жасмина! Чи де ви там тримаєте таких? Ви що торговці людьми? – істерить вівця, котра добровільно всілася до невідомого, а тепер намагається не потрапити на бійню.

Який же він настирливий, той вчорашній франт! Вміє використати ситуацію на свою користь... А в мене ситуація дійсно лажова.

– Сорян, бовкнув зайвого. Ви неправильно зрозуміли. То взагалі інше. Запевняю: ми нікого не ловимо і вже точно не продаємо. Яка все-таки бурхлива уява у творчих людей! І щодо Артура у Вас склалося зовсім хибне враження. Він порядна людина й завжди намагається допомогти. А Вам точно необхідно зігрітися та відпочити, бо так захворіти недовго. Куди їдемо? Нехай це буде сюрприз, – прямує Дорогожицькою водій та розповідає мені казочку про свій картель.

Мені ж нічого не залишається, як мовчки запхати льодяні руки до рукавів пальто й чекати, що буде далі. Викрадач стеле гладко й не зізнається: куди прямує.

Хвилин через десять парубок зупиняється поблизу величезної новобудови, дістає з машини мене й валізу та веде зеленим двориком в бік чистенької 9-поверхівки.

Добре, що хоч за місто не повіз. Тут завжди можна викликати поліцію чи попрохати допомоги у сторонніх людей. Пересиджу в бандитському гнізді, а потім якось виберуся й зникну... Такими були мої думки, коли ми підіймалися в ліфті.

Як вийшли на останньому поверсі, я зрозуміла, що дім зазнав перебудови. Адже замість шести чи восьми дверей виднілися лише троє, та й ті знаходилися між собою на доволі значній відстані.

На цьому мій загадковий бодігард відчинив своїм ключем одні з них, поставив валізу в передпокої, кинув ключа на столик та ввічливо промовив:

– Оце такий нехитрий буде у Вас куточок. Тут багато вільного простору й легко дихається. Там спальня, далі зручності. Ну, Ви розберетеся самі. До речі, ось візитка рієлтора. Як сподобається приміщення, зателефонуйте їй, щоб оформити оренду. Звісно тут можна жити безоплатно, але ж Ви на це не підете. Артур помітив, що ви людина чітких правил.

Між поясненнями чудило, в сірій кепочці, бере зі столика журнал і маркером пише якісь цифри.

– Це мій контакт. Буду потрібен - відразу телефонуйте. І нічого тут не бійтеся й не плачте. Думаю, Вам посмішка набагато більше пасує. Радий був знайомству! – кивнув і зник.

А я залишилася стояти посеред чужого пентхаусу й геть не розуміла, що відбувається. З учорашнього вечора в моєму житті сталося стільки подій, що й переварити важко.

Спочатку ми з акторською ватагою поїхали за місто грати чергову дикість для заможних поціновувачів «прекрасного». Там, на очах у хтивих багатіїв, я ледве не скалічилася й потрапила до рук невідомого пана.

Чоловік був зі мною привітним, майже ніжним. Власноруч опікувався подряпиною на нозі. Ясно, що планував продовжити знайомство зі злиденною акторкою десь у готелі чи власному кублі? Тільки я розпусника відшила.

Він послухався й не сперечався та зник з мого обрію. Натомість вранці, коли родичка викинула мене на вулицю, з'явився в образі іншого й подарував перспективу жити в нормальних умовах. Як це пояснити та що зі мною тепер буде? Сприймати все, як поблажливість долі чи її нове випробування?

Далі буде...

Влада Клімова
На псевдо - Жасмин

Зміст книги: 2 розділа

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!