Раді Вас бачити!

Я серйозно налаштувалася випустити пару у спортзалі. Треба ж діти кудись свою лють.

Зайняла вільний тренажер, сіла, налаштовуюся морально. Перші рухи — і тут помічаю кремезного хлопця з темною щетиною. Стоїть за спиною, руки схрестив, вигляд — наче охоронець моєї ганьби.

— Зайнято, — повідомляю впевнено, хоча вже на першому підході розумію, що вага мені мститься за всі гріхи.

— Я бачу. А тобі нічого не здається дивним? Нічого не заважає? — він посміхається.

— Поки що тільки ти, — огризаюся.

Він не йде. Стоїть, як тінь.

— Щось не так? — не витримую.

— Просто цікаво, скільки підходів ти витримаєш.

— Більше, ніж ти думаєш! — кажу з азартом, хоча сама вже думаю, чи не викличуть мені швидку після цього цирку.

— Може, трохи послабити? — підказує він. — Я під себе цей тренажер налаштував. Відійшов лише за рушником… забув у роздягальні.

І тут я усвідомила, що облажала. Красиво так, масштабно. Але хіба визнаю? Та ніколи в житті!

— О, чудово, дякую! Буду дуже рада вашій допомозі. Просто сьогодні ранок без кави дається в знаки.

Таке рішення йому може й не сподобалося, але  зайві кілограми з тренажера зняв та пішов геть. Правильно. Сперечатися з жінкою, та ще й розлюченою — це вже визнати свою поразку передчасно!

Спітніла,  розслаблена та задоволена собою йду до фітнес-бару за порцією смузі.  Розраховуюсь та на останок вирішую підморгнути бармену. Мить та я натикаюся з розбігу на чиєсь тіло і моє смузі, видаючи кілька сальто під час польоту успішно приземляється на підлогу залишаючи по собі яскраву величезну пляму та приємний полуничний аромат. Підводжу очі до гори на цю фітнес-скелю. Той самий темний бородань але вже тримає у руках свій протеїновий коктейль.

Кліпаю очима то на нього, то та на свій смузі. Глибоко вдихаю. Заспокоюю свій дзен. Та збираюся йти. Все, тепер ми точно квити. Справедливо.

— Гадаю, варто вас таки пригостити кавою сьогодні доки ви не віджали і мій коктейль…  Ярослав, — простягає руку та сміється.

— Прийнято. Софія, — простягла руку у відповідь.

Далі ми знайомимося ближче. На перший погляд — наче все влаштовує. Обмінюємося номерами.

Все. Кандидат номер два — на гачку!

Ми багато переписуємося, спілкуємося, вже навіть встигли сходити на кілька побачень. Він — дуже цікавий, уважний та чутливий. На побачення — з квітами. Руку подасть. Двері відчинить. Рахунок закриє. Комплімент обов’язково скаже. Заробляє непогано.

Я вже майже зраділа, що мій марафон закінчився так само швидко, як і розпочався. Може, й підписників це не надто розвеселить… Люди ж більше люблять лайф-стайл шоу. Але ж у моєму випадку йдеться зовсім не про "шоу", а про моє щасливе майбутнє.

Логічно, що цей "серіал" міг закінчитися достроково. Гадаю, вони мені пробачать.

Залишився останній тест — у ліжку.

Ні, ну а як?

Може, це й не головне… Але й не така вже дрібничка, щоб робити вигляд, ніби вона не має значення. Думаю, багато хто зі мною погодиться.

Ось, ми вже у моєму ліжку. За поцілунками пристрасть набирає обертів. Не знаю, як він, але я готова і фізично, і морально. При чому морально — вже дуже давно. Тому перейшла першою "у наступ". Почала його роздягати. Він — мене. Його уважність та зосередженість на моєму тілі мені сподобалася. Поцілунки, що плавно перейшли від шиї до грудей, збуджували мене ще більше.

А коли він спустився нижче і влаштувався між моїх стегон, я вже майже аплодувала стоячи… ну, уявно, бо фізично було б трохи дивно. Я думала таке може бути лише у книжках чи фільмах про кохання. Він весь був там, десь усередині, лише одним язиком… але так зосереджено і вправно…

Знаєте, як хлопці іноді кажуть про вдалий "прутнелиз"?

"У мене аж вуха заверталися".

Так от. Я тепер зрозуміла цей вираз буквально. На власному тілі. Це була найкраща прелюдія у моєму житті.І от я лежу, задоволена, думаю: "Ну все, марафон можна закривати достроково.  Мій чемпіон знайдений".

Та щойно я феєрично фінішувала, він — ліг поруч.

Серйозно? Це все?

Гаразд. Для першого разу я його пробачу. Бо вразив. Але, коханий, попереду ще дистанція, а марафонці не сходять з траси після першого кола.

Наступного нашого разу, за переглядом фільму, між нашими поцілунками. Так, я не обмовилась. У екран ми заглядали у перервах між поцілунками, бо язиком він вміє працювати… Його рука ковзнула під мої труси. І я відкрила в ньому новий талант. І знаєте, що я хочу сказати? Товщина має значення.

Пальців, я маю на увазі.

Збудившись не на жарт — тягну його до спальні. Мій одяг летить у різні боки і він знову… між моїх ніг —  для "куні". Моє жіноче ЕГО не витримує.

— Хочу сексу, —  вже прямо кажу.

— А я що по твоєму роблю?

— Знову прелюдію, але трохи іншим шляхом, ніж щойно у вітальні.

— А що, як мені так подобається?

— А як щодо "подобається мені"? — кажу нарешті, вже з відтінком ультиматуму, — Бо якщо ти негайно не перейдеш до "повної версії", я запишу тобі в резюме: "майстер прелюдії, але диплома з основного предмета — нема".

Ні, ну серйозно. Чи, може, він вирішив встановити рекорд Гіннеса з тривалості прелюдії? Я й сама непогано можу впоратися зі своїм клітором, дякую. Таке відчуття, наче я у ліжку з бородатою дівкою. Я нічого не маю проти ЛГБТ-відносин, але я сто відсоткова гетеро. І я хочу відчути член.

Повноцінний чоловічий, справжній член усередині.

Він зняв свої штани. Сказати, що я була у шоці — це нічого не сказати.

Знаєте, як про таких кажуть? Здоровий двохметровий "шкаф" із маленькою замковою щілиною, з якої ледь виглядає "ключик". Ключик від якоїсь поштової скриньки, а не від моєї "печери бажань". І, що найгірше, цей "ключик" не вразив мене і своїми вміннями. Не вразив від слова зовсім. Абсолютно.

Я нічого не відчувала, окрім розчарування та болю. Душевного болю. Та ще й трошки сорому за свій попередній оптимізм.

Тож, любі мої, марафон триває. І спроб залишилося 48.

А я вже думаю — може, краще користуватися вібратором і зекономити собі нерви?

#МарафонНеЗупинити #ФітнесГораБезФіналу #ВібраторРятівник #50відтінківЯзика #СучаснаРомантика #роман18плюс #СмузіПротиПротеїну #МарафонКандидатів