Раді Вас бачити!

Я дивилася в його розширені зіниці й розуміла: він не жартує. Цей чоловік щойно спалив свою безпеку й кар’єру заради мене. Він став таким самим ізгоєм. 

— Ти сказився, Джонні, — видихнула я, притягуючи його ближче. 

— Можливо, — він криво посміхнувся. В усмішці було стільки пристрасті, що підкосилися коліна. — Але ти теж не при собі, раз досі тут. 

Позаду Круз видав гарчання, намагаючись спертися на зламану руку. Джон не озирнувся. Тримав погляд, чекаючи на капітуляцію.

— То як? Дозволиш усім знати, що ти моя? — промовив із нахабністю, від якої зазвичай хотілося врізати. Зараз це був єдиний порятунок.

Я закивала. Повільно, крізь тупий біль у носі. Вперше пастка здавалася безпечнішою за волю.

Джон відкрито посміхнувся і знову поцілував. Коротко, наче ставлячи печатку. Долоня накрила руку, пальці переплелися. Він повів мене до виходу крізь лабіринт іржавого металу.

Ми проходили повз Круза. «М’ясник» більше не нагадував ката. Купа пошматованого м’яса в шкірянці, що хрипіла на бетоні. Виродок намагався підтягнути роздроблене коліно, пальці зламаної руки шкребли підлогу. Але очі... налиті кров’ю, вони все ще обіцяли вирвати хребет.

Я зупинилася. Джон миттєво відчув рух. Не став читати моралі чи тягнути далі, лише міцніше стиснув долоню, передаючи право на останній хід.

Я набрала в легені повітря, замахнулася і з усією ненавистю. До батька, тюремних нар, Ебігейль і виродка на бетоні, вгатила чоботом прямо в роззявлену пащу.

Черевик зустрівся зі щелепою з сухим звуком «трах». Голова відкинулася, вдарившись об підлогу. Круз нарешті замовк. Очі закотилися, занурюючи його в темряву.

— Полегшало? — тихо запитав Джон. У голосі був захват.

— Тепер — так, — прохрипіла я.

Витерла рукою юшку з підборіддя, залишивши на щоці брудний розчерк. Ми розвернулися до виходу, залишаючи М’ясника гнити серед літаків.

Ми виповзли з ангару в спеку. Повітря застигло. Сонце хилилося до заходу, випалюючи горизонт. Старий пікап чекав біля входу.

Джон. Кабіна перетворилася на духовку.

— Слухай, Джонні, — покликала я. Він заскочив поруч і гарячково замкнув дроти під панеллю.

— Так, русалонько?

— Якщо ще раз назвеш мене Кессі при свідках... прострелю друге плече, — процідила крізь зуби. Голос тремтів. Це ім’я відчувалося як дотик до відкритого нерва.

Джон засміявся, з присвистом через розбиту губу. Звук серед запаху крові здався кращим за музику.

— Домовилися, — він мазнув швидким поглядом, у якому не залишилося мисливця. Тільки спільник. — Це ім’я буде приватним каналом. Особистий код доступу.

Джон вгатив передачу. Пікап із ревом рвонув з місця. Ми вилетіли з порту, залишаючи позад себе вибиті ворота й ангар. Минуле залишилося там, у тіні портових кранів.

Я відкинула голову на сидіння, притискаючи до носа засмальцьовані серветки. Адреналін вивітрювався, залишаючи пульсуючий біль у розтрощених хрящах. Важка долоня відірвалася від керма і лягла на коліно, стискаючи так сильно, ніби Джон перевіряв — чи не розсиплюся на друзки.

— Куди тепер? — запитала я, дивлячись у діряву обшивку даху. 

— Треба заїхати в одне місце, — відповів він, впевнено вирівнюючи машину на трасі. — У нас є фора в кілька годин, поки Ебігейль не розіслала наші пики кожному виродку в радіусі тисячі миль. Треба скинути це корито і забрати нові паспорти.

— Що? — я силоміць повернула голову до нього. — Коли ти встиг? І доречі, звідки ти, в біса, дізнався, як мене звати?

— У мене є одна подруга, — він сильніше перехопив кермо, намагаючись витиснути з «Шеві» неможливе. — Вона все влаштувала. Хоча з твоїми цифровими хвостами навіть Кетті прийшлося попотіти.

— Ах, Кетті? — я вимовила ім’я так, наче скуштувала щось гниле. — Та сама, що кличе тебе «сонцем»? 

Біль у носі відступив, витіснений хвилею, що обпекла шлунок. Я випрямилася, ігноруючи нудоту. Очі звузилися, губи перетворилися на тонку лінію.

Джон на мить відвів погляд від дороги. В кутиках рота смикнулася нахабна посмішка. Сволота. Насолоджувався моїм тоном.

— Ревнуєш, русалонько? — прохрипів він. — Це вже можна вважати офіційним початком стосунків?

— Ні, бовдуре! — огризнулася я, хоча серце пропустило удар. — Це означає, що я можу врізати тобі просто зараз. «Кетті-подруга» йому все влаштувала... Дивись, який затребуваний.

Джон засміявся. Вібрація передалася руці, яку він знову міцно затиснув у долоні.

— Тобі не пасує цей тон. Робить надто... вразливою. Хоча. Мені подобається. Означає, що я, всеж, не байдужий тобі, — голос став серйозним. — І не мені влаштувала, а нам. Кетті — хакер «родини». Найкращий цифровий привид у Штатах. Єдиний шанс стерти нас із радарів.

— Називаєш її так ніжно, ніби ділите не лише трафік, — процідила я. Нігті впилися в шкіру. Бісило, що якась жінка тримає в руках життя обох. — Вона з колишніх? Ще одна врятована душа?

— Вона квиток на волю, Кессі, — він силоміць переплів закривавлені пальці з моїми. Хватка не залишала шансів. — Для неї я — спосіб попсувати нерви Арчерам. Допомагає, бо я «улюбленець» у конторі.

— Улюбленець? — я спробувала вирвати руку. — Якщо ще раз назве тебе «любчиком» або «сонцем», не гарантую цілісність її моніторів. І обличчя також.

Джон розреготався, закинувши голову. Звук у розбитому пікапі, що тхнув залізом, розірвав напругу. Він знову перехопив долоню і підніс до губ, ледь торкаючись збитих суглобів.

— Я цілком і повністю належу тобі, моя Сирено. Твій спів мене доконав.

Я хотіла вставити саркастичний коментар, але слова застрягли в горлі. Погляд був занадто прямим. Занадто чесним для того, хто все життя професійно брехав.

— Заберемо документи... а потім куди? — тихо запитала я.

Мить тиші порушував лише свист вітру в розбитому вікні.

— Додому, Кассандро. Додому.

Сонце сідало, фарбуючи побите скло в густий бурштин. Пастельні кольори контрастували з закривавленими обличчями та розпухлим носом, що пульсував від кожного поштовху. Ми їхали в невідомість. Іржавий пікап здавався надійнішим за бункер.

Вперше за вісім років я не відчувала себе звіром, що чекає пострілу. Я була частиною зграї. Зграї з двох поранених, токсичних і зациклених одне на одному вбивць, які оголосили війну світу заради спільного вечора.