Раді Вас бачити!

Кам’яну підлогу встеляв розкішний багряний килим, а попелясті стіни прикрашали картини в громіздких золотих рамах із зображенням пейзажів та портретів — найпевніше, господарів Кригожару або їхніх родичів. Поміж полотнами кріпилися смолоскипи в залізних кільцях та канделябри на ланцюгах. Час від часу Діана помічала зброю — мечі та щити, а також лицарські обладунки.

Ліворуч вилися арочні вікна, вітражні чи ґратчасті. Буря ні на йоту не вщухла, а навпаки — ще з більшою інтенсивністю посилала дощ разом із навальним вітром боротися зі стінами Крижаного замку.

— Тут доволі часто штормить, — пояснив Майк. — Це справжнє диво, що буря нас по дорозі не наздогнала. А втім, світанки в нас прекрасні.

— Справді? — Діана уявила, як сонце пробуджується над тихим океаном, розсіюючи смуги різних відтінків червоного… От би до завтрашнього ранку буря дійсно вщухла!

— Ми зараз в Центральній вежі, — повів далі Майк. Діані здалося, ніби той спеціально змінив напрямок розмови. — Я живу на самій верхівці, твоя кімната поверхом нижче, а дядько мешкає в Північній вежі. І ми, — Майк зиркнув на годинник, зітхаючи, — злегка запізнюємося. А дядько цього збіса не любить. Тому якщо не хочемо зустріти світанок у підземеллі, варто прискоритися.

Діана запідозрила неладне:

— Почекай, і часто ти зустрічав там світанки?

— Кожен гість мусить бодай раз стріти світанок у підземеллі, балда, — процідив Майк, злісно зіщулившись.

«Ясно, — підсумувала Діана, — відхиляється від теми, значить, часто». І знову він випустив свої колючки, мов і не було зовсім ще мить тому теплих обіймів. Ну що за хлопець, а? Варто лишень на хвильку наблизитися, як той відразу ж закривається! А ще кажуть, в дівчат настрій перемінний…

Діана вже збагнула, що це в Майка захисна реакція така. Він пережив занадто багато як для своїх юних років і звик приймати самостійні рішення, покладаючись тільки на себе. Та ще й зростав під покровительством дядька, методи виховання якого далекі від гуманних.

— Цей твій дядько якийсь ненормальний, — не стримавшись, осудила Діана. — Ми ж не в середньовіччі якомусь, щоби підземеллям карати!

— Мала, озирнись! Ми в середньовічному замку, де діють свої правила. До того ж я не схожий на слухняного хлопчика, еге ж? І якщо ми спізнимося бодай на секунду, ти відчуєш гнів мого дядька власною персоною.

…Побіч гвинтових сходів Майк притримався, попасаючи зором Діанині підбори.

— Ех, схоже, таки доведеться знову нести тебе на руках, — нарешті, набравши поважного вигляду, мовив він.

— Знову? — завмерла від розгубленості Діана.

— А як ти гадала, опинилася в моїй кімнаті? Мей перенесла чи, либонь, Даф?

— Є ще Макс… — пробелькотіла вона, дедалі більше заливаючись рум’янцем.

— Тобі на його руках було б комфортніше, ніж на моїх? — Майк здійняв праву брову, нібито йому ця думка видалася смішною.

Правду кажучи, Діані хотілося, щоб саме Майк ніс її на руках, але в цьому вона йому не зізнається — нізащо.

— Поки ми тут сперечаємося, — Діана ступила на першу сходинку, — дорогоцінний час втікає. Тому вперед, мій охоронцю.

— Слухаюсь, моя величносте.

І Майк помчав вниз так, що Діана ледве за ним поспівала. Вже на сотій сходинці її ноги нестерпно заболіли від напруження. Відразу закортіло зняти ці трикляті підбори й продовжити шлях босака, але вона — принцеса, а принцеса зобов’язана простувати з гордо піднятою головою, що б не відбувалося довкіл.

Нарешті сходи перемінилися навісною галереєю. Звідтіль добре проглядався брукований двір з альтанками, молочно-білими статуями та круглим фонтаном з кам’яними бортиками. Щоправда, останній, судячи з усього, давно не працював.

В центрі фонтану бовваніла дивна статуя, вирізьблена із сірого каменю: бутон троянди, де замість стебла був меч, вістря якого простромлювало безводне дно, а замість листків — половинки серця. Статуя ніби підсвічувалася зсередини й виглядала живою. Здавалося, вона ось-ось візьме й сколихнеться від раптового подиху вітру.

Майк перехопив Діанин зачудований погляд:

— Ходять легенди, буцімто цю статую збудував мій предок на честь його безмежної любові до Єдиної.

— Твоїм родичем був охоронець-Зимній? — здогадалася Діана.

— Можливо. — Майк виструнчився. Його обличчя скувала непорушна маска. — Так, цілком можливо. А проте навіть якщо хтось із моїх предків і був охоронцем, тут пишатися нічим.

Останні слова він вимовив з ледь помітною люттю. Діана запідозрила, що Майк щось приховує від неї. Щось дуже й дуже важливе, чим, ясна річ, ділитися й не квапився.

— А, ось ви де! — наздогнав їх Макс. Його комбінезон був геть замащеним, й долоні теж. — Це мастило, — обернувшись до Діани, роз’яснив він. — А тобі, бро, я забороняю наближатися до техніки взагалі! Ти нащо панельку приборів розібрав, га, звірюга?

— Там почало щось барахлити… — Майк почухав за потилицею, а очі так і забігали туди-сюди.

— Почало щось барахлити, кажеш…

— Я прочитав уважно інструкцію, вивчив будову літальної машини…

— Нащось розібрав панель, а назад зібрати до купи не зміг, агась. На практиці все виглядає не так, як на картинці, уявляєш! Перш ніж лізти в саму панель, слід було перевірити масло, а ти так нелюдяно до техніки підступився. Тут же, як із дівчиною, ніжність треба! Коротше, — перевів подих Макс, — я масло замінив, а панельку пізніше складу. Якщо всі детальки, звісно, на місці… Дупою чую, ти там копирсався не просто так і щось таки зламав, — різнув із докором він. Відтак, підозріло міряючи Майка поглядом, добив: — А ще біля приборки валявся розбитий посуд… Оце так збіг, не знаходиш?

— Нічого від тебе не приховати, — закотив очі під лоба той. — Так, я пив каву й вирубився. Зізнаюсь, не каюсь.

— Ідіот! Хто засинає, п’ючи каву?

— Той, в кого проблеми зі сном?

— Відпад! Лади, сподіватимемося, там нічого важливого не накрилося. Пізніше розберуся. А зараз піду ще дещо встановлю.

Макс махнув рукою на прощання й заховався в тьмяно освітленому переході.

Майк полегшено видихнув:

— Можна сказати, відбувся малою кров’ю. Не любить він, коли я техніку ламаю, а я це роблю часто.

Діана не змогла стримати хихотіння.

— Залюбки б на це подивилася.

Майк пхекнув і раптом щиро випалив:

— Макс насправді дуже крутий! І ніякий він не ремісник, як про нього базікає Даф. Його батько ж власник фабрики з виготовлення літальних машин, прикинь!

— Ого!

— Але Макс наважився на те, що мені не під силу. — Майк прикусив губу і через нетривалу павзу зізнався: — Він зумів піти проти системи, вибрав інше призначення. Розумієш, в нашому світі копирсатися в мазуті — діло не з престижних. Особливо для Макса. Він же ж має успадкувати цілу фабрику, а замість цього техніку розбирає. А ще мріє створювати нові механізми, «кру-у-утя-я-як», як він каже. Звісно, Макс так і так успадкує фабрику, бо єдиний спадкоємець. Одначе зараз він займається тим, від чого по-справжньому кайфує. І я йому щиро заздрю.

Діана спробувала уявити, як це шістнадцять років готуватися до ролі охоронця, без жодного права на самовизначення… Це вкрай жахливо! Вона ж бо виросла без усвідомлення своєї ролі. Так, зараз всі її плани та мрії розлетілися на друзки, але в неї була певного роду свобода дій. Майк же цього не мав. Цікаво, чим би він волів займатися, окрім як із нею возитися?

А втім, запитати про це Діана не встигла, бо вони дійшли до ще одних гвинтових сходів.

— Та ти знущаєшся?! — Її аж в піт кинуло від усвідомлення, що потрібно ще раз пройтися сходами, і тепер вже нагору. — Взагалі-то вже давним-давно придумали ліфт.

— Мала, мої руки завжди до твоїх послуг, — відверто насміхався над нею Майк.

— Обійдусь, — проскрипіла Діана й першою ступила на сходинки.

— Можливо, все-таки на ручки? — Він порівнявся з нею. — Все-таки сходити високо-високо, аж на саму верхівку.

Вона лиховісно зиркнула на нього.

— Я зараз цими підборами тебе як стукну! Сказала, що сама піднімуся, значить, сама!

— Не злись, — примирливо всміхнувся Майк. І зненацька додав: — А ти молодець! Стійко тримаєшся як на дівчину, яку забрали зі звичного світу в абсолютно нове середовище. Якщо чесно, думав, репету буде більше.

— Дякую… — Діані була дуже приємна його несподівана похвала, що навіть біль в ногах трохи вщух.

Решту шляху вони здолали, не зронивши ні слова. І що більше сходинок залишалося позаду, то гірше ставало Діані на серці. Який він — Любомир? Як сприйме її та про що говоритиме з нею?..

***

Зупинившись біля чорних дубових дверей із кованими важкими завісами, Майк неждано стиснув Діанині плечі. Та лиш щойно помітила, що вся трусилася наче в пропасниці, й дихалося сутужно, й серце калатало часто-часто, ядуче вдаряючись по ребрах.

— Все буде гаразд, сонце. Не бійся.

Майк поправив декілька квіток на її волоссі. А Діана ще дужче затремтіла від того, як прозвучало «сонце» з його вуст: ніжно й геть зовсім не схоже на нього. І так знайомо…

— Я буду поруч. Готова? — Майк простягнув правий лікоть. Діана відразу ж вхопилася за нього, мов за рятівне коло, відчуваючи, як дубіє кожна клітинка тіла. — Все буде гаразд, — повторив він тихцем.

До Діани раптом дійшло: Майк був схвильованим не менш, але виду не подавав. Його обличчя набуло кам’яного виразу, і навіть очі не виражали жодних емоцій.

На Діанин подив, кабінет Любомира виявився досить затишним. Вздовж стін, облицьованих синім камінням з фіолетовими прожилками, простягалися книжкові полиці. Зі стелі звисала кришталева люстра з кулями-свічниками. Біля віддаленої стіни знаходився камін у вигляді крила кажана, де мирно потріскувало багаття. А сам господар стояв поблизу вікна, стежачи за горизонтом.

— Спізнилися рівно на п’ять хвилин і десять секунд. — Любомир поволі розвернувся. — А втім, дівчата потребують більше часу на збори. — На його вустах заграла яскрава усмішка.

В Діаниній голові Любомир малювався старшим, проте натомість ним виявився доволі молодий чоловік розквітлого віку. Довге чорне волосся, що злегка вилося навколо блідо-порцелянового, заледве не безкровного обличчя з чітко окресленими вилицями, прямим довгим носом та темно-блакитними очима, він зібрав у хвіст, а його одяг — чорний костюм, чимось схожий на мундир, зі срібними ґудзиками у вигляді сніжинок — підкреслював силу та мужність.

Любомир справляв враження людини, якійхотілося довіряти. Його чіпкий погляд, спрямований на Діану, випромінював теплоту. І Діана нарешті зітхнула з полегкістю.

— Просимо вибачення за запізнення, — поштиво відказав Майк, затримавши погляд на каміні. Любомир це помітив:

— Вирішив його обновити. Завжди цікавився цим символом. Крило кажана. Символ довголіття. Ніхто з нас не живе вічність, а було б непогано, правда? — Він іронічно посміхнувся. — Так, нам відведено більше, ніж звичайним людям, — якихось нікчемних двісті-триста років, і через це ми можемо почасти відчувати себе як боги. А втім, ми відволіклися.

Любомир наблизився до них впритул, дивлячись тільки на Діану: пильно, не мигаючи, мовбито оцінював, що вона з себе становить. Від цього неприємний холодок пробігся її спиною.

— Мене звати Любомир, — сповагом представився він. — Ласкаво прошу до Кригожару, принцесо Діано. — Опісля взяв її долоню й поцілував у кісточки пальців. Діані спершу кортіло шпарко вирвати руку, але вона вчасно схаменулася: певно, це чергова традиція. — Моя люба, ти так підросла! І так схожа на свою матір.

Ця заява чомусь неабияк сколихнула Майка.

— Ти бачив Діану, коли вона була малою? — враз скинувши маску беземоційності, доволі грубо запитав він.

Любомир повернувся до нього.

— Бачив. Я безустанно прохав її батьків дозволу навчати доньку, але ті не дозволили, позаяк воліли передавати знання самостійно, без допомоги ззовні. А тепер залиш нас, будь такий люб’язний, віч-на-віч.

— Я залишусь тут на правах охоронця принцеси, — тихо, але твердо мовив Майк.

Любомир задумливо обвів його поглядом і гмикнув:

— Не довіряєш? Похвально. Я завжди тобі повторював, що з довірою легковажити не варто. Трішки довіри — добре. — Він неквапно підійшов до каміна й запалив сірника. — Довіра, як вогник на цьому сірнику, здатна подарувати спокій та умиротворення. А якщо переборщити, — Любомир кинув сірник до камінного багаття, — довіра спалить тебе дотла. Так, довіряй — але не цілком та повністю.

Діані здалося, ніби цей спектакль був розіграний спеціально для неї: коли Любомир говорив, то дивився тільки на неї.

— Тому я й залишусь, — тримався свого Майк.

Любомир несподівано залився сміхом, проте вже через мить став серйозним, нагородивши племінника гострим, наче спис, поглядом:

— Зроби ласку, покинь приміщення.

В очах Майка промайнула тривога, хоч він і старався її всіма силами приховати. Ось він глибоко вдихнув повітря для нового заперечення, але Діана не дозволила — злегка стиснула його долоню й прошепотіла одними губами:

— Все гаразд.

Дещицю Майк вагався, уважно її вивчаючи, та зрештою кивнув дядькові й мерщій вийшов із кімнати.

Коли двері за Майком зачинилися, вся Діанина хоробрість прожогом випарувалася. Любомир продовжував кидати на неї дивні позирки — і це ще дужче вганяло в дрож.

Опустившись на крісло, обшите фіолетовим оксамитом, Любомир розслаблено відхилився на спинку і вказав на таке ж крісло навпроти. Діана обережно присіла й поклала долоні на спідницю, іноді зіжмакаючи поли. І хоча їх розділяв громіздкий стіл, їй все одно було некомфортно, ніби Любомир дихав прямісінько їй на обличчя.

Невдовзі той підвівся, аби налити чай з фарфорового чорного чайника. Діанині ніздрі вловили знайомий трав’яний запах. Бабуся робила точнісінько такий самий чай: м’ятний, з імбиром, чебрецем та корицею.

Згадавши, що пити чай — традиція, яка означає привітне ставлення присутніх одне до одного, Діана зробила декілька ковтків напою. Той виявився вкрай терпким, і вона щосили стрималася, аби не скривитися. Ба навіть більше, вона всміхнулася.

— Дякую. Смачний чай.

Любомир широко всміхнувся, показуючи білі зуби:

— Не криводуш. Знаю, цей чай тобі загіркий.

Вмить насторожившись, Діана відсунула чашку: вона пила, а Любомир — ні. Можливо, він щось туди підсипав?

— Чай абсолютно безпечний, — немовбито прочитав її думки той. На доказ сказаному хутко опорожнив свою чашку, а тоді повільно відкинувся на спинку, закинувши ногу на ногу. — Розкажи про себе, — раптом зажадав він.

— Що саме… — розгубилася Діана, — вас цікавить?

— Все. Як тобі жилося останні десять років? Де? З ким?

Розмірковуючи, Діана задивилася на блискучо-жовті спалахи вогню в каміні. Навіщо Любомиру це знати? Врешті-решт, зваживши всі за і проти, вона розповіла і про бабусю, і школу, і хобі...

Часом Любомир перепитував, а коли Діана дійшла до появи Майка, різко обірвав:

— На цьому досить! Значить, ти жила серед звичайних землян… — Він задумливо примружився і продовжив з новою впевненістю: — Можливо, це навіть на краще: ти зможеш об’єктивно дивитися на речі, все піддавати критиці, гнучко мислити... Так, дуже добре. — Він застукотів по лакованому підлокітнику. — Навіть пречудово! — Знічев’я Любомир в’їдливо посміхнувся й заявив: — Майк говорив, тобі не вистачає стриманості.

Діана миттєво спалахнула. Що ще Майк встиг наговорити?

— Запевняю тебе, моя люба: ти істинна Єдина. Я впевнений в цьому, бо уважно стежив за твоїм родоводом. Він доволі древній. Лінія ведеться ще від найперших Єдиних — це безсумнівно.

Діана напружилася: як це «уважно стежив за родоводом»? І звідки така впевненість у її походженні? Прозвучало так, ніби Любомир на власні очі бачив її найперших предків. Але це ж неможливо!

— Чому ви так вважаєте? Історія має здатність переписуватися.

Нахилившись, Любомир склав долоні разом, поклавши їх на стіл.

— Якби твої батьки дозволили мені тебе навчати, ти б знала: те, що знаходиться в секретних архівах Суддів, змінам не піддається.

— Отак-от просто? — не витримала Діана. — Можливо, Судді там самі сидять і підтасовують дані!

Негадано Любомир гучно розреготався. Сміявся він довго, що аж сльози на очах виступили, а Діана в очманінні за цим спостерігала, боячись сполохати фантастичне видовище.

— З тобою, люба, — Любомир змахнув сльозинки з-під повік, — не заскучаєш. — Хихотіння. — «Сидять і підтасовують дані» — добре сказано. — Хихотіння. — Розумниця! — І знову хихотіння.

Та нарешті він опанував собою й категоричним тоном відповів:

— Ні, Судді не сидять і не підтасовують дані — ні за які скарби у світі. А якщо й так… — Любомир приклав вказівний палець до вуст. — Тс-с-с.

Потому рвучко підвівся й ступив до книжкової шафи.

— Гадаю, тобі саме час дещо почитати. — Любомир провів рукою по корінцям. — А, ось де я її заховав, стару книгу з такими ж древніми, як світ, легендами.

Він шанобливо простягнув Діані книгу з відповідною назвою «Легенди Пір року».

— Читай уважно, моя люба. І пам’ятай: істина прихована між рядками. Попрошу нікому не розповідати, окрім Майка, звісно, що я дав тобі цю книгу. А втім, йому теж особливо не довіряй. Довіра — дуже небезпечне почуття, здатне знищити дотла. Про це теж не забувай.

***

І про що вони там так довго розмовляють? Без крихти сумніву, Любомир Діані не зашкодить. Хоча дядько ніколи не приховував своєї ненависті до Єдиних, про Діану він всякчас озивався добре. І ця обстава завжди неабияк насторожувала. З якої ж бо це радости Любомир так тепло відноситься до принцеси з племені Єдиних?

Майк незчувся, як перенісся до глибоко захованих на споді свідомості спогадів. Дійсно, Агап та Маріам твердо урадилися тримати Діану якомога далі від їхньої цивілізації (навіть в богом забутому селі поселилися), чим, безумовно, зчинили галас всієї еліти Пір року: мовляв, де ж це видано, аби майбутня королева межи простих смертних зростала?! Так тривало п’ять років, аж поки ті ні з того ні з сього вирішили раптом перебратися до свого родового замку — Самотньої вежі, що в Проклятому лісі розташована. Чому їхній намір перемінився? Невже винуватцем таки навсправжки був дядько?

Крім цього, Майкові змалку ніяк не давала спокою фраза, яку Діана в сльозах зронила: «Ти маєш померти для того, щоб я була щасливою?». Жаский її підтекст досі пік серце розжареною небесною сталлю. З якої речі розповідь про охоронців-Зимніх, що гинуть спрадавна, мов мухи, про яку Діана тоді й ві́дом не ві́дала, зазвучала отак?

До того ж і поведінка Агап викликала занепокоєння, мовбито тому водномить очі відкрилися на сувору дійсність й безжальна таємниця важким каменем давила на груди. А під час останньої розмови той так взагалі наговорив всілякого: і про серце його крижане закинув, і про те, що любити не причиняючи болю Майк попросту неспроможний. Годі й казати, що Майк, в якого все всередині тієї хвилі кипіло від обурення, пропустив напучування Агап мимо вух. Лиш згодом, коли загонисті почування вляглися, а записи в «Щоденниках Зимніх-охоронців» постали в іншому світлі, його розум нарешті осягнув весь жах прореченого. Так, нині вінготовий підписатися під кожним сказаним словом.

Зненацька йому стало так гидко на душі, ніби в один мах проковтнув величезну купу лайна, і це притім, що ще нічого поганого й зробити не встиг, тільки-но на грані забороненого пройшовся.

Мов на за́гад уява послужливо відтворила ще геть свіжий епізод потьмарення мозку. Хто б міг подумати, що одного лиш погляду на Діанину оголену спину вистачить, аби геть-чисто позбавити його витримки! І, що найжахливіше, звичайних дотиків йому було замало. Якби вони не поспішали…

Майк облизав пересохлі вуста.

Тоді…

Він боляче прикусив нижню губу.

Цікаво, вона б його вдарила чи, можливо…

Можливо…

Несподівано його роздуми, які вчергове занесло не туди, урвали чиїсь неспішні кроки. Імпульсивно вхопивши руків’я небесної сталі, Майк повернув голову — і з полегшенням видихнув.

— Ти чого зблід, наче примару побачив? — Макс зупинився навпроти, з тривогою його обдивляючись. — Все гаразд?

— Дідько, та все в повному ажурі! — не стримавшись, гримнув Майк.

— Лади, не хочеш говорити, не говори. — Макс, добре звиклий до його палкого темпераменту, не моргнув ні бровою. Тільки ледь вловимі брижі в кутиках вуст видавали його хвилювання за друга. Коли раптом, проявивши властиву йому проникливість, додав: — Не забувай: ти маєш таке саме цілковите право на щастя, як і решта.

Майк криво посміхнувся:

— От тільки я своє щастя в кригу мушу закувати.

Подив від туманної фрази недовго грав на Максовому обличчі, бо двері нарешті відчинилися, пропускаючи Діану. Майк вкотре зловив себе на думці, що не здатен від неї очей відірвати, а з його вуст знову ледь не зірвалося «сонце». І звідки лиш береться ця ніжність? Він вже й забувся, що може бути таким… Опріч цього, з усієї сили стримувався, аби не притиснути Діану до себе так міцно, як тільки міг, щоби навіки стерти жахливу прірву між ними — прірву довжиною в десять років. А він же так старався вибудувати межи них міцну стіну, щоб не залишати собі навіть шансу на подібні бажання!.. Але стіна вийшла занадто крихкою, і тепер від неї залишилися одні жалюгідні уламки.

Мимовіль погляд ковзнув по книзі в Діаниних руках. Пригадується, свого часу дядько теж обдарував його таким самим примірником, що — як, власне, і «Щоденники Зимніх-охоронців» — належав до секретних зібрань, заборонених. Невже Любомирові шибнуло звірити таємницю й Діані? Це ж суперечить здоровому глузду!

— Тебе Любомир викликає до себе, — глухим від втоми голосом повідомила Діана.

А бодай лихий небесну сталь із димом пустить! Майк волів сам провести Діану, а натомість доведеться філософські бесіди з дядьком провадити.

— Я покажу принцесі її кімнату, — миттю запропонував Макс.

— Спасибі. — І, вбито подякувавши, Майк штовхнув двері.

Поки він зручно влаштовувався на кріслі, Любомир, розслаблено відкинувшись на спинку, супроводжував його дії лінивим та задоволеним поглядом. Відверто кажучи, давненько Майк в такому піднесеному настрої дядька не бачив.

— Щоби більше без запізнень. Намотай собі це на вуса. — Навіть його голос звучав спокійно, без звичної різкості. — Кожна мить важлива: на секунду опинишся не в тому місці та не в той час, силкуєшся залишитись без важливої інформації, не врятуєш близьку людину чи, того гірше, постраждаєш сам.

Майк завше ставився до дядькових теорій про час скептично: планета не перестане обертатися навколо власної осі від його запізнень. Тим паче він вже опинявся «в тому місці та в той час» — і не зумів врятувати найдорожчих людей.

— Цього більше не повториться, — незворушно пообіцяв Майк, потай роздивляючись дядька. Хоча той виглядав навдивовижу молодо, розумом він був подібний до мудреця, котрий прожив багато й володіє такими таємницями, які звичайним людям і знати не слід.

— Скажи, вона чудо! — зненацька радісно стрепенувся Любомир. — Ледве-ледь з ума не звела навіть такого старигана, як я. От що значить «атмосфера Єдиної»!

Остаточно розвеселившись, дядько дістав пляшку вина та два келихи. І що Діана встигла йому наговорити, що той мало не в хмарах витає?

— Будеш? — кивнув Любомир на вино. Майк ввічливо відмахнувся від пропозиції, оскільки через гіркий клубок переживання за майбутню розмову, який непомітно підкотився до самого горла, вживати спиртне геть не хотілося. — Ну й правильно. Тобі ж сьогодні ще з Суддями перемовлятися.

Від несподіваної заяви в Майка аж памороки відібрало: сам на сам із Суддями він же бо ніколи не зустрічався, посередником завжди виступав дядько. Авжеж, це повинно було рано чи пізно статися, але Майк і гадки не мав, що так скоро...

— Ще буде святкова вечеря, — смакуючи вином, продовжив натхненно Любомир, — де відбудеться знайомство принцеси із Суддями.

— А чи не зарано ще? — обережно висловився Майк. — Діана ще не готова.

— Вона забула закони нашої цивілізації, — враз обурився той, — але мило всміхатися не розучилася. Тут розуму багато не треба.

На коротку мить залягло мовчання. Майк здогадувався, про що піде далі мова — і не помилився.

— Чому саме Зимні обираються на роль охоронців принцеси з племені Єдиних? — відставивши келих, протягнув скрипуче Любомир.

Внутрішньо Майк напружився, проте жоден м’яз в його тілі так і не скоротився. Якби він не досліджував «Щоденники Зимніх-охоронців», то відповів би щось на кшталт: в Зимніх крижане серце, тому вони ідеальна машина для звірств. І це відповідає дійсності, позаяк Зимні — моральні виродки, яких вдень з вогнем ще пошукати треба: жорстокі та неконтрольовані за своєю суттю, схильні безпристрасно завдавати ран, ба навіть більше, вбивати без жодних мук совісті. Майкові це не з чуток відомо, адже сам неодноразово був тим, хто пускав іншим кров.

Так, якщо хтось і мав би охороняти принцесу, то саме Зимній. Одначе це достоту не та відповідь, яку очікував почути дядько.

— Зимні здатні опиратися почуттям до Єдиних. — І це теж заві́дома неправильна відповідь.

— Та невже? — хижо вишкірився Любомир. — Ти дійсно так вважаєш?

— Ну, це лиш в теорії, бо згідно з історією ніхто навіть не намагався протидіяти пристрасті.

— Ти навсправжки віриш у щирість їхніх почуттів? — обвів його прискіпливим поглядом дядько. — Твій розум гострий. Нізащо не повірю, що ти не зумів віднайти істину між рядками.

— Зимні стають охоронцями для того, щоб закувати сонце у кригу, — нарешті відказав Майк.

— Добре, — засвітив на нього оком Любомир. — А значення розгадав?

— Насправді охоронці нікого не охороняють, — спроквола повідував він заздалегідь підготовлені речення. — Це влада. Цілковитий контроль над принцесою з племені Єдиних — всіма способами.

На кожне його слово Любомир відгукувався кивком голови, немовбито Майк тут список продовольства перераховув, а тоді, підсумовуючи, ніби небесною сталлю по серці пройшовся:

— Любий племіннику, Єдині — сміття, непотріб, помилка природи. Їх необхідно тримати в шорах, інакше всім доведеться непереливки. Це честь для кожного Зимнього. Чекай на вказівки від Суддів.

В думці Майк, не тямлячи себе від люті на систему, що вигадала дурнуваті правила гри, на дядька, який безневинно витріщався, на себе самого, добряче вилаявся. Які ж Зимні все-таки паскуди! І його роль в цій дії п’єси далеко не остання.

— Ясно. Будуть ще настанови? — грубувато запитав Майк, підводячись.

— Почекай, — зупинив його Любомир, повертаючи лист-шет, екран якого відображав те саме злощасне відео бійки в шкільному коридорі. — Чому ти знову взявся з найкращим учнем Академії за ба́рки?

— Але не вбив же! — остаточно втративши самовладнання, вибухнув Майк.

— Вгамуй нарешті свій запал! — Голос Любомира дзвенів гнівом. — Ми на порозі великих звершень, і зараз не час для вирішування юнацьких проблем. Де твоя розважливість врешті-решт? А якби Денис скаргу подав? Ви з вашими гарячими головами геть про наслідки не думаєте!

— Він і минулого разу не скаржився, але тобі це не завадило… — осікся під гострим позирком дядька Майк. Та ненадовго: — І яке покарання вигадаєш за цим разом?

— Годі вважати мене за тирана, — скривився наче від нудьги Любомир. Відтак підсунув до нього документ, скріплений печаттю у формі перехресних мечів. Вхопившись до побіління в кісточках за папір, Майк вчитувався в розмашисті літери заголовка й не міг ніяк власним очам повірити. Це був заповіт його батьків.

— Якого біса? — геть розгубився Майк.

— Це спеціальний заповіт, — суворо роз’яснював дядько. — Зазвичай він укладається перед досягненням Зимнім-охоронцем шістнадцяти років. Але Астрей та Зореслава вирішили перестрахуватися й підписали його відразу ж після твого народження. Так, ти вже досягнув повноліття, з чим я тебе і вітаю. Віднині ти не під моєю егідою, а тому за наслідки своїх дій відповідатимеш самостійно.

Не криючись, Майк напрочуд голосно пирхнув, позаяк здогадувався, що такий виняток для Зимніх-охоронців анітрохи не випадковий. І готовий битися об заклад: Діана теж досягла повноліття у віці шістнадцяти років.

Мимоволі пригадався вислів, який доволі часто повторювався в «Щоденниках»: «Лід у моєму серці потроху танув. Але чи можливо сонце закувати у кризі?». Та лиш вся заковика в тім, що лід у серці тільки починав танути, але ніколи не танув повністю, а сонце було заковане в кригу завжди. Завжди! Тотальний контроль над серцем принцеси: її почуттями, думками, рішеннями, ба більше, тілом.

Як же йому все до живих печінок остогидло! І відмовитися ж від ролі охоронця немислимо, бо тоді на його місце приставлять іншого, не такого принципового Зимнього, який куватиме сонце у кригу без жалощів. Он, наприклад, як Денис. О, той не церемонився б! Але Майк далеко не Денис. Його не так виховали! Можливо, саме тому його батьків і…

Стоп! Батьки від рук Темного Лорда загинули, а не Суддів. І звідки тільки подібний сумнів закрався?..

***

Дзвін перехресних мечів розносився просторою залою — тренування було в самому розпалі. Билися мовчки, віддаючись вивіреним випадам на повну, лиш леза, перетинаючись, на всі заставки бриніли. Знайома стихія адреналіну збурювала кров, наповнюючи жили енергією, і кожна подача корпуса вперед чи вбік всякчас нагадувала танець.

Та через пів години напруженого поєдинку Майк втратив пильність, снуючи думками деінде. Чи вдасться йому дотриматись обіцянки, даної Агап десять років тому: нізащо не допустити закування сонця в крижані кайдани? Тому удари його ставали чимраз млявішими, а парирування — сповільненим. На якусь мить він забарився, і тренер Костянтин відразу ж скористався з нагоди: різким помахом надавив на край леза так, що меч Майка з розкотистим гуркотом полетів долі.

— Впродовж двох років і перша поразка… — мов громом приглушений підсумував тренер.

Піднімаючи зброю, Майк лиш плечима повів. А що тут ще додати? Та й гідному супротивникові не сором і програти.

Поки Майк приводив до пуття мечі, чистячи їх цупкою тканиною, тренер Костянтин уважно стежив за ним і раптом зі співчуттям видав:

— Тобі зараз непросто, особливо напередодні важливого вибору…

— Немає в мене вибору, — роздратовано відтяв Майк, відчуваючи, як лють розпеченим мотуззям здушує горло.

— Вибір є завжди, — м’яко виправив тренер. Відтак несподівано стиснув йому плече, змушуючи подивитися прямо у вічі. — Я не твій батько й ніколи ним не стану. Але я впевнений так само, як і він: ти зробиш правильний вибір.

Майк опустив погляд: він вже давним-давно зробив свій вибір.