Раді Вас бачити!

Старовинний годинник в людський зріст розмірено вицокував секунди. На його скляному корпусі відбивалися смуги світанкового сонця, що сутужно продиралися крізь туго напнуті чорні штори. Вогонь байдуже потріскував у плиті за заслінкою. І лишень поривчасті удари ножа по шинці, немовбито та чимось завинила, порушували одностайну мелодію ранку.

— Та трясця! — спересердя вигукнув Майк, гнівливо встромивши ніж в дошку для нарізання.

Його природа зіграла з ним злий жарт: почуття, які він так завзято намагався затаїти під грубою корою крижаного серця, від яких несамовито втікав, мов достоту міфічний чорт, що боїться ладану, здуру вилізли назовні — ніби й десяти років і не було зовсім! Ніби тільки-но вчора він, шестирічний, зустрічав із Діаною багряно-кривавий світанок, ніжився під його щасливими промінцями, тонув у Діаниних чарівних, пронизливо-блакитних очах… та врешті-решт пізнав насолоду першого поцілунку...

І ось два світанки заледве не перестрілись у знавіснілій мрії.

Несамохіть Майк протяжно зітхнув: він знову проявив слабкість, знов-таки піддався спокусі, бувши цілковито безсилим протидіяти досвітній марі. Пригортати Діану до себе, плутатись пальцями в її шовковистому волоссі, відчувати на відстані подиху нестямний трепіт її тіла було схожим на рубікон реального та нереального. А її очі, наче ввібравши в себе сяйво сонмищ зірок із нічного неба, мерехтіли дивним відлиском, так і вабили, знадливо кличучи тонути в їхньому теплі… І в кінцевому висліді Майк на якусь мить піддався, потягнувся до таких жаданих, мов цілюща вода, вуст, повністю забувшись про насущність.

…Спрожога Майка ніби блискавкою по хребті шварконуло від несподіваного розуміння, що виразно, із чітко окресленим обрисом, замиготіло в роз’ятреному та розпаленому почуттями розсудкові.

— Я ніколи не переставав її любити… — обсипаючись осточортілими дрижаками, вражено шепнув у порожнечу він.

Майк усвідомлював це завжди, але тільки-но зараз сприйняв осмислене як кляту догму — незаперечну та непохитну істину, відкараскуватися від якої було б верхів’ям абсурду.

Краще б він воістину її ненавидів!

Діанине тепло має стати для нього забороненим плодом, а власне серце — крижаним навсправжки, інакше він не зможе до кінця довести те, що запланував.

Нехотя Майк кисло скривився, ніби махом проковтнув лимон: перед очима яскравим спалахом промайнула нещодавня розмова із Суддями. Ті йому прямим текстом наказали тримати Єдину-принцесу під контролем, по суті приборкати «цю відьмочку», як єхидно-люб’язно висловився Шакл, «допоки маленька проблемка не стала великою», причім не нехтуючи харизмою, притаманною Зимнім від народження. Іншими словами, звести її з розуму любовними почуттями, щоби до безтями закохане серце не мало навіть і права на власні думки.

Це завдання можна вважати, ще не розпочавшись, ганебно проваленим. Діана, звісно, завдала жару Шаклові… Той тепер аж до самої судної дошки пам’ятатиме її зухвальство. Подумати тільки: вона насмілилася йому суперечити! Так ще й з яким видом: гордо здійнявши підборіддя, широко розправивши плечі, а очі так і пашіли лютим іскристим вогнем!

Майк мимовіль розплився в посмішці, а відтак лунко розреготався: хай би там що, а він готовий все віддати, аби ще раз на власні очі узріти ту картину. Приниження Шакла вартувало всіх мук Танта́ла!

Несподівано його спогади урвали: за дверима кухні, десь в коридорі, вчулося чиєсь човгання, хибкі кроки, ремствування. Згодом з-за проходу вистромилася золотоволоса розпатлана голова Дафни, а її розчепурена червона сукня була до непристойності зіжмакана, ба більше, зі свіжими плямами від вина. Опріч того, Дафна вусібіч хилиталася, насилу тримаючись на ногах.

Майк було думав, що його вже нічим здивувати — пф-ф, наївний.

— Бачу, ти добре провела час, — не втримався від єхидної шпички він.

Тієї ж миті Дафна скоцюрбилася від болю й вчепилася пальцями за скроні. Майк подумки закотив очі. Зізнатися, такою подругу, п’яною мов чіп, він бачив вперше.

Астрогір — вкрай підступне вино. Можна жлуктити годинами й анітрохи не сп’яніти, а потім як розбере! Щоправда, цю інформацію Майк колись довідався від Дениса. Сам-бо ніколи не хмелів. Либонь, через те, що годинами вино не хлебтав.

— Як і ти, — спідлоба просичала Дафна, нарешті впоравшись зі стражданням, викликаним алкогольним передозуванням. А відтак неквапом присунулася впритул до Майка. Його ніздрі миттєво вловили запах її улюблених солодко-трояндових парфумів впереміш із вином. З близької відстані він чітко розгледів червонясті жилки на білках її очей, що виразно різнилися зі смарагдовою райдужною оболонкою.

Дафна завжди була, як, власне, й належить Осінній сутності, трохи вітряною дівчиною. Її вподобання різко змінювалися, емоції мов на терню, а дії вряди-годи позбавлені здорового глузду, чим неодноразово завдавала клопотів своїм батькам — королю з попередньої зміни, Ардану, та його дружині, Морі. До слова мовити, вони були тільки раді дружбі своєї доньки із Зимнім-охоронцем принцеси з племені Єдиних, позаяк це не лише почесно, а й могло б у далекозорій перспективі принести їхній родині певні блага. От тільки Ардан був збіса проти любовних стосунків Майка та Дафни, про що свого часу прямо й повідомив. Ще б пак! Він же ж бажає для своєї доньки належної пари, щоб її шлюб тільки зміцнив і не без того сильне становище родини Ардана. А втім, Майк сумнівається, що та взагалі коли-небудь вийде заміж, з її-то норовливим характером…

Майк знав Дафну як облуплену, одначе нині він з усією впевненістю міг сказати, що не розумів її від слова «зовсім». Що ж із нею коїться таке? Невже достоту від ревнощів скаженіє? Ще цього не вистачало… Він же ж із нею так добре поговорив, все по полицях розклав, й натяку на романтичні флюїди не залишив, — і тут на тобі!

— Ти провів цю ніч із нею? — ледве не задихаючись від лютощів, випалила Дафна. Очі її так і метали іскри.

Прокволом брови Майка поповзли догори. Розсипатися в поясненнях наразі було б схоже на розкидання бісеру перед свинями.

— Це моя особиста справа, — зрештою з холодним спокоєм проказав він. — Я ж у тебе не запитую, де ти провела цю ніч.

Майк хутко пройшовся поглядом по Дафні — та враз бридливо поморщився: тут і до ворожки не слід ходити, щоб здогадатися, з ким і як вона зависала.

— Із Владом нічого не було, — мало не проревіла Дафна. — Ми просто…

Майк зупинив її помахом руки й сухо мовив:

— Мені абсолютно байдуже, чим ви там займалися. Тобі було весело? Ну й добре. От тільки попрошу тебе прямо сьогодні ж покинути мій замок.

— Ти мене проганяєш? — Її голос здійнявся на шалений вереск. — Мене?! Я теж, до речі, як-не-як принцеса. — Дафна намагалася випростатись, та проте їй це вдалося з похитуванням верхньої частини тіла туди-сюди. Більш принизливого видовища Майкові ще не доводилося спостерігати.

— Ні, ти що… — Його голос набув до краю лагідного звучання. — Лише люб’язно прошу тебе відбути з Кригожару. Бажано сьогодні і в компанії Влада. А перед цим добряче виспись. — Він кинув блискавичний позирк на годинник. — До сніданку ще півтори години, а ти заледве на ногах тримаєшся. Негоже в такому стані перед Суддями поставати.

Дафна сердито зім’яла губи, її очі стали вужчими та колючішими — обличчя аж перекосилося від гніву.

— Отже, нашій дружбі дійсно кінець? — В її голосі брязнув метал.

Щось гидотне дряпнуло Майкові всередині. Роки їхньої дружби виринули в пам’яті: години задушевних розмов, палких суперечок, навіжених спроб навчити Дафну володіти мечем (щиро кажучи, вона була вправною ученицею й схоплювала все на льоту)… Однак є речі, якими Майк нехтувати аж ніяк не може: Дафна самовільно полишила його компанію в скрутний час, віддавши перевагу ворогові. По суті — зрадила. Не маленький, навчений вже гірким досвідом: зробила це один раз, значить, зробить іще.

Майк глипнув сердито прямісінько в очі:

— А ти як думаєш? Невже дійсно вважаєш, що все залишиться, як раніше?! — скрикнув він, вмить видавши свої справжні почуття.

Дафна, збита з пантелику, відкрила рота, а втім, нічого не відповіла, тільки-но із ша́лом витріщалася.

Спливла довга хвилина, перш ніж Майк, вгамувавши лють, повів далі:

— Знаєш, я вже навіть був готовий змиритися з твоїми з Деном фіґлями-міґлями. Все-таки складно було не помітити, як ви очима стріляли одне в одного... Опріч того, він адекватнішим за безліч твоїх кавалерів буде. — Його горло здушила нудота, а проте Майк звик дивитися правді у вічі. Рік тому він дійсно погарячкував, неправильно розтлумачивши пристрасну сцену в бібліотеці. Бр-р, як згадає, аж з душі верне!.. — І тут ти кидаєшся на шию — та ще й кому? — Владові! Грець із тим, що в мене з ним непрості, м’яко кажучи, відносини... Так він же ж мерзота повна, якої ще світ не бачив!

— Це все наклепи, — незв’язно заперечила Дафна. — Він доволі… кхм, хороший.

— Наклепи? Хороший? — не повірив своїм вухам Майк і кисло вишкірився, зобразивши щось схоже на сміх.

У спогадах спливли нечасті мандрівки до Академії, де дівчата-Єдині боялися його, мов найміцнішої небесної сталі, сторонилися, ніби власної тіні, — як і, далебі, всіх Зимніх. Поза всяким сумнівом, Владислав та його шайка зіграли в цьому не останню роль, піддаючи жару у вогонь страху. Рука цієї звірюги, що ще зовсім нещодавно міцно стискала Діанин лікоть, досі мерехтіла в Майка перед очима. (І тільки завдяки Діаниному відчайдушному втручанню той все ще живий. Якби не ця хоробра витівка, так тому й бути, на місці прирізав би сволоту! І чхати йому, чий він там синочок…)

Майк певен: Владислав пророблював речі й гірші за фізичну наругу. На жаль, прямих доказів його чорних діл в нього не було, але він, чого б це йому не коштувало, обов’язково їх знайде — і таки покладе несправедливості край.

Якщо, звісно, сам не перевершить його в злодіяннях…

— Це не я осліплений, Даф, а ти, — рубав Майк кожне слово нещадно. — Очарував таки тебе Владик, ой-як очарував… А ти повелася на його шарм, немовби та малолітка соплива. — Очі Дафни скажено блискали, наповнюючись сльозинками ярості, та проте Майка було не зупинити: — Авжеж, ти зараз вважаєш, що Влад не такий, що він хо-ро-ший, — проскрипівши останнє слово по складах, Майк водномить скорчився, неначе з’їв щось гниле і зараз виблює. Продовжив жорстко: — Одначе це майстерно пророблена облуда. Ми, Зимні, вмістилище всіх негативних емоцій. Любити не вміємо. Істинну насолоду нам приносять біль та страждання інших. Коли Владові набридне грати в хорошого хлопчика — а йому обов’язково набридне, — це лише питання часу. Чесно кажучи, не думав, що ти його чарам піддасися. Думав, це тільки на Єдиних працює…

З кожним словом Майка обличчя Дафни багровіло, наливаючись кров’ю, а дихання ставало частішим від гніву, що рвався назовні.

— Як же вас, одначе, легко обкрутити навколо носа, — іронічно протягнув далі Майк, дошкульно хитаючи головою. — А що ж, діло нехитре: кинути любеньку усмішку, проявити ласку, розсипатися компліментиками врізнобіч… І все, ви миттю розтікаєтеся гарячим струмочком. Сучи потім будь-які мотузки з вас.

В цю ж хвилину Дафна, образливо спалахнувши, завдала Майкові добрячого ляпаса. Попри її хитлявий стан удар вийшов міцним та хльостким, а втім, Майкові було хоч би хни. Тільки кутики його вуст криво сіпнулися: удар таки він заслужив, нічого гріха таїти.

— Дурень несосвітенний! — зірвалася на крик Дафна.

Відтак сквапно поправила пасмо волосся, що, проте, ні на дрібку не покращило її зачіски, виструнчилася, гордовито обсмикнувши сукню, й, закопиливши губу, з розстановкою прорекла:

— Так тому й бути, сьогодні я покину твій замок.

Тоді рвучко розвернулася, мало не гепнувшись, і почвалала геть.

Майк провів її довгим напруженим поглядом, а потім нахмурив чоло, звівши брови на переніссі: ранок почався прекрасно, очманіти просто.

Впевнившись у готовності грибного супу, Майк наскоком кинувся до тренувальної зали — на зустріч виснажливим фізичним вправам поза розкладом. Тренер, бігме, будучи незадоволеним його поведінкою, знову довбатиме…

***

Всупереч похмурому настрою ранок видався погожим. Забравшись з ногами на крісло, все ще в Майковій кофтині поверх нічної сорочки, Діана безтямно спостерігала за світанком. З-за відчиненого на всю широчінь вікна вимальовувалося небо, осяяне досвітніми променями. Сірувато-бузкові хмари, підсвічені пурпуровим та жовтогарячим відблиском, неквапом пливли над водним свічадом, закручуючись у витончені, вигадливі, надмірно вишукані завитки. Майк мав рацію: краєвид ізвідси непомірно красивий. А коли вранішні спалахи досягали стін, ті починали немовби світитися зсередини, випромінюючи ілюзорні іскорки увсебіч.

Час від часу до Сонячної кімнати — як вже встигла прозвати її Діана — прокрадався легесенький океанічний вітерець, понуро та напівсонно тріскотіли, догоряючи, вуглинки в каміні, а годинникові стрілки оберталися, без поспіху наближаючи час до восьмої години ранку. Рівно о стільки й слідувало спуститися до сніданку.

За чверть восьма Діана підвелася, ліниво помахала руками-ногами, зробивши сяку-таку зарядку, неквапом переодяглася в зарані вибрані зі скрині джинси й темний светр із товстої пряжі. А відтак привела волосся в порядок, спершу підібравши його ажурною шпилькою, та потім передумала, зустрівшись зі своїм надто прилизаним відображенням, й залишила волосся звикло-розпущеним, навіть не розчесавшись знову. І так забарилася!

Влетівши до кухні, Діана заледве не врізалася в Майка, який явно збирався вирушати на її пошуки. Сердито змірявши її очима, він холодно кинув:

— Щоб більше без запізнень.

А відтак попрямував до плити і взявся розливати суп із каструлі в глибокі дерев’яні миски. Діана поривалася допомогти, але Майк зупинив її одним лише попереджувально-обуреним поглядом: мовляв, не лізь, нещодавно ж бо це обговорювали.

Вбито знизавши плечима, Діана з неповороткістю вмостилася на стілець. Їй нічого не зоставалося, як спостерігати за Майком, а той тим часом вправно рухався, сервіруючи стіл на чотири особи й мугикаючи щось собі під ніс. Нею раптом оволоділо шалене бажання почути його спів у повний голос, але попросити коли-небудь про таке вона навряд чи наважиться, та й не виконає він її прохання й поготів.

Після нічної пригоди Майк теж перевдягнувся в чорні штани та такого ж кольору кофту, а пасма його вологого волосся, немовбито тільки з душу, неохайно стриміли врізнобіч. Діанине серце жалібно забриніло. «Занадто багато чорного в його житті…» — із сумом промайнуло в думці їй.

— Як спалось? — перебила тишу, що до неприємності затягнулася, Діана.

— Взагалі не спалось, — пробурчав Майк, поставивши перед нею тарілку з грибним супом, від якого йшов пар, насичений пряним лісовим ароматом. А сам сів навпроти, вряди-годи поглядаючи на двері.

Розмова не клеїлася: залягла ніякова, незручна павза.

— Виглядає смачно. — Діана вдячно зазирнула Майкові прямо у вічі. Натомість той відповів їй вовчим позирком.

— На смак не гірше, — процідив він, набурмосившись до краю.

Діана опустила зір: вона твердо пообіцяла собі триматися гідно, анітрохи не виказувати, що її зачіпає за живе Майкова байдужість. Однак дотримуватися обіцянки виявилося набагато складніше, ніж вона могла це собі уявити.

Накинувши подобу посмішки, Діана видушила з себе:

— Зараз і перевіримо, що ти тут нахімічив.

А тоді демонстративно відправила до рота срібну ложку з супом, причім встигнувши помітити, як Майк затримав на ній свій погляд: либонь, йому все-таки цікава її думка. Та так і застигла, вражено заплющившись. На смак суп перевершив всі її сподівання: ніжно-пікантний, так і танув у роті.

— Очманіти! Це найсмачніший суп, який я коли-небудь їла! — розсипалася в компліментах вона, нарешті повернувши собі здатність говорити. — Дійсно сам приготував?

— А хто ж іще? — пирхнув Майк, а проте його обличчя на мить проясніло, зблиснувши ледь помітними ямками.

— Якщо готуватимеш так мені кожного ранку, — Діана тицьнула на нього ложкою, лукаво зажмурившись, — остаточно розбалуєш.

— Звучить як погроза, — глухо захихотів Майк. А проте, немов опам’ятавшись, миттю накинув на себе безпристрасність і взявся вправно орудувати ложкою.

Деякий час вони так і поглинали їжу в мертвій мовчанці, допоки напружену нервову тишу не роздер сміх десь на іншому кінці коридору, що яскраво контрастував із похмурою атмосферою своєю милозвучністю, буцімто з дитячої розмальованої книжки. Аж ось у приміщення ввірвалися задоволені Мей із Максом, які, втім, зловивши напругу, махом прикисли.

— Спізнюєтеся, — похмуро привітався Майк.

— І тобі доброго ранку, бро, — глузливо вигнув брови Макс, відсовуючи стілець для Мей, чиї вуста розплилася в щасливій усмішці:

— Дякую. Ти справжній джентльмен.

— Для такої красивої дівчини хоч зірку з неба дістану, — підморгнув їй Макс, спостерігаючи, як та заливається яскравим рум’янцем.

— Ой, ляпнеш таке, — грайливо захихотіла Мей, сідаючи. По всьому було видно, що їй надзвичайно приємна увага друга.

Макс, зручно вмістившись біля неї, світив зубами на всі тридцять два, але коли вловив поглядом вміст тарілки, несподівано відразливо скривився:

— Фе-е! Не люблю гриби. Не міг щось їстівне приготувати, а?

Майк запустив очі під лоба:

— Дарованому коневі в зуби не заглядають. — І він показово закинув ложку, повну грибів, до рота.

— Щось ти не в гуморі сьогодні зовсім… — зітхнув Макс і взявся колупатись ложкою в тарілці, намагаючись прибрати до стінок якомога більше ненависних грибів. Зненацька його обличчя осяяла хитра посмішка, а карі очі, спрямовані на Діану та Майка, так і зблиснули іскрометними вогниками: — У товаристві такої гарненької дівчини гріх понурим ходити, бро.

— Добазікаєшся зараз. — Нагородивши друга лютим поглядом, Майк продовжив відсторонено наминати суп.

— Діанко, — намагалася втихомирити розбурхану обстановку Мей, — як пройшла ніч у новій кімнаті?

Не втримавшись, Діана крадькома зиркнула на Майка — і враз зустрілася з його очима. Втім, той відразу ж опустив погляд. На додачу ще дужче наїжачився, ніби згадав щось неприємне.

— Не виспалася, — мляво всміхнулася Діана. — Все-таки рідко коли ночувала не в себе вдома. Не звикла.

Майк миттєво здійняв підборіддя.

— А в кого тоді ночувала? — доволі різко запитав він.

Ніби на команду Макс із Мей обмінялися лисячими позирками, та проте вже наступної миті скорчили однакові непроникні міни, вп’явшись у тарілки.

Проти волі Діана налилася вогнем від збентеження: як би Майк не силкувався це приховати, йому було не байдужки на неї.

— Здогадайся з першого разу, — піддражнювала вона, насолоджуючись його реакцією: злегка прикушена нижня губа, нахмурені брови, а в очах неначе поселився кипучий нестримний вогонь.

— У Вікторії, — ствердно прохрипів він і незадоволено похитав головою. Та раптом вигукнув, гахнувши долонею по столу: — Нівроку собі місце для ночівлі прямо!

Крізь тишу, що запанувала після цього, чітко пробирався цокіт годинникового механізму, який, здавалося, відбивав час точнісінько в скронях.

— Агов, бро, — обережно подав голос Макс, — видихни. Не з Деном же ж.

— От тільки цього ще не вистачало, — люто жмурячись, прошипів Майк. Його очі нині скидалися на синющу кригу.

Зненацька Діану прострелив сліпучий, мов грімниця, здогад: невже Майк лускається від ревнощів зараз? Вражена цим, вона мимовіль гучним сміхом пробралася. Воднораз три пари очей звернулися до неї в німому зачудуванні. Втихомирившись, Діана повернулася до їжі, ніяк не прокоментувавши свою реакцію.

— Кхм, — звернувся Макс до Майка, вмочаючи шматочки чорного хліба з зернятками в суп, — ти літальну машину добряче таки поламав, баламуте. Доведеться з’їздити на ярмарок прикупити деякі деталі… Каву треба пити на кухні, а не деінде! — значуще підсумував він.

— Кава більше смакує на свіжому повітрі, — глухо зронив Майк, метнувши стрімкий погляд на Діану, щоки якої зрадливо зайнялися вогнем по саме нікуди.

Безумовно, неждана прогулянка під нічним небом ще довго не йтиме їй з голови, подовгу жеврітиме в пам’яті, а прохолодні пальці Майка досі відчувалися там, де він торкався її.

— Але не в літальній машині, чувак! — миттю напустився Макс. — Це тонкий механізм, а ти туди ще своїми кривими руцями поліз!

— Не хочеш лагодити, не лагодь, — «змилосердився» Майк. — Сам розберуся.

— Ага, розберешся, — зіщулившись, знічено похитав головою Макс. — Я полагоджу. Від Любомира, якщо той дізнається, тобі на горіхи перепаде ж, як і минулого разу, угу.

— Не перепаде, — із твердістю заперечив Майк. — Любомир наді мною більше не владний: я відтепер повнолітній.

На часинку опустилася оглушена мовчанка. Здавалося, можна розчути, як встеляються пилинки на всі поверхні невеличкої кухні, — так всі були приголомшені почутим.

Всі, окрім Діани, яка знову була не в темі.

— Це пов’язано з тим, що ти охоронець? — першою оговталася Мей.

— Ніколи не чув про такий Закон, — замислено чухаючи підборіддя, пригнічено додав Макс.

— Ну, тепер знаєте, — наче й не було нічого, стенув плечима Майк.

— А що в цьому такого, гм, особливого? — отямившись, запитала Діана. Її серце ненароком стислося в тривожному передчутті.

— Мої вітання! — невесело сіпнув вустами Макс. — Твій охоронець віднині найбагатша особа в нашій Імперії. «Небосталь» і ще ціла купа фабрик та крамниць тепер офіційно в його володінні.

— Я б так сильно про це не патякав, — сказав, ніби відрізав, Майк. — Це поки що секретна інфа. Сам розумієш, зайвої шумихи нам зараз не треба.

Діана щиро вразилася тим, як Майк тримався: без тіні пихи чи гордині. Наче те багатство, що водномить звалилося йому на голову, не важило ні грама в його очах. Мовляв, є та й є, що ж тут поробиш.

Та раптом навіжене припущення змусило похолонути всі Діанині нутрощі. Краще б, звісно, аби воно залишилося тільки припущенням, вихваткою її втомленої уяви, а не чорною, пекучою правдою.

Пересиливши себе, Діана підняла розпачливий, невідривний погляд на Майка — всі її побоювання воднораз розбилися, поступаючись місцем палахкотючому відчуттю нереальності. Майк виглядав хоч і пополотнілим, однак всією своєю поставою випромінював рішучу спокійність, а на денці його зіниць затаїлася ледь жевріюча теплість, в якій Діана готова була, щоб там не сталося, самовільно розчинятися до загину.

Ні, її здогад не може виявитися істиною. Просто не може, і все!..

— Ображаєш, бро! Я мовчатиму, як рибина, — провів пальцями по своїх губах Макс, ніби застібав блискавку.

— Авжеж! — демонстративно закотив очі до стелі Майк, явно натякаючи на те, що вже одного разу Макс не зміг придержати язика за зубами, прохопившись про поєдинки. А потім погрозливо вп’явся на друга: — Якщо бодай одна душа в Академії дізнається про це, я в курсі, звідки ноги ростуть. Втямив?

— Та втямив-втямив. Як могила я, ага, — ні краплинки не збентежився Макс. Та раптом він ні з того ні з сього протяжно застогнав, рвучко відкинувшись на спинку стільця: — Хай йому сім гаспид, проклята Академія!

— Що, знову не підготувався до екзаменів? — коротко реготнув Майк і повернувся з роз’ясненням до Діани: — В Академії навчання завершується не тоді, коли у твоїй школі.

— Ага, — додала Мей, яка весь цей час мовчала. — Акурат на тридцять перше грудня — свято Єднання двох Кровавих Місяців. Обожнюю це свято, — замріяно подивилася вгору вона.

Хлопці не поділяли її захопленого настрою: Майк набурмосився ще більше, а на Макса так взагалі було боляче глянути.

— Гм, — нервово завовтузилася Діана.

Майк зрозумів її без слів:

— Єднання двох Кровавих Місяців, — неквапом повів він, — ніяк не пов’язане з Новим роком, як це прийнято у землян. Своїми витоками воно сягає сивої давнини й пов’язане з однією легендою.

— Романтичною, — заправляючи пасмо рудого волосся за вухо, докинула Мей. Майк лиш пирхнув на це, склавши руки на грудях: вочевидь, він був іншої думки.

— Подейкують, — взяв на себе роль оповідача Макс, ліктями спершись об стіл та хитро блискаючи очима, — що ще на зорі історії небо обрамляли два місяці, забарвлені в багряний колір. В той час люди не відчували страху перед дивним нічним явищем, а навпаки — схилялися перед ним, щиро вважаючи, що Кроваві Місяці приносять їм вічний мир та щастя. Одначе таке поклоніння тривало недовго, — стишив голос Макс, тон якого здіймав до кісток. — Аж ось розпалилася Велика війна, яка на віки стерла з полотна неба Кроваві Місяці.

— Не на віки, — зарозуміло здіймаючи голову, втрутилася Мей. — Згідно з легенди, Кроваві Місяці здійнялися ще один раз: якраз після оголошення перемир’я, коли на трон зійшли Єдині.

Вона продекламувала:

Без просвітку ночі Кроваві Місяці досягли суходолу,

Притьма окропивши блідолику кригу та троянду сяйливу.

Ізразу ті потяглись одне до одного в пломенистій жазі,

Щоб насититься теплом обопільним доволі.

Союз їхній став початком незатьмареного майбуття,

Де місця брані більше нема.

Діана вся аж закам’яніла, вчувши знайомі образи з «Балади».

— Допоки троянда закута вістрям меча… — потуплюючи очі, тихцем доповнив Майк.

— Звідки це? — всім серцем здивувався Макс. — Цей рядок відсутній в легенді.

— В загальнодоступних легендах багато що відсутнє, — єхидно зауважив Майк, явно бувши не радим, що проговорився. — Тобі для здачі екзаменів варто знати лише те, що в публічному доступі. А тобі, — звернувся він до Діани, — що свято Єднання двох Кровавих Місяців — найважливіше свято в році, адже присвячене жаданому перемир’ю між нашими расами. Перемир’ю, окропленому кров’ю.

— Рік у рік збираються сім’ї, вбрані в ошатний пурпуровий одяг, — незабаром продовжила Мей, але вже не так натхненно. Її голос злегка тремтів, а в кутиках повік бриніли сльози. — Їдять хліб, спечений за спеціальним рецептом. Танцюють особливий танок під місячним сяйвом. Промовляють слова молитви вдячності, щоб ніколи не забути ціну, заплачену за мир.

Залягла могильна тиша: всі принишкли, снуючи думками про щось своє.

Чому зазвичай рум’яне обличчя Мей обезкровилося, а її очі, що завше випромінювали радість, заполонилися смутком? Чому вираз веселуна Макса такий серйозний, а очі набули строгого відстороненого відтінку? Чому вся постава Майка свідчила про те, що його неначе обілляли холодною водою за комір? І чому Діані так неспокійно на душі стало, лячно якось, журно?

Зненацька Майк випростався на повен зріст, сполохавши вогонь у смолоскипах, встромлених в залізні петлі.

— Мей, покажеш Діані бібліотеку? — діловито розпорядився він. — Думаю, їй буде цікаво поглянути й на карту її майбутнього володіння.

Піднімаючись, Мей відчужено кивнула на знак згоди.

— А тобі, Максе, я проведу невелике тренування, — продовжив твердо Майк. — Щоб ти бодай п’ять хвилин на екзамені протримався, не впавши лицем у багнюку.

— Та годі тобі, бро, не треба… — знітився Макс. — Закладаюсь на свою літальну машину, ти вже побував на вранішньому тренуванні. Тренер тебе за це приб’є. Та й зброя далеко не моя спеціалізація.

— Не сци в штанці. Покажу тобі прийоми, завдяки яким Літніх наповал покладеш.

— От тільки наповал не треба, — швидко замахав на нього руками Макс, але таки підвівся. І вони, обмінявшись легкими штурханами, почалапали на вихід.

Мимоволі Діану злегка кольнуло, що Майк навіть одним оком в її бік не зиркнув. А втім, її відразу ж взяла попід руку Мей, виводячи з хиткого прокволистого стану, й повела до вже знайомого кам’яного обмурування стін. Дорогою їм майже ніхто не трапився — окрім вартових, яких значно побільшало після вчорашнього дня. Схоже, Майк серйозно взявся за її безпеку…

Виявляється, бібліотека знаходилася просто під галереєю другого поверху Центральної вежі, куди дістатися можна було або вузькими сходами, що гадючилися надщербленими півкільцями, або через подвір’я, де знаходився фонтан зі статуєю троянди, закутої вістрям меча. Поза всяким сумнівом, історія цієї статуї таїть в собі моторошні, позбавлені справедливості сторінки.

Денне світло змінилося присмерком бібліотечного склепіння. За освітлення правили кришталеві люстри та свічки, які густо стриміли у високих багатосвічниках — шандалах, керамічних розмальованих вазах, позолочених фігурах вишуканих птахів, схожих на жар-птицю, але найчастіше траплялися троянди та мечі.

Неквапом простуючи крізь вузькі стелажі, Діана з захопленням роздивлялася корінці старовинних томів, щільно притиснутих одні до одних. Звичайно ж, більшість фоліантів містили заголовки на невідомій їй мові — стародавній мові Пір року, букви якої скидалися на ієрогліфи з красивими завитками. Діаною раптом опанувало дивне відчуття, нібито тут зібрані всі втрачені книги людської цивілізації. І нехай весь Всесвіт розлетиться на друзки, якщо це не так.

— Для мешканців і почесних гостей Кригожару доступ до бібліотеки вільний, — повернула Діану до реальності Мей. — Хочеш взяти щось почитати чи спершу глянемо на карту? Авжеж, що на карту, ага, — відповіла вона на своє ж запитання сама, прискоривши ходу, аж поки не зупинилася знаскоку біля чималої старезної карти, розпростертої на всю стіну, на якій деталізованими штрихами вимальовувалися вигини Імперії Пір року з доволі різноманітним природним ландшафтом. Четверо Королівств — Зимнє, Весняне, Літнє та Осіннє — йшли колом, а в самому центрі мапи — Проклятий Ліс із підписом «Край Єдиних».

Виявляється, ця Імперія розміщується на острові, і назва йому:

— Атлантида… — не чуючи власного голосу, прошепотіла геть не здивована Діана тихо-тихо. Вона вже готова була повірити в будь-що, що раніше видавалося неспростовною вигадкою. — Імперія Пір року розташовується на міфічному острові, що вважається зниклим?

— Саме так, — підтвердила Мей. — Легенди звичайних людей також повідомляють, що Атлантида не щезла з лиця землі. Просто високорозвинена цивілізація атлантів навчилася жити в тіні.

— Невже за сотні років людство так і не змогло віднайти цей острів?

— Чому ж? Знаходило. — Очі Мей набули невластивого їй стального відтінку. — Ба навіть більше, відбувалися неодноразові спроби захопити наш острів. Але всі вони увінчалися провалом.

— Небесна сталь, — здогадалася Діана. — Вона небезпечна для людей, правда ж?

— Не просто небезпечна, — підтвердила її здогади Мей. — Для звичайних людей один лише доторк до небесної сталі є смертельним. Саме тому її джерело тримається в найсуворішому секреті. Ти ж уявляєш, що буде, коли ця зброя опиниться в руках сильних світу цього?

Перед Діаною промайнули кадри з постапокаліптичних фільмів, де руйнівні наслідки людських дій розкриваються по вінця. Але там завжди жевріє крихітна надія, мов та ниточка павутиння, що все можна змінити, що краще майбутнє можливе. Та якщо людству на блюдечку вручити небесну сталь, ця надія розчиниться в димі кривавого вогню, яке накриє планету водномить.

Несамохіть Діана облизнула пересохлі від хвилювання губи. Було ще дещо, що не давало їй спокою.

— У всіх Пір року є свої Королівства, — тяжко зглитнула вона. — А Єдиних загнано в Проклятий ліс… Чому?

Погляд Мей затуманився.

— Говорять, це для нашої безпеки.

— Безпеки? — коротко реготнула Діана. — Чим Єдині вам насолили таким, що їх ви вважаєте злом во плоті?! — Її голос надломився від неконтрольованого викрику.

Мей затупцяла в нерішучості, через що Діана миттєво відчула провину. Проте вибачитися вона не встигла.

— Не просто злом во плоті, а прекрасними відьмочками, — пролунав глухий, з легким хрипом, голос прямо в неї над вухом. Голос, що жебонів лестощами.

Поборовши себе, Діана підняла голову й тієї ж миті схрестилася з колючими очима Владислава. Мимоволі вона сахнулася вбік, чим викликала його хихотіння.

— Сонце, мені безмежно приємно, що я справляю на тебе таке сильне враження, — білозубо вишкірився він.

— Ти що тут забув? — нарешті оговталася Діана, однак напровсяк відступила. — Невже вирішив книжечку вранці почитати?

— Радий, що почуття гумору тобі не зраджує, — гигикнув Владислав. А втім, відразу ж набув безпристрасного вигляду й метнув блискавичний погляд на карту.

Непомітно Діана відступила ще на крок, взявши принишклу Мей за руку.

— Я можу розповісти, чому вас в Проклятий ліс загнали, — мовив Владислав, відкрито дивлячись Діані у вічі. Від його лагідного тону віяло ворожістю, що аж кров загусла в жилах. Але цікавість взяла гору.

— І чому ж?

Владислав без поспіху облизав губи, пропікаючи Діану довгим пронизливим поглядом наскрізь, лише тоді озвався, рубаючи кожне слово злостиво:

— Єдині небезпечні, неконтрольовані істоти. Помилка природи. — Діана вся аж спалахнула від обурення, яке знову підступило до самого горла. Тимчасом Владислав вів далі: — Авжеж, ти можеш заперечувати це. Маєш право, сонце. Одначе один факт заперечити не зможеш: через вас розпочалася Велика війна, в якій загинуло безліч умів.

— Це ще не доведено, — пробелькотіла Мей.

Владислав неохоче повернув їй свій погляд, немовби вперше побачив.

— Звичайно, тут, — він ліниво озирнувся врізнобіч, — ви цього не прочитаєте. Та для сонму обраних це прописна істина. Єдині розпочали війну, а відтак були в Проклятий ліс загнані — до їхньої споконвічної домівки. Це наймилосердніше покарання з усіх можливих. Їх не знищили, до того ж дали право короною володіти. Як бачиш, Судді перемінили гнів на милість. Не віриш мені, запитай у свого охоронця. Впевнений, він знає більше мого, — зловіще вишкірився Владислав. Та раптом стрілою кинувся до Діани й шепнув їй так, аби це чула тільки вона: — А заодно спитай його, що означає фраза: «Чи можливо сонце закувати у кризі?». Гаразд, сонце? — І ніби й не було нічого відступив, яскраво посміхаючись.

Діана напружено мовчала, сфокусувавшись на візерункові, гаптованому золотистими нитками по краях парадного чорного піджака Владислава. Мигцем її обсипало жаром від вулкана, що прокидався на серці, а по венах вже шумувала розпечена лава, намагаючись прорватися назовні й настигнути всіх, хто стояв поблизу.

Ще якась хвилька — і…

Несподівано приміщенням прокотився до болю знайомий та вкрай роздратований голос:

— Ти що тут забув, чортів виплодку?

З тіні книжкових стелажів виринула постать, що крокувала легкою котячою ходою, засунувши руки в кишені штанів бордового костюма поверх ідеально-випрасуваної білої сорочки. Впіймавши вражений Діанин погляд, Денис на мить їй всміхнувся, а потім нагородив Владислава вбивчим зором, зупинившись впритул біля нього.

— Глухих повезли? Вшивайся геть, дотіль втришия тебе звідси не випер!

— Ти що, записався на роль її охоронця? — зубоскалив Владислав. — Вибачай, друже, ця роль уже зайнята.

— Можливо, й записався, — зловісно примружився Денис. — Хочеш перевірити мою витривалість у чесному двобої?

Їхні погляди вп’ялися, мов свердла.

Через тривалу хвилину напруженого споглядання Владислав хижо сплюнув:

— Немає мені що робити, як руки об якогось шмаркача марудити.

Відтак рвучко повернувся до Діани й низько вклонився. Це сталося так раптово, що їй аж мову відібрало.

— Радий був особисто познайомитися, принцесо Діано, — із кепкуванням мовив він. Тільки-но тоді перевальцем покинув бібліотеку.

Деякий час Діана з Денисом витріщалися одне на одного в цілковитій мовчанці. Вона була настільки приголомшена бачити колишнього друга віч-на-віч, що їй на мить здалося, неначе він — всього лиш примара.

— Чого ти сама тиняєшся замком? Де вештається твій бісів охоронець, чорт забирай?! — не витримав першим Денис. Його карі очі гарячково блищали, а обличчя все ще не набуло звичного рум’янцю.

— Ти що тут робиш? — холодно парирувала Діана, а втім, всередині неї все кипіло.

— Не рада мене бачити? А я-то думав, обіймеш по старій дружбі, — глузливо простягнув руки він, але збагнувши, що Діана не в дусі, за звичкою провів по білявому волоссі. З повагом продовжив, ліниво розтягуючи слова: — Приїхав на навчання до Любомира, зайшов до бібліотеки взяти книгу — й ось я тут. Як бачиш, вчасно. Влад — ще та небезпечна тварюка, яка вміло ховається за ширмою невинності.

— Як і ти.

Очі Дениса скривджено креснули, відбивши сяйво від настінних світильників.

— Все не так, як видається на перший погляд, крихітко, — нарешті видушив він, мимовіль ступивши крок до Діани. Й раптом зупинився, мов укопаний, винувато прикусивши губу. — Усі роблять помилки…

Діана застигла, неприродно випроставшись. Майже фізично відчувала, як від неї починають вискакувати роздрібнені, ядушні іскри злості — неначе від феєрверка, що незабаром вибухне купою полум’яних жаринок.

— Твоя помилка ледве не обірвала життя, — загрозливо процідила вона.

Денис вмить перемінився в лиці, перетворившись на непробивну маску.

— Давай не будемо зараз копирсатися в минулому, крихітко, — доволі різко просичав він. — Бачу, твій охоронець тебе не ображає. Ну й прекрасно. А мені пора на заняття. Любомир не жде.

Вихопивши першу-ліпшу книгу з найближчої полиці, Денис нахилив голову в напрямку Мей, яка чимдуж норовилася злитись із пітьмою весь цей час.

— Чудово виглядаєш як на ту, хто без роду та племені.

Після дивного компліменту Денис прожогом вилетів з бібліотеки.

— Без роду та племені? — вражено перепитала Діана про себе.

— Не зважай, — відмахнулася Мей, а наступної миті накинула на себе найяснішу зі своїх посмішок. — Пішли-но краще їсти щось солоденьке. В Кригожарі готують найсмачнішу випічку.

***

Макс воістину вправлявся з мечем, буцімто той зашмарканий першокласник, якому повірили зброю й наказали боротися до першого серйозного поранення, — абсолютно не відчував вагу руків’я, мляво відбивався, боячись йти в наступ.

— Слухай, так не піде, — пригнічено хитнув головою Майк, вибивши клинок з Максових рук менше ніж за хвилину. Навіть Дафна справляється з мечем набагато краще, перетворюючись на скажену фурію. (Згадавши подругу, Майкові неприємно шкрябнуло на серці. Але що зроблено, те зроблено. Не на часі піддаватися самокатуванню.)

— Я тобі говорив, зброя — це не моє, — промимрив Макс.

— Ти боїшся зробити боляче. Нашкодити супротивникові. В цьому твій огріх, — карбував кожне слово Майк, ловлячи зором очі друга, які невпевнено блукали тренувальною залою. — Це поєдинок, Максе. Тут немає місця жалощам. Або ти, або тебе. Іншого не дано.

Дрібку поміркувавши, Майк добув зі сховку два розкішні обосічні мечі з небесної сталі. Волею випадку він якось бачив, як тренер діставав зброю зі скрині, що в комірчині, й дбайливо вичищав її від пилу до блиску — до дідька лисого, знайшов, де ховати, чесне слово… Таким маніром міг би й на стінах залишити.

Майк із повагом вручив Максові меч, на що той запротестував, відступаючи:

— На небесній сталі битися не буду.

Подумки Майкові закортіло з усієї сили торохнути Макса кулаком поміж ребра, аби той припинив нарешті нюні пускати. Замість цього резонно мовив:

— Якщо боятимешся небесної сталі, як вогню, вважай, перемога за супротивником. Не небесна сталь жахлива, а вчиїхруках небесна сталь.

Дещицю повагавшись, Макс таки прийняв меч, всім своїм видом демонструючи невпевненість та страх. Тимчасом Майк обхватив міцніше руків’я.

— Правило перше: ніколи не виказуй свого страху. В душі ти можеш хоч скільки завгодно тремтіти, але супротивник про це знати не повинен. Інакше тобі гаплик.

— Тобі легко говорити. Ти…

— Природжений боєць? Можливо. — Кутики Майкових вуст зловісно сіпнулися вгору. — Однак Літні, з якими ти станеш на герць, достоту не вроджені машини для вбивств. Саме тому навіть не вздумай надавати їм психологічну перевагу.

Після формального рукопотискання Майк вичекав секунд п’ять і першим знаскоку напав, скеровуючи меч обома руками по Максовому лезу. Той хоч із запізненням, але таки парирував удар. Трясця йому в печінку, якби це був справжній двобій, він виявився б найкоротшим у Майковому житті!

Макс продовжував несміливо відбиватися, вайлувато вимахуючи клинком, а коли небесна сталь проносилася в міліметрі від його обличчя, з характерним шумом розсікаючи повітря, настрашено заплющувався.

— Вивчай свого супротивника, — продовжував наставляти Майк, несамовито наступаючи. — В бою ніхто не ідеальний. Так, у тебе заслабка підготовка. Але ти можеш використати перевагу несподіваної атаки.

Його меч на мить завис перед ним, аби Макс скористався шансом і перейняв ініціативу. Але цього не трапилося. Саме тому Майк перехопив руків’я зручніше й став рубати з новими силами в будь-який спосіб: як згори, так і збоку.

Леза брязкаючись схрещувалися, розсіюючи навсібіч гарячі іскри. Майк ввійшов у знайому стихію танцю, де кожен помах та викид тіла збагачували його шаленим опалом та адреналіном. Вряди-годи ловив очі друга, які з черговим відбиванням набували все збудженішого відлиску.

Макс не йшов в атаку, але й не здавався, проявляючи властиву йому настирливість. Зрештою, йому потрібно протриматися в сутичці всього-на-всього якихось п’ять хвилин, а не бути вмістилищем гніву. Парируванням цього досягти цілком можливо.

— Ще одне правило, — провадив Майк через п’ятнадцять хвилин виснажливого для друга двобою. Як він і очікував, Макс сіпнувся, втрачаючи пильність, тим самим стаючи вразливим для вирішальної атаки. — Ніколи не реагуй на слова супротивника.

І Майк різко опустив клинок, вдаривши краєм небесної сталі по Максовому лезу, і штовхнув донизу так, що меч випав з рук друга, описавши коло. Потому копнув шокованого та беззахисного Макса ногою в живіт, відкидаючи того на підлогу, щоби зрештою приставити вістря до його серця, спостерігаючи, як зіниці друга розширюються від жаху. Час від часу Майк помічав в нього подібну реакцію — і в такі миті почував себе по-справжньому паршивим виродком.

Жбурнувши меч долі, Майк простягнув руку Максові, дозволяючи підвестися.

— Молодець, непогано тримався, — щиро похвалив він, а втім, погляд все-таки вбік відвів.

Хекаючи, Макс струшував невидимі пилинки зі штанів. Цей несвідомий жест нагадав Майкові Дениса, позаяк той теж обожнював надмірно дбати про свій зовнішній вигляд.

— Подивімося правді у вічі: цей екзамен я провалю, — закінчивши з причепурюванням, підсумував Макс. — Добре, що загальна оцінка залежатиме від всіх предметів.

— От тільки без самобичування, лади? Ти впораєшся, — злегка поплескав по плечу друга Майк.

— Куди я дінусь? — всміхнувся Макс. І раптом спохмурнів, уважно вивчаючи Майка. — Ти сам як, а? Зі вчорашнього дня на тобі лиця нема.

Погляд Майка потупився: це питання для нього осоружне ще із шести років. Описати всю чорноту його почуттів жодні слова світу не зможуть.

— Я повідомив Діані, що ненавиджу її, — почав він з того, що взагалі не планував повідомляти. І тільки висловившись уголос, Майк збагнув величину безглуздості цієї фрази.

Реакція Макса була передбачуваною: щелепа валялася побіч небесної сталі, а брови від очманіння полізли на лоба. Авжеж, він не очікував такої заяви.

— І як ти все ще живий ходиш, чуваче? — не посоромився виявити своє обурення Макс. — Якого біса ти взагалі таке ляпнув?!

От і Майк задавався цим питанням. Спершу все здавалося логічним: Діана, яка колись душі в ньому не чула, повинна була позбутися полуди з очей, а біль та образа — затьмарити ті крихти симпатії до нього, що не вирвав із корінням час. Безумовно, це мало б крихкий, але сенс, якби не одна змінна, яка вилізла нізвідкіль і здорово все перемішала, залишивши після себе лишень пусті звуки. Хто б міг подумати, що Діані — його маленькому сонечку — зітруть спогади, та ще й таким безчесним способом як Антиспогад! Якби Майк знав про це раніше, нізащо б не додумався до безжальної різанини словами.

Якщо Діанині очі, по-дитячому великі й досі, ще бодай раз сповняться нестямним острахом, Майк, безсумнівно, на місці згине й навпрошки до пекла відправиться.

— Не тут, — на силу обронив він. Його горло зсудомило від смертельного холоду, що аж мусив зробити ковтальний рух, аби повернутися до тями. А тоді повів ошелешеного Макса до своїх покоїв.

Майк ще нікому не показував «Щоденники Зимніх-охоронців». Скоріш за все, за розголошення секретної та ретельно прихованої інформації чекатиме сувора кара, та проте він відчував: якщо ні з ким не поділиться важким тягарем, що останнє десятиліття носив самотужки, просто-таки зсередини неконтрольованим розпачем впереміш із передсердям вибухне!

Поки Майк, вмостившись із ногами на ліжку, несвідомо перебирав акорди на своїй улюбленій гітарі, залишеній від батька, Макс збуджено намотував круги кімнатою, уважно досліджуючи кожен підкреслений Майком рядок у клятому «Щоденникові». Від усвідомлення написаного від руки тексту його обличчя мало-помалу темнішало, втрачаючи всі фарби.

— Закувати сонце у кригу… — кінець-кінцем приголомшено шелеснув у порожнечу він. — Ти впевнений, що це не просто фігура мови?

Гітарна струна видала противний та скривджений писк.

Майк блимнув чортом на друга й доволі грубо відрік:

— Ні, це не звичайна метафора. — І він переказав вчорашню розмову із Суддями слово в слово.

Після того як Майк поставив фінальну крапку в розповіді, Макс ще дуже довго мовчав, втупившись зором у мерхливі язики камінного полум’я. Повітря ущільнилося від задухи, що витала кімнатою.

Водномить гітара в Майкових руках поважчала сторицею, а струни боляче врізалися в пальці. Він і не помітив, як акорди перетворилася на давно забуту неквапливу мелодію, кожен звук якої пронизаний скаженою, аж до болю в кістках, тугою за Діаною та диким бажанням ізнов її обійняти й ніколи більше не відпускати.

На жаль, простодушним дитячим мріям суджено розбитись об жорстоку невблаганну реальність.

— Чорт, нічого не розумію… — Всім своїм виглядом Макс проявляв розгубленість, немовби світ, що донедавна видавався йому міцною фортецею, в один мах обернувся на пил. — Закувати сонце у кригу… Троянда закута вістрям меча… — без упину повторював він. Коли раптом його прорвало на шалений крик: — Дідько б його, що за маячня?! Тотальний контроль над Єдиною буцімто як кара за прогріх давньої давнини? Серйозно?! Якому пришелепуватому надолобневі це взагалі в голову прийшло? І чому це божевілля триває й понині?! Діана знає?

Якщо першу частину монологу Майк слухав краєм вуха, то останнє запитання взяло його в штики. Тієї ж миті весь кисень ніби згус, полонячи слова, що застрягли в грудях важким каменем.

— Ні, не знає, — нарешті, пересилюючи себе, відказав він.

Максове ошелешення поступилося місцем щиросердному обуренню:

— А ти не подумав, що вона має право про це знати, як ніхто інший, м-м-м? — помахав він «Щоденником» люто. Його очі так і блискали гнівом. По правді кажучи, давненько Майк не бачив вічно веселого друга таким розхитаним. Навіть після скандалів із батьком з його обличчя не сходив силуваний усміх, а тут неначе дамбу праведного гніву прорвало.

— Гм, цікавенько, а як ти це собі уявляєш? — миттю напустився Майк. — «Слухай, Діано, тут таке діло… Я маю не охороняти тебе, а любощами мізки запудрити. Це ще одна бісова традиція, врубаєшся?» Так, по-твоєму?!

— Не утрируй, — гучно видихнув Макс, всім своїм виглядом показуючи явне несхвалення. — Двом ліпше, ніж одному — чув щось про таке? Часом звичайна розмова спроможна вирішити безліч питань. Удвох ви цілком могли б придумати щось краще, ніж за твоє «я тебе ненавиджу», — перекривив він і добив: — Це найтупіше, що я чув від тебе, бро.

Майк присоромлено опустив очі: Максова правда. Від усвідомлення цього так і підмивало самовільно шубовснутись до безпросвітного мороку відчаю.

— Ти думаєш, твоя сутність візьме над тобою гору, — через невелику павзу повів далі Макс. — Ти думаєш, що станеш — ні, що ти вже став, — таким, як ці гниди, — кивнув Макс на «Щоденники Зимніх-охоронців». — Однак пригадай слова свого батька. Астрей неодноразово повторював, що сутність не важить ні грама, допоки ти сам вершиш свою долю.

У відповідь Майк промовчав, міцно стиснувши в кулаки долоні. Суворе напучування друга різало по серцю тупим ножем, віддавалось у вухах гучніше за брязкіт небесної сталі.

— Ти зробиш все задля її благополуччя. Навіть ціною власного життя. Знаєш, чому я так в цьому впевнений? — Вуста Макса вигнулися в гірку лінію. — «Ти сяєш», — це ти сказав Діані вчора. Перше і найпростіше значення: «Відірвати від тебе очей неможливо». Друге значення…

— «Ти полум’яна зоря, життя без якої — непроглядна тьма», — глухо завершив Майк важким, напівмертвим тоном, що відповідав його почуттям.

Діана не перетвориться на сотні, ба більше, тисячі сонць, закованих у кригу, чи сяйливих троянд, що в пошуках тепла до блідоликої криги тягнулись, а натомість були безжально закуті вістрям меча. (Принаймні він щиро плекав на це надію.)

Зимні не мають почуття провини — беззаперечна істина. Одначе якщо Майкові не вдасться захистити Діану в грі за корону, він собі цього повік не пробачить — аж до самого скону.

Здається, він таки достоту несправжній Зимній.