Раді Вас бачити!

У велелюдній залі слуги, завзято готуючись до вечері, снували туди-сюди: переставляли стільці, накривали стіл у п-подібній формі біля трьох драконівських пащ каміна білосніжними скатертинами, носили дзеркальні таці, прикрашали червоними трояндами високі кришталеві вази, запалювали свічки — щоб і стеля, і стіни, і мозаїчна підлога запалахкотіли яскравими барвистими вогнями.

Діана неспішно спускалася східцями, тримаючись за тонкі металеві поручні. Майка вона помітила відразу. Той, переодягнений в чорний строгий мундир зі срібними ґудзиками, стояв посеред зали геть на себе не схожий, ніби водномить подорослішав: такий розважливий, зосереджений, поміркований… І водночас чимось зажурений. Хоча він явно докладав усіх зусиль, аби приховати свій стан. І чим його розмова з Любомиром закінчилася?..

Побіч нього знаходився похилого віку чоловік, якого Діана вже встигла подумки охрестити «дворецьким», а все завдяки чорному сюртукові з довгими полами поверх білої сорочки та широкій шовковій хустині на шиї. Вони щось жваво обговорювали. Час від часу до них підходили слуги (ймовірно, для уточнення роботи), а після отримання вказівок продовжували й далі невгамовно працювати.

З якоїсь невідомої причини Діана ніяк не могла з останньої сходинки зрушити. А що як вона не мала права сюди спускатися, адже до вечері залишалося ще пів години? Хтозна, які порядки заведені в Кригожарі… А що як Майк знову ввімкне режим «їжачковості» й більше не назве її «сонцем»?.. Підсвідомо їй хотілося почути це слово ще бодай раз! Воно, сказане його вустами, здатне розвіяти всі безрадісні хмари навкруг та прогнати з крові ядовиті спалахи страху — вона була впевнена в цьому, як ні в чому раніше.

Зненацька Діана відчула на собі чийсь довгий пронизливий погляд. Піднявши голову, вона зустрілася з Майковими яскравими очима, що пропікали її аж до самісіньких кісток. І серце враз зажило власним життям: в ньому, не питаючи дозволу, почали зриватися феєрверки з блискавичних ударів, посилаючи громовими поштовхами п’янке тепло до кожної клітинки тіла.

Деякий час вони мовчки витріщалися одне на одного, вивчаючи. Аж ось Майк широко всміхнувся, а погляд із затуманеного перетворився на задоволений, немовбито йому сподобалося побачене. Коли він жестом покликав її до себе, в Діани ніби полуда з очей спала — і до неї нарешті повернулася здатність дихати та ясно мислити. «Так, слід просто-таки терміново взяти себе в руки. Якщо я й надалі реагуватиму на нього, як якесь малолітнє дівчисько, досхочу рожевими гормонами напхане, ні до чого хорошого це не призведе», — вмить остудила себе Діана й щодуху покрокувала до Майка.

— Вітаю! — якомога безтурботніше привіталася вона з дворецьким.

— Діано, знайомся. — На щоках Майка виблискували ямки, якими вічність милуватись замало. Подумки проклинаючи хімічні реакції організму, Діана обернула всю свою увагу на чоловіка. — Перед тобою незмінний дворецький Кригожару ось вже як двісті п’ятдесят років — пан Йосиф.

Діана з несподіванки аж охнула. Скільки?! Вона дала б цьому чоловікові ну років вісімдесят, не більше. Скоріш за все, вік в Пір року протікає інакше, ніж у звичайних людей. Тоді ж скільки років її бабусі?

— Радий знайомству, принцесо Діано, — ніби й не помітивши її здивування, шанобливо вклонився дворецький. — Якщо виникнуть раптом якісь запитання, звертайтеся. Вельми радий руку допомоги подати, поки час мій не добіг до кінця.

— Ой, та годі вам! — відмахнувся Майк. — От побачите, ви ще всіх нас переживете: і мене, і Діану, і навіть Любомира.

— Любомира, синку, — Йосиф змовницьки нахилився до Майка, — й сам чорт не переживе. Подейкують, час до нього благоволить.

— Це точно, — відсторонено погодився Майк. І зненацька запитав: — Думаєш, скільки твоїй бабусі років?

— А-а?.. — Діана не відразу збагнула, що це питання адресоване їй. — Так, — опустила погляд вона. — Здається, їй далеко не сімдесят, як вона мене запевняла.

— Ви про Мирославу? — радісно жмурячись, втрутився дворецький. — Пам’ятаю її. Такі бали влаштовувала! Щоправда, Зимнім вхід туди був суворо заборонений.

— Мирославу? — враз спантеличилася Діана. Ні про яку Мирославу вона зроду-віку не чула.

— Пане Йосифе, ми про Зоряну, — спокійно виправив його Майк, — і їй, якщо пам’ять мені не зраджує, двісті тридцять років.

В Діани аж очі на лоб мало не полізли. Оце так новина! Але її турбувало інше:

— Хто така Мирослава?

Коли Йосиф раптом в збентеженні заметушився:

— Так, молодь, мушу відклонитися. Ще раз був радий знайомству, принцесо Діано. Пам’ятайте, я завжди до ваших послуг. Будь-яких! — наголосив він і, низько вклонившись на прощання, покинув залу.

— Звідки ти знала, що я хотів, аби ти одягла саме цю сукню? — ошелешив Діану несподіваним запитанням Майк, що в неї на мить навіть дар мови зник і всередині все від люті побагровіло: цей хлопчисько спеціально тему переводить! — Я серйозно. Звідки? — наче й не було нічого продовжив він. Це Діану ще дужче роздраконило.

— Нізвідки. — Їй і на думку не спадало підбирати таку сукню, щоби та Майкові, бачте, сподобалася. Просто вибрала зі скрині першу-ліпшу — звичайну, ніжно-пастельного відтінку, облямовану золотими квітковими візерунками, і без жоднісінького ґудзика.

— Ти ніби зменшилася. — Майк намагався поглядом знайти її взуття, яке ховалося за довгими краями сукні, а в Діани тимчасом все більше та більше наростало просто-таки навіжене бажання торохнути його по голові так сильно, щоб аж зірочки повискакували. Ще секунда і… — Тільки не кажи, що ти в кросівках? — Майк недовірливо здійняв праву брову.

— А якщо й так, то що тоді, а? — розшаліло подалася вперед Діана. Майк осудливо похитав головою. Опам’ятавшись, вона розсипалась у поясненнях: — Ще одні походеньки кілометровими сходами я б точно не витримала! Мей обіцяла принести підбори.

— Ну-ну. Молись, аби вона швидше за Суддів прийшла, інакше… — на півслові урвався Майк. Та раптом щиро всміхнувся: — Ну ти даєш! Тільки додуматися: прийти на зустріч із Суддями в кросівках! Без крихти сумніву, такий виверт вони запам’ятають надовго. Ба, неповага отакезна! Та ще й від кого? Від Єдиної! — Він спохмурнів і вже без тіні усмішки додав: — Вони цього тобі ніколи не пробачать. Ніколи.

— Мої кросівки матимуть аж такенний фурор? От дійсно?

— Матимуть-матимуть, навіть не сумнівайся. Суддів так принижувати вміють тільки Єдині, — підсумовуючи, незадовільно прицмокнув язиком Майк.

— Гаразд, — втомившись від його дивної повчальної тиради, буркнула Діана. — Якщо для тебе це так важливо, негайно ж за підборами побіжу, а ти тут згадуй поки, хто така Мирослава.

Вона вже збиралася розвертатись, як Майк притримав її за руку. Діану вже вкотре від доторку його неначе електричним струмом пробрало — це катування колись припиниться?

— Не йди. — Майк знервовано пошкріб потилицю. — Вибач, я сам як на нервах, тому й несу всіляку нісенітницю.

— Переживаєш? — здогадалася Діана. Від її гніву й слід прохолов.

— А ти як гадаєш? Перша зустріч із Суддями, як-не-як. Хоча найвірогідніше, дядько від них мене просто обмежував. Хоч якась користь від нього… — Майк за звичкою поморщився. А втім, відразу ж і посерйознішав. — Дарма Йосиф про Мирославу заїкнувся, сич старий... Боюсь, тобі від знання про неї легше не стане. Скоріше, навпаки.

— Та кажи вже! — нетерпляче тупнула Діана. Невже залишилося ще щось, що остаточно її зламає?

— Добре, твоя взяла. Але пообіцяй мені, що вислухаєш в голові розум держачи та без жодних сліз. Потім — будь ласка, але не зараз. Обіцяєш? — Діана, геть збившись з пантелику, кивнула. Вичекавши павзу, Майк нарешті повів, причому уважно слідкуючи за її реакцією, готовий будь-якої миті замовкнути: —Мирослава — твоя бабуся по маминій лінії. Колись вона відмовилася від тебе, повністю викресливши з усіх заповітів. Щоправда, про це поки мало хто знає. Я сам випадково довідався, підслухавши розмову твоїх батьків.

— Чому вона відмовилася? — заледве прошепотіла Діана. — Що я встигла такого накоїти?

Майк рвучко нахилився до неї.

— Твоєї вини тут немає — і крапка. — Він озирнувся й зовсім тихо продовжив: — Це все твої батьки. Розумієш, вони порушили святий Закон, забажавши виростити тебе, майбутню королеву, серед звичайних землян. Мало цього, так вони ще й із Зимніми зблизилися, з моїми батьками тобто, а це порушення негласного правила. Між Зимніми та Єдиними повік же, м’яко кажучи, стосунки напружені. Тому-то Мирослава й розлютилася, обірвавши всі мости.

— Угу, ясно. — Як Діана не старалася сум’яття приховати, голос її все одно прозвучав убито. В голові не вкладалося, що можна ось так от просто взяти й відмовитися від рідні через порушення якихось там традицій. — А Зоряна — моя бабуся по татовій лінії?

— Ні, вона прабабуся по маминій. Твоя єдина кровна родичка, що залишилася. Окрім Мирослави, звісно.

— Пра… Прабабуся?

— Саме так. От тільки не починай зараз ревма ревіти, гаразд?

— Це дурниця, щоб я через неї сльози лила. — Справді, яка різниця, бабуся Зоряна їй чи прабабуся? Головне, що вона по-справжньому піклувалася про неї, на відміну від цієї загадкової Мирослави… — До речі, сьогодні я плакала мало не вперше у своєму житті, затямив? — пригрозила Діана, навіть вказівний палець для більшої впевненості підняла.

— Ага, звісно, розкажи тут… — Його обличчя набуло дивного виразу, схвильованого чи що, і в очах прошмигнула тривога.

— Невже в дитинстві я була страшенною рюмсою? — не повірила вона.

— Аж ніяк. На диво, ти ніколи не плакала. — Майк знову всміхнувся, щось пригадуючи, але сумовито. — Насправді я бачив, як ти сльозами вмивалася, лише один раз, коли ми востаннє зустрічалися. Ти тоді взагалі дивно поводилася. Тому, мала, згадай все якомога скоріше. І розкажи-но мені врешті-решт, що з тобою тоді коїлося. Бо я, знаєш, досі в здогадах мучуся. А мені це набридло… ну… перебувати в постійних здогадах.

— Кхм… — кахикнула Діана, приховуючи збентеження. — Я, звісно, постараюся, але не впевнена, що вийде.

— Вийде-вийде, куди ж ти дінешся? А якщо ні, то ми щось придумаємо. Обов’язково. Хоча можливо, тобі краще й не згадувати нічого. — Його очі хитро зблиснули.

— Чому? Знову скажеш, комусь соромно буде? — Діана зухвало підняла голову — і вмить пошкодувала про це, бо Майк теж нахилився, опинившись на недозволеній відстані. І вони мало не зіштовхнулися носами або, того гірше…

Мимовіль погляд опустився на його вуста. В голові миттєво запаморочилося, кров прилила до обличчя, а ноги стали ватяними — приємне відчуття. Навіть дуже… Несвідомо Діана провела язиком по губах. Майк гучно ковтнув і моментально відсахнувся.

— Точно божевільна… — шепотом видихнув він. — Не роби так більше, інакше… Яка ж ти все-таки балда!.. Чорт…

Не робити більше що? Чомусь підтекст сказаного Майком доходив до неї туго, ніби через чорну діру пробирався. А коли нарешті дійшло, Діана ладна була тричі крізь землю провалитися. Яка ж вона балда! І про що вона тільки думала? А чи думала вона взагалі?..

На щастя, їхню незручність порушила поява Мей з Максом. Ті перебували у веселому настрої, але, відчувши загальне ніяковіння, зараз же накинули на себе безсторонність.

— Все гаразд? — першою порушила тишу Мей.

— Ви немов тільки що цілувалися, — випалив Макс. Майк блимнув на нього таким злим поглядом, що в Діани аж волосся дибом стало, а тому хоч би що. Навіть на всі зуби всміхнувся й безстрашно додав: — Бро, тут не найкраще місце для поцілунків. Велелюдно ж.

— Та не цілувалися ми! — мов за командою гаркнули вони.

— Значить, думали про поцілунок, — підклав дров у вогонь Макс.

— Тобі страх як жити не хочеться? — нагородив його ярим поглядом Майк.

— Бажаєш нарешті позбутися цього ремісника? Я всіма руками за, — непомітно підкравшись, єхидно скрипнула Дафна. На ній красувалася яскраво-червона сукня з пишною спідницею до колін, що демонструвала довгі ноги на височенних шпильках, а у високо зібраному волоссі виблискувало безліч рубінів. Вона однозначно розумілася на тому, як виглядати привабливо та спокусливо.

— Даф, прошу по-хорошому, — заледве стримуючись, процідив Майк, — припини поводити себе як останнє стерво.

— Раніше тебе не турбувала моя паршива поведінка.

— Раніше вона не переходила на моїх друзів!

— О! Цікаво, а вона тобі теж друг? — недбало махнула на Діану Дафна.

— Можливо, вона мені навіть більше, ніж друг, — з кам’яним лицем відповів той. — Але тебе це аж ніяк не стосується.

— Ідіот! — сердито пирхнула Дафна. — Сам собі смертний вирок підписуєш же. Правду говорив Ден, ти довго не протягнеш… От тільки я не бажаю бачити твою кончину! — вибухнула вона. Відтак, нагородивши Діану зміїним поглядом, різко розвернулася, презентуючи оголену спину, й покрокувала гордо, стегнами виляючи.

Діана намагалася вгамувати бурю з протилежних емоцій. Виходило кепсько. Що мав на увазі Майк, кинувши «більше, ніж друг»? Мабуть, просто підколоти Дафну вирішив, та й край. Не буквально ж сприймати… І розпитати його при такій купі свідків аж ніяк не вийде. А чи потрібно?

Тоді, коли суперечливі думки мало їй свідомість не розірвали, Мей вручила Діані підбори.

— Тобі пощастило, мала, — полоснув Діану косим поглядом Майк. — Але надалі без таких фокусів, затямила? Кросівки взувай тільки у вільний від важливих подій час.

— Та ти просто ніколи підбори не носив, — перевзувшись, пішла в наступ Діана. — От якби бодай раз пройшовся східцями туди-сюди, зрозумів би, як це незручно!

— Чого це я на підборах не ходив?

Макс, не стримавшись, реготнув вголос:

— Чувак, не ганьбися.

Майк вкотре стрельнув на нього гнівно.

— Та ну? — й собі підколола Діана.

— Чого ви всі ржете? — насупився Майк, явно бувши не радим раптовому зізнанню. — Немов не з цієї планети, чесне слово. Є такі підбори, чоловічі. Коли батьки влаштовували тут бали, доводилося взувати їх для сприяння атмосфери середньовічної епохи. — Його обличчя невловимо змінилося, буцімто легка тінь набігла.

Слуги вже давним-давно покинули приміщення, залишивши красиво сервіровані золотими тарілками та приборами столи, один з яких був вщент заставленим всілякими наїдками та питвом. Коло нього, власне, й зупинилася Дафна, смакуючи бурштиновий напій. Диви, ще й спинку граційно вигнула! Лялька розмальована...

Діана мимовіль обернулася до Майка, який зирив — уважненько так, пильно, не мигаючи, — прямісінько на спину Дафни! Либонь, кожен сантиметр її оголеного тіла вивчав, якщо, звісно, раніше цього ще не зробив, і не тільки поглядом, а ще й… Діана, до краю розлючена, подумки загарчала. Значить, нещодавно він її спини торкався, а тепер Дафну поглядом пожирає? Ну нормально?! А вона ще його захищала — дурепа! Як же їй кортіло цієї миті завдати йому сильнющого ляща, а Дафні всі її золотаві патли повидирати.

Дико! Дістали! Обоє!

— Свічка затухла… — раптом прошелестів Майк.

— А-а?.. — оторопіла Діана.

— Кажу, свічку треба замінити! — підняв голос він і зненацька хитро примружився: — А ти куди дивилася?

— Ага. Теж на свічку, — все блукала зором вона в пошуках тієї самої свічки. І справді, справа від Дафни згаснула одна-єдина свічка. От дідько! Невже Майк навсправжки туди дивився?

— На свічку, кажеш… — На його щоках заграли пустотливі ямки.

— На свічку. — Діану наче гарячим при́ском обсипали.

Не зводячи з неї дивного погляду, Майк підступився — й прошепотів над самісіньким вухом невідомі тягучі слова.

Макс із Мей, які зо сміху помирали, багатозначно переглянулися, вочевидь, збагнувши проречене.

— Що ти тільки що сказав? — пробелькотіла геть розгублена Діана.

— Ти колись знала нашу мову — древню мову Пір року. Буде тобі стимул її швидше вивчити. Чи згадати. — Майк промовисто всміхнувся, явно натякаючи на нещодавню розмову.

Зненацька залою розсипалися кришталеві звуки фортепіано.

— Час «Ікс» настав… — глухо підсумував Майк.

— Ндя-я, — приречено протягнув Макс. — Коротше, ні пуху вам, ні пера, а ми геть підемо. Нема чого псувати блакитну кров своєю присутністю. — Він скривив огидливу гримасу Дафні, поки та не помітила.

— Я як господар Кригожару дозволяю вам залишитися, — без тіні гордості та пихи мовив Майк.

— Щоби Любомир тобі потім голову скрутив через порушення традицій? — пхенькнув Макс. — Та й чого ми тут не бачили? Ні, я краще проведу час у симпатичній компанії, — підморгнув він Мей, на що та очі закотила. А втім, наступної миті вона виструнчилася, грайливо заправивши волосся за вухо.

— А ви розслабтеся, — пригрозила кулаком їм Мей. — Бо щось зовсім як на голках.

— Так-так, — встряв Макс. — Поцілуйтесь — і напруга мине.

І вони, під супровід вбивчих поглядів двох пар очей, стрілою покинули приміщення — лиш поминай їх як звали.

— Спробуй тут розслабитися… — понуро зронив Майк під ніс.

— Угу… — Діані хотілося обговорити майбутню зустріч із Суддями, але їй язик наче в петлю скрутило. Геть до останньої межі нашорошена, вона тупо роздивлялася лінії мозаїчної підлоги, не в змозі докупи зібратися.

Аж ось Діана впіймала на собі погляд Майка, який відрізнявся від усіх, подарованих їй раніше: якийсь ніжний, турботливий й дрібку занепокоєний. І навіть лінії його обличчя розгладилися.

— Дозволиш дещо зробити? — Майк мовив так тихо, що Діана ледве його почула.

— Дивлячись, якого роду прохання...

— Обійняти тебе за талію.

Діана, очманівши, мало рівновагу не втратила. Та несподівано вона збагнула: Майк щось затіяв, але правила гри їй навіть і не збирався розтлумачувати.

— Дань традиції?

— Негласне правило.

— І чим же воно відрізняється від традицій?

— Сонце… — пригнічено видихнув Майк. — Просто дозволь мені тримати тебе за талію. Будь ласка. — І він пронизав її таким благальним поглядом, ніби від її рішення безпосередньо залежала вся його подальша доля.

І вона здалася:

— Тільки без фокусів, домовилися?

Майк повільно розпливсь у задоволеній усмішці.

— Ти мене вже вкотре за сьогоднішній день дивуєш своєю слухняністю.

Від останніх його слів Діана вся аж гнівом спалахнула. Вона не якась там дівчинка на побігеньках! Вона «слухняна» тільки тому, що не хоче підставляти його під удар. Не хоче, аби в нього виникли через неї проблеми. Її воля, рознесла б всі традиції так, щоб каменя на камені не залишилося!

Майк швидко збагнув свою необачність:

— Вибач, я не те мав на увазі. — Він заплющився й тяжко зітхнув, повністю відкривши справжній стан — хвилювання та втому. — Повір, я був би радий все тобі пояснити, але не можу. Просто знай, — Майк обережно пригорнув її однією рукою за талію, — я дуже сильно тобі вдячний. Обіцяю, це тільки на сьогоднішній вечір. Таке прохання більше не повториться.

— Ловлю на слові.

Вони ще трохи помовчали, насолоджуючись тишею, як Майк сказав:

— Знаєш, чому я хотів, аби ти одягла саме цю сукню? — Діана заперечно хитнула головою. — Ти в ній схожа на полум’яне сонце з наших легенд. А з розпущеним волоссям так взагалі!.. Мей підказала?

— Ні, я сама вибрала. Це була єдина сукня без жоднісінького ґудзика.

Вони одночасно нервово засміялися.

— Бісові ґудзики, — докинув Майк і раптом, ніби забувшись, ніжно провів вверх по її спині.

Діана ледве-ледь стрималася, аби не охнути, а низ живота вже встигло стягнути в тугий вузол. Він хоча б уявляє, як на неї його доторки впливають?!

— Не роби так більше, — грубо дорікнула вона, враз відхиляючись. Цей вечір обіцяє бути довгим, і їй потрібен ясний розум — без натяку на дофамін.

Майк часто закліпав, наче щойно прокинувся, а потім шпарко прибрав руку зі спини й обережно помістив назад на талію.

— Отак-от краще, — схвалила Діана.

— Яке ж ти все-таки полум’яне сонце… — прохрипів він.

— Дивись, аби не спопелило! — дошкулила Дафна. Наблизившись, вона ошпарювала поглядом його долоню, що покоїлася на Діаниній талії.

Майк на мить відірвався від Діани, щоб опинитися між нею та Дафною, а потім так само обережно обійняв її за стан. Його обличчя миттєво скувала кам’яна маска.

Ось він набрав повітря для гострої відповіді, як Діана його випередила:

— Можливо, час тобі дременути на гостину до Дена? Він там, бідолашний, замерзає, тепла бажає, а зігріти, бач, немає кому.

На що Дафна зі здивуванням вирячилася, вочевидь, не очікуючи бодай слово від неї почути.

— А з цього моменту, будь ласка, детальніше, — зберігаючи холодний спокій, встряв Майк. — Коли це ти з Деном встигла порозмовляти?

— Пізніше розкажу, — насуплюючись, відмахнулася та.

— А в нашої принцеси, виявляється, гострі зубки є, — скривила рота Дафна. — Жах суцільний! В школі ж бо такою тихонею була.

— Виросла в стерильних умовах, а потрапила в зміїне кубло, — огризнулася Діана.

Дафна незадоволено прицмокнула, а Майк ще міцніше притиснув Діану до себе — спокійніше, мов. А втім, не стримався й реготнув тихцем сам.

— М-да-а, — повертаючись до Майка, Дафна кокетливо завела пасмо волосся за вухо. — Здається, нашу принцесу час хорошим манерам навчити.

— А когось — язик за зубами держати, — процідив у відповідь той.

Дафна зловісно пирснула, явно маючи намір ще раз в наступ піти, як двері до зали рвучко відчинилися, пропускаючи делегацію на чолі з Любомиром.

— Все буде гаразд, — непомітно шепнув Діані на вухо Майк. — Стій смирно й мовчи. Говоритиму в основному я.

Тим часом делегація вишикувалась у два ряди, перший з яких складався з чотирьох осіб та Любомира в центрі. Здається, це й були ті самі Судді. На їхніх руках пишалися громіздкі персні з коштовними каменями. В чорних мантіях та каптурах, нап’ятих на голову, вони скидалися на таємне зібрання масонів, що збиралося вирішувати долю світу.

До другого ряду входили дуже знайомі Діані персони — загадкові переслідувачі в сірих масках. Майк теж це збагнув, ледве вловимо повівши вилицями, але в основному залишався незворушним. Діана позаздрила його здатності приховувати емоції.

— Ласкаво просимо до Кригожару, — поштиво вклонився він. Мабуть, від Діани цього теж вимагалося, проте вона настільки заціпеніла, що не могла й головою кивнути.

— Раді нарешті особисто з вами познайомитися. — Вперед виступив чоловік з алмазом на персні. Він скинув каптур та продовжив: — Мене звати Шакл і я очолюю Суддів із Зимнього роду.

Слідом за ним вийшов чоловік зі смарагдовим перснем й теж стягнув каптур. Діана ледве стрималася від здивованого вигуку — перед нею стояв власною персоною Теодор Франкович, вчитель математики.

— Радий вітати принцесу особисто, — хитро всміхнувся він. — Я представляю Суддів з племені Осінніх.

Далі подав голос чоловік зі сапфіровим перснем:

— Сподіваємося на віддану співпрацю. Мене звати Яр, представник Суддів Весняного роду.

Останнім виступив чоловік, перстень якого містив олександрит:

— Вітаю. Прозивають мене Орестом і, як ви вже здогадалися, я очільник Суддів з Літнього племені.

— Єдині, як завше, не з’явилися, — хижо вишкірився Шакл, оглядаючи Діану з голови до п’ят, наче та — лялька на вітрині. Відтак скривився, ніби та не виправдала його сподівань.

— І правильно роблять, — втрутився Любомир. — Бояться розпалити нову війну.

Шакл зневажливо пирхнув:

— Війну? Називай речі своїми іменами, друже: вони нас, Зимніх, зневажають! Тому до вашого славнозвісного Кригожару й ногою не ступлять. Окрім однієї Єдиної, звісно. — І знову цей незадоволений позирк, який, щоправда, ненадовго схвально затримався на Майковій руці, що міцно обгортала Діанину талію.

— Гаразд, — примирливо відгукнувся Яр, — годі протирати з пісочком тих, хто не з’явився, ліпше перейдімо відразу до діла.

— Майку, — звернувся Шакл до нього, — приділи-но нам хвилину свого дорогоцінного часу. Наодинці. Без… — Він зморщився в зневазі.

— Без не менш дорогоцінної принцеси, — люб’язно доказав Теодор Франкович.

— Так. Без дорогоцінної принцеси, — прошипів той і прожогом розвернувся, прямуючи до виходу.

— Дозвольте запитати, — нарешті шанобливо озвався Майк, — позаду вас ваша охорона?

— О! — смачно прицмокнув Теодор Франкович. — Звичайно! Від якої ви, мої любі, так безпощадно відмовилися. До речі, як дібралися? Без пригод?

— Без пригод, — просто підтвердив Майк. — Дякуємо, що поцікавилися. Попрошу надалі такі речі узгоджувати зі мною.

— Авжеж, — байдуже махнув рукою Орест. — Це була звичайна обережність. Як тільки принцесі виповнилося шістнадцять, ми приставили до неї нашу власну охорону. А то глядиш, раптом Темний Лорд об’явиться. — Він глузливо чмихнув, ніби сама ймовірність цього видавалася йому неправдоподібною.

— Ще раз дякую, що про безпеку принцеси потурбувалися, проте надалі цим займатимуся я, бо все ж таки саме мене її охоронцем обрали. — В голосі Майка вчулася ледь прихована злість.

— Ось про це ми й хочемо поговорити! — сплеснув долонями Теодор Франкович.

Майк з розумінням справи кивнув, а потім, обернувшись до Діани, розтулив вуста, ніби хотів щось сказати, але чомусь передумав. Лиш на прощання одними кінчиками пальців непомітно по її талії провів, підбадьорюючи, та рішуче вирушив за делегацією.

***

І ось Діана вже як битих хвилин двадцять крутить-вертить злощасним бутербродом з ікрою, невідривно слідкуючи за стрілкою високого дерев’яного годинника в людський зріст, якому вже, напевно, не за одну сотню років перевалило. Через хвилювання їй і шматок в горло не ліз. Що вони там так довго можуть обговорювати? Невже справді питання її безпеки? Щось не дуже то й вірилося. Судді виглядали не надто привітними. Взяти хоча б того Шакла… Та він готовий був першим кинутися роздирати її на шматки!

Здавшись, Діана поклала бутерброд назад на тарілку, натомість взяла стакан з апельсиновим соком. Краєм ока вона помітила, як до зали ввійшов незнайомий хлопець в строгому чорному мундирі, волосся якого їжачком стирчало, видаючи брутальну натуру. Він відразу ж приєднався до Дафни. Вірогідно, вони добрі знайомі, позаяк хлопець без зайвих передмов став гладити їй спину, спокусливо шепочучи щось над вухом, а та у відповідь грайливо прикусила губу й залилася кокетливим сміхом. Діана миттю закотила очі до стелі й відвернулася. Пф, робити їй більше нема що, як за амурними справами Дафни підглядати. Ні, краще й далі секунди рахуватиме.

Коли раптом рівно через сто дев’яносто три секунди в її особистий простір ввірвався чийсь приємний бархатний голос. Діана від несподіванки аж ледве соком не поперхнулася.

— Нудьгуєш? — До неї із солодкою усмішкою підібрався той самий незнайомець. Зізнатися, його миловидні риси обличчя та мигдалеподібні блакитні очі, які на тлі блідої шкіри сяяли ще яскравіше, злегка заворожували. На перший погляд він виглядав привітним, ніби й мухи не скривдить, але щось було в ньому незбагненно відштовхувальне. Ліпше триматися від нього подалі.

Бачачи, що Діана не відповідає, незнайомець продовжив:

— Дозволиш приєднатися?

— Щось мені підказує, тобі мій дозвіл не потрібний, — настовбурчившись, байдуже обізвалася вона.

Він розуміюче кивнув, а відтак торкнувся до келиха з вином.

— Не бажаєш чогось міцнішого? Сік — це, звісно, круто, але хочеться трішки розслабитися, не знаходиш? Ми тут в такий несамовитий шторм потрапили... Думав, гаплик нам прийде.

— Як бачу, буря вам виявилася нестрашна, — зіщулилася Діана. І що цьому типові від неї треба?

— Що правда, то правда! А якби з нами щось трапилося, вмить оголосився б міжнародний скандал, уявляєш? Вгадай-но, на кого тоді всі шишки полетіли б? — Зробивши невелику павзу, він гигикнув: — На тебе!

— З якого б це дива? — обурено здійняла брови вона.

— Ти Єдина, — просто пояснив той. — Відьма.

— З дуба рухнув? Чи буря непробивний мозок простудила?

— Не сердься, — примирливо муркнув він, водячи пальцями по краях келиха. І наче й не було нічого своєї затяг: — Ну, як щодо вина? Для розслаблення того самого непробивного мозку. Запевняю тебе, Трунок ліри — найкраще вино світу.

— Я пас. — Діана демонстративно відвернулася до годинника, стрілка якого невловимо наближалася до дев’ятої години вечора, цим самим явно натякаючи, що не збирається далі теревені правити. Але її співбесідник, вочевидь, мав іншу думку.

— Як забажаєш, — розчаровано зітхнув він і замість вина взяв гранатовий сік. — Ой, а я ж не представився! Владиславом Лютим мене звуть, а для такої симпатичної дівчини, як ти, просто Влад. — Діана нічого не відповіла. — Знаєш, вітання — це двосторонній процес, — образився той. — Тепер твоя черга.

— Типу ти не знаєш? — підскубнула вона. — Відьма! Так мене звати.

— А ти цікава! Ді-а-на… — по складах вимовив смакуючи її ім’я Владислав.

Та несподівано він на виду перемінився, безцеремонно, сантиметр за сантиметром, нахабно її тіло поглядом обмацував. Діана насилу спинилася, щоб не обілляти соком цього чванькуватого типа.

— А ти відрізняєшся від інших бачених мною Єдиних, — зрештою хрипло мовив Владислав. — Насправді в Академії навчається мало Єдиних, але ті, хто є, всі, до однієї, налякані сірі мишки. Ти інша, — гмикнув він. — Цікавий Майкові екземплярчик дістався, одначе. Щасливчик. — Вбачивши, що Діані й за вухом не свербить від його просторікування, Владислав відщепнув кілька виноградинок й закинув собі їх до рота. — Знаєш, а я міг би бути на його місці.

Діана подумки зраділа, що її охоронцем став саме Майк: з ним комфортно навіть в суперечці, а від цього Владислава не зрозуміло, якої свині можна очікувати. Хоча той зараз мило всміхався, а проте усміх цей виглядав фальшивим, награним, до того ж і в очах його мерехтіла ледь вловима досада, буцімто той очікував абсолютно іншої реакції на свою появу. Либонь, думав, що Діана одним духом візьме й розтане під його поглядом. Не на ту напав!

— Але ти не на його місці, — дошкулила Діана й, аби змочити пересохле горло, відсьорбнула сік. Потому повернула стакан на стіл — від лиха подалі.

— Не на його, — спокійно кивнув Владислав. — Листочок з моїм іменем був зовсім поруч, але, але, але… Знаєш, я не шкодую, не божевільний же. Здохнути в настільки юному віці щось геть не хочеться. Хоча від такої симпатичної дівулі не гріх і копита відкинути. Ти точно як полум’яне сонце… — раптом прошептав він, а Діана напружилася: ці слова говорив і Майк, але з його вуст вони звучали ніжно й ні краплинки не грубо, а з вуст Владислава немовбито ножем по серцю різнули.

— Полум’яне сонце? — обачливо поцікавилася вона.

— Ну, так. — Владислав всміхнувся, вочевидь радіючи, що Діана нарешті пішла на контакт. — Полум’яне сонце — так в наших легендах співається про Єдиних. Майк не розповідав?

— Не встиг, — вислизнула від прямої відповіді вона.

— Ото причуда! — пирснув він. — А може, й правильно зробив… Бігме, нащо тобі такими знаннями володіти? — А наступної миті неждано-негадано змовницьки нахилився до її вуха, обпікаючи морозним подихом. — Легенди гласять, що нас, Зимніх, нестримно тягне до вас, Єдиних, немов магнітом. Ваше тепло створене для холоду нашого — так написано.

— То, може, до Літніх потягнетеся? — відхилилася Діана на пристойну відстань. — Вони ж бо гарячішими будуть.

Владислав мало зо сміху покотом не впав.

— Скажеш таке… «Гарячішими будуть». Ха-ха! Вони-то, звісно, будуть гарячіші, — повір, я знаю, — але ти ж не хочеш, аби ми повністю розтанули, еге ж? Ні, сонце, ваша температура для нас найоптимальніша. Майкові, мабуть, неймовірно складно боротися з одвічним бажанням до тебе торкатися. Я он, як узрів тебе, ледве стримуюсь від тваринних інстинктів.

Цікаво, шаснуло Діані в думці, а чи випадково не цього Зимнього Майк повторно віддухопелював до півсмерті? Вона всім серцем підтримала б його в такому рішенні.

Мимоволі Діана скривилася в огиді й відступила на добрячий метр.

— Я тебе біля себе не тримаю, — процідила крізь зуби вона. — Он, поруч Дафна сумує від нестачі уваги.

— Дафна… Гаряча штучка, але занадто доступна. А ти… — Владислав жадібно облизнув вуста. В його очах поселилася нестримна похіть. Аж ось він шулікою сунувся до Діани й різко взяв її за лікоть, щосили його стискаючи. — З тобою хочеться гратися подовше. Цікаво, ти так само волатимеш, як ті Єдині, чи стриманішою будеш? Чорт, як же вони, бідолашні, благали про допомогу, але ніхто не прийшов, уявляєш? Ніхто їх не визволив, ніхто не врятував. Сподіваюсь, Майк не суперечитиме, якщо я приділю тобі крихту свого часу. Обіцяю, боляче не буде.

На противагу своїм словам, він ще міцніше стиснув їй лікоть, проте Діана, сміливо дивлячись йому у вічі, не видала жодного звуку. Мовчки стерпіла біль, страху не виявила.

Її поглинула лють.

Владислав щойно відкрито заявив, що чинив фізичну наругу над Єдиними! Діана чітко усвідомила, що так просто це не залишить. Але що вона може зробити, коли сама немов у кайданах? Найжахливіша річ у світі — несправедливість, а ще гірше — незмога протидіяти тим, хто чинить кривду.

— Як же я ненавиджу вас, всіх Єдиних, — шипів далі Владислав. — Ви — помилка природи, яку потрібно тримати в шорах, інакше весь наш світ полетить в тартари.

— Ваш світ такий слабкий, що полетить в тартари через якусь там помилку природи? Тоді він дійсно не заслуговує на існування! — Діана намагалася вирватись, проте Владислав мертвою хваткою вчепився, ще й здавив сильніше, явно насолоджуючись її стражданням. Проте вона все так само ззовні залишалася холоднокровною, що ще дужче його вибісило.

— Дивись, сонце, — хижо випльовував слова він, — існують чотири категорії Пір року, які прекрасно співіснують разом. Тільки-от Єдині в цю концепцію аж ніяк не вписуються, січеш? Ви — лишень жалюгідна помилка природи, яку знищити слід. Шкода, що цього під час Великої війни не сталося. Але справедливість рано чи пізно візьме гору. Можливо, ти навіть не доживеш до того часу. Така маленька, така крихітна… Мало що з тобою трапитися може, а Майк не завжди поруч же буде. І Темний Лорд так вчасно з’явився. Виправить помилку природи — і все стане добре. Як треба.

— Тобто в твоєму уявленні Темний Лорд — поборник справедливості? — незворушним тоном мовила Діана. — Тоді чого ж він своєю справедливою рукою ваше плем’я зачепив, вбивши батьків Майка?

— Ото ти кумедна! Його батьки — така ж сама помилка, як і Єдині. Вони ж бо із твоїми батьками злигалися, тим самим порушивши негласне правило й підписавши собі смертний вирок. Так, вони заслуговували смерті не менш ніж всі Єдині разом взяті.

— І тобі, значить, зовсім не жаль? Не жаль, що загинули невинні люди та можуть загинути ще?

— Я Зимній, сонце. — Владислав стиснув її лікоть так міцно, що Діана мало не застогнала, пройнята болем, але натомість щосили зуби зчепила. Вона нізащо не дозволить цій мерзоті насолоджуватися її фізичними муками. — В мене крижане серце. Жаль і провина мені не відомі. Повір, Майкові теж, нащадок славетного роду Деморіса він, як-не-як. Ми ж не якась там жалюгідна помилка природи.

— Ей, ти, жалюгідна помилко природи, мерщій відпустив її! — виринув за спиною Владислава доведений до скаженства Майк, і — о боже! — як же Діана йому цієї миті рада! — Вона моя, затямив?

Владислав із розумінням гмикнув і таки випустив її руку. Майк притьмом затулив Діану собою.

— А тепер забирайся геть, — карбував він грізно, — інакше я наочно продемонструю, як в Кригожарі вчать з безпристрасністю розчленовувати Зимніх.

Але Владиславові було хоч би хни.

— Не хочеш ділитися? — безстрашно нахилився він до Майка. — Правильно, я теж на твоєму місці не став би. От тільки скажи, яка вона в ліжку, а? Либонь, шалена, раз має такий гострий язичок. Просто-таки діамант серед Єдиних. Хоча чого це я? — Він театральним жестом хлопнув себе по лобі. — У вас же ж тільки сьогодні це має статися, еге ж? Весела буде нічка.

— Ти тупоголовий зовсім? — нарешті сухо озвався Майк. — Бережи своє крижане серце. Наступного разу можу промахнутися. Так, чисто випадково.

— Слухай, геть-чисто з голови вилетіло, — з маніакальною відчайдушністю не вгавав той. — В тебе ж зовсім досвіду нема в любовних справах. Можу дещо порадити. Якщо хочеш, аби їй боляче бу…

Майк не став дослуховувати — хутко вхопив Владислава за комір і з силою до стіни притис, водночас дістаючи кинджал, який відразу ж до самого горла й приставив.

— А тепер слухай мене ти, — засичав він злісно. Владислав і бровою не повів. — Жалюгідна помилко природи, ще раз побачу, як ти вештаєшся біля Діани, так тебе віддухопелю, всі нутрощі повивертаю. Без жалю та провини. Хоча, знаєш, навіщо відтягувати невідворотне, згода? — Майк злегка провів лезом по шиї, розрізаючи тканину коміра. — Під моїм замком глибокі води. Вік шукатимуть — не знайдуть.

Діана аж заціпеніла від раптового усвідомлення: а Майк же ж цілком серйозно зараз говорить! Не тямлячи, що робить, вона негайно підскочила до нього й вчепилася за його руку, що міцно небесну сталь тримала.

— Не треба. Він не заслуговує ні краплини потрачених тобою сил.

— Прислухайся до своєї подружки, — спокійно відізвався Владислав, — розумні речі говорить. Як ти її захищатимеш, коли сам відбуватимеш покарання?

Після глибоких роздумів Майк кінець кінцем відпустив Владислава.

— Сьогодні тобі несказанно пощастило. Геть звідси й не попадайся мені більше на очі.

— Сорян, але не вийде, — розвів руками Владислав. — Зараз же ж святкова вечеря відбудеться, татусь запитуватиметься, де я, а воно тобі треба? Ні, я ліпше потеревеню з іншою твоєю подружкою, — кивнув він на Дафну, котра в їхній бік вже давно дратівливими іскрами сіяла. — Сподіваюсь, тут ти вже кинджалом не станеш вимахувати, як цілковитий псих? — І Владислав полишив їх, дійсно до Дафни підійшовши.

Діана, керуючись непереборним бажанням пригорнутися до Майка, ступила до нього, як той холоднокровно мовив:

— На майбутнє: коли я тримаю небесну сталь, до мене навіть не наближайся. І ще… Якщо раптом тобі стало його шкода, то знай: на його рахунку декілька смертей, а в мене біля серця три рубці від його ударів. Втім, свого часу я теж його здорово прикрасив, — гнівно вишкірився він.

Діана вмить спалахнула:

— Та я за тебе, ідіота, переживала!

Майк невесело пирхнув:

— Знайшла, за кого переживати. За себе краще переживай. — Його погляд зачепився за її лікоть, який ще зовсім нещодавно безжально стискав Владислав. Діана тільки зараз помітила, що на ньому залишилися величезні синці, які, втім, поступово зникали. Очі Майка широко розкрилися. — Це він тебе так?.. — Він злегка провів пальцями по синцях. — От гнида! Йому не жити.

Й наступної миті рушив до Владислава, як Діана перегородила йому шлях, поклавши долоні на його груди.

— Охолонь. — Якщо Майк зараз почне кулаками махати, по шосте число Владиславові всипавши, біди не уникнути — розгориться полум’я конфлікту, яке вже не зупинити.

Майк знову повернувся до синців, легкими рухами водячи по них — Діана заплющилася, поступово вгамовуючись.

— Ти ж розумієш, що я йому цього не пробачу? — зовсім тихо прошепотів він. Діана, прекрасно його розуміючи, кивнула. Зло повинно бути покаране. — Сонце, вибач… Мені потрібно було здогадатися, що він теж припреться. Синочок Шакла же ж.

Діана більше не могла стримуватися: прихилилася головою до Майкових грудей. Її миттєво огорнув його запах — і враз стало затишно та спокійно.

— Все гаразд… — шепнула вона.

— Нічого не гаразд. — Майк ніжно гладив їй руки, від плечей до ліктів. — Цей покидьок завжди виходить сухим із води. Неодноразово вбивав на законних поєдинках же ж. Щоправда, вбивства заборонені... Але якщо раптом небесна сталь чисто випадково проткнула серце… Що ж поробиш, так вийшло, — знервовано смикнув вустами він. — Ще ширяться чутки, що Влад і над Єдиними насильство чинив. Але як доказати? Будь-які пошкодження безслідно загоюються, а він — виплодок Судді. Хто повірить? Тотальна несправедливість… — Майк на хвилю примовкнув. — Оминай його не просто сьомою, а сімдесят сьомою дорогою. Таких, як він, теж. Взагалі, всіх Зимніх. Ми, всі до одного, моральні виродки. — Діана хутко підняла голову. Вона хотіла заперечити, але Майк її випередив: — Так, я теж один із них. Не забувай про це.

— Майк… — Він не один із них, однозначно. Але якщо тобі від самого народження раз у раз повторюватимуть, що ти — моральний виродок, рано чи пізно ти сам станеш так вважати — відома істина.

Та заперечити вона не встигла, бо двері зненацька рвучко відчинилися, пропускаючи делегацію. Діана відсахнулася від Майка. Втім, той миттєво обгорнув її талію, мов, ні на крок від мене не відступай.

Щойно Любомир, під акомпанемент приємної повільної музики, запросив всіх до частування, кожен з гостей сів там, де хотів: Судді зайняли центр столу, Діана з Майком — ліву його частину, а Дафна з Владиславом — праву.

Хоч стіл і вгинався від всілякої смакоти — гарячого гарніру, м’ясних та рибних страв, різноманітних пирогів та салатів, — Діані їда геть не бралася, на відміну від Майка, який за дві щоки наминав.

Незабаром до них підійшов слуга, щоб наповнити келихи вином, але Діана відказалася.

— Чому відмовляєшся? — підозріло мило всміхаючись, обурився Майк. — Це найсмачніше вино світу.

— Та ви неначе зговорилися, — миттю зайнялася вогнем вона. — Чого це ви всі дружненько вирішили мене споїти?! Не п’ю я вино, не п’ю! Затямив?

І враз впіймала на собі гострі, мов мечі, погляди Суддів, що ніби простромлювали її наскрізь.

Майк, теж відмовившись від вина, м’яко накрив Діанину долоню, що нервово стискала сукню на коліні, своєю та вказівним пальцем заспокійливо став водити по ній, а сам дивився кудись в порожнечу.

— Діано, пити вино — хороший тон. Тобі потрібно буде рано чи пізно цього навчитися. Гаразд?

— Гаразд, — зціпивши зуби, погодилася вона.

Владислав, явно слідкуючи за їхнім перешіптуванням, зло скалився в їхній бік, а відтак підняв келих з вином та показово відпив.

— А зараз поїж щось, — не звертаючи жодної уваги на кривляння Владислава, шепнув Майк. — Ще одна втрата твоєї свідомості мені не треба.

Діана злегка кивнула, подумки погоджуючись. Їй дійсно потрібні сили для того, щоб ростити свої кігтики. Здавшись, вона перейшла від простого колупання їжі виделкою до її смакування, проковтнувши декілька шматків м’яса.

— Не бажаєте піти прогулятися зі мною замком? — несподівано голосно мовив Шакл.

Діана, яка якраз цієї миті пила сік, захлинулася та закашлялася. Вона не помилилася: Шакл дивився прямо на неї, значить, його питання було адресоване саме їй.

Ніяковіючи, Діана, незграбно відсунувши стілець, неквапом випросталася. Тут же й Майк підвівся, але відразу ж і опустився. Його обличчя у світлі свічок та настінних канделябрів виглядало геть-зовсім мертвотним.

— Майку, не переживай, — помітив його рух Шакл, — принцесі зла не заподію. Не Темний Лорд же ж. Ми ненадовго.

Майк мовчки простежив за їхнім переміщенням, а потім байдуже втупився назад у тарілку.

Шакл проявив люб’язність: ступив до Діани, запропонувавши руку, зігнуту в лікті. Та вхопилася в неї, відчуваючи, що перебуває на межі нервового зриву. Занадто багато потрясінь за один-єдиний день, а попереду була ще ціла ніч, повна невідомості. Чи переживе її вона?