Раді Вас бачити!

Віка ще не повернулась, а Олеся вже встигла пошкодувати, що погодилась на «ще по одній». Склянка стояла порожня, валіза тиснула на ноги, а в залі стало ще душніше. Вона скинула куртку на спинку стільця і пальцями забрала вологе волосся з шиї.

Погляд сам зачепився за бар.

Там, трохи осторонь від натовпу, стояв чоловік. Не місцевий — це було видно одразу. Занадто рівна постава, занадто дорогий чорний костюм серед усіх цих курток і рваних джинсів. Біла сорочка розстібнута на кілька ґудзиків, і під нею темніли татуювання на грудях і шиї. Коротке темне волосся з виголеними скронями, коротка борода. Він тримав у руці низьку склянку з чимось темним і повільно дивився по залу, ніби шукав когось або навпаки — нікого не хотів знайти.

Олеся спіймала себе на тому, що дивиться довше, ніж треба. Вона швидко відвела очі, але через кілька секунд знову глянула. Він досі стояв на тому ж місці. Спокійний. Ніби весь цей шум і миготливе світло його взагалі не чіпають.

«Явно не звідси», — подумала вона. У їхньому місті такі зазвичай не затримувались. Або проїздом, або по справах, або випадково.

Віка нарешті з’явилась з двома склянками.

— Тримай, і не дивись на мене так, ніби я тебе трую.

Олеся взяла напій, але погляд знову ковзнув до бару. Чоловік якраз обернувся і їхні очі зустрілися. Коротко. Він не посміхнувся, не кивнув — просто дивився. Спокійно і прямо. Олеся першою відвела погляд і зробила великий ковток.

— Ти чого? — спитала Віка, сідаючи навпроти.

— Нічого. Просто душно.

— Ага. І тому ти п’ялишся на того в костюмі біля бару?

Олеся ледь не подавилась.

— Я не п’ялюся.

— Ну звісно. Він тобі просто очі закриває, так? Нормальний такий. Дорогий виглядає. Не наш точно.

— Мені все одно, — відрізала Олеся і навмисне розвернулась корпусом так, щоб не бачити бар.

Віка лише пирхнула і почала розповідати щось про своїх одногрупниць, але Олеся слухала краєм вуха. Думки чомусь повернулись до того чоловіка. До татуювань, які видно було навіть у напівтемряві. До того, як спокійно він стояв серед усього цього руху. Ніби звик, що навколо галас, але сам залишається осторонь.

Через кілька хвилин Віка знову підхопилась.

— Я на танцпол. Ти зі мною чи будеш охороняти валізу як цербер?

— Іди. Я підійду.

Віка зникла в натовпі, а Олеся залишилась. Вона ще раз глянула на час. Досі рано. Можна було ще посидіти. Або…

Вона підвелася, поправила футболку і повільно пішла до бару. Не тому, що хотіла підійти саме до нього. Просто хотілось води. Звичайної, без алкоголю. Валізу вона покотила за собою — виглядало глупо, але інакше ніяк.

Бармен кивнув їй.

— Води, будь ласка. Без льоду.

Поки він наливав, Олеся відчула погляд. Той самий. Вона не оберталась, але шкіра на потилиці тепліла. Коли склянку поставили перед нею, вона все-таки підняла очі.

Він стояв у двох кроках ліворуч. Ближче, ніж раніше. Тепер було видно чіткіше: високі вилиці, темні очі, спокійний, майже холодний вираз обличчя. Татуювання на шиї йшло вниз під сорочку. Рукав піджака трохи задерся, коли він підніс склянку до губ — там теж була темна лінія малюнка.

Він не відводив погляду.

Олеся стиснула пальцями холодну склянку.

— Ти не місцева, — раптом сказав він. Голос низький, спокійний, без спроб перекричати музику. Просто сказав так, ніби констатував факт.

Вона підняла брову.

— А ти звідки знаєш?

— Валіза. І те, як ти дивишся на вихід кожні п’ять хвилин.

Олеся несподівано усміхнулась кутиком губ. Чесно. Більшість би почали з «ти тут одна?» або чогось ще більш банального.

— А ти сам? Теж не місцевий, — відповіла вона.

Він ледь помітно кивнув.

— Проїздом.

— І вирішив заглянути в єдиний нормальний клуб у місті?

— Єдиний, куди мене довели. — Він зробив ковток і знову подивився на неї. — Ти кудись їдеш?

Олеся глянула на валізу біля своїх червоних кед.

— Завтра вранці.

— Далеко?

Вона знизала плечима.

— Достатньо, щоб не повертатись.

Він не став розпитувати далі. Просто стояв і дивився. Не нав’язливо, не з тією дешевою усмішкою, яку вона бачила тут у половини хлопців. Просто дивився. І від цього чомусь було і ніяково, і цікаво водночас.

Музика змінилася на гучнішу. Хтось позаду голосно закричав, радіючи новій пісні. Олеся інстинктивно зробила крок ближче до барної стійки, щоб її не зачепили. Чоловік теж не відійшов.

— Ярослав, — раптом сказав він.

Вона кліпнула.

— Що?

— Мене звати Ярослав. Раз уже заговорили.

Олеся помовчала секунду. Потім витягнула руку.

— Олеся.

Його долоня виявилась теплою і сухою. Він стиснув її коротко, без зайвих рухів, і відпустив.

— Олеся, — повторив він, ніби пробував ім’я на смак. — То ти сьогодні гуляєш на прощання?

— Спробувала. Поки не дуже виходить.

Він ледь усміхнувся. Майже непомітно, тільки куточки губ.

— Може, просто компанія не та.

Олеся глянула в бік танцполу, де Віка вже танцювала з кимось незнайомим, розмахуючи руками.

— Компанія нормальна. Просто я завтра їду. І в голові вже не тут.

Ярослав кивнув, ніби розумів.

— Тоді можеш побути тут ще трохи. Без зобов’язань. Просто постояти.

Він не пропонував нічого конкретного. Не кликав танцювати, не пропонував випити разом. Просто сказав «постояти». І чомусь саме це прозвучало найчесніше за весь вечір.

Олеся зробила ковток води. Холодна рідина приємно обпекла горло.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Але тільки постояти.

Він знову ледь усміхнувся і підняв свою склянку, ніби чокаючись з її водою.

Вони так і залишились біля бару. Музика грала, люди штовхались, Віка десь сміялась на танцполі. А Олеся стояла поруч із незнайомим чоловіком у чорному костюмі і вперше за весь день не думала про потяг, про батьків і про те, що буде завтра.

Хоча б кілька хвилин.