Раді Вас бачити!

Вони вийшли з клубу через бічний вихід. Нічне повітря вдарило в обличчя — прохолодне, свіже, з запахом мокрого асфальту після недавнього дощу. Олеся глибоко вдихнула і почула, як валіза за спиною у Ярослава тихо стукає колесами по плитці.

Віка написала майже одразу:

«Ти де? Все ок?»

Олеся швидко відповіла, йдучи поруч із ним:

«Все нормально. Не чекай. Напишу вранці.»

Телефон вона одразу сховала. Не хотіла зараз ніяких пояснень.

Ярослав мовчав. Просто йшов поруч, тримаючи валізу в одній руці, а другою зрідка торкаючись її ліктя, коли треба було обійти калюжу або припарковану машину. Вулиця була майже порожня. Ліхтарі світили тьмяно-жовтим, і під ними їхні тіні витягувались довгими смугами.

— Куди йдемо? — нарешті спитала Олеся, коли вони відійшли від клубу метрів на двісті.

Він глянув на неї збоку.

— Є варіанти. Можемо просто походити. Або… я живу недалеко. Зупинився в готелі на дві ночі.

Олеся відчула, як серце знову стукнуло сильніше. Вона йшла і дивилась під ноги, на свої червоні кеди, які вже встигли трохи намокнути по краях.

— Готель, — тихо повторила вона.

— Так. Якщо хочеш. Якщо ні — скажи. Відведу тебе куди скажеш. На вокзал, до подруги, куди завгодно.

Він говорив спокійно, без тиску. Саме тому Олеся зупинилась. Ярослав теж став. Валіза тихо стукнула об асфальт.

Вона підняла очі. Під ліхтарем його обличчя виглядало різкішим — темні очі, коротка борода, татуювання на шиї. Чорний піджак трохи змокрявів від дрібного дощу, що знову почав накрапати.

— А ти не боїшся, що я маньячка з валізою? — раптом спитала вона з кривою усмішкою.

Він тихо хмикнув.

— Ні. А ти не боїшся, що я той самий тип з бару, який виявиться ще тим виродком?

— Трохи боюсь, — чесно відповіла вона. — Але менше, ніж мала б.

Ярослав кивнув, ніби цього признання йому було достатньо.

— Тоді вирішуй. Я чекаю.

Олеся стояла кілька секунд, слухаючи, як десь далеко їде машина, а дощ все сильніше барабанить по дахах. В голові крутилось усе одразу: що вона завтра їде, що це абсолютно чужа людина, що вона навіть прізвища його не знає. І водночас — що вперше за дуже довгий час їй не хочеться тікати.

Вона глибоко вдихнула.

— Поїхали.

Слово вилетіло простіше, ніж вона очікувала.

Ярослав не став перепитувати. Просто кивнув, підхопив валізу зручніше і простягнув їй вільну руку. Олеся взялася. Його пальці знову стиснули її долоню — тепло, впевнено.

Вони пішли далі вузькою вулицею. Дощ уже йшов серйозніше, краплі швидко намочили її футболку на плечах. Ярослав зняв піджак і накинув їй на плечі одним рухом, навіть не питаючи. Піджак пахнув його парфумом і чимось ще — дорогою тканиною, теплом тіла.

— Замерзнеш, — коротко сказав він.

Олеся лише кивнула і глибше закуталась у чужий одяг. Піджак був їй великий, рукави звисали нижче пальців.

Через квартал він зупинився біля чорного автомобіля. Не нового, але доглянутого. Відкрив двері з пасажирського боку.

— Сідай.

Олеся сіла. Салон пахнув шкірою і слабким ароматом освіжувача. Ярослав поклав валізу в багажник, обійшов машину і сів за кермо. Двигун тихо заурчав.

Вони кілька хвилин їхали мовчки. Двірники ритмічно змахували воду з лобового скла. Місто за вікном виглядало іншим — мокрим, порожнім, ніби спеціально для них двох.

— Далеко? — спитала Олеся, дивлячись на дорогу.

— Хвилин десять.

Вона кивнула. Пальці самі гладили край його піджака, який досі лежав у неї на колінах.

Ярослав на світлофорі глянув на неї.

— Якщо передумаєш по дорозі — скажи. Розвернусь.

Олеся похитала головою.

— Не передумаю.

Він ще раз кивнув і більше не повторював пропозицію. Просто вів машину. Впевнено, спокійно, без зайвих різких рухів.

Олеся дивилась у бічне скло. Знайомі вулиці змінювались менш знайомими. Вона рідко бувала в цій частині міста — тут були дорожчі будинки, готелі, офіси. Не її район.

Коли машина зупинилась біля сучасного готельного комплексу з великими скляними дверима, Олеся відчула, як у животі знову щось стиснулось. Не страх. Скоріше усвідомлення: ось воно. Зараз.

Ярослав вимкнув двигун, але не поспішав виходити.

— Останній шанс сказати «ні», — тихо промовив він, дивлячись прямо перед собою.

Олеся повернулась до нього. Дощ барабанив по даху машини. У салоні було тепло і тихо.

— Я вже сказала «поїхали», — відповіла вона. — Тож… поїхали до кінця.

Він подивився на неї довго. Потім простягнув руку і легенько торкнувся її щоки мокрими від дощу пальцями.

— Добре.

Вони вийшли з машини. Ярослав знову взяв валізу, а Олеся йшла поруч, все ще в його піджаку. Охоронець біля входу лише кивнув, коли вони пройшли всередину. У холі горіло м’яке світло, пахло кавою і чимось квітковим. Ніч у готелі жила своїм життям — хтось сидів у кріслах з ноутбуками, хтось тихо розмовляв біля ресепшену.

Ярослав підійшов до стійки, сказав кілька слів адміністратору. Той швидко все оформив і простягнув ключ-карту. Жодних зайвих питань. Ніяких косих поглядів.

Вони піднялись ліфтом на четвертий поверх. Коридор був довгим, тихим, з м’яким килимом під ногами. Ярослав зупинився біля дверей, приклав карту і відчинив.

Номер виявився просторим. Велике ліжко, темні штори, приглушене світло. Пахло чистою білизною і чимось дорогим.

Олеся зайшла першою. Ярослав поставив валізу біля стіни і закрив двері. Замок тихо клацнув.

Вони стояли один навпроти одного посеред кімнати. Дощ за вікном все ще шелестів. Олеся повільно зняла з плечей його піджак і обережно поклала на крісло.

Ярослав зробив крок ближче.

— Все ще так само впевнена? — спитав він низьким голосом.

Олеся підняла очі. Потім сама зробила крок назустріч і поклала долоні йому на груди, туди, де під сорочкою ховались татуювання.

— Так, — сказала вона. — Поїхали.