Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Вони зустрілись увечері біля того самого скверу, де вже кілька разів зупинялись. Ярослав припаркувався під деревами, Олеся швидко сіла. У салоні було тепло після прохолодної вулиці.
— Віка щось підозрює, — одразу сказала вона. — Сьогодні знову питала, де я ночувала.
Ярослав кивнув.
— Тримай версію з подругою. Поки що витримає.
Він простягнув руку, і Олеся сама переплела з ним пальці. Мовчали кілька хвилин. Просто сиділи, дивлячись на темні дерева за склом.
— Я сьогодні думав, — раптом сказав Ярослав. — Може, варто на деякий час зменшити зустрічі. Не тому що я хочу. А щоб менше світитись.
Олеся повернула голову.
— Ти вже шкодуєш?
— Ні. — Він стиснув її пальці сильніше. — Просто боюсь за тебе. І за те, що ми ще не готові до наслідків.
Вона мовчала. Потім тихо відповіла:
— Я теж боюсь. Але вже не хочу назад.
Ярослав потягнув її ближче і коротко поцілував. Олеся відповіла, вчепившись у його пальто. У цей момент жоден з них не помітив, як з іншого боку вулиці швидко блиснув телефон.
Вони розірвали поцілунок через кілька секунд. Ярослав притулився лобом до її лоба.
— Їдь додому. Напиши, як будеш на місці.
Олеся кивнула, швидко поцілувала його ще раз у куточок губ і вийшла з машини. Він почекав, поки вона відійде на безпечну відстань, і лише тоді завів двигун.
Ніхто з них не бачив, як темна фігура біля дальнього дерева опустила телефон і швидко зникла між будинками.
---
У гуртожитку Олеся вже перевдягалась, коли телефон вібрував. Повідомлення від невідомого номера:
«Гарна парочка. Ректор і першокурсниця. Як думаєш, скільки це проживе, якщо фото піде далі?»
До повідомлення було прикріплене зображення.
Олеся відкрила його — і серце впало.
На фото було чітко видно машину Ярослава, його профіль і її обличчя в момент, коли вони цілувались. Темно, але впізнавано. Дуже впізнавано.
Руки затремтіли. Вона кілька разів натиснула на зображення, ніби сподіваючись, що воно зникне. Не зникло.
Олеся швидко набрала Ярославу:
«Нам написали. Є фото.»
Відповідь прийшла майже миттєво:
«Скинь.»
Вона переслала. Потім ще кілька секунд сиділа, дивлячись у стіну. У кімнаті Віка щось говорила по телефону, Соня гортала конспект. Ніхто з них ще не знав.
Через хвилину Ярослав відписав:
«Не відповідай. Нікому не показуй. Завтра поговоримо. Особисто.»
Олеся відклала телефон. Серце колотилось так, що було чути у вухах.
Хтось уже зробив фото.
Хтось уже почав гру.
А вони навіть не встигли звикнути до слова «ми».
