Раді Вас бачити!

Наступного ранку вони сиділи в кабінеті Тайлера за тим великим столом, за яким у нього звичайно вирішують зовсім інші речі. Сонце вже било в очі. Панорамні вікна, пентхаус, усе біле і дороге, ніби ніч нічого не змінила.

Кава на столі встигла обвітритись. Між ними лежав той самий договір. Той, з якого все починалось, ще коли вони вдавали, що все під контролем.

Тайлер був у чорній сорочці. Рукави закатані, обличчя спокійне. Звісно. Маргарита виглядала гірше, і знала це. Волосся зібрала навмання, светра хотілось глибше натягнути на шию. Там лишились сліди. Не надто помітні, але якщо прискіпливо дивитись, то їх видно. Він дивився.

— Нам треба змінити угоду, — сказав він, поклавши на стіл папери.

Вона підняла брову.

— Які ще зміни? Мені здавалось, ми вже всі дозволені межі перейшли.

Він відкинувся на спинку крісла. Подивився прямо в очі, без тієї чемної напівпосмішки, якою користувався на людях.

— Саме тому. Вчорашнє не було випадковістю. І я не хочу робити вигляд, ніби це просто сталося і вирішиться саме по собі. Пропоную прописати інтим в угоду.

Вона подавилась кавою, закашлялась, витерла губи рукою.

— Ти зараз це серйозно?

— Абсолютно.

Його голос лишався діловим. 

— Ми обидвоє дорослі. Вдавати далі, що між нами нічого немає, пізно. Тож давай зробимо це частиною угоди. З правилами. 

І підсунув новий аркуш. Вже надрукований. З абзацами. З нумерацією.

Маргарита взяла папір двома пальцями, ніби він міг поранити її. Перші рядки прочитала вголос, бо інакше вони здавались неправдою.

«Пункт 7. Інтимні стосунки. Сторони погоджуються, що фізична близькість є частиною угоди і відбувається за взаємною згодою…»

Підвела очі.

— Ти це зранку настрочив?

— Так.

— Звісно.

Вона пробігла очима по сторінці документу. “Будь-яке місце, яке оберуть самі. Окрім будинку Колтонів. Кількість не обмежена. Можна відмовитись будь-коли, і це ніяк не вплине на угоду.”

Вона відклала аркуш. Руки склала на грудях.

— Ти хочеш прописати, скільки разів нам можна спати разом?

У нього смикнувся рот. Майже посмішка, але він її притримав.

— Хочу, щоб потім не було тієї тиші, після якої починаються образи. Якщо ти хочеш, кажи. Якщо я хочу, скажу. І все. Без гри в натяки.

Маргарита помовчала. Розглядала його довше, ніж було безпечно.

— І що там ще дрібним шрифтом?

— Контрацепція. Ніяких вимог про почуття. Закінчився строк угоди, закінчується й це.

Тихше додав:

— Можеш правити. Я не висікатиму це на камені.

Вона відкинулась на спинку крісла. Злість наповнювала її зсередини. До болю. І ще щось. Саме це «ще щось» її найбільше дратувало.

— Ти справді хочеш поставити секс поруч із пунктом про спільні фото на публіці?

— Так. Бо вчорашнє я хочу ще. Не один раз. І не хочу потім слухати, що скористався моментом, поки ти була зла і не виспалась.

Вона взяла ручку. Покрутила її між пальцями, потім нахилилась і дописала швидко, сильно вдавлюючи кожну літеру в аркуш.

Тайлер підняв брову.

— І що ти там собі вигадала?

Вона підсунула йому папір назад.

— Ревнощі дозволені, тільки якщо це має бути публічним, за угодою. Приватне лишається приватним. Ніяких коханок чи коханців. Ніяких інших жінок «просто повечеряти». Порушив, — угода між нами розривається.

Він прочитав. І вперше за цей ранок посміхнувся по-справжньому, не награно.

— Домовились.

Поставив підпис. Вона свій. Чорнило ще блищало, коли ручки поклали на стіл одночасно.

Тоді він простягнув руку і провів великим пальцем по її нижній губі. Легко. Ніби перевіряв, чи двері вже відчинені.

— Тепер я можу тебе спокіно цілувати.

Маргарита нахилилась. Майже торкнулась його рота.

— Можеш. Але це буде частиною угоди, Самерсе, яку ми щойно підписали.

* * *

Наступного дня вона затягнула Рейчел на пізній сніданок. Маленьке кафе в Камдені, столик у кутку біля вікна, щоб ніхто не сів поруч із ноутбуком і вдаваною глухотою.

Рейчел розмішала латте і навіть не дала їй присісти нормально.

— Ну. Розповідай. У тебе таке обличчя, ніби ти або мертве тіло закопала, або зробила дурницю, про яку вже шкодуєш.

Маргарита дивилась у свою чашку. Піна осіла. Сказати вголос було важче, ніж підписати вчора.

— Ми з Тайлером переспали.

Рейчел завмерла з ложкою.

— Вночі. Після тієї його колишньої. Спочатку сварилися, а потім було гаряче примирення.

— Ого. І як?

Маргарита покрутила чашку у руках. Було важко підібрати слова.

— Сподобалось. Ось це «сподобалось» мене найбільше злякало. А вранці він додав новий пункт. Інтим. Як окремий розділ угоди.

Рейчел тихо засміялася.

— Він що, поставив це в графік так само буденно, як оплату комуналки?

— Майже. Взаємна згода, можна сказати. Почуттів вимагати не можна, коли контракт закінчиться, тоді і наші стосунки теж. Я ще свій рядок вписала. Поки ми нібито заручені, хай навіть не думає про інших.

— І ти підписала.

Це вже було не питання.

Маргарита провела рукою по обличчю.

— Чесно? Так спокійніше. Хоча б не буде незручності після близкості. Але є в цьому щось незрозуміле. Ніби я поставила підпис не на папір, а на те, що буду лягати в ліжко з чоловіком, якого в окремі години просто не виношу.

Рейчел слухала і вже не всміхалась.

— Марго. Це давно не просто угода. Я бачила, як він на тебе дивиться. І як смикається, коли думає, що я не помічаю. Бізнесом тут навіть не пахне.

— Він каже, що це тільки ділова угода.

— А ти відчуваєш?

Маргарита знизала плечима. Ліве все ще тягнуло.

— Після тієї ночі вже не знаю, наскільки я вмію тримати дистанцію. І мене це правда дратує. Я ж не для того все починала, щоб встрягти в щось, про що буду жалкувати.

Рейчел накрила її зап’ясток долонею.

— Якщо починаєш сумніватись, то рви угоду і йди від нього зараз. Фіктивні заручини плюс секс — погана комбінація. Особливо з такими як Самерс. Він усе хоче тримати в руках. А ти не його майно, ти вільна жінка. 

Маргарита криво посміхнулась.

— Найгірше навіть не те, що ми мали близкість. Найгірше, що після він мене обіймав. І я не цуралася його обійм.

Ковтнула холодну каву.

— Боюсь, як строк вийде, мені буде погано. Я закохуюсь у нього.

Рейчел стиснула сильніше.

— Тоді або не заходь далі. Або припусти, що це може стати справжнім. Посередині ти довго не протягнеш. Ніхто не протягне. Невизначеність лякає.

Маргарита кивнула. 

— Ти професійна акторка. Можеш зіграти що завгодно, навіть те, у що сама не віриш. А зараз роль не з тих, які можна недограти. Тож підійди до дзеркала. Подивись на себе не як на Маргариту, якій страшно, а як на жінку, що вже вийшла на сцену. І скажи вголос: я це зіграю, я зможу. Не тому що легко. Тому що іншого виходу немає.

У голові досі лунав його голос: “Ми обидвоє дорослі. Вдавати далі, що між нами нічого немає, пізно. Тож давай зробимо це частиною угоди. З правилами.”