Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Сонце одне

Пролог

З прадавніх часів життя людей, тварин і рослин оберталося навколо сонця. Воно давало тепло. Їжу. Життя.

Сонце не питає, хто перед ним стоїть: багатий чи бідний, добрий чи злий. Воно світить усім однаково. Кожному — стільки, скільки потрібно. Не більше. І не менше.

Його неможливо приборкати. І, мабуть, у цьому його сила.

Минали століття. Змінювалися люди. Їхні війни — теж.

А сонце так і залишилося одне.

Для всіх.

Для кожного.

Розділ 1

Глава 1

— Hello, my friend...

— Hello, my friend...

Та скільки можна...

Марія прокинулася дуже рано.

За вікном тільки починався день. Сіре небо повільно світлішало, а місто ще дрімало в ранковій тиші.

Вона довго лежала із заплющеними очима, прислухаючись до звуків за стіною. Чужий будинок. Чужа вулиця. Чуже життя.

Сьогодні не потрібно йти на роботу.

Можна було ще поспати, але сон уже минув.

Марія підвелася й підійшла до вікна.

Місто поступово прокидалося. Вулицею неквапливо йшли перехожі з ранковою кавою, неподалік вигулювали собаку, у будинках навпроти відчинялися вікна.

Звичайний ранок звичайного міста.

І тільки вона щоранку прокидалася з відчуттям, ніби її життя залишилося десь далеко, за тисячі кілометрів звідси.

Уже чотири роки Марія жила в чужій країні.

Чотири роки намагалася будувати нове життя. Звикнути до нього. Знайти в ньому себе.

Але досі не могла зрозуміти, хто вона тепер.

Та Марія, яка жила до війни?

Чи ця — теперішня?

А може, тієї, колишньої, уже не існує?

Відповіді не було.

За ці роки вона навчилася жити сьогоднішнім днем. Не тому, що хотіла забути минуле. Просто повертатися більше не було куди.

Її місто стерте з лиця землі.

Вулиця.

Її дім.

Дім батьків.

Дім дідуся й бабусі.

Усе знищено.

Людей, яких вона колись знала, війна розкидала по всьому світу.

Іноді вони з'являлися в соцмережах. Коротке сторіс. Усмішка. Дитина. Кава.

Наче повідомлення:

Ми ще живемо.

Ми тут.

Ми люди.

Ми були.

Ми є.

Ми будемо.

А іноді замість сторіс з'являвся некролог.

І хтось із рідних публікував його лише для того, щоб знайомі побачили, згадали, пом'янули.

Хоч десь.

На чужині.

Та війна роз'єднувала людей не лише кордонами й відстанями. Іноді навіть найближчі ставали чужими одне одному, хоча ще зовсім недавно здавалося, що вони разом назавжди.

Так сталося і з Марією.

Її сім'я розпалася ще на початку війни. Не витримала втрат, постійного стресу й життя, яке за один день перевернулося догори дриґом.

І вона знала, що таких історій тисячі.

Марія з донькою виїхали за кордон. Згодом донька вийшла заміж і почала будувати власне життя.

А Марія залишилася сама.

Серед чужої мови.

Чужих людей.

У чужій країні.

Тепер Марія працювала психологинею у благодійному фонді, допомагаючи таким самим людям, як і вона сама, — тим, кого війна вирвала зі звичного життя.

Сьогодні була субота.

Ще вчора ввечері вона мріяла нарешті виспатися хоча б до десятої. Нікуди не поспішати, спокійно випити кави, а потім піти до зали й потренуватися.

У сорок один уже хотілося не просто добре виглядати, а відчувати силу власного тіла.

Бокс допомагав.

Після тренувань вона завжди почувалася сильнішою. Наче могла впоратися з будь-чим.

Але виспатися цього ранку їй так і не вдалося.

Усе через чергове повідомлення в Telegram, яке прийшло о сьомій.

Якийсь «True» писав їй уже пів року.

«Привіт».

«Як справи?»

«Гарного дня».

«Зі святом».

Марія не відповіла жодного разу. Просто читала й видаляла чат.

Після розлучення вона більше ні з ким не знайомилася. Не шукала стосунків. І навіть не листувалася.

Лише цей дивний незнайомець уперто продовжував писати.

Ніби розмовляв сам із собою.

І щоразу повторював, що в неї дуже гарні очі.

Сьогодні він знову нагадав про себе своїм незмінним:

«Hello, my friend...»

«Тепер я не виспалася...» — сонно подумала Марія.

Як завжди не відповівши, вона відклала телефон і пішла у ванну.

Привела себе до ладу, наклеїла патчі під очі й вийшла на балкон із чашкою гарячої кави.

Неквапливо зібрала довге каштанове волосся у хвіст.

Ранкове сонце торкалося її обличчя — ще сонного, але красивого тією спокійною жіночою красою, яка з роками не зникає, а стає глибшою.

Марія повільно пила каву, відчуваючи, як ранкове роздратування поступово минає.

А потім раптом подумала, що, можливо, не так уже й погано прокинутися раніше. Попереду був цілий день, який вона могла присвятити тільки собі.

Через годину Марія вже була в залі.

Потім зателефонували подруги.

День непомітно покотився далі. Тренування, прогулянка, смачний обід у центрі міста, сміх і по-весняному теплий вітер.

Увечері Марія повернулася додому приємно втомлена, але з ясною головою й гарним настроєм.

Вона прийняла душ і влаштувалася в ліжку.

У квартирі було занадто тихо.

Ще кілька годин тому вона сміялася з подругами, розмовляла, будувала плани. А тепер навколо не було нікого.

Марія лежала, дивлячись у стелю. Іноді ця тиша здавалася їй нестерпною. Особливо вечорами, коли вже не потрібно було нікуди бігти й нічим зайняти себе.

Хотілося просто з кимось поговорити. Про будь-що. Навіть про дрібниці.

Вона потягнулася до телефона. Вирішила почитати новини, переглянути повідомлення, погортати стрічку.

І знову побачила знайоме ім'я.

True.

Глава 2

Вона машинально відкрила Telegram.

— Ау!

— Ти тут?

— З тобою все гаразд?

Знову він.

True.

«Та що це таке?.. Скільки можна?»

Маша роздратовано видалила повідомлення й кинула телефон поруч на ліжко. Та вже за мить він знову завібрував.

— Усе добре?

Вона втупилася в екран.

«Що це за псих?..»

Невже не зрозуміло, що вона не хоче спілкуватися? Дивна людина. Ні фото, ні імені. Лише чорна аватарка й коротке: «True».

Телефон знову блимнув.

— Ти жива?

Маша важко зітхнула й провела долонею по обличчю.

— Ну добре...

Пальці самі потягнулися до клавіатури.

— Я не збираюся помирати.

Відповідь прийшла не одразу. Кілька секунд чат мовчав. Потім екран знову засвітився.

— Дякувати Богу. Ти мені відповів.

Маша нахмурилася.

— Перекладач... — тихо пробурмотіла вона.

За мить прийшло нове повідомлення:

— Я дуже хвилювався за тебе.

Вона швидко надрукувала:

— І хто ви такий, щоб хвилюватися за мене? Я вас не знаю.

Крапки «друкує повідомлення...» миготіли кілька секунд.

— Я дуже далеко від тебе. Десь в Азії. Просто хотів поспілкуватися.

Маша відкинулася на подушку.

«Ну звісно... Ще один самотній філософ із Telegram».

Вона вже хотіла видалити чат, але чомусь усе ж відповіла:

— Я не спілкуюся в інтернеті з незнайомими чоловіками.

Кілька секунд він мовчав.

— Добре.

За хвилину надійшло ще одне повідомлення.

— Але якщо тобі стане нудно...

Потім наступне.

— Або сумно...

І ще одне.

— Або просто не буде чим зайнятися...

Маша мимоволі усміхнулася.

— Напиши мені. Я із задоволенням поспілкуюся з тобою.

Вона ще трохи подивилася на екран, а тоді написала:

— Домовились. Але тільки в цих випадках.

Глава 3

Ніч видалася неспокійною.

В Україні тривав масований обстріл.

А вся рідня — там.

Спокою не було ні в думках, ні в серці. Телефон Марія майже не випускала з рук.

Новини.

Повідомлення.

Дзвінки.

Короткі: «ми в укритті», «усе нормально», «всі цілі».

І щоразу, отримавши таке повідомлення, Марія нарешті могла видихнути.

Добре хоча б, що всі вціліли.

Пів ночі вона думала про того незнайомця. Жінки — дивні істоти. Іноді цікавість справді сильніша за здоровий глузд.

Та коли почався обстріл, усі безглузді думки миттєво зникли.

Лише під ранок, переконавшись, що з рідними все гаразд, Марія нарешті заснула.

Прокинулася майже об одинадцятій від дзвінка подруги.

Та кликала її в кіно, але Марія відмовилася. Настрою не було зовсім.

Навіть погода ніби підтримувала цей стан. За вікном мрячив дощ, небо затягнули важкі сірі хмари, а холодний вітер раз у раз бив у шибки.

Вона вирішила залишитися вдома. Повчити тести з психології, щось приготувати, побути в тиші.

Марія любила готувати. Особливо пекти.

Колись вона могла провести на кухні пів дня. Пироги, булочки, торти, печиво — усе виходило по-домашньому смачним і теплим.

У пам’яті одразу спливла маленька донька. Круглі серйозні очі. Маленькі ручки, вимазані в борошні. Як старанно вона його просіювала й незграбно розбивала яйця просто в миску.

І щиро сміялася, коли шкаралупа падала в тісто.

Марія ледь усміхнулася, а потім знову подивилася на порожню кухню.

На мить їй здалося, що зараз із кімнати вибіжить донька й попросить дозволити розбити ще одне яйце.

Але квартира мовчала.

Тепер вона готувала рідко. Переважно щось просте. Для себе однієї.

Курка.

Овочі.

Різні варіації одних і тих самих страв.

День минав повільно. Марія то вмикала серіал фоном, то бралася за книжки, то просто сиділа з чашкою чаю й дивилася, як дощ стікає по шибці.

Надвечір вона раптом помітила, що незнайомець сьогодні ще не писав.

Може, подіяла їхня домовленість?

Писати тільки тоді, коли їй стане нудно.

Але цікавість уже прокинулася.

Марія й сама не помічала, як знову брала до рук телефон і перевіряла повідомлення, хоча чудово знала, кого саме там шукає.

І це дратувало її найбільше.

Коли надворі зовсім стемніло й вона вже збиралася спати, телефон завібрував.

— Hello, my friend... Як ти?

Майже одразу прийшли дві ШІ-гіфки з її обличчям.

Спочатку вони налякали Марію. Було дивно бачити себе ніби збоку — красивішу, нереальну. Та це відчуття швидко розвіялося.

Вона просто прочитала повідомлення, ледь усміхнулася й, як завжди, видалила чат.

Поклавши телефон поруч, Марія відчула незрозумілу тривогу.

Наче ступала на тонкий лід і добре це усвідомлювала.

Вона не хотіла вступати в цю гру.

Хоча...

Якщо чесно, трохи хотіла.

Але тільки за власними правилами.

Телефон знову завібрував.

— Як тобі відео? Сподобалося?

Цього разу Маша відповіла одразу.

— Ні. Я там зовсім не схожа на себе.

— Тільки обличчя. У мене немає таких довгих ніг і такої фігури.

— І я значно нижча. То не я ))

Відповідь прийшла майже миттєво.

— Напиши свій зріст, вагу й розмір грудей.

— Я зроблю відео, більше схоже на тебе. Хочеш?

Маша скривилася.

— Ні! Я себе й так щодня бачу. Навіщо воно мені?

І додала:

— І взагалі мені зараз не нудно. Розмовляти з тобою я теж не хочу. У мене немає настрою.

Через кілька секунд на екрані з’явилося:

— Oh no...

— Мені дуже шкода.

Марія вже відклала телефон, але все ж написала:

— Я лягаю спати. Надобраніч.

Відповідь прийшла одразу.

— Надобраніч, моя люба.

Маша вимкнула телефон, повернулася до стіни й майже відразу заснула.

Попередня ніч була важкою.

А завтра знову почнеться звичне життя.

Робота.

Люди.

Чужий біль.

І нескінченний біг по колу.

Глава 4

Новий день.

Що він може принести жінці-біженці, яка так далеко від дому? Від свого життя?

Тільки щось нове.

Останні пів року Марія жила з однією думкою: тільки вперед. До своєї мети. До себе нової.

Минуле потрібно залишити в минулому.

Вона знала: там залишилися рідні. І скільки б не намагалася забрати їх до себе, щоразу натикалася на страх, відмовки й небажання щось змінювати.

Спочатку Марія злилася. Потім вмовляла. Плакала. Просила. А згодом просто втомилася.

Одного дня вона зрозуміла: не може прожити життя за інших. Підтримувати — так. Допомагати — так. Але не тягнути на собі чужі рішення.

Їй самій давно час вибиратися з цієї ями й учитися жити.

Люди часто говорять, що життя одне. Що час минає. Що минуле вже не повернути. Та далеко не кожному вистачає сил справді це прийняти. Відпустити. Перестати боятися. І дозволити собі жити в новому світі.

У світі, де майже не залишилося людей, перед якими потрібно щось доводити.

Вони лишилися десь там. У минулому. На старих фотографіях. У соцмережах.

Колись Марію міг зупинити чужий погляд, осуд чи випадкова фраза. Вона постійно запитувала себе:

«А чи правильно я роблю?»

Але війна ніби обдерла життя до самої суті.

Раптом виявилося, що можна помилятися. Починати спочатку. Не подобатися всім. І світ від цього не руйнується.

У сорок один Марія вперше вчилася жити не «правильно», а так, як хотілося їй самій.

Бо найцінніше — саме життя. І поки людина шукає себе, вона живе.

З цими думками Маша вийшла з дому.

Теплий вітер одразу підхопив її волосся, лоскотнув шию, заплутався в легкому шарфі. Повітря пахло мокрим асфальтом, кавою з найближчої кав'ярні й молодим листям.

«Сьогодні буде гарний день».

Вона глибоко вдихнула, і тривожні думки ніби розчинилися.

Було ще рано. Перед роботою Марія їхала на тренування.

Спорт завжди був частиною її життя. Тепер став майже порятунком.

Кардіо. Силові. Бокс. Йога.

Не просто звичка. Спосіб втримати рівновагу.

Після тренувань вона почувалася сильнішою. Біль у м'язах нагадував: вона рухається вперед.

У залі Марія зустріла Катерину.

Теж біженку. Теж за сорок. Теж у пошуках себе.

Але в Катерини було двоє підлітків. Вона й досі вчилася бути хорошою мамою в новій країні — між роботою, документами й постійною втомою.

— Привіт, дорогенька!

Катря саме гамселила боксерську грушу так, ніби на її місці були всі життєві проблеми.

— Тяжкі вихідні? — Марія усміхнулася й поцілувала подругу в щоку.

— Як завжди, — усміхнулася Катерина. — Скажені.

— Скажена мати — скажені й діти! — додала вона й голосно розсміялася.

Маша теж не втрималася від сміху.

— Але вже все добре. Вихідні закінчилися. А ти як, Манюню?

Так Катерина називала її через маленький зріст.

— Та ніби добре. У суботу гуляла з дівчатами, у неділю була вдома. Ніч була важка... — відповіла Маша. — До речі, твої як?

— Добре, — кивнула Катерина. — Було гучно, але все обійшлося. А твої?

— Теж добре.

Маша опустила очі.

— Я так виснажилася, що цієї ночі спала без задніх ніг. Навіть не поворухнулася.

Вона на мить замовкла.

— Не розумію, як вони там живуть... Під цими обстрілами...

Катерина лише знизала плечима.

— Не знаю. Треба бути дуже сильними, щоб це витримати.

До зали зайшов тренер. Почала збиратися група, і розмова обірвалася сама собою.

Почалося тренування.

Піт. Дихання. Удари по груші. Команди тренера. Гучна музика.

Краєм ока Маша помічала, як на телефоні спалахують повідомлення, але навіть не дивилася.

П'ятдесят хвилин виснажливої роботи — і голова нарешті стала легкою.

Після душу вони вийшли з комплексу. Весняне повітря здалося особливо свіжим після задушливого залу.

— Слухай, Манюню, — усміхнулася Катерина. — У тебе є час на каву з круасаном?

— Я пригощаю, — одразу додала вона.

Маша підозріло примружилася.

— А це ти чого така добра сьогодні?

— У мене є пів години, — відповіла Маша.

Катерина лише загадково усміхнулася.

— Тоді ходімо.

Вони зайшли до затишної кав'ярні за рогом.

Влаштувавшись біля вікна, замовили каву й круасани.

Кав'ярня була схожою на маленьку бібліотеку. М'які диванчики, глибокі крісла, книжкові шафи до самої стелі, тепле жовте світло ламп.

Тут часто сиділи люди з книжками й ноутбуками. Одні захоплено читали, інші працювали, а дехто просто приходив, щоб побути серед людей, насолоджуючись спокоєм і тишею.

І якось так... знаходив собі друзів.

Марія дістала телефон.

True.

Знову відео. І знову — вона. Але цього разу блондинка.

— Скажи мені, Катю, у тебе є в соцмережах якийсь прихильник з Азії?

Катерина навіть не задумалася.

— Та в мене їх повно! Один кохає, другий обожнює, третій просить голих фото!

Вона засміялася так голосно, що люди за сусіднім столиком теж почали усміхатися.

— А що сталося? — запитала вона.

— А мені ось таке шле, — Маша простягнула телефон.

Катерина нахилилася ближче.

— О-о... Ти блондинка.

Вона підняла очі на Машу й усміхнулася.

— А тобі пасує!

Не кажучи ні слова, Катерина швидко щось надрукувала в телефоні.

— Катю! Що ти робиш? — Маша різко подивилася на неї. — Я ж йому не відповідаю!

— Та розслабся, — засміялася Катерина. — Нехай відповість.

Вона показала Маші екран телефона.

— Написала, що, може, перефарбуюся в блондинку. І ще смайликів насипала.

Маша лише похитала головою.

— Серйозно?

— А що? — усміхнулася Катерина. — Цікаво ж. А хто він узагалі?

— Не знаю. Я з ним не спілкуюся. Але він дуже настирний.

Маша ненадовго замовкла.

— І знаєш... мені якось тривожно. Не страшно... Просто є якесь дивне відчуття. Не можу зрозуміти яке.

Катерина насупилася.

— Фото є?

— Немає.

— А твої звідки бере?

— З Telegram, здається... Не знаю.

Після кав'ярні жінки роз'їхалися у своїх справах.

Дорогою прийшло ще одне повідомлення. Та Маша була за кермом і навіть не глянула на телефон.

А на роботі її так закрутили справи, що про незнайомця вона згадала лише ввечері.

Додому Марія не поспішала.

Вечірні корки повільно тягнулися вузькими вулицями, машини миготіли фарами, а місто поступово занурювалося в м'яке жовте світло ліхтарів.

Місто, в якому вона оселилася, лежало на заході Польщі, за дві години від німецького кордону.

Воно одразу припало їй до душі.

Тихе. Чисте. Зелене.

Парки. Бульвари. Старі дерева вздовж доріг. Квіти, що цвіли майже до самої зими.

Тут дивним чином перепліталися традиції й сучасність, і це зовсім не різало око. Навпаки — заспокоювало.

Скляний хмарочос поруч зі старими кам'яницями. Сучасний трамвай проїжджає повз старовинний фонтан. Молодь із ноутбуками сидить на сходах собору, якому вже кілька сотень років.

І все це виглядало напрочуд гармонійно.

Це було місто студентів. Молодь наповнювала його особливою енергією.

Марафони. Фестивалі. Ярмарки. Вуличні музиканти. Літні тераси, заповнені людьми навіть у будні.

Тут завжди можна було знайти щось для себе. І водночас навіть у великому місті залишалося відчуття затишку.

Уночі можна було спокійно гуляти вулицями й не озиратися через плече.

Марія потрапила сюди випадково. Вона не обирала це місто. Просто одного дня доля винесла її саме сюди.

І тепер була вдячна цьому випадку.

Тут їй було спокійно. І впевнено.

Її будинок стояв у тихому районі неподалік парку. Новий, світлий, із великими вікнами й маленькими балконами, де сусіди вирощували квіти та мініатюрні дерева в горщиках.

Квартира була невеликою, але дуже затишною.

Кухня. Кімната-студія. Зручне ліжко. М'яке крісло біля вікна. Балкон із квітами.

Повертаючись сюди після важкого дня, Марія щоразу відчувала себе вдома. Захищеною. На своєму місці.

Вона вміла радіти маленьким речам. І ця квартира дарувала їй саме те відчуття спокою, якого так бракувало останніми роками.

Нарешті діставшись додому, Марія швидко прийняла гарячий душ.

Він діяв не гірше за годину в спа.

Втома поступово відступала. Тіло розслаблялося. Разом із ним заспокоювалися й думки.

Можна було просто... пожити для себе.

Намастившись кремами, Марія сіла в крісло з телефоном у руках. Спочатку подзвонила доньці, потім трохи переписувалася з мамою.

І лише після цього згадала про нього.

Про дивного незнайомця, який останніми днями вперто не виходив у неї з голови.

Вона відкрила чат.

На екрані була відповідь на те саме повідомлення, яке Катерина жартома надіслала від її імені ще в кафе, пообіцявши подумати про те, щоб перефарбуватися в блондинку.

— Так. Тобі було б дуже гарно блондинкою. Але і з темним волоссям ти дуже красива.

Марія прочитала й нічого не відповіла.

Та незнайомець, як завжди, не збирався здаватися.

— Привіт.

— Що ти хочеш? Мені не нудно.

— Я хочу трохи поспілкуватися з тобою.

— Навіщо?

— Бо мені цікаво.

— Що саме?

— Ти.

Маша мимоволі всміхнулася.

— Це дуже дивна відповідь.

— Можливо.

За кілька секунд він написав знову:

— Ти сьогодні працювала?

— Так.

— Втомилася?

— Трохи.

— Тоді не буду довго відволікати.

Вона ще кілька секунд дивилася на екран.

«Дивний...»

— Ти завжди такий ввічливий?

— Ні.

— Лише з людьми, які мені подобаються.

Маша фиркнула.

— Ми ж навіть не знайомі.

Відповіді не було.

Лише за хвилину прийшло нове повідомлення.

— Ким ти працюєш?

Марія трохи повагалася.

Писати незнайомцеві про свою роботу не дуже хотілося, але зрештою відповіла:

— Психологом.

— Значить, щодня слухаєш чужий біль.

— Майже.

— А хто слухає тебе?

Пальці завмерли над клавіатурою.

Вона вже хотіла закрити чат. Але чомусь не змогла.

Натомість написала лише одне слово:

— Ніхто.

Відповідь прийшла майже одразу.

— Це сумно.

І за мить — ще одне повідомлення:

— Ти зараз одна?

— Сама.

— Я не люблю, коли через мене у жінки можуть бути проблеми.

Марія трохи здивувалася.

«Дивно...»

— Я хочу говорити з тобою відверто. Про речі, про які ти, можливо, не говориш ні з ким.

Маша завмерла.

Оце так...

— Я не розмовляю з незнайомими чоловіками про таке.

Кілька секунд тиші.

— Тобі подобається, коли торкаються твоєї шиї? Повільно.

Маша криво усміхнулася.

— А кому це може не подобатися?

І в ту ж мить прийшло відео.

Чоловік повільно цілував жінку в шию. Ніжно. Занадто інтимно. На межі укусу.

Маша глянула — і завмерла.

Це була вона. Її обличчя. Її волосся. Але водночас — не вона.

Марія різко відклала телефон. По шкірі пробіг холод.

Ще одне відео. І знову — вона.

Це вже було на межі.

Страх і цікавість змішалися в дивний клубок відчуттів. Маша повільно вдихнула й спробувала відсунути страх убік.

«Добре... пограємо», — подумала вона.

Швидко надрукувала:

— Слухай, тобі часом не 16?

Відповідь прийшла майже одразу.

— Мені 46.

За кілька секунд він надіслав ще одне повідомлення:

— Я користуюся перекладачем. Моя мова зараз не має значення. Тобі теж близько сорока?

Маша всміхнулася.

— Я вже зрозуміла, що ти користуєшся перекладачем.

І одразу додала:

— Я про відео. Такі зазвичай роблять хлопчики років шістнадцяти. Мені сорок один. Я давно не дівчинка.

Він ніби проігнорував її жарт.

— Добре.

І майже відразу:

— Ми дорослі люди. Нам не потрібно нічого приховувати. Не ховайся.

Ще одне повідомлення:

— Скажи мені, що тобі подобається.

І раптом:

— Як тебе звати?

Маша кілька секунд дивилася на екран.

Потім написала:

— А тебе?

Відповідь не забарилася.

— My name Omid.

Omid.

Десь вона вже бачила це ім’я. Не чула — саме бачила.

Марія намагалася згадати, де саме. Але не могла.

«Хто він?.. Якийсь збоченець... Але чому я про нього думаю?..»

Думки крутилися в голові вихором.

Було страшно. І цікаво. І страшно цікаво.

Вона ніколи не вела таких відвертих розмов із незнайомцем.

Хотілося все закінчити: видалити чат, забути. І водночас — продовжити.

Вона не знала, хто він. Де він. Який він насправді.

Але знала інше: він щось у ній розбудив. Щось, що вона дуже давно ховала в собі.

Марія ще не розуміла, що саме. Але це було сильне. Дуже.

І вперше вона злякалася не його.

Себе. Свого внутрішнього стану.

Та зупинитися вже не могла.

Цікавість перекрила страх.

— Ти торкаєшся себе, коли залишаєшся одна?

Цього разу їй стало не страшно. Смішно.

«Точно збоченець...»

— Ну звісно. Як і всі люди.

Наступне повідомлення — гіфка. Занадто відверта, щоб довго на неї дивитися.

Потім ще одна.

На них була вона. З незнайомим чоловіком.

Це вже був перебір.

Серце різко закалатало.

Марія розлютилася. Кинула телефон на диван. Потім одразу взяла назад.

Хотіла щось написати, але літери попливли перед очима. Дихання збилося. По тілу пройшов холод.

Єдиний вихід — видалити чат. Для обох. І заблокувати.

Палець завис над екраном.

Видалити?..

Пауза.

Заблокувати?..

Ще секунда.

Вона натиснула.

Тиша.

— Боже...

Марія опустилася в крісло й заплющила очі.

Це було як вторгнення. Прямо в неї. Онлайн.

— Сподіваюся, це закінчилося... І я більше не побачу цього збоченця...

Цієї ночі Марія спала погано.

Вона хвилювалася. Боялася, що він десь викладе ці відео. Що почне її переслідувати. Що одного дня напише знову.

Думки лізли одна за одною. Плуталися. Розганяли паніку.

Але найбільше вона боялася не його.

Себе. Своїх бажань.

Вони виривалися назовні, розривали її зсередини, бентежили, дратували, не давали спокою.

Їй хотілося чогось давно забутого. Живого. Справжнього. Теплого.

І вона дуже добре знала — чого саме.

Глава 5

Будильник задзвонив о шостій ранку.

Після майже безсонної ночі Марія не одразу зрозуміла, де вона. Хто вона. Що це за звук і навіщо він узагалі існує в цьому світі.

Трохи оговтавшись, вона намацала телефон на тумбочці. Вимкнула будильник, але пальці ще не слухалися. Телефон вислизнув із руки й глухо впав на підлогу.

— Та що ж це... — вилаялася вона хрипким після сну голосом.

Кілька секунд сиділа на ліжку, заплющивши очі. Потім важко піднялася й пішла у ванну.

Під теплими струменями води думки почали повертатися.

Вчорашня переписка.

У грудях знову піднявся дивний вир давно забутих бажань, відчуттів, тілесної пам’яті. Її тіло згадало швидше, ніж голова.

І це лякало.

«Невже цей збоченець розбудив у мені жінку?..»

«Не може бути. Я не хочу про це думати. І не буду».

Марія різко вимкнула воду, ніби могла змити з себе ці думки разом із краплями.

Вийшла з душу. Пішла на кухню.

«Як же зараз не вистачає сигарети...»

Думка промайнула майже автоматично, і вона одразу сама себе обірвала.

— Фу... ні. Тільки не це.

Сказала вголос, ніби сперечалася сама із собою.

— Мені ще цього не вистачало.

Вона зібралася механічно. Рух за рухом.

Кава. Крем. Волосся. Спортивна форма. Ключі. Машина.

І поїхала.

Спочатку — у спортзал. Потім — на роботу.

Марії подобалося працювати в центрі допомоги людям з України.

Колись, залишивши дім, вона сама опинилася в такому центрі. Евакуаційний потяг привіз її туди разом із донькою.

Сказати, що вона була розгублена, — не сказати нічого.

Життя перевернулося за один день.

І якийсь час Марії здавалося, що все це неправда. Що вона просто прокинеться — і світ знову стане нормальним.

Але цього не сталося.

Було страшно. Страх тоді буквально паралізував.

І саме ці люди стали для неї рятівниками.

Дах над головою. Їжа. Одяг. І найголовніше — відчуття, що життя не закінчилося. Що його можна прожити далі. Просто вже в інших реаліях.

Вони провели її крізь усе: заперечення, гнів, депресію, прийняття. Допомогли адаптуватися, не зламатися остаточно.

І за це Марія буде вдячна їм до кінця життя.

Тому вона залишилася тут працювати. Допомагати таким самим людям, як колись допомогли їй. Але вже з іншого боку.

Як психолог.

І вона справді добре це робила.

Люди це відчували.

Марія вміла слухати так, ніби в цей момент у світі не існувало нічого важливішого за людину навпроти. Не тиснула. Не повчала. Просто була поруч.

Іноді цього вистачало більше, ніж будь-яких правильних слів.

Ця робота давала їй відчуття, що вона не просто існує. Що вона — частина чогось більшого. Маленький гвинтик у великому механізмі допомоги.

І ще одне стало для неї очевидним за ці роки: українці не здаються.

Вона бачила це щодня.

Втомлені. Виснажені. Злі. Налякані. Але живі.

Вони падали — і знову вставали. Підтримували одне одного. Навіть крізь сльози знаходили сили жартувати, співати, будувати плани.

І ця сила відчувалася в усьому.

Марія була з російськомовного регіону. Але після початку війни повністю перейшла на українську.

І відчувала: це теж її боротьба.

У кожного вона своя. І починається — із себе.

Сьогодні у Марії було силове тренування.

Катерина не прийшла. Мабуть, буде ввечері.

Марія тренувалася сама.

Між підходами вона взяла телефон, зайшла в Instagram — і в цю ж секунду прийшло повідомлення.

Hello, my friend.

Unblock me on Telegram.

Please.

Марія навіть не відкривала чат. Повідомлення просто висвітилося у спливаючому вікні.

Вона глянула — і завмерла.

Це був він.

Марія відкрила профіль.

І раптом зрозуміла.

— О...

Він був у неї давно. Ще задовго до війни.

Підписник.

Ставив лайки під усіма фото, постами, сторіс. Але ніколи нічого не писав.

Просто був. Десь поруч.

І тоді все стало на місце.

«Ось де я бачила це ім’я...»

omid / ...

Він не з’явився раптом. Він був увесь цей час.

У грудях різко стиснуло.

Трохи оговтавшись, Марія вирішила просто не звертати уваги.

Не відповідати.

Не буде відповіді — не буде й повідомлень.

Блокувати його не мало сенсу. Вона чомусь була впевнена: якщо захоче — усе одно знайде спосіб написати.

Тому найкраще — мовчати. І навіть не заходити в чат, щоб він не бачив, що вона читає повідомлення.

Принаймні зараз це здавалося хорошим рішенням.

А далі — буде видно.

Марія повернулася до тренування.

Брала більшу вагу. Робила вправи швидше. Ще раз. І ще.

Наче фізична втома могла вибити з голови зайві думки.

Потім поїхала на роботу.

Але внутрішня боротьба нікуди не зникла. Вона жила десь усередині весь день.

Марія говорила з людьми, усміхалася, працювала, а всередині все одно щось шуміло й не давало спокою.

Вона злилася: на себе, на нього, на ці дивні відео.

І водночас її не полишало відчуття, ніби він уже давно присутній у її житті. Просто десь там. По той бік екрана.

І це лякало ще більше.

Їй хотілося дізнатися про нього все.

Марія ненавиділа себе за цю цікавість.

Бо якась частина її зовсім не хотіла це припиняти.

Після роботи вона не поспішала додому.

Після вчорашнього квартира вже не здавалася їй такою безпечною.

Не через нього. Через себе.

Вона знала: варто залишитися в тиші — і думки знову почнуть брати гору.

Тому Марія поїхала в торговельний центр.

Ходила магазинами. Приміряла літні сукні. Розглядала босоніжки, хоча не збиралася нічого купувати.

Серед шуму, музики й чужих голосів їй ставало спокійніше. Там не хотілося брати до рук телефон.

Хоча вона знала: повідомлення від нього приходять. Вони висіли просто на екрані.

І тепер — уже українською.

Марія все ж відкрила чат.

— Розблокуй мене в Telegram.

— Будь ласка.

— Я хочу поговорити з тобою.

«Навіщо я йому?.. Що йому треба? І чому саме я?»

Ці думки крутилися в голові знову і знову.

Після магазинів Маша пішла в парк. Сіла біля фонтану.

Сонце ще трималося високо, хоча вже вечоріло. Було тепло. У повітрі пахло водою, травою й весною, яка тільки починала по-справжньому вступати у свої права.

Від фонтану тягнуло прохолодою.

Вона подзвонила рідним.

І на кілька хвилин ніби повернулася у своє життя.

Вечір був гарний. Спокійний. І зовсім не схожий на те, що відбувалося в неї всередині.

Вона була далеко від війни.

Але війна все одно залишалася поруч.

Уже вдома, закінчивши всі справи, Маша знову взяла телефон.

Повідомлення від нього так і висіли на екрані.

Вона відкрила чат і написала:

— Навіщо?

Відповідь прийшла майже одразу:

— Дякую, що відповіла.

— Я просто хочу поговорити з тобою.

Маша закотила очі.

— Про що?

— Про секс?

— Я не хочу про це говорити.

Кілька секунд нічого не приходило.

Потім:

— Ні.

Пауза.

— Про все, що ти захочеш.

— Про все, що ти дозволиш.

Маша примружилася.

— Я не вірю тобі.

— Oh no...

— Please...

— Розблокуй мене.

— Kin... — це я в Telegram.

— Знайди мене.

— Я прошу.

Вона усміхнулася.

Саме слово «прошу» звучало від нього дивно.

— Я не розумію, що ти хочеш.

Відповідь прийшла одразу:

— Тебе.

Пауза.

— Для початку — просто поговорити.

Марія вимкнула телефон.

І одразу пошкодувала.

Тиша тиснула. Глуха. Нестерпна.

Їй дуже хотілося увімкнути його знову. Дуже.

Написати:

«Мені нудно...

Поговори зі мною».

Але вона не рухалася.

Глава 6

Наступні дні до вихідних майже нічим не відрізнялися.

Єдина різниця — до Маші приїхала донька.

І квартира одразу ожила.

У передпокої з’явилися чужі кросівки, у ванній — косметика, на кухні — сміх і нескінченні чашки з кавою. Навіть тиша стала іншою — теплою, домашньою.

Перед приїздом доньки Марія написала йому:

— Не пиши мені кілька днів. Я буду не сама.

Він погодився.

І лише попросив:

— Напиши, коли залишишся одна.

Це повідомлення чомусь трохи зачепило її. Ніби він справді почув. Не тиснув. Не вимагав.

Дівчата гуляли містом, ходили в кіно, музеї, кав’ярні та маленькі магазини зі свічками й книжками. Багато сміялися, робили фото, викладали сторіс в Instagram.

Іноді Марія помічала: він дивиться їх майже одразу.

Лайки з’являлися під кожним фото.

Але більше — нічого.

Жодного повідомлення.

І Маша раптом відчула полегшення. Ніби їй дали паузу. Можливість видихнути. І трохи забути.

У душі стало тихіше.

Вона навіть почала переконувати себе:

«Мабуть, я просто давно не була з чоловіком... І сама все це накрутила. Цю боротьбу... Ці відчуття...»

Вдома знову стало затишно. Безпечно.

Ніби все повернулося на свої місця.

Донька поїхала, і Маша знову залишилася сама.

Ранок суботи почався дуже рано.

Телефон задзвонив ще до світанку. За вікном тільки починало світати. Місто ще спало, а в кімнаті стояла сонна сіра тиша.

Маша, не відкриваючи очей, намацала телефон на тумбочці.

— Марина?..

У відповідь пролунав майже крик:

— Це катастрофа!

— Третя світова!

Слова сипалися уривками, нашаровувалися одне на одне.

— Іран...

— Емірати...

— США...

— Моя донька в Еміратах!

— Літаки не літають!

— Ракети!

— Вибухи!

— Паніка!

Маша різко сіла в ліжку.

Сон зник миттєво.

— Зачекай. Я передзвоню.

Вона поклала слухавку й одразу відкрила новини.

Там був хаос.

Стрічки миготіли одна за одною. Термінові повідомлення. Відео вибухів. Сирени. Люди в аеропортах. Черги. Паніка.

У ніч із п’ятниці на суботу ситуація на Близькому Сході різко загострилася.

Іран здійснив серію ракетних ударів у відповідь на попередні атаки.

Повідомлялося про вибухи в кількох регіонах, приведення систем ППО в повну бойову готовність і закриття частини повітряного простору.

США заявили про підтримку союзників у регіоні та перекинули додаткові військові сили.

В Об'єднаних Арабських Еміратах тимчасово призупинили частину авіасполучення через загрозу повітряних атак.

Аеропорти працювали з перебоями. Рейси масово скасовувалися або затримувалися.

У соцмережах поширювалися відео нічних спалахів у небі, звуків вибухів і сирен.

Світові лідери закликали до негайної деескалації.

Але від новин віяло тільки одним — страхом.

Марія дивилася в телефон і відчувала, як усередині знову прокидається той самий стан.

Тривога.

Та, яку неможливо переплутати ні з чим.

Вона дуже добре пам’ятала, як це починається.

Спочатку новини. Потім паніка. Потім люди перестають вірити, що все скоро закінчиться.

І світ раптом стає крихким.

Марія повільно провела рукою по обличчю.

«Невже знову?..»

У квартирі було тихо.

А десь далеко інші матері вже не спали. Дзвонили дітям, шукали квитки, читали новини, боялися.

Глава 7

Марія набрала подрузі.

Довго заспокоювала її. Говорила рівно й спокійно, хоча сама всередині вже починала нервувати.

— Послухай мене. Не панікуй завчасно. Зараз усі перелякані. Я за годину буду в тебе.

Марина ще щось швидко говорила про доньку, рейси, вибухи й новини, але Марія вже машинально дивилася у вікно.

— Все. Зараз зберуся й приїду.

Вона поклала слухавку.

І раптом подумала про нього.

Omid...

«А звідки він?..»

Іран — це ж теж Азія.

Від цієї думки всередині щось неприємно стиснулося.

Марія взяла телефон і зайшла в Instagram.

Його не було онлайн.

«Може, він з Ірану?.. А може, й ні...»

Вперше вона відкрила його сторінку в Telegram.

Фото.

Воїн, сам проти цілої орди. Темний силует із мечем у руках стояв серед пилу й диму, ніби з якогось старого фільму або легенди.

А під фото — два рядки:

DO NOT FEAR THE FUTURE

LET LIFE SURPRISE YOU

Не бійся майбутнього.

Нехай життя тебе дивує.

І коротко:

Social worker.

Це було все.

Марія завмерла.

Чомусь вона очікувала чогось іншого. Провокації. Вульгарності. Чогось дешевого й неприємного.

Але сторінка виглядала... дивно спокійною.

Вона відкрила браузер і подивилася, що означає його ім’я.

Омід.

Іранське ім’я.

Надія.

Марія повільно перечитала це слово ще раз.

Надія.

Дивне ім’я для людини, яка викликала в неї стільки тривоги.

Вона глянула на статус.

Був у мережі недавно.

«Побачу — запитаю».

Марія відклала телефон.

Але вже через кілька хвилин знову взяла його до рук. Зайшла в Telegram.

Його не було.

Вона закрила додаток. Потім відкрила знову.

І ще раз.

І ще.

Його все одно не було онлайн.

І вперше це їй не сподобалося.

День повільно згасав.

За вікном тягнувся довгий тривожний вечір. Новини не ставали кращими. У соцмережах люди сперечалися, панікували, викладали відео вибухів і писали прогнози про нову війну.

А його не було.

Другий день — тиша.

І ця тиша вже не заспокоювала. Вона тиснула.

Марія зловила себе на тому, що постійно перевіряє телефон. Навіть коли розмовляє з подругою. Навіть коли п’є каву. Навіть коли намагається читати новини.

«Мабуть, він з Ірану...»

Пауза.

«І там зараз...»

Вона не договорила думку навіть сама собі.

«Або немає зв’язку... Або щось гірше...»

І раптом зрозуміла: їй уже не байдуже, що з ним.

Саме це налякало Марію найбільше.

Глава 8

У невідомості пролетіли три тижні.

Марія ходила на роботу, зустрічалася з друзями, тренувалася. Просто жила своїм звичним життям.

Ранкова кава. Спортзал. Центр допомоги. Втомлені люди. Чужі історії. Вечірні вогні міста за вікном.

Життя ніби знову стало нормальним.

Вона все рідше брала до рук телефон. Уже майже не заходила в Telegram і поступово відпускала ці думки.

Марія вперто повторювала собі:

«Ця людина мені ніхто».

Вона навіть нікому не розповіла про нього. Ні про листування. Ні про свої страхи. Ні про дивні відео.

Жодна жива душа з її оточення нічого не знала про цю історію.

Тому ніхто не питав. Не нагадував. Не тривожив.

Марія вирішила: якщо все добре й справді налагодиться — він з’явиться.

А якщо ні, вона все одно ніколи нічого не дізнається.

Але з усіма цими думками, страхами й постійною боротьбою із собою Маша почала помічати щось дивне.

Їй весь час здавалося, ніби хтось за нею стежить.

Вона нікого не бачила й не чула, але майже фізично відчувала чужий погляд у спину. Іноді по шкірі проходив холод, ніби хтось стояв зовсім поруч.

Марія різко оберталася — нікого.

На вулиці. У магазині. У спортзалі.

Нікого.

А вдома вона почала щільніше зашторювати вікна, частіше перевіряти замки й повертатися раніше, ще до темряви.

Сама себе переконувала:

«Ти просто накручуєш себе».

Але тривога нікуди не зникала.

Якось увечері Марія поверталася додому.

Уже сутеніло. Після дощу повітря пахло мокрим асфальтом і листям. Парковка біля будинку майже спорожніла.

Марія йшла до під’їзду, коли дверцята однієї з машин відчинилися й назустріч їй вийшов чоловік.

Вона ковзнула по ньому байдужим поглядом і пішла далі.

— Марія Н…?

Вона зупинилася.

Серце вдарило сильніше.

— Так… це я.

Чоловік був високий, кремезний, у темній куртці. Спокійний до неприродності.

У машині за його спиною сидів ще хтось. Темрява ховала обличчя, але нерухомий силует було добре видно.

Марія озирнулася.

Парковка майже порожня. Ліхтарі кидали на мокрий асфальт тьмяне жовте світло. Десь далеко проїхала машина.

Чоловік зробив крок ближче.

— Вибачте, що налякав. Я представляю одну з державних служб.

Він розгорнув посвідчення, але майже одразу сховав його. Марія встигла помітити лише фотографію, кілька рядків дрібного тексту й офіційну печатку.

Роздивитися назву служби вона не встигла.

— А це мій колега, — чоловік кивнув у бік машини.

Силует за склом навіть не ворухнувся.

— Ми хотіли б поставити вам кілька запитань.

— Тут?

— Розмова неофіційна.

Марії це не сподобалося.

— Про що ви хотіли поговорити?

Чоловік уважно подивився на неї.

— Про людину, з якою ви нещодавно спілкувалися.

У грудях щось стиснулося.

— Я не розумію, про кого ви.

— Про чоловіка, який називає себе Omid.

Ім’я прозвучало тихо. Майже буденно.

Але повітря навколо ніби стало щільнішим.

Марія нічого не відповіла.

— Ви листувалися з ним у Telegram, — продовжив чоловік. — Недовго. І не надто активно.

«Звідки вони знають?..»

— Ви читали моє листування?

— Ні.

Відповідь пролунала надто швидко.

— Тоді звідки вам відомо, з ким я спілкувалася?

— Ми знаємо лише про сам факт контакту.

— Я не знаю цієї людини, — твердіше сказала Марія. — І не маю до нього жодного стосунку.

— Ми це розуміємо.

— Тоді чому ви прийшли до мене?

Чоловік на мить замовк.

— Тому що за останні кілька років ви єдина людина, з якою він добровільно підтримував особистий контакт.

Марія дивилася на нього, не вірячи почутому.

— Це неможливо.

— На жаль, ні.

— Ми майже не спілкувалися.

— Але він сам вас знайшов.

— І що з того?

— Ми вважаємо, що він знову спробує вийти з вами на зв’язок.

Марія відчула, як усередині повільно холоне.

— Навіщо він вам?

— Цього ми поки не можемо пояснити.

— Тоді я нічим не можу допомогти.

Вона зробила крок до під’їзду.

— Можете, Маріє.

Його голос залишався рівним, але в ньому з’явилося щось нове. Щось холодне.

— Нам потрібно, щоб ви відновили з ним контакт.

Марія повільно обернулася.

— Ви серйозно?

— Цілком.

— Після всього, що він мені надсилав?

Чоловік не змінився в обличчі.

— Вам не доведеться робити нічого небезпечного.

— Ви навіть не знаєте, що він мені надсилав.

Цього разу він промовчав.

І його мовчання сказало більше, ніж будь-яка відповідь.

— Я не збираюся в цьому брати участь, — сказала Марія. — Якщо у вас є до мене офіційні запитання, надішліть виклик. Я прийду з адвокатом.

Вона вже майже дійшла до дверей, коли чоловік заговорив знову.

— Ми сподівалися, що ви погодитеся добровільно.

Марія зупинилася. Повільно обернулася.

— Добровільно?

У його очах більше не було ввічливості.

— Ви хороша людина, Маріє. Це видно.

Ці слова налякали її сильніше за відкриту погрозу.

— Але іноді хороші люди опиняються в обставинах, яких не обирали.

— Шукайте когось іншого.

— Іншого немає.

— Це не моя проблема.

Вона різко розвернулася й пішла.

Крок. Другий.

Серце калатало так сильно, що заглушало всі звуки навколо.

Їй уже здавалося, що розмова закінчилася. Що зараз вона зайде до під’їзду, замкне двері й викличе поліцію.

— Маріє.

Вона не хотіла обертатися.

Але все ж озирнулася.

— Ми справді намагалися зробити це інакше.

Вона побачила лише різкий рух.

Чиясь рука схопила її ззаду.

Тканина притиснулася до обличчя.

Різкий солодкуватий запах ударив у ніс.

Марія спробувала закричати, але їй не вистачило повітря.

Світ хитнувся.

Ліхтарі розмазалися жовтими плямами.

Коліна підкосилися.

«Ні…»

Остання думка спалахнула коротко й безглуздо:

«Як я могла в таке вляпатися?..»

Темрява.

Глава 9

Марія прокинулася на чистому ліжку в маленькій кімнаті без вікон.

Перші кілька секунд вона взагалі не розуміла, де опинилася.

Стеля. Білі стіни. Тиша — занадто глуха й неприродна.

Скільки минуло часу?

Година? День?

І як довго вона була без свідомості?

У голові важко гупало.

Марія повільно підняла руку до скроні й заплющила очі.

«Де я?.. Що тепер буде?..»

Питання з’являлися одне за одним, але відповіді не було жодної.

У роті пересохло так сильно, ніби вона кілька днів не пила води.

Марія повільно сіла й тільки тепер помітила на маленькому столику графин і склянку. Тремтячими руками налила води й випила майже залпом.

Потім ще одну.

Стало трохи легше.

Вона вдихнула глибше й озирнулася.

Кімната була дивно стерильна: ліжко, стіл, стілець. Жодних зайвих речей. Навіть годинника не було.

Жодного вікна.

Тільки двері.

«Треба заспокоїтися. Думай».

Але поки не виходило.

Серце все ще билося занадто швидко.

Десь за пів години двері відчинилися.

До кімнати зайшла висока кремезна жінка в темному костюмі чоловічого крою. Її густе темне волосся було розпущене, а від самої жінки пахло сигаретами й дорогим парфумом.

Вона рухалася спокійно. Упевнено.

Так рухаються люди, які звикли контролювати ситуацію.

— Доброго дня, Маріє.

Голос був низький і рівний.

— Я агент...

Вона назвала ім’я, але Маша навіть не запам’ятала його.

— Перепрошую за спосіб, яким вас сюди доставили. Це була необхідність. Ми не хотіли заподіяти вам зла.

«Ага. Звісно».

Марія мовчала.

Не сперечалася. Не обурювалася. Не ставила питань.

Уже було зрозуміло: її думка тут нікого не цікавить.

Їм потрібен був він.

А вона — лише спосіб дістатися до нього.

Усередині повільно піднімалася лють. На нього. На себе. На всю цю ситуацію.

«Хто він такий, якщо через нього мене викрали?..»

Агентка продовжувала щось пояснювати. Спокійно. Майже ввічливо.

Але слова проходили повз.

Марія майже не слухала.

Сил на спротив не було. І страшно вже теж не було.

Після шоку прийшла дивна порожнеча.

Хотілося тільки одного — щоб це все швидше закінчилося.

Та дещо вона все ж почула.

Її привезли в Тегеран.

Від цієї думки по шкірі знову пробіг холод.

Тегеран...

Це звучало нереально. Ніби не з її життя.

Марія кілька секунд просто дивилася на неї.

— Тегеран?.. Як ви взагалі мене сюди привезли?

Жінка навіть не змінилася в обличчі.

— Вам краще цього не знати.

— Скільки я була без свідомості?

— Значно довше, ніж вам здається.

Марія відчула, як усередині похололо.

— А кордони? Документи?

Агентка ледь усміхнулася.

— Маріє, люди бачать кордони зовсім не однаково. Для когось це черга, паспорт і штамп. А для когось — просто ще одна домовленість.

Марія мовчала.

І тільки тепер до неї по-справжньому дійшло: вона мала справу не з кількома людьми.

За ними стояло щось значно більше.

— Ми не могли виманити його до Європи, — спокійно сказала агентка.

Марію сфотографували й надіслали фото Omid.

Разом із повідомленням:

«Впізнаєш?»

«Вона в нас».

«Приїдь — і отримаєш її».

Марія ледь стримала нервовий сміх.

Чудовий план. Просто ідеальний.

Агентка запевнила, що після зустрічі її одразу відправлять додому.

Марія повільно підняла очі.

— А якщо він не прийде?

Вперше за весь час вона подивилася жінці прямо в очі.

— Може, я йому взагалі не потрібна. Я ж його не знаю...

Агентка відповіла спокійно.

Навіть занадто спокійно.

— Прийде.

Пауза.

— Він уже погодився.

Глава 10

Ближче до ночі — принаймні так здалося Маші, бо котра година насправді, вона вже давно перестала розуміти, — її посадили в машину разом із трьома військовими.

Ніхто нічого не пояснював.

Двері важко зачинилися. Двигун загуркотів. Машина рушила.

Вони їхали темними вулицями, майже без світла. Іноді Марії здавалося, ніби вони спускаються нижче. Може, тунелі. Може, підземні дороги.

Місто за вікнами виглядало чужим і нереальним: сірий бетон, тьмяні лампи, озброєні люди, сирени десь далеко.

Марія вже майже не розуміла, що відбувається.

Машина мчала швидко, різко звертаючи на поворотах. Її трохи кидало вбік, але вона навіть не реагувала.

Приблизно за годину вони зупинилися.

Увесь цей час у голові крутилася тільки одна думка:

«Що за фігня?..»

Ні страху. Ні сліз.

Усередині стало якось порожньо.

Наче психіка просто втомилася боятися.

Сил майже не залишилося. Долоні були холодні, як лід. Губи пересохли. Хотілося тільки одного — спати.

Марія навіть не пам’ятала, коли востаннє їла.

Та й сама думка про їжу викликала нудоту.

Коли машина остаточно зупинилася, у неї почали цокотіти зуби.

Один із військових це помітив.

Молодий. Темноволосий. Втомлений.

Він нахилився трохи ближче й тихо сказав англійською:

— Don’t be afraid.

— Everything will be okay.

Не бійтеся. Все буде добре.

І саме в цей момент пролунав вибух.

Глухий. Близький.

Машину різко хитнуло.

Військові миттєво пригнулися, закриваючи голови руками.

Марія залишилася сидіти нерухомо.

Від страху її буквально паралізувало. Вона не могла навіть поворухнутися.

Тільки широко відкриті очі й шалений стукіт серця десь у горлі.

Потім ще один звук.

Крики.

Постріли.

Десь зовсім поруч.

Марія різко заплющила очі.

У вухах шуміло так сильно, ніби світ розривався на шматки.

У салон потягнуло димом. Стало важко дихати.

І раптом чиясь рука різко схопила її.

Сильна. Чужа.

Її буквально висмикнули з машини, ніби вона нічого не важила.

Світ миготів уривками: чужі голоси, чоловічий крик, черги автоматів, гарячий запах металу й пороху.

Хтось грубо тягнув її вперед.

Марія спіткнулася, але її не відпустили.

Потім — інша машина.

Її буквально закинули всередину.

Мішок на голову. Скручені руки.

Повітря миттєво стало мало.

Марія почала задихатися.

Темрява.


Олеся Шкуро
Сонце одне

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!