Спочатку:
На сторінку книги
Дата запису:14 серпня 2026 року
Час:13:17
Файл:REC_031.WAV
Тривалість:10:42
Примітка до розшифровки: запис зроблено вдень у покинутому житловому будинку. За вікном чути пташиний спів, шелест листя та поодинокі звуки тварин. Натаніель говорить тихо, з помітними ознаками фізичного виснаження. Кілька разів втрачає думку, надовго замовкає, важко дихає. Ближче до завершення голос стає слабшим, проте мовець зберігає здатність послідовно викладати думки.
[13:17:06 — клацання кнопки запису. Кілька секунд чути вітер, тихе постукування чогось об підвіконня.]
НАТАНІЕЛЬ РІД: Це мій останній запис. Навіщо досі вів цю хронологію — пояснити дедалі важче. Ймовірно, через бажання залишити після себе бодай щось, що підтвердить існування людей, якими ми були до всього цього. Хоча, якщо подумати, навряд чи світові потрібне чергове свідчення власного кінця. Він і без моїх свідчень вже відбувся.
Минуло два з половиною тижні від попереднього запису. Старий світ пав. Я довго намагався визначити день, коли це сталося, але зрозумів, що такої дати не існує. Не було останнього засідання уряду, загального оголошення чи моменту, коли всі держави водночас припинили існування, бо поступово зникло все, що робило їх реальними. Влада втратила контроль над територіями, потім перестали діяти закони, згодом спорожніли установи, лікарні та школи.
Протестувальників більше не залишилося як організованої сили. Частина загинула під час боїв чи зникла; інші здалися або розійшлися, зрозумівши, що їхня боротьба приречена. Дехто, скоріш за все, досі переховується, але вже не має ані зв'язку, ані ресурсів, навіть можливості зібрати навколо себе людей, які поділяють колишні переконання.
Тварини перемогли. Діти пережили катастрофу. Дорослий світ, який вважав себе незамінним, припинив існування і буде замінений новим молодим поколінням, що народжуватиме собі подібних новітніх людей.
[13:18:31 — пауза. Натаніель кілька разів кашляє.]
Майже не залишилося й незаражених людей. Ті, хто досі не мав ознак інфекції, або зникли, або переховуються у місцях, про які ніхто не мав знати. Хах, самому смішно, адже птахи і миші точно знають, а отже, знають всі. Та навіть це вже мало що змінює. Діти продовжують жити за власними правилами. У багатьох випадках вони розуміють те, чого ми так і не встигли осягнути, а їхні рішення вже впливають на майбутнє всіх живих істот.
Досі не знаю, що сталося з людськими почуттями. Зрештою, саме так бездушно я колись працював сам, коли хотів докопатися до істини. Тільки мені досі потрібні пояснення, навіть якщо вони вже нічого не змінять.
А сьогодні я втратив останню людину, з якою мав зв'язок. Це мій партнер, який завжди був зі мною у складні моменти. З гордістю називаю його другом і колегою. Не відаю, де він перебував останнім часом і що сталося. Ніякого підтвердження у мене немає. Проте за останню добу від нього не надійшло жодного повідомлення, і від інших родичів або від тих, хто міг би передати звістку, теж. Наші попередні домовленості більше не працюють, канали зв'язку мовчать, а люди, які раніше допомагали передавати інформацію, давно зникли. Я знаю, що більше ніхто не вийде на зв'язок. Можливо, це останній випадок, коли ще можу помилятися щодо смерті близької людини, але так втомився чекати на підтвердження того, чого вже не здатен змінити.
Моя мати померла ще вчора.
[13:20:07 — довга пауза. Чути повільне дихання, потім тихий звук, схожий на удар долонею об стіл.]
Про це мені повідомили через посередників. Я не був поруч, не чув її останніх слів і не знаю, чи думала вона про мене в ту мить. Між нами залишилося забагато невимовленого, і тепер вже ніколи не зможу повернутися до тих розмов, які відкладав, бо вважав, що попереду ще багато часу. Мабуть, кожен думає про це, коли втрачає когось близького. Ми відкладаємо важливі слова, переконуємо себе, що зможемо сказати їх пізніше, а потім одного дня виявляється, що майбутнього, на яке ми розраховували, більше немає.
Я плакав через Нульового. Плакав, коли дізнався про Шері. Тепер маю оплакати матір та останнього друга, якого ще сподівався почути. Та дивна річ: уже відчуваю, як думки відокремлюються від переживань. Я розумію значення цих втрат, можу відтворити спогади, згадати голоси, обличчя, окремі слова. Але все важче відчути їх так, як колись. Не знаю, чи це наслідок хвороби, чи виснаження, чи захисна реакція свідомості, яка більше не здатна вмістити стільки горя. Мені страшно навіть припускати, що це довело мене до крайнього відчаю.
Бо сьогодні я зробив те, що мав, те, на що заслуговував. Я заразився і зробив це умисно.
[13:21:46 — кілька секунд мовчання. Чути нерівний вдих.]
Тепер це відбудеться зі мною. Можна скільки завгодно вивчати чужі випадки, але жоден запис не готує до моменту, коли ознаки хвороби з'являються у власному тілі.
Не знаю, скільки мені залишилося. Хвороба перебігає по-різному, адже вірус мутує дедалі швидше, проте фінал буде однаковим. Деякі люди трималися кілька днів, інші помирали значно швидше. Є ті, хто пережив найтяжчий період, але й про них надходили суперечливі відомості. Я не збираюся вдавати, ніби знаю власний прогноз. Мені бракує сил, інформації та, головне, будь-якої гарантії, що цього разу все складеться інакше.
Отже, я не побачу світу майбутнього.
Не дізнаюся, чи зможуть люди та тварини справді жити разом. Не побачу, як діти облаштують суспільство, у якому жоден вид не матиме права поневолювати інший. Чи збережеться пам'ять про тих, хто загинув? Чи залишаться наші міста місцями людського життя, чи перетворяться на території, які інші істоти використовуватимуть за власними потребами? Чи зможуть діти колись зрозуміти, ким були їхні батьки, і чи захочуть узагалі згадувати світ, від якого вони відмовилися?
Можливо, це на краще. Ми отримали тисячі років, аби навчитися жити поруч з іншими видами, та перетворили власну перевагу на виправдання панування. Ми називали свої дії необхідністю, традицією, наукою, промисловістю, розвагою. Вигадували пояснення, які дозволяли не дивитися на наслідки. А коли тварини нарешті отримали можливість відповісти, ми вирішили, що це несправедливо.
Не стверджую, що кожна смерть була заслуженою. Не кожна людина брала участь у жорстокості, і не всяка дитина мала шанс вибрати, у якому світі народитися. Та загиблі більше не можуть нічого змінити, а живі вже будують інший порядок. Мені залишається лише визнати, що я став частиною подій і що мої наміри не скасовують наслідків моїх рішень.
[13:24:18 — довга пауза. За вікном чути пташиний спів. Натаніель говорить повільніше.]
Я міг би залишити більше пояснень, викласти хронологію, навести всі дані, які зібрав, і спробувати відповісти на питання, що переслідували мене від першого дня. Хах, до речі, той самий Смідтон теж помер ще місяць тому. Дивно тепер наголошувати, що він був би живим, якби не вставляв мені палки в колеса. Та Бог свідок, так і було б! Адже мого духу не було б в тій лабораторії.
До біса!
Той, хто знайде ці записи, уже житиме в іншому світі. Якщо це буде людина, вона, мабуть, знатиме, як закінчилася війна й хто пережив її. А якщо записи знайде інша істота, для якої людська історія стане лише предметом дослідження, то мої переживання можуть виявитися не більш значущими, ніж будь-які інші дані про вимерлий вид.
Той, хто знайде мої записи, і так усе знатиме.
[13:25:37 — Натаніель надовго замовкає. Потім чути слабкий смішок без радості.]
Знаєте, колись я хотів, щоб мене почули. Хотів оприлюднити правду про лабораторію, показати, що відбувається за зачиненими дверима, викрити тих, хто використовував живих істот для досліджень. Я думав, що інформація здатна змінити світ, якщо знайти правильні докази й донести їх до потрібних людей. Тепер я залишаю повідомлення в порожній кімнаті, говорячи про світ, якого вже немає, і про майбутнє, якого сам не побачу.
Залишу диктофон тут. Поруч лежать попередні файли, усі збережені копії та нотатки. Можливо, хтось знайде їх, а може, вони зникнуть разом із рештою речей, які більше нікому не потрібні. Я не збираюся ховати їх глибше або вигадувати складні способи їх зберегти. Нехай буде так, як і має бути.
[13:27:02 — тривала пауза. Чути слабкий вдих і шарудіння тканини біля мікрофона.]
Наостанок хочу сказати лише одне. Я не знаю, чи було все це неминучим. Чи мала людина шанс зберегти свій світ, не знищуючи чужого? Тепер це питання залишиться без моєї відповіді.
Мене звати Натаніель Рід. Я був журналістом, розслідував діяльність лабораторії «Астер», звільнив найкращих істот, які там утримувалися, і став свідком кінця людського імперського світу. Зробив те, що вважав правильним, не розуміючи наслідків повною мірою. Може, хтось колись назве мене винуватцем або рятівником. Жодне з цих слів уже нічого для мене не змінить.
Я втомився.
Кінець.
[13:27:48 — Натаніель робить останній нерівний вдих. Кілька секунд чути лише вітер і птахів. Потім запис обривається.]
Кінець
