Раді Вас бачити!

Пройшло майже три роки після жахливої ночі в Кірімі та битви з Ватажком-Бейном. Крайна повільно оговтувалася, але рани були глибокими й не гоїлися повністю. Атаки звіролюдів не припинилися — вони стали менш масованими й організованими, але все одно приходили хвилями: невеликі зграї, нічні рейди на села, поодинокі вбивства на дорогах. Либідь чудово розуміла: поки існує Виродіал Кривотворець, новий «ватажок» з’явиться неминуче. Питання тільки — коли.

Те, що деякі звіролюди могли приймати людську подобу, сильно посилило недовіру серед громадян. Тепер кожен сусід міг бути «тим самим», кожен родич — потенційним монстром. Люди почали носити амулети (які звісно нічим не допомагали) та перевіряти один одного при зустрічі. Загиблим лордам довелося шукати заміну, а якщо в загиблого не було спадкоємця — за його землі змагалися інші, і боротьба велася не мечами, а брудними інтригами, отрутами, наклепами.

І не зважаючи на все це, потрібно було посилювати армію, домовлятися з іншими правителями про колективну безпеку, відновлювати торгівлю, відбудовувати міста. Інші правителі дивилися на Либідь зверхньо. «Занадто молода й недосвідчена», — казали одні. «Військовою справою має займатися чоловік, а саме король», — додавали інші. А короля в Крайні так і не з’явилося. І кожен лорд, надсилаючи чергового листа, натякав: у нього є багатий, сильний, хоробрий і, звісно ж, неодружений син.

Либідь сиділа в своєму кабінеті, в королівському палаці Кіріму. Перед нею лежав черговий лист — від лорда з північних земель, який запропонував на вечерю, для знайомства з його сином.Вона пробігла очима рядки, зітхнула й відклала папір убік.

— Як це набридло, — пробурмотіла вона, закриваючи очі й масажуючи скроні пальцями.

Вона глянула на карту Темного Лісу, що займала половину її столу. По площі він дорівнював майже десятій частині відомого світу, а саме сотні та сотні тисяч квадратних кілометрів.Колись там жили ельфи — великі міста, храми богів, дороги. Тепер — руїни, зарослі плющем і мохом, населені звіролюдьми, чудовиськами і створіннями, що затьмарюють уяву навіть старих мисливців. А глибини Темного Лісу, вони взагалі недосліджені. Ніхто не повертався звідти, щоб розповісти.

І саме тоді до Либідь прийшла ідея.

Відправити туди розвідку. Не просто групу воїнів, а підготовлену, з досвідченими людьми, тими, хто не боїться темряви й невідомості. Щоб знайти сліди Кривотворця. Щоб нанести удар першими. Не чекати, поки він прийде сам з новими силами.

Вона підвелася, підійшла до карти й провела пальцем по темній зеленій плямі Темного Лісу. У неї були припущення де міг бути Кривотворць. У середині свого головного трофея. Адрайель- зруйнована ельфійска столиця.

— Треба знайти тих, хто здатен на це. Потрібен картограф та слідопит. Лікар — обов’язково. Десяток солдатів… або, можливо, найманців, — вона скривилася, — тих, хто вже ходив у місця, де краще не ходити, і повернувся. Віз із провізією, звичайно.

Вона замовкла, провела пальцем по темній зеленій плямі на карті.

— І… лідер. А кандидатів… — Либідь посміхнулася, — кандидатів небагато.

Морган сидів на старому кріслі з гербом Вульфхартів на високій спинці, на тому самому, в якому колись сидів його батько. Полум’я в каміні тріскало тихо, ніби боялося порушити тишу. У правій руці він тримав келих з темним вином, у лівій — зім’ятий лист від королеви Либідь. Той самий лист, де вона пропонувала йому очолити розвідку в Темний Ліс.

Він уже знав, що погодиться.

За три роки він перерив майже усі бібліотеки й архіви Крайни — від підвалів Кіріму до запорошених полиць у забутих фортецях на півночі. Шукав усе: про Вищих, ельфійських богів, ритуали, Колесо Долі.

Нічого.

Він удосконалив ельфійську мову до рівня, коли міг читати давні рукописи без словника. Навіть намагався потрапити до бібліотеки архімага Крайни — тієї самої, де зберігалися тексти, заборонені навіть для королів, але йому відмовили. Його навіть не вислухали. Звичайним людям вхід туди заборонений. Навіть Либідь, попри всю владу, не могла зняти цю заборону.

Але Морган не здавався.

Єдине місце, де він ще не шукав, — це Темний Ліс. У руїнах ельфійських міст, храмів, бібліотек, що заросли плющем і мохом, могло лишитися щось: магічний артефакт, книга з закляттями, або хоча б підказка. Хоч що-небудь, що дозволить йому врятувати Велеслава від зникнення… чи загибелі.

З саду долинув голос Луни — чистий, високий, але з ноткою смутку, що завжди ховався в її піснях останні три роки:

"У залах мармурових, де панує мертва тиша,

Там тіні довгі плачуть, і морок стіни дише.

Запах заліза й крові, тваринний дикий рик —

Там лордів цвіт шляхетний навіки в землю ліг.

Бейн мріяв про корону, він смерть сюди привів,

Він силою від Лісу свій розум отруїв…"

Луна виросла. Їй уже сімнадцять — майже доросла дівчина. Обличчя загострилося, очі стали глибшими, але характер залишився той самий: вперта, як брат, і така ж невгамовна. Вона точно захоче поїхати з ним. А цього не можна допустити.

«Краще їй не знати, куди я їду», — подумав Морган. Він ковтнув вина і сховав лист від Либідь у внутрішню кишеню камзола.

..."Ватажок насувається, сіючи біль і страх!

Б’ються серця у такт, кров закипає в жилах,

Світло проти пітьми — у нерівних силах!

Кров тече по лиці,

Та іскра магії вмить спалахне у руці.

Кинджал у око — прямо в мозок звіра!

Вибухне грім, згасне чорна віра!

Ватажок впав на коліна — кінець тиранії,

Голова полетіла — в прах ворожі надії!

Трон розбитий лежить, символ старої влади,

Новий день встає над руїнами зради"

Луна закінчила співати під старим дубом і обережно відклала лютню на траву. Вона підійшла до мішені, де стирчали її кинджали, витягла їх один за одним і сховала в патронташ на грудях. Кожен кинджал ліг на своє місце з ледь чутним клацанням.

Морган вийшов до сестри в сад. Він зупинився на мить, дивлячись на неї. Вперше за довгий час по-справжньому побачив, як вона змінилася за ці три роки.

Луна вже не була маленькою дівчинкою, яка бігала за ними з Велеславом і малювала єдинорогів на папері. Їй сімнадцять — тонкі, ідеально окреслені брови, ледь помітна, майже сором’язлива усмішка. Через плече, наче символ її нового життя, перекидалася важка чорна коса, що виблискувала на сонці. Але найбільше приковував погляд патронташ — подарунок від Кассандри. «Патронташ смерті», як вона його називала: одинадцять вузьких, хижих кинджалів вишикувалися на грудях рівним строєм. Леза без гарди, для блискавичного кидка, жадібно ловили сонячні зайчики, обіцяючи кожному, хто підійде надто близько, лише короткий свист сталі замість прощання. Світлий шкіряний жилет щільно прилягав до тіла, повторюючи кожен вдих, а темні сталеві наручі на тонких зап’ястях здавалися єдиними важкими елементами в її майже невагомому образі.

— Гарна пісня, Луна, — посміхнувся Морган, підходячи ближче.

Вона повернулася, усмішка стала ширшою, щирою.

— Я ще її недописала, братику.

— Мені треба буде поїхати до столиці. Надовго.

Луна завмерла.

— Ти ж тільки приїхав… кілька днів тому, — здивовано відповіла вона. — Це не почекає?

Морган відвів погляд — на дуб, на фортецю.

— На жаль, ні. Королева кличе. Мабуть, знову якісь політичні справи.

Вона підійшла ближче, обійняла його міцно.

— Наступного разу, коли повернешся, — суворо сказала вона, дивлячись йому прямо в очі, — ніяких політичних справ. Хоча б кілька місяців. Обіцяй.

Морган обійняв її у відповідь — міцно.

— Обіцяю. — Він поцілував її в маківку, відступив — Я піду збиратися.

Луна стояла й дивилася йому вслід, усмішка зникла, очі стали серйозними: "Політичні справи? Ага... вірю. Ти зовсім не вмієш брехати, братику"

Морган готував коня до від’їзду, коли раптом у стайні з’явилася тітка Еліс.

— Отже, Темний Ліс, — промовила вона спокійно.

Морган здригнувся, мало не впустивши недоуздок.

— Ні… Тобто звідки ви знаєте?

Еліс подивилася на нього так, ніби він щойно спитав, чи буває вода мокрою.

— У мене є зв’язки.

Він зітхнув і повернувся до попруги.

— Це переважно розвідка. Прокласти перший безпечний шлях. Дізнатися, де зараз скупчення звіролюдів, де може знаходитись Криворотець. І намалювати актуальну мапу.

Еліс мовчала секунду-дві, а потім тихо, але впевнено:

— Але це не головна причина, чому ти їдеш.

Морган завмер. Не відповів.

— Розумію, — додала вона сама.

— Він мій друг, — глухо промовив Морган. — Я не можу його просто так покинути.

— Знаю. Як я й казала, коли вперше побачила того ельфа… Велеслава. Відповідальність за нього тепер на тобі.

Морган здивовано підняв голову.

— Я думав, ви будете раді, що він зник.

Еліс коротко, майже зневажливо хмикнула.

— Радіти? Та я йому маю дякувати йому..

Він зовсім розгублено глянув на неї.

— Завдяки йому ти нарешті перестав бути хлопчиком, якого можна будь-кому будь-чим прогнути, — спокійно, без посмішки продовжувала Еліс. — Показав характер. Навчився відповідальності. Проявив лідерські якості. Те, що я роками не могла зробити — він зробив за кілька місяців. І мені навіть прикро, що його зараз тут немає. Спостережливий. Спокійний у будь-якій ситуації. Я анітрохи не здивувалася, коли почула, що ти назвав його своїм «радником» на Раді Лордів. У вас чудова синергія.

Вона зробила коротку паузу.

— Тож… вдалого пошуку. І повертайся живий.

— Дякую, — тільки й зміг видавити Морган. Здивування все ще тримало його за горло.

Еліс коротко кивнула й пішла

*****

Майже вся команда розвідки вже зібралася на умовленому місці — вузькому подвір’ї за старою кузнею, де пахло вугіллям, мокрим каменем і далеким димом від печей.

Меп, картограф, стояла трохи осторонь, спершись на стіну. Невелика на зріст, з сухорлявою статурою, вона здавалася ще меншою в своєму поношеному, але колись явно дорогому вбранні: темно-зелений плащ з вицвілим срібним шитвом по коміру, шкіряні наручі, потерті до матової сірості, високі чоботи з численними шнурками. Її каштанове волосся, зібране в акуратний, але вже трохи розпатланий хвіст, виблискувало кількома непокірними пасмами біля скронь. У руках вона тримала згорнутий аркуш пергаменту — не карту, а швидше начерк, зроблений нашвидкуруч вугільним олівцем.

Лукас, той, хто відповідав за медицину, сидів навпочіпки біля своєї потертої шкіряної сумки. Худий, з виразною сивиною на скронях і в бороді, що вже починала сивіти нерівними острівцями, він методично перевіряв вміст. Довгі пальці звично розсовували скляні флакончики, торкалися пучків висушених трав, перераховували скручені в трубочки марлеві бинти. На його обличчі застигла звична суміш зосередженості й тихої тривоги — вираз людини, яка знає, що завтра може не вистачити саме того порошку чи кореня, який зараз лежить у нього під рукою.

Аспід — слідопитка. Вона стояла нерухомо, спокійно, але з тією внутрішньою напругою, яку відчуваєш у хижака перед стрибком. Високі, гострі вилиці й ідеально рівна, майже скульптурна лінія носа робили її обличчя аристократичними. Зелені очі, їхній погляд гіпнотизував: важко було відвести очі, ще важче — витримати його довше кількох секунд.

Через все обличчя, ніби найтонша шовкова вуаль, простягалася вервиця чорних магічних рун. Вони починалися тонкими нитками на переніссі, розходилися симетричними кривими до скронь, а потім зникали десь біля скроневих кісток, наче пірнали під шкіру. Кожна лінія була настільки делікатною. Руни не псували її вроди — навпаки, вони довершували її, ніби невідомий майстер-маркітант поставив останній штрих на ідеальному полотні. Те, що могло б бути просто красивим обличчям юної дівчини, перетворилося на лик грізної воїтельниці — холодної, небезпечної й водночас магнетично притягальної.

Аспід повільно повернула голову.

Либідь непомітно прослідкувала за поглядом Аспід. Слідопитка дивилася кудись за її спину, на вершника на високому вороному жеребці. Копита глухо стукали по вологій землі подвір’я, а з ніздрів коня виривалися клуби пари Морган. Його густе темне волосся, кольору воронячого крила, м’якими хвилями спадало на чоло й скроні, частково прикриваючи обличчя. Але навіть ця жива завіса не могла сховати головного — його очей. Глибоких, темних, з виразом, який не мав назви: сум, втома, щось схоже на вічну готовність нести тягар, який ніхто інший не візьме. Кожна лінія його обличчя — високі вилиці, різкий вигин брів, тонкі губи, що тепер рідко розтягувалися в щиру усмішку. Це було лице чоловіка, який давно звик іти першим у темряву, навіть коли знає, що назад може не повернутися.

На ньому був чорний матовий панцир, що поглинав світло замість того, щоб його відбивати. Тонкі золоті візерунки — переплетені гілки терну й вовчі силуети. На грудях, точно над серцем, гордо стояв золотий вовк — герб його роду.

— Моргане.

Він підвів погляд. На мить у його очах промайнуло щось тепле.

— Либідь, — він коротко кивнув, а тоді ледь помітно посміхнувся кутком губ. — А ти… не змінилася.

— А ти змінився, — відповіла вона, пильно дивлячись йому в очі. — За той час, коли ми бачилися востаннє.

Морган знизав плечима.

— Не знаю. Може, просто втома проступає сильніше, — він окинув поглядом невелику групу: Меп, що нервово перебирала краї пергаменту, Лукаса, який уже закинув сумку за спину, Аспід, що стояла нерухомо, наче тінь серед тіней. Це всі?

— Поки що ні, — Либідь ледь стиснула губи. — Ще не вистачає…

— А ось і я, — пролунав знайомий голос, низький, з легкою хрипотою й вічною ноткою насмішки.

Морган різко обернувся. Волосся кольору темного срібла — не сиве, а саме такого відтінку, ніби нічне небо віддзеркалилося в розплавленому металі. Хитрий, азартний погляд гравця, який щойно виграв партію, яку всі вважали програною. І посмішка — широка, зухвала, ніби він насміхався одночасно над усіма присутніми, над долею й над самим собою.Оцелот.

За його спиною з два десятка його людей, «Ночні бігуни»— мовчазних, озброєних до зубів, у плащах кольору мокрого вугілля. Вони не стояли рівно, як військові, а розслаблено, але готові в будь-яку мить вихопити зброю.

Морган перевів погляд на Либідь — у його очах промайнуло здивування.

— Він? — тихо перепитав він.

— Він неодноразово проводив контрабанду через Темний Ліс, — спокійно пояснила Либідь. — Кращого провідника ми не знайдемо.

Оцелот зробив витончений, майже придворний уклін, хоча в його жесті відчувалася іронія.

— Завжди радий служити, ваша високосте.

Морган зітхнув.

— І скільки він цього разу попросив?

Либідь зустріла його погляд без тіні сорому.

— Частину земель Бейна.

Оцелот розвів руками з невинною посмішкою.

— На старість літ треба ж якось жити буде.

Морган лише похитав головою, але не став сперечатися.

Либідь уже підійшла до свого коня, високої сірої кобили. Одним плавним рухом вона опинилася в сідлі.

— Тож вирушаємо, — сказала вона тоном, який не терпів заперечень.

Морган завмер.

— Ми? Ти теж їдеш?

Він окинув її поглядом — ніби щойно помітив, що на ній не придворна сукня, а чорна броня з гербом у вигляді яструба й темний плащ.

— Хіба ти не мусиш керувати країною? І як ти поїдеш без охорони?

— Батько побуде регентом за мою відсутність, — відповіла вона спокійно. — А охорона… — Либідь ледь усміхнулася, кивнувши на нього й на решту команди. — А ти думаєш, для чого ти тут ?

Морган пробурмотів щось нерозбірливе — суміш роздратування й покірності — і одним рухом заскочив у сідло свого ворона.

— Цього мені й не вистачало, — тихо, майже собі під ніс, додав він.

Оцелот, що вже сів на свого коня, розсміявся.

— О, ви ще не знаєте, наскільки весело нам усім буде разом.