Раді Вас бачити!

******

Луна сиділа на краєчку ліжка, стискаючи в руках ремінець своєї невеликої дорожньої сумки так сильно, що кісточки пальців побіліли. У грудях кипіло — суміш образи, роздратування і тієї впертості, яка в сімнадцять років здається найсильнішим аргументом у світі.

Морган не взяв її. Просто не взяв. Сто відсотків — це не політична справа. Сто відсотків — там щось небезпечне, щось справжнє, щось, від чого в нього в очах з’являється той самий азарт. А її лишили вдома. Знову.

«Ні. Досить», — подумала вона, різко підводячись.

Довести, що вона вже доросла. Довести, що може про себе подбати. Вона поклала у сумку гаманець та маленький шкіряний футляр зі струнами для лютні. Це буде її виправдання.

На ліжку вона залишила короткого листа, написаного поспішним, але чітким почерком:

«Не хвилюйтеся. Поїхала в Хачбей по нові струни для лютні — старі порвалися остаточно. Луна.»

Вона ще раз перевірила, чи сумка не шарудить, закинула її через плече, глибоко вдихнула і прошепотіла собі під ніс, ніби заклинання:

— Тихо, як мишка. Ховаюсь, як тінь у тіні. Швидка, як блискавка. Швидша за Велеслава.

Двері її кімнати відчинилися майже беззвучно — вона змастила завіси олією ще вчора ввечері, передбачаючи саме цей момент. Коридор був темний, лише слабке місячне світло пробивалося крізь високі вікна. Луна рухалася на носочках, уникаючи тих дошок, що скриплять (вона знала їх напам’ять уже років з десяти).

Спустилася сходами, притулившись спиною до стіни. На першому поверсі — тиша. Тільки десь далеко, в кухні, ледь чутно потріскував вугілля в печі.

«Я примара. Невидима для людського ока. Безшумна і смертоносна», — повторювала вона подумки, з кожним кроком додаючи собі впевненості.

Вона відкрила важкі дубові двері на вулицю. Свіже нічне повітря вдарило в обличчя, холодне й запашне від мокрого листя й далекого диму.

Вона ступила на ґанок та озирнулася. Нікого.

— Я майстер, — прошепотіла вона з тріумфом, тихо зачиняючи двері за собою.

І саме в цю мить позаду пролунав знайомий, спокійний, ледь насмішливий голос:

— І куди це ти зібралась, «майстер»?

Луна завмерла. Серце вдарило так сильно, що здавалося — його чути на весь двір.

Вона повільно обернулася.

Кассандра стояла, спершись плечем об одвірок, склавши руки на грудях. Місячне світло падало на її довге руде волосся і на руків’я меча, що висів на стегні. Обличчя — спокійне, майже байдуже, але в очах танцювали дрібні іскри розваги.

— Я по струни у Хачбей, — швидко випалила Луна, намагаючись звучати байдуже. — Якраз тебе шукала, щоб ти мене супроводила.

Кассандра повільно підняла брову. Місячне світло відбилося в її очах, погляд як у кішки, що дивиться на мишу, яка думає, що вже втекла.

— У ніч? По струни?

Луна кліпнула — раз, другий — намагаючись виглядати максимально невинно.

— А що, ще ніч? Мабуть, моє внутрішнє відчуття часу дало збій… — вона навіть спробувала зобразити легку посмішку, але вийшло якось криво.

Кассандра не посміхнулася у відповідь. Вона просто стояла, склавши руки на грудях, і дивилася так, ніби бачила всі картини виправдань, які Луна малювала в голові.

— Знаєш, — сказала вона повільно, — я бачила у шухляді в кабінеті тітки Еліс цілу коробку струн. Новеньких. Пішли сходимо до неї, візьмемо.

Луна відчула, як у грудях щось стиснулося.

— Касс… я маю поїхати у Хачбей.

Голос Кассандри став тихішим, але від того ще більш небезпечним.

— Кажи навіщо. А я подумаю.

Луна завмерла на мить. Потім повільно, ніби боялася зруйнувати момент, дістала з внутрішньої кишені зім’ятий аркуш — той самий, що вона вирвала зі стіни на ринку два дні тому. Об’ява про нагороду за голову якогось контрабандиста на ім'я Слизняк, якого розшукують уже півроку.

Вона простягнула папірець Кассандрі.

Кассандра взяла його двома пальцями, ніби це була отруйна комаха. Прочитала. Потім підняла погляд — повільно, дуже повільно.

— Ти що… вирішила стати мисливцею за головами? Серьозно?

— Та годі тобі. Морганові теж було сімнадцять, і ти спокійно його відпустила на битву.

Кассандра коротко видихнула.

— Бо у Моргана вже був досвід. Його прикривали у бою, він не йшов самотужки.

Луна замислилася. Секунду, другу. Потім підвела очі майже благально.

— Твоя правда, — тихо сказала вона і посміхнулась. — Мені потрібна сестра по зброї.

Вона обійняла Кассандру.

— Ти ж знаєш, що я всеодно піду. Не сьогодні, то завтра. І ти не зможеш вічно мене охороняти.

Кассандра стояла нерухомо кілька секунд.

— Така ж вперта, як і твій брат, — зітхнула вона, і в голосі вже не було злості, тільки втомлена ніжність. — Добре. Але слухаєш мене. Жодних геройств. Жодних «я сама». Повертаємося додому, якщо я скажу повертатися.

Луна відсторонилася, очі блищали від радості.

— Згодна, — сказала вона швидко, майже радісно. І подумала про себе: «Я майстер переконання».

*****

Луна їхала поруч із Кассандрою — мовчала вже хвилин десять, але було видно: всередині в неї все кипить від запитань.

Зрештою вона не витримала.

— Ти казала, що Морган уже мав досвід у бійках до сімнадцяти, — мовила вона, зиркнувши на Кассандру з-під вій. — А коли він його встиг набрати?

Кассандра ледь помітно стиснула губи. Її погляд на мить став таким, ніби вона пошкодувала, що взагалі згадала про це. Але відступати було пізно.

Вона зітхнула.

— Пам’ятаєш, як я вчила його їздити верхи?

Луна кивнула.

— Так. Він тоді постійно падав з коня. Приходив додому весь у синцях, з подряпаними ліктями й колінами.

Кассандра коротко всміхнулася.

— Він навчився їздити в сідлі за кілька днів. Швидше, ніж будь-хто з нас очікував. А потім… у Хачбей почалися нелегальні бої. У підвалі однієї таверни.

Луна різко повернула голову — очі розширилися.

— Справді? І він туди ходив?

Кассандра повільно кивнула.

— Я сподівалася, що він програє в першому ж бою. Думала: отримає по пиці, зрозуміє, що це не гра, — і більше туди не полізе. Навіть прибрехала господареві, що йому вже вісімнадцять. Довелося використати весь свій авторитет, аби його взагалі допустили.

Вона замовкла. Кінь під нею тихо хропнув, ніби теж уважно слухав.

— Він не програв.

Луна видихнула — майже нечутно.

— Ого…

— І не просто не програв, — продовжила Кассандра, не відводячи погляду від дороги. — Він вигравав, щоразу, бій за боєм. Не тому, що був найсильнішим чи найшвидшим. А тому, що ніколи не здавався. Навіть коли суперник був вищий і важчий. Навіть коли йому розбивали губу й тріщали ребра.

Луна помовчала кілька секунд.

— І часто він перемогав ? — тихо запитала вона.

Кассандра ледь усміхнулася.

— А як ти думаєш, звідки в нього з’явилися гроші на вовкодава? Тітка Еліс не дала йому жодного золотого. Він заробив сам. Хоча пса так і не купив.

Луна замислилася, потім обережно запитала:

— А як називалася та таверна?

Кассандра навіть не глянула на неї.

— Навіть не думай.

******

Хачбей за ці три роки майже не змінився. Та за наказом Либідь кількість охорони в місті суттєво зросла: навколо мурів встановили з десяток баліст, а над кварталами піднялися нові вартові вежі.

Портове місто й надалі залишалося місцем, куди кораблями сходилися товари з інших країн і далеких земель. А місцевий ринок, як і раніше, мав репутацію такого, де можна купити все — від прянощів і шовків до речей, про походження яких краще було не питати.

— Ось ми й на місці, — мовила Кассандра й хитро глянула на Луну. — Ну що далі? Де шукатимемо Слизняка? Ти ж напевно все продумала.

— Ну ми… ми… — Луна зам’ялася, — розпитаємо людей у місті. У тавернах… — додала вже менш упевнено.

— Починай.

— А ти хіба не допоможеш? — здивовано запитала Луна.

— Я? А з якого дива? — Кассандра знизала плечима. — Я відповідаю лише за твою безпеку. Це ж твоя справа. Морган, наприклад, ніколи не просив мене битися замість нього.

Луна важко видихнула й рушила розпитувати місцевих про Слизняка, постійно відчуваючи на собі насмішкуватий погляд Кассандри. Звісно, ніхто нічого не знав. У відповідь були лише різке: «В перше чую. Не знаю». А навіть якби хто й знав — навряд чи сказав би. Навіщо їм зайвий клопіт?

— Ми йдемо в таверну! — рішуче заявила Луна, вдаючи, ніби точно знає, що робить.

І тут же подумала: «А куди ще? Там точно хтось щось знає про Слизняка».

— Пішли, — коротко сказала Кассандра.

Таверна «Одноокий Кіт» тулилася на самому краю старого причалу — низька, покривлена споруда з почорнілими балками й вицвілою вивіскою, на якій ледь угадувався силует кота з одним оком. Всередині панував напівморок: масляні лампи й камін ледве пробивали тютюновий дим, запах кислої капусти, мокрого дерева та пива. Тут збиралися моряки з кораблів у порту, торговці з сумнівним товаром й місцеві п’янчуги.

Луна була впевнена: якщо Слизняк і справді в Хачбей, то він точно тут.

Вони з Кассандрою увійшли до таверни. Оцінюючі погляди ковзнули по новоприбулих. Двоє жінок у такому місці не були рідкістю, але те, як Кассандра тримала руку біля руків’я меча, а Луна — біля патронташа з кинджалами, одразу давало зрозуміти: це не випадкові беззахисні гості.

Вони одразу підійшли до стійки. Господар таверни був кремезний чоловік із сивою бородою, заплетеною в дві коси, і шрамом через усе ліве око. Вінмовчки поставив перед ними два потертих келихи. Перший він заповнив темним, пінистим пивом і штовхнув до Кассандри. Другий уже тримав над бочкою, коли Кассандра зупинила його.

— Їй — молоко.

Луна скривилася, ніби їй у рот попав лимон. Вона дивилася, як хазяїн без слів наливає їй молока з маленького глечика під стійкою — явно не свіжим, з тонкою пінкою. Вона зробила ковток, намагаючись виглядати так, ніби їй байдуже, але губи все одно скривилися.

Вона поставила келих — трохи голосніше, ніж треба.

— Хазяїне, — почала вона діловито, ніби приходила сюди щодня, — у мене до вас питання. Я шукаю Слизняка. У мене до нього справа.

Хазяїн підняв єдину брову — ту, що залишилася цілою. Він мовчки дивився на неї кілька секунд, ніби вирішував, чи варто взагалі відповідати дитині в патронташі.

— Не знаю такого, — нарешті відповів рівним голосом.

Луна розгублено глянула на Кассандру. Та спокійно пила пиво, не показуючи жодних емоцій, тільки ледь помітний кутик губ здригнувся, ніби стримувала усмішку.

Луна зітхнула, дістала з гаманця кілька срібних монет і поклала їх на стійку.

— А якщо подумати ще раз? — запитала, намагаючись звучати впевнено.

Хазяїн глянув на монети. Потім повільно, ніби з великим задоволенням, зібрав їх у долоню.

— Не знаю.

—Тоді навіщо узяв монети?

— Я думав це подарунок за мої красиві очі.

Таверна тихо засміялася, кілька чоловіків біля сусіднього столу навіть підняли кухлі, ніби в тості.

Луна почервоніла від люті. Кассандра поставила свій пустий келих на стійку.

— Що далі, «майстре»? — насмішкувато запитала вона в Луни.

Обурена Луна вискочила з таверни так різко, що двері грюкнули об стіну. Холодне повітря вдарило в обличчя, але не охолодило щік, що палали від приниження. Вона зупинилася на ґанку, стискаючи кулаки так міцно, що нігті вп’ялися в долоні. Кілька перехожих озирнулися, але швидко відвели погляди, бо дівчина з патронташем на грудях і руда воїтелька за спиною не були тими, з ким хотілося заговорити.

Кассандра зупинилася за крок від Луни, склала руки на грудях і тихо сказала:

— Що, все? Здаємося? Їдемо додому?

Луна заплющила очі. Глибоко вдихнула — раз, другий. Повітря пахло морем, мокрим деревом і далеким димом від корабельних печей. Вона змусила себе видихнути повільно, ніби виганяючи гнів разом з повітрям.

«Думай, Луна. Думай», — повторювала вона подумки, як заклинання.

Потім розплющила очі. Її погляд вже не був дитячо-розгубленим. Він став гострим, як лезо одного з її кинджалів.

— Слизняк — контрабандист, — сказала вона . — Він завозить товар через порт. А товар через порт завжди перевіряє митар. Він мусить знати Слизняка. Якщо хтось і скаже, де той зараз, то саме митар.

Кассандра мовчки дивилася на неї кілька секунд. Потім ледь помітно кивнула.

— Нарешті ти почала працювати головою, — мовила вона спокійно, без насмішки. — Пішли. До порту.

Вона рушила першою, Луна за нею слідом. Гнів усе ще кипів усередині, але тепер він мав напрямок. І це вже не була просто дитяча впертість.